На цьому тижні українська сторона провела низку важливих зустрічей з представниками країн-членів НАТО. Президент Володимир Зеленський переговорив в Стамбулі з Ердоганом, міністр закордонних справ Олексій Кулеба зустрівся з американським Держсекретарем Ентоні Блінкеном. Фінальним акордом в цьому турі стала зустріч Президента України з Еммануелем Макроном, на якій Зеленський підняв питання про перспективи отримання Україною ПДЧ. Однак тема НАТО відійшла на другий, а то й на третій план. Чому так сталося, і чому Європа не хоче давати Україні реальні гарантії безпеки, розбирався "Апостроф".
Чому спадкоємці Бісмарка і Талейрана мовчать
У п'ятницю, 16 квітня, в Парижі, в Єлисейському палаці відбулася зустріч Президента України Володимира Зеленського та Президента Французької Республіки Еммануеля Макрона в форматі тет-а-тет. До них приєдналася по відеозв'язку канцлер Німеччини Ангела Меркель. Очікувалося, що одним з ключових питань, яке підніме Зеленський, стане можливість отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ).
Перед зустріччю з Макроном Зеленський дав інтерв'ю французькому виданню "Le Figaro", в якому підводив до цієї теми, висловивши чіткі очікування щодо отримання Україною ПДЧ.
"Якщо лідери ЄС кажуть, що від України залежить ситуація безпеки в Європі, якщо ми платимо за це жертвами, а вже понад 14 тисяч людей загинули, значить, ми повинні мати якийсь статус. Україна не може відчувати себе в ЄС і в НАТО як в гостях. Ми хочемо бути своїми. Я вважаю, що ми давно цього заслужили", - заявив Зеленський.
Ідентичний сигнал Зеленський передав в своєму інтерв'ю італійській газеті "La Repubblica", де Зеленський заявив, що сьогодні Україна потребує дій, і що найкраще для цього - дати Україні ПДЧ в НАТО.
Однак на брифінгу за результатами зустрічі лідерами Франції та Німеччини тему НАТО Зеленський розвивати не став. Основні меседжі президента України стосувалися врегулювання загострення відносин з Росією. Зокрема, він повідомив, що 19 квітня має відбутися зустріч радників лідерів чотирьох країн-учасниць, на яку сторони підготують свої пропозиції щодо "кластерів" для врегулювання конфлікту на Донбасі. Також за результатами розмови Зеленського, Макрона і Меркель вчергове був поданий сигнал Путіну відвести війська від кордону з Україною і вивести їх з Криму.
Чому Зеленський не став розвивати тему НАТО після розмови з Макроном і Меркель? Очевидно, що хоч скільки-небудь значних зрушень в цьому напрямку не досягнуто.
У цілому, результат переговорів вчергове підтверджує той факт, що головні "локомотиви" Євросоюзу уникають предметних кроків у просуванні України в НАТО, оскільки для них це несе прямі ризики і зіпсовані відносини з Кремлем. А тому предметні гарантії нащадки Тайлерана і Бісмарка давати не хочуть. Де-факто, все зводиться до простої тези: якщо у вас ескалація конфлікту, то давайте його де-ескаларуємо, читай, знову на час заморозимо.
Шансів на ПДЧ - нуль, але є інший варіант
Парадоксально, але зараз не дивлячись на погрози з боку Кремля Україна знаходиться ще далі від отримання ПДЧ, ніж це було в 2008 році, коли Німеччина і Франція "прокотили" Київ, відзначає експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко.
"Вважаю, що зараз противників зближення України з НАТО в самому Альянсі більше ніж було в 2008 році. І це не тільки стосується членства, але і ПДЧ. Крім того, я думаю, що ПДЧ втратило свою цінність як свого роду останній крок в напрямку до НАТО. І навіть якщо ми його отримаємо, завдяки якимось збігам обставин, це не означає, що наше членство в НАТО стає незворотним", - розповів "Апострофу" експерт.
Подібної точки зору дотримується і американист Сергій Галака, професор Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка.
"З моєї точки зору, отримання Україною найближчим часом ПДЧ - абсолютно малоймовірне, якісь частки відсотків ймовірності. Думаю, що Франція і Німеччина, і ще деякі країни до них приєднувалися - заблокують це рішення", - вважає експерт.
У зв'язку з цим, в пресі все частіше згадується інша "доріжка" для Києва - отримання Україною статусу основного союзника поза НАТО (Major Non-NATO Ally або MNNA, - "Апостроф").
Такий статус не скасовує для країни ймовірність членства в НАТО, але дає багато гарантій, близьких до тих, що є у країн-членів Альянсу. Подібна ідея висловлювалася ще в 2014 році, проте тоді вона так і заглохла. Сьогодні ж, коли в України є двопартійна підтримка в Сенаті США, ця ідея здається цілком багатообіцяючою.
Експерти позитивно оцінюють цю ідею, проте одночасно застерігають: не все так просто і як завжди є безліч нюансів.
Як зазначив Микола Капітоненко, ідея про те, що Україні треба якось отримати статус основного союзника - вже давно обговорюється серед вітчизняних дипломатів і політиків, і активно педалювалася під час президентства Дональда Трампа. Але безуспішно.
"Тоді всі думали, що це дуже легко і просто: треба тільки показати Трампу, які ми захисники західного світу. Але зрозуміло, що цей план не спрацював. Хоча за всіма параметрами - за змістом сьогоднішньої співпраці між США і Україною - воно дуже нагадує такі, які повинні бути між США і тими країнами, які мають цей статус. Тобто мова йде і про фінансові інструменти, про доступ до озброєнь, деяких загальних розробок тощо. Тобто, це як раз те, на що ми могли б претендувати, але, мабуть, у нас кожен раз не вистачає для цього аргументів", - вважає експерт.
Що Маркарова забула в Києві?
Експерти сходяться на думці, що реалізація ідеї отримання статусу MNNA вимагає серйозної, системної роботи з боку українських дипломатів у Вашингтоні. Більш того, з урахуванням зростання ризиків агресії з боку Росії, Київ уже давно повинен був "виписати" у Адміністрації Байдена повноцінного посла собі. Але, на жаль, просити про це Вашингтон нікому - посол України в США Оксана Маркарова, призначена послом ще в лютому, залишилася... в Україні.
"Ідея основного союзника для України - хороша. Статус основного союзника передбачає, що країна, хоч і не входить в НАТО, але має гарантії, які дуже близькі до членства в Альянсі. Йдеться і про американські бази, і про постійне науково-технічне і військово-технічне співробітництво, відкритість багатьох каналів в розвідтоваристві тощо. Але цю ідею потрібно готувати довго, просувати важко. А я щось ніяк не зрозумію: у нас, здається, посол України в США Маркарова досі в Києві. Тобто там треба розгортати активну роботу, шукати лобістів, шукати людей, які будуть підтримувати цю ідею в пресі. Нічого цього я поки не бачу", - зазначив Сергій Галака.
Основними союзниками поза НАТО на даний момент є 17 країн - Ізраїль, Японія, Південна Корея, Єгипет, Аргентина, Нова Зеландія та інші. У 2019 Трамп надав цей статус Бразилії.
"У даному випадку рішення ухвалюється Адміністрацією Президента США. Потрібно щоб ініціатива виходила від американського президента. Цей статус діє з 80-х років, і можна помітити, що в деякі періоди, мабуть, коли потрібно було встановити відносини з ключовими партнерами в найважливіших для США регіонах, цей інструмент активно використовувався. В інші періоди формат основного союзника використовувався вкрай рідко, тобто він обмежено використовувався. Це пов'язано з певними американськими міркуваннями. Мені здається, що загальний підхід США полягає в тому, щоб не занадто велику кількість країн робити своїми союзниками. Можливо тут проблема не в нас. А в самих американців, які не дуже хочуть розширювати і без того широкий список різних гарантій і союзницьких відносин", - говорить Микола Капітоненко.
Актуальним є і питання гарантій безпеки безпосередньо зараз, коли російське угруповання військ нависло над Україною. На жаль, з Європою каші тут не звариш. У цьому контексті, зазначає експерт Сергій Галака, зараз важливо приділити увагу тому, щоб Макрон не приміряв на себе роль Саркозі.
"Є ймовірність, що Макрон, з його геополітичними амбіціями, захоче стати посередником між Росією і США з українського питання. А ми всі пам'ятаємо, що подібне вже робив Саркозі, і чим це закінчилося для Грузії?", - застеріг експерт.
