Російська рулетка для Авдіївки: як місто виживає під обстрілами

"Апостроф" побував у найгарячішій на сьогодні точці зони АТО і побачив, як і хто рятує місто від екологічної та гуманітарної катастрофи, хто готовий "скрутити голову Путіну" за чергову ескалацію конфлікту, а також з'ясував, наскільки реальна зупинка авдіївського коксохіму, і чим вона загрожує.

Шестирічний Тимур поки не ходить до школі. Він трохи нудьгує без уроків, найулюбленіші з них -- "російська мова, англійська мова, праця і математика". Тимур каже, що вже майже не боїться обстрілів, а в рідній Авдіївці йому найбільше подобається те, що "тут зима і можна іноді ліпити сніговиків і грати в сніжки". А ще він хоче, щоб удома і в школі нарешті ввимкнули світло.

Заради світла для Тимура і авдіївчан в створеному на цьому тижні при міськадміністрації обласному координаційному штабі кілька разів на день збираються місцеві чиновники, силовики, рятувальники, глава військово-цивільної адміністрації Донецької області Павло Жебрівський і заступник міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства Едуард Кругляк. Перше засідання тут проводять о шостій ранку, останнє – пізно вночі. У кабінет до губернатора в міськраді чи не кожну хвилину приходять люди. Новини приносять різні: про обстріл групи ремонтників і спостережних місій, про завезення гуманітарки, про подачу води і тепла в місто, жертви серед мирних і військових і про кількість пошкоджених за добу будинків. Жебрівський багато палить, сердиться на новий обстріл і, як результат, на неможливість відновити подачу електроенергії.

На світло чекає не тільки Авдіївка, але і містоутворюючий коксохім. Директор заводу Муса Магомедов, як і чиновники в місті, цілодобово знаходиться на робочому місці. Ночує також на території заводу, -- поруч з його кабінетом є кімната відпочинку, а сім'ю, яка зараз у Запоріжжі, бачить в кращому випадку по вихідним. Директор, до речі, за рахунком дев'ятий, дуже сподівається, що йому не доведеться зупиняти найбільший в Європі коксохімічний завод, що працює з 1963 року. Тому що тут зупинка означає закриття і втрату виробництва назавжди.

У Тетяни Писарєвої, завгоспа Авдіївської школи №7 турботи не такі масштабні, але і вона зі свого робочого місця в ці дні -- нікуди. Писарєва ночує у підвалі школи, тому що боїться, якщо раптом подача тепла в батареї припиниться, система може замерзнути, як це вже було взимку 2015 року.

Всі ці люди, як і Авдіївка в цілому, сьогодні змушені грати за чужими правилами, а нав'язана їм гра нагадує російську рулетку: результат її може виявитися трагічним в будь-яку хвилину, комусь коштувати будинку, роботи, здоров'я, а то й життя.

Скрутить голову Путину

Біля входу на територію наметового містечка з пунктами обігріву та польовими кухнями, розгорнутого на Авдіївському стадіоні гуманітарними організаціями, волонтерами та місцевою владою, стоїть жінка. Вона вчитується в безкоштовну газету, яку тут роздають всім підряд, і плаче. ЇЇ звуть Лариса Козлова, їй 57 років. На запитання кореспондента "Апострофа", чому вона плаче, жінка відповідає: "Путіна задавити хочеться, коли ви йому голову скрутите? Півтора року було тихо, я раділа -- слава богу, Україна тут". На питання, чи тепло у неї вдома, відповідає, що будинок без газу, з електроплитою, а оскільки електрики в місті немає вже кілька днів, то навіть їжу розігріти нема на чому. Тому кожен день вона приходить до наметового містечка, щоб поїсти щось гаряче на польовій кухні.

"Дочка, на жаль, у мене в Донецьку, вони там до війни отримали квартиру, просто бережуть її, щоб не розтягнули. Я туди не їжджу, не хочу, деенерівців цих ненавиджу", -- зізнається вона. Але всьому, що має завдяки українській владі, рада. "І за субсидії передайте спасибі Розенко, -- каже вона, витираючи сльози. -- У нас трохи тепло дають -- і ми раді! На бойлерній поставили генератор. Дякую! Минулого разу було гірше, тоді мало не померли взимку 2015 року, було страшно, нас вивозили тоді у Святогірськ".

Везуть туди і сьогодні, всіх, хто хоче виїхати і перечекати обстріл. За останні кілька днів в пансіонати вирушили більше сотні сімей з дітьми. Автобуси надає військово-цивільна адміністрація. Хоча слово "евакуація" тут намагаються не говорити, але за словами Павла Жебрівського, в віпадку форс-мажору, а це зупинка коксохіму і, як результат – місто, яке замерзає при мінусових температурах, адміністрація за раз готова вивезти 4130 осіб, тобто, за три "ходки" забрати практично всіх місцевих. Втім, як показує практика, навіть під загрозою повномасштабних бойових дій і вуличних боїв, як це було в Дебальцево, всі з міста точно не поїдуть.

І все ж, масовані обстріли останніх днів призвели до загибел для двох місцевих мешканок, водія автомобіля ДСНС, а також до поранення офіцера ДСНС, іноземного фотокореспондента і ще однієї жінки, яка від госпіталізації відмовилася. У четвер снаряди впали поблизу наметового містечка, а на початку тижня міна залетіла на стадіон школи №7, на щастя, тоді ніхто не постраждав.

На території наметового містечка усміхнений представник МОЗ Олександр Данилюк, відповідальний за координацію і організацію медичного забезпечення під час надзвичайних ситуацій, воєнного стану та антитерористичних операцій, каже, що лікарня працює в нормальному режимі, в місті проблем з медикаментами немає, завдяки генератору, який надалаДСНС, в приміщеннях тепло. Він зізнається, що не вистачає фахівців, наприклад, анестезіологів, гінекологів, працівників екстреної медичної допомоги, фельдшерів, але, щоб стабілізувати стан пацієнтів, ресурси є, як і можливість швидко вивезти людину в шпиталі Дніпра.

Буйним тут не місце

Наметове містечко нагадує мурашник: здається, тут зібралися всі найбільші гуманітарні організації, які працюють останні три роки на Донбасі. Величезні фури і скромні порівняно з ними мікроавтобуси волонтерів вишикувалися за парканом вздовж дороги, тут же стоїть карета швидкої допомоги і авто поліції. Неподалік від входу димлять польові кухні, за ними рубають дрова працівники ДСНС. Людей біля кухонь не дуже багато, може, тому що час сніданку вже минув, а обіду -- ще не настав. Одні сердито відвертаються від камери, інші посміхаються і дозволяють зробити кілька кадрів; високий і п'яний чоловік махає руками і тикає в фотоапарат середній палець. Коли він починає буянити ще голосніше, його виводить з території містечка боєць з автоматом і робить жорстке попередження, порадивши йти додому.

У великих армійських наметах тепло, хоча і дуже душно, -- поруч із кожною торохкотить генератор; всередині наметів відігріваються ті, хто замерз на вулиці в черзі за гуманітаркою. На довгих столах розкладені нескінченні подожувачі і трійники, обліплені десятками мобільних телефонів. Їх власники терпляче сидять, похнюпивши голови, уздовж стін. Відсутність світла змушує людей заряджати телефони на таких саморобних зарядних станціях. Біля виходу з намету за столом сидять жінки, які складають списки охочих виїхати з міста у пансіонат в Святогірську. На питання вони відповідають неохоче, сердяться, кажуть, що їм журналісти вже набридли.

Найбільша черга вишикувалася до намету міжнародного благодійного фонду "Карітас". Тут кожному дають набір продуктів і побутової хімії. Люди кажуть, що займали чергу ще вночі. Хтось біля входу починає лаятися, їх швидко заспокоює один з бійців, що тут чергують. "У мене тут безладу не буває", -- говорить він кореспондентові "Апострофа".

Cкарг немає

Незважаючи на те, що гучні вибухи чуються на вулицях постійно, а їх локацію неможливо визначити, ніхто на ці звуки не реагує. У черзі на території наметового містечка продовжують стояти люди, миж дорослих бігають діти шкільного віку. Малеча сидить на санчатах та з сумом поглядає на дорослих. Але діти війни не примхливі, вони звикли чекати.

На вулицях і у дворах будинків гуляють матусі з колясками, пенсіонери неквапліво йдуть до аптеки і радіють можливості поговорити з приїжджими. Вони теж не скаржаться, звичні до всього, протепо-батьківськи роблять зауваження співрозмовникам і сварять за відсутність рукавичок, адже на вулиці -- мінусова температура.

У місті працює лише одна школа. Дітей в Авдіївці -- близько 2 000; в школі №7, єдиній, що працює, до кінця робочого тижня вдалося зібрати 260 учнів, в основному, старшого шкільного віку.

Завгосп школи Тетяна Писарєва каже, що до війни тут навчалося 350 дітей. Тепер до них ходять діти зі школи №2, тому що тут підвал кращий, він пройшов перевірку на міцність ще в 2015 році, коли під час сильних обстрілів тут одночасно ховалися не менше 400 осіб. У школі тричі повністю міняли вікна. І будуть міняти і далі -- серед тижня снаряд впав на стадіон біля школиі вибив шибки ще в трьох вікнах.

"Зараз все набагато організованіше, -- говорить Писарєва. -- Тоді (в 2014-2015 роках) не було жодного начальника. Може, десь вони і були, але ми їх тут не бачили. Були двірники і ми дурнуваті. Летять міни сюди, я йду навпроти школи, бачу -- чоловік розгубився, заметушвся, а я йому кажу: "Чоловіче, давайте до нас у підвал". Більше немає навколо підвалів, тут багато людей ховалися (в підвалі школи). Багаття палили, чай гріли".

Всього вистачає

Решта шкіл в Авдіївці сьогодні в кращому випадку використовують для роздачі гуманітарки, -- не всі їдуть в наметове містечко, обирають за краще місце тихіше, закрите з усіх боків будинками.

Сьогодні в місті можна побачити районні пункти обігріву. Як правило, їх організовують місцеві церкви. Наприклад, той, до якого кореспондент "Апострофа" потрапив разом з волонтерами київського групи "Крила щедрості та турботи", відкрили Авдіївський протестантські церкви, він розташований на Центральному проспекті. "Крила" привезли теплі ковдри, печиво, взуття, спальники. Крім того, в приміщенні є і свій генератор, і він не простоює -- тут сидять люди, одні п'ють чай та чекають, поки заряджається телефон, діти грають в настільні ігри. Жінки, з якими поспілкувався "Апостроф", з жалем говорять -- шкода, немає книги відгуків, написали б подяку.

Одна з них представляється Ольгою Василівною. "Мені треба по годинах харчуватися, так я сюди приходжу, тут все смачне, недешеве. І ставлення чудове. Тут ніхто не стежить, тут як вдома, -- каже вона. -- Я ж на стадіоні (в наметовому містечку) не можу стояти, у мене спина болить, а телефон довго заряджається ... Ми вважаємося молодими пенсіонерами, так нам зазвичай гуманітарка не призначена (багато організацій видають допомогу людям старше 65 років, -- "Апостроф"), ми лише раз отримували допомогу від Червоного хреста в жовтні 2015 року: крупи, борошно, чай, миючі засоби, соняшникова олія. А на стадіон ходять одні й ті ж. І так всю війну. Але ми, слава богу, не голодні". Вона каже, що їм тут живеться чудово."Воду дали, дали опалення, якщо світло дадуть -- взагалі буде добре", -- мріє вона.

Над невеликим магазинчиком на Центральному проспекті, який стоїть біля багатоповерхівок навпроти пункту обігріву, майорить жовто-синій прапор, а поряд торохкотить генератор. Тут продуктами забиті всі полиці і прилавки: цукерки, печиво, ковбаси, спиртне -- всього вистачає. З доставкою товарів в місто теж проблем ніяких, каже торговий агент, що записує заявки продавця. Але з торгівлею все одно біда.

"Ніхто нічого не купує. Дуже погано. Людей немає, -- говорить продавець Ольга. -- Чому? Бояться виходити (на вулиці), грошей у людей немає. Ми працюємо неповний день. Беруть хіба що хліб, солодощі для чаю, ковбаску. Приходять ті, хто молодший, а з ранку -- бабусі за хлібом, 200 грам ковбаски, 100 грам печива куплять собі -- і все".

Тиждень тому було краще, але потім кілька днів, до появи генератора, магазинчик не працював через обстріли і холод. "Під час обстрілів тут все деренчало, -- згадує продавець. -- Ми боялися. По нам (в магазин) минулого року влучили, прилетів снаряд, розбив холодильник".

Ольга каже, що на торгівлі позначається і той факт, що в місто завозять багато гуманітарки. "Хоча люди там скаржаться. Приходять одні і ті ж, отримати неможливо. З четвертої ранку чергу займають. Я туди не ходжу, чоловік був на днях, засмутився, сказав, що він стояти там не буде. Але від крупи і цукру я б не відмовилася", -- говорить вона.

Примарна прозорість

Чому саме зараз в Авдіївці трапилася ескалація, глава Донецької ОДА Павло Жебрівський пояснює так: "Вони (сепаратисти) полізли, вирішили щось від нас відгризти, отримали по зубах, наші хлопці зайняли одну з ключових висот, яка контролює в тому числі дорогу Ясинувата-Горловка, тут стояв так званий батальйон "Схід", вони підтягнули резерви -- так звані батальйони "Спарта" і "Сомалі". Цей придурок Гіві (Михайло Толстих) неадекватний. Його командира роти "Консула" (заступник "Гіві") прибили", -- говорить він "Апострофу".

Поки ми спілкуємося, Жебрівському кілька разів дзвонить генерал ДСНС, директор коксохіму, з яким губернатор шанобливо вітається словами "Салам алейкум, Муса Сергійович", а також прем'єр-міністр Володимир Гройсман, з яким, за словами Жебрівського, вони спілкуються не менш ніж тричі на день. "У будинках -- від 16 до 22 градусів тепла, людям роздаємо гуманітарку, на рубежах -- сапери, ремонтні, бригади, ОБСЄ, дуже сподіваюся, що вийдемо на ремонтні роботи, -- говорить він прем'єру. -- Зараз (в місті) потрібні будматеріали: шифер, скло, брус, лінолеум, цвяхи".

"Зараз я всіх налаштовую на те, що нам потрібна допомога з будматеріалвами, і їх потрібно дуже багато, -- каже Жебрівський "Апострофу". -- Тільки за середу в місті пошкоджено 52 будинки".

Військово-цивільної адміністрації доводиться працювати по законам, які діють на мирних територіях, оскільки воєнного стану в країні немає. Так, наприклад, щоб для власників приватних будинків виділити гроші на ремонт, адміністрації області доводиться оформляти ці кошти як благодійну допомогу, платити ПДФО (податок на доходи фізичних осіб, - "Апостроф"). Тому чиновники вважають за краще отримувати будматеріали, які без тяганини можна передати нужденним. Є ще одна проблема -- занадто розтягнута в часі процедура пошуку проектувальника для відновлення будинків.

"Я повинен все робити через систему Prozorro. Ось приклад: треба відремонтувати три багатоповерхових будинки. Я повинен провести тендер на вибір проектувальника, це два місяці, мінімум два місяці на розробку проекту, два місяці -- експертиза проекту, а потім ще вибір підрядника, тобто, сім місяців займе процедура до початку робіт!" -- Пояснює Жебрівський всі перипетії, які потрібно пройти відповідно до закону. А на дворі зима, яку люди в розбитих будинках повинні пережити.

На питання про фінансові вливання у відновлення інфраструктури на підконтрольній території Донецької області, Павло Жебрівський каже, що мова, по суті, йде швідше про будівництві нових об'єктів: немає тепломереж, потрібні дороги, дитячі садки, школи. На це треба близько 20 млрд доларів. Ревізію поки неможливо провести в таких населених пунктах, як повністю зруйновані Піски, Водяне, Дослідне, Широкино. "Найбільше грошей потрібно там, де відбуваються бойові дії", -- зазначає Жебрівський.

Щоб навести порядок в інших містечках і селах, треба мільярд гривень. "Але в комунальні та державні будівлі ми можемо вкладати гроші, а в приватні нам це робити не можна через бюджетний кодекс, -- говоріть він. -- Головна проблема не стільки у фінансовому ресурсі, скільки у людському. Проектні інститути залишилися в Донецьку, їх немає. Більшу частину проектів нам зараз робить Дніпро, Запоріжжя, Харків, Київ. І мало хто збирається сюди приїжджати. Вони беруть креслення і роблять все на місцях. У кращому випадку приїжджають на день-два сюди і прив'язують свій проект до міста. Раз на два тижні я об'їжджаю всі об'єкти, які будуються. Там, де є проектно-кошторисна документація, роблять ремонт, а електрику - немає. Двері -- половину змінюють, половину -- ні. По кожному об'єкту ми вносимо корективи постійно. Ще одна проблема -- у нас немає великих будівельних компаній. У Тарути була велика будівельна компанія, у Метінвеста. Але багато закрилися, адже ще два-три роки тому воні тут нічого не будували. А людям треба було платити зарплату, тому я їх не звинувачую, вони виживають".

Кабмін, що нікуди не їздить

Чиновники, з якими спілкувався "Апостроф", кажуть про нерозуміння проблем прифронтових територій в столичних міністерських кабінетах. Наприклад, в Мінекономіки налаштовані категорично проти заборони за борги відключати від енергопостачання об'єкти, що відповідають за життєзабезпечення таких міст, як Авдіївка, тому що це означає падіння платежів за енергоносії. "Чим відрізняються підприємства прифронтової зони від інших?" -- запитують в Мінекономіки. Ті, хто працює в регіоні, обурюються: нехай зроблять виїзне засідання Кабміну, щоб зрозуміти цю різницю. Вони також говорять, що не бачили в Авдіївці представників Міністерства з питань тимчасово окупованих територій, і що міністр Вадим Черниш з'явився в місті хіба що цього тижня разом з прем'єром.

Втім, комусь і робота в полях до душі після кабінетно-паперової столиці. "Я їхав сюди з портфельчиком, в костюмі, з одним кабмінівських посвідченням, говорив собі -- Кругляк, згадай молодість, тобі доведеться в яму стрибати і карбувати трубу, копати, організовувати роботи бригади", -- згадує свій екстрений виїзд в Авдіївку заступник міністра Едуард Кругляк.

На місці виявилося, що роботи в місті вже йдуть повним ходом -- і щодо забезпечення продуктами, і водою, і теплом. "Я б тут залишився, -- каже кругляк. -- Тут є те, чого немає в Києві, -- не треба нікого підганяти. Кожен в адміністрації знає свою роботу і які завдання треба ставити".

Завдання, зізнається він, вимагають виконувати швидко, а з тими, хто це зробити не може, розмова коротка: наприклад, в.о. керівника поліції міста звільнили за те, що він в оперативному штабі о шостій ранку не доповів про поточну ситуацію по місту. В цілому по ситуації в Авдіївці та роботі тих, з ким спілкувався "Апостроф", можна констатувати: в порівнянні з 2015 роком, коли людей просто залишили один на один з постійними обстрілами уздовж всієї лінії зіткнення під Донецьком, в 2017-му для них роблять все, що дозволяють обставини.

Але головне завдання -- відновлення електропостачання -- без участі російської сторони Авдіївський оперативний штаб вирішити не в силах. Через відсутність письмових гарантій від російського генерала, який працює в складі Спільного центру з контролю і координації питань припинення вогню, бригада ремонтників і саперів протягом декількох днів не могла відновити електропостачання. "Без таких гарантій ніхто не буде людей відправляти на смерть, -- каже губернатор. -- Вони (російська сторона) підводять нас до того, щоб ми вели переговори з "курячими полковниками" (мова про самопроголошеній чолі ДНР Олександрі Захарченко), а самі росіяни хочуть бути над процесом ".

У п'ятницю російська сторона дала письмові гарантії припинення вогню з 7 ранку до 18 вечора, щоб в районі пориву лінії електропередач змогла працювати бригада електромонтажників в супроводі саперів, СЦКК і ОБСЄ. Але навіть якщо світло дадуть, як надовго це буде і чи не призведе новий обстріл до нового пориву, не знає ніхто.

Коксохім у справі

Поки не запрацює ЛЕП, місто обігрівається завдяки коксохіму. На заводі вирішили перенаправити газ для центрального опалення Авдіївки, для цього на коксохімі знизили температуру на виробництві. Але директор заводу Муса Магомедов каже, що віхид з ладу будь-якої залізяки може закінчиться зупинкою. "Вилетить у мене з ладу циркуляційний насос, який знаходиться в цьому енергоблоці, енергоблок моментально розвалиться. І все", -- пояснює він. Якщо в системі закінчиться газ, Авдіївка замерзне разом из заводом.

До того ж, знайти підрядників, які погодилися б відновлювати енергопостачання в зоні військових дій, вкрай важко. "Бригади ДТЕК не встигають відновлювати наші енерговводи! Їх відновлювали більше двохсот разів!" -- каже директор заводу. Він також зазначає, що його колеги з інших великих підприємств, постійно дзвонять і питають: чим допомогти, що надіслати, генератори, паливо, буржуйки? І готові робити це тихо, без піару.

Містоутворюючий коксохім сьогодні забезпечує роботою 4 000 осіб і 80% бюджету міста, плюс податки до держбюджету і десятки тисяч тонн чавуну на добу. Магомедов каже, що небезпека повної консервації заводу все ще велика. Завод обстрілюють, за весь час це траплялося 310 раз, кілька днів тому міни потрапили в залізничний цех, перебили рейки.

Є жертви і серед людей: з початку військових дій постраждало більше 50 працівників, дев'ять випадків закінчилися летальним результатом. На цьому тижні міна прилетіла в будинок начальника відділу технагляду, розвалила весь дах, але обійшлося без постраждалих. Сам Магомедов теж не раз потрапляв під обстріли. "Страшно, -- чесно зізнається він. -- Найстрашніше не буває. Таке відчуття, що йде динозавр, ступає ногами, йде все ближче, ближче і ближче. У цей момент ти думаєш тільки одне: "Аби тільки не в мене". А друге, що ти думаєш -- ось це зараз закінчиться все, я встану, поїду і більше не повернуся". Але, все ж, залишається. На питання, чому, відповідає з посмішкою: "Ну, ви ж знаєте, чому".

За роки війни завод витратив на відновлення Авдіївки мільйони гривень. У минулому році -- близько 10 млн. У 2015-му -- 18,5 млн. Допомагали відбудувати 62 будинки, а ті 58, де були прямі влучення склили, зміцнювали несучі конструкції. "Є проекти, які ми чітко відстежуємо по грошах. І є ті, які ми не відстежуємо. Дзвонять: "Потрібно терміново зробити те-то і те-то". Що ми будемо це фіксувати? Ми даємо команду, бригада збирається, їдуть і роблять", -- говорить Магомедов, хоча в кінці розмови зізнається -- вже втомився бути оптимістом.

Багато з тих, хто сьогодні відповідає за більш-менш стабільне життєзабезпечення міста, не загадують наперед і за законами військового часу готові до гіршого, хоча всіма силами намагаються цього гіршого не допустити. "Відіспатися б", -- посміхаються вони і просто роблять те, що можуть там, куди їх закинула війна.