У грудні минулого року з полону бойовиків був звільнений останній захисник Донецького аеропорту, десантник 80 аеромобільної бригади ЗСУ Тарас Колодій. Кіборг провів в неволі майже два роки. У бліц-інтерв'ю "Апострофу" Тарас Колодій розповів про те, що допомагало йому триматися в полоні, і чому звільнення могло зірватися в самий останній момент.
— Тарас, чим займаєтеся після звільнення? Як зараз ваше здоров'я, ви пройшли реабілітацію?
— Спочатку я був на обстеженні в Києві дві доби, а потім поїхав до Львова, лежав там на лікуванні у військовому госпіталі. Лікарі сказали, що нічого серйозного у мене не знайшли, але до сих пір турбує головний біль. Напевно, це наслідок контузії. Зараз я поки перебуваю у відпустці і відпочиваю в сімейному колі. Правда доводиться ходити на допити в СБУ і прокуратуру.
— Ви так багато часу провели в полоні. Чи не було думок, що в Україні про вас вже забули і ваша доля невідома?
— Чесно кажучи, я про це не думав. Я розумів, що сепари самі маніпулюють полоненими. Вони спеціально не віддавали нас українській стороні, щоб мати можливість для таких маніпуляцій. Їм влаштовує такий стан справ, адже наших в полоні сидить значно менше, ніж бойовиків у нашому полоні. Хоча свої люди сепарам до одного місця. Якщо у них хтось потрапив у полон або загинув, їх просто заднім числом звільняють і все.
— В яких умовах вас утримували? Застосовували тортури?
— Тільки перші дні. Їм не потрібна була від мене інформація, просто говорили нам, що ми українці і прийшли на їхню землю. Вони не називають її Україною. А так умови звичайні для полону. Нас тримали в напівпідвальному приміщенні, а потім перевели до макіївської в'язниці, там полонених тримали по троє в камері.
— Чи не було думок, що на одному з допитів вас можуть убити?
— Були звичайно, але я був в такій ситуації, що думай про це або не думай — нічого ж не зміниться.
— Що допомагало морально триматися в полоні?
— Надія була, і я знав, що вдома мене чекають. Знав, що в будь-якому випадку мене рано чи пізно обміняють, через місяць, через рік або через два, але все одно поміняють.
— Чи вдавалося спілкуватися з рідними і взагалі отримувати хоч якусь інформацію з дому?
— Спочатку нам давали дзвонити один раз в два місяці. Це була буквально хвилина часу і все. Я дзвонив мамі. Встигав сказати тільки, що я живий-здоровий, питав, як там справи вдома і все. А останні півроку, коли нас перевезли до макіївської в'язниці, то звідти вже не дзвонили нам не давали.
— А доступ до медичних послуг був?
— Деякий був. У мене, наприклад, був головний біль. Робили заявку і після цього приходила медсестра і дивилася вже кому, які ліки дати, кому ще щось.
— Вас допитували одіозні бойовики Гіві і Моторола?
— Ні, спеціально вони до нас не приходили. Я їх бачив, коли нас тільки взяли в полон.
— Коли дізналися, що вас готують до звільнення? Чи не думали, що воно може раптово зірватися?
— Я про це дізнався буквально в останні хвилини перед звільненням. До речі, мене минулої весни возили на обмін, але він зірвався, і мене повернули назад, тому я вже був готовий до всього. Були думки, що і це звільнення зірветься, але від мене нічого не залежало.
— Коли ви зрозуміли, що вільні, що полон позаду, які почуття вас охопили?
— Були радісні почуття, що нарешті побачу рідних, близьких, свою маму. Але було одночасно і важко. Мене звільнили, але хлопці ще сидять там, залишається сподіватися, що їх теж скоро поміняють.
— Думали про те, щоб повернутися на службу?
— Подивимося якою буде ситуація в країні. Поки ще є час про це подумати.
Довідка "Апострофа". За даними радника СБУ Юрія Тандіта, в полоні бойовиків невизнаних республік залишається ще 110 заручників. Ще 490 вважаються зниклими безвісти.
