ЙОНАС ОХМАН (позивний "Панда") – кінодокументаліст і журналіст, один із засновників міжнародного волонтерського проекту Blue/Yellow, мета якого – допомога українській армії. Будучи родом зі Швеції, він понад 10 років живе в Литві, часто буває в Україні, зокрема на Донбасі. "Апостроф" поспілкувався з волонтером про війну, сприйняття подій в Україні на Заході та внутрішню обстановку в Росії.
- Розкажіть, з чого все почалося? Адже ви живете в Литві, чому вперше поїхали на Донбас?
- Я сам швед, живу в Прибалтиці більше десяти років. Як журналіст, перекладач і документаліст я працював над документальними фільмами, зокрема з історії. Студентом я був у Литві під час так званого "литовського Майдану", коли у 1991 році країна оголосила незалежність від Радянського Союзу. Ті події справили на мене дуже сильне враження, самі розумієте, я досі там живу. Литва – маленька і дуже цікава країна.
Коли почався Майдан, я, як і кожна людина в Прибалтиці й особливо в Литві, відразу зрозумів, що відбувається. Це зовсім не те ж саме, що Помаранчева революція. Я розумів, що щось дуже інтенсивно змінюється, хоча і не знав, що конкретно.
У Швеції я служив у спецпідрозділі розвідки, тому знаю всі ці радянські й російські технології. І коли я побачив у Криму цих "зелених чоловічків", я відразу зрозумів, що саме я бачу: це ж ГРУ, ФСБ, це ж... Боже мій! Я зрозумів, що Путін прийшов, і не тільки в Україну. Що буде далі? Це залежить і від того, що роблю, наприклад, я. Якщо в Україні все скінчиться погано, тоді у нас, в Прибалтиці, теж почнеться щось недобре. А я там живу і не дозволю цього! Значить, треба щось робити. І тоді з друзями спочатку в Литві, а потім в Україні влітку 2014 року ми почали допомагати. Спочатку все було стихійно: пакети медикаментів, наприклад, передавали. Але досить швидко ми знайшли хороші контакти з людьми і стали більш серйозно працювати.
У нас є одна велика перевага – легше збирати ресурси. По-перше, люди більш заможні, а, по-друге, вони розуміють небезпеку ситуації. Під час боїв за Донецький аеропорт ми вже налагодили діяльність: привозили прилади нічного бачення, приціли, різні медикаменти (цеалокс і так далі). Ми знали потреби та привозили, що було потрібно.
- Як змінилася ситуація в цілому за цей час?
- Найцікавіше – люди, які реально воюють і вбивають ворогів, не піаряться. Це дуже дивна війна. Із забезпеченням досі є різні проблеми. Люди, які стоять в першій лінії, потребують особливих речей – термовізії, особливих прицілів, потрібно захищатися від новітніх російських антиснайперських систем.
Українські Збройні сили великою мірою є радянською структурою, це стосується різних аспектів, починаючи від офіцерів, наприклад. Як на мене, треба було звільнити відсотків 90 генералів – їх готували до іншої війні, а на цій вони не вигідні. Зараз це просто баласт. Те, що зараз відбувається, це війна не генералів, а підполковників і батальйонів, і це стосується обох сторін. Вище вже починається політика.
- Зараз ви часто приїжджаєте?
- Приблизно раз на місяць на кілька днів. Їду, звичайно ж, на Донбас, буваю в Києві, ще кудись іноді заїжджаю. Нас в організації п'ятеро, є ще, звичайно, помічники, спонсори, надійні партнери, з якими можна передати речі. Ми – контргібриди, це такий феномен українського опору.
- Ставлення звичайних громадян на Заході до всього, що відбувається, як змінилося за чотири роки?
- Для Скандинавії, Німеччини, Франції, наприклад, події в Україні – це досі щось далеке і неприємне. А ось для нас, для Прибалтики, це небезпечно в прямому сенсі слова. Але от інші західні країни – це просто окрема планета, я б сказав. Я сам із Західної Європи, жив у багатьох державах, розмовляю різними мовами, і треба розуміти, що досі Східна Європа для Заходу – це територія з іншими правилами, ніби Радянський Союз чи Росія, а разом з тим і ні.
- Тобто щось незрозуміле десь там.
- Так. Наприклад, коли збили Boeing, це дуже шокувало. І, незважаючи на очевидність того, хто це зробив, люди намагаються якось це пояснювати, чекають результатів розслідування. Я можу чесно сказати, що з бесід з американцями зрозумів, що вони дивляться на Україну трохи як на Афганістан. І я був змушений визнати, що певна логіка в цьому є. Реальної демократії в Україні немає, нормальних політичних партій теж немає, про олігархів я взагалі мовчу, ми всі про це знаємо. Хоча я часто буваю тут і відносно недалеко живу, є речі, які мені досі важко зрозуміти. Наприклад, країна воює, але є дуже багато людей, які дивляться на це відсторонено.
Коли все ще тільки почалося, було просто жахливо: я їздив у Дебальцеве, Станицю Луганську, Піски, Широкине. Можна списати це на психологічний розлад, але я, спокійний швед, коли повернувся звідти, просто хотів схопити балончик, яким малюють графіті, та писати "АТО" на дорогих машинах. Зараз я звик, звичайно, але все одно якось дивно і прикро.
- Як би зараз як документаліст ви зобразили Росію і те, що там відбувається?
- О, це цікаве питання... Ще до війни в Грузії я там жив кілька місяців у різних містах: у Волгограді, Краснодарі, Пермі. Можливо, я не все зрозумів, але це дійсно хвора країна. Там все ще сумніше, ніж в Україні. Бідність, всякі нісенітниці, якісь незрозумілі речі відбуваються, агресивні люди... Риторика на телебаченні насторожувала вже тоді, наприклад, розповідали, що Сталін – нормальний мужик. Зараз спілкуватися з друзями в Росії я просто не можу, ми не можемо знайти спільну мову. Та й взагалі я в списках ФСБшних терористів.
- Вітаю.
- Спасибі, це, звичайно, комплімент. З моїми друзями ФСБ проводила бесіди з приводу того, що не треба спілкуватися ось із цією людиною. Це ж 30-ті роки! Як взагалі люди можуть там жити? Капець просто. Моральний клімат нестерпний.
- Як вважаєте, їм подобається така атмосфера?
- Вони не знають, що може бути по-іншому: альтернативи немає, телебачення успішно працює. Мій знайомий з Латвії нещодавно там був, розказував, що там все з Путіним – шоколад, майки... Він просто скрізь.
В Україні люди не знають, яка саме альтернатива є, але точно знають, що вона існує, і шукають її. У Росії альтернатив немає, хіба що воювати ще можна.
Говорячи про Росію, часто намагаються розрізняти народ і Кремль, мовляв, це він хоче війни, а не люди. Нічого подібного! Розділяти ці два поняття неправильно, це лише ілюзія.
- Ми не переоцінюємо загрозу, що виходить звідти?
- Росія не така слабка, як ми би хотіли, але разом з тим і не така сильна, як ми боїмося. Розумом її точно не зрозуміти. Росія – це не те щоб окрема планета, але точно інший простір з переконаннями про "русский мир", "імперію", міфами "ми особливі", переконанням про те, що їм потрібен Lebensraum (нім. – життєвий простір; потреба Німеччини в розширенні цього "життєвого простору" була однією з ключових тем в ранніх політичних промовах Адольфа Гітлера, – "Апостроф"). Вони реально так і думають!
Навіть якщо зараз Путіна раптом не стане, то нічого не зміниться. Росія – найбільша трагедія Європи 20 століття.
- Якщо б ви могли щось змінити в Україні, то що б це було? Ви багато їздите, дороги будуть у цьому списку?
- Дороги, це, звичайно, провал. Я був в шоці, коли зрозумів, на Західній Україні вони такі ж погані, як на Донбасі. Це просто жах якийсь!
Але я хотів би, щоб в Україні були профспілки, які адекватно працюють. Те, що є зараз, – це порожнє місце. Як швед я знаю, що багато наших добрих починань йдуть корінням саме в роботу сильних профспілок на початку 20 століття. Потім вже з'явилися і нормальні соціально-демократичні партії. Можливо, Україні підійшла б така ідеологія, бо тутешній варіант капіталізму – це просто катастрофа на цей час.
І ще, враховуючи, що країна воює, хотілося б, щоб люди більше допомагали тим, хто воює, наприклад, одному бійцеві або підрозділу зі свого міста. Тому що у війні треба брати участь. Якщо не робити цього, говорити, що це не твоя війна... Ну як же, це ж твоя війна! Це і моя війна теж. Ось я одержав орден за оборону Авдіївки. У мене не вистачає слів подяки, не так вже й багато я зробив, але все-таки... Беручи участь в цій війні, я захищаю і себе теж.
У тих, хто каже, що це не його війна, мовляв, це все Росія, олігархи чи ще хтось, я хочу запитати: а навіщо ти взагалі тут живеш? Геть! Їдь в Росію чи ще кудись, ти тут не потрібен.
"Апостроф" поспілкувався з Йонасом Охманом в межах 11-го Київського безпекового форуму.
