Письменник Любко Дереш у новому випуску щотижневої рубрики на сайті "Апостроф" розмірковує над тим, чому відданість безкорисній ідеї перемагає прагматичні інтереси і чому не варто боятися іноземних грантів.
Одна з найбільших дискусій, які періодично підіймаються в українському суспільстві і котра прикро відтіняє тему толерантності, надаючи їй "зрадницького", "продажного" та підгниваючого характеру — це тема грантів. А точніше – тема донорства з боку впливових політично країн, котрі своїм дотуванням ставлять народ на коліна і викручують українській нації руки. І, відповідно, моральна відповідальність тих, хто цими грантами користується.
Гранти означають тінь. Згадка про гранти розворушує в душі найтемніші почуття підозри, недовіри, безпорадності й обману. Адже гранти означають, що "наших" купили, і вони вже ніякі не "наші", а їхні. Продалися.
Щоб розсіяти цей лиховісний образ, одразу вдамся до козирів.
Один із моїх вчителів, психолог-екстремолог із досвідом кількох збройних конфліктів, пояснив мені цікаву річ. В боротьбі між прагматиками та романтиками на короткій дистанцій перемагають прагматики, а на довгій — романтики. Прагматики інвестують свої кошти в ідеї романтиків, роблячи з них свій інструмент: виборчу платформу, рекламну кампанію, маркетингову стратегію. Прагматикам завжди йдеться про гроші і владу, тоді як романтикам йдеться, в першу чергу, про ідею як таку. Прагматики отримують свої важелі впливу і кошти, а за якийсь час відходять. Тоді як ідея, котрою вони скористалися і вивели в світ, продовжує жити й далі.
Тож коли мова заходить про співпрацю з організаціями, які можуть нам дати можливість втілити свої ідеали, у мене виникає лише одне запитання: чому б не спробувати?
Годі сподіватися, що ми знайдемо десь у світі 100-відсоткове розуміння наших переконань, тим паче, серед меценатів чи фундаторів. Цей світ – світ компромісів. І вже велике щастя, якщо принаймні у власній сім’ї ми співпадаємо зі своєю "половинкою" бодай наполовину. Решта — простір неспівпадіння — це простір, який потрібно заповнити своїми стараннями: любов’ю, пошуками спільних цінностей, своїм рухом назустріч іншому. Ідеалістів можна поділити на два табори: початкуючі та зрілі. Якщо початкуючі ідеалісти все ще сподіваються на те, що хтось їм допоможе з 99-процентною точністю здійснити їх мрію, то зрілі ідеалісти шукають точки дотику і шляхи співпраці. Так з’являється дипломатія — і це нормально.
Ніколи не буде святих і непорочних матеріальних структур чи організацій у цьому світі — така вже природа цієї "долини печалі". І досвідчений та тверезий ідеаліст це розуміє. За багатьма умовно світлими організаціями — такими як ООН, ЮНЕСКО, Transparency Internatіonal, Всесвітній фонд дикої природи — тягнуться свої проблеми, неоднозначності, помилки чи скандали. Однак деякі організації при цьому здатні визнавати свої хиби і змінюватися на краще, а деякі — ні. Тверезим романтикам та ідеалістам слід розуміти, що іншого шансу для втілення омріяних ідеалів, окрім того, що вже є зараз, більше не буде, тож варто шукати підтримки серед тих, хто, принаймні, здатен визнавати свої помилки. Заради допомоги Україні, українцям, допомоги всім людям ми повинні користуватися тими нагодами, які посилає нам доля сьогодні. Гранти іноземних держав? Чому б і ні, якщо ці гранти дають можливість зробити ситуацію в Україні кращою. Відмовлятися від них? Згадується відомий анекдот про чоловіка на даху будинку під час повені, що просив у Бога порятунку, але вперто ігнорував пліт, човен та гелікоптер.
Якщо комусь здається, що отримання грантів є аморальним персонально для нього — тоді навіщо лізти у те, що тобі неприємне? Якщо ж використання грантів бачиться невигідним в цілому і для всіх — з патріотичних, метафізичних, езотеричних чи конспірологічних причин — що ж, можна спробувати отримати максимум із невигідної оборудки і зробити з лимонів лимонад. Все наше життя від утроби й до могили — одна суцільна невигідна оборудка і, безумовно, краще було б співати на хмаринці "Алілуя" і грати на лірах в компанії херувимів. Але поки ми живі і маємо ще сили щось зробити хорошого — чи не краще буде вкластися по максимуму в ту справу, за яку взялися?
Аби наші інвестиції нас не підвели, ми маємо точно знати, у що віримо. Чим більш безкорислива наша мета, тим ширшим є благо, яке ми приносимо у цей світ. Врешті решт, саме на цій лінії конфронтації нашого ідеалізму з проявленим, конкретним буттям і стають актуальними гасла великих постатей цього світу — заповіді Ісуса Христа, Мойсея, Будди, Конфуція, чи, може, послання Далай Лами або Матері Терези. Безкорисливе служіння — сім’ї, громаді, країні, людству, всім живим істотам, Богу (перелік, безумовно, по наростаючій) — наш найбільший вияв ідеалізму, який кидає виклик прагматиці всього мирського. Чи достатньо гідною є така мета, аби виправдати користування ресурсами міжнародних грантів? Все залежить від того, хто є кінцевим споживачем нашого служіння. Наше "его"? Тоді навряд чи. Люди, Божі створіння, Господь? Тоді, гадаю, що так. Тому навіщо полемізувати довкола теми грантів, якщо можна поєднати зусилля задля того, аби зробити разом спільну добру справу?
Кампанія #RespectUA, продовження минулорічної кампанії "Віднайти повагу", безумовно, проводиться на гроші західних організацій, однак важлива умова роботи посланців толерантності — а їх на сьогодні є чотирнадцять осіб — це її повна безкорисність і безоплатність. Ці люди — Алевтина Кахідзе, Лариса Денисенко, Євгенія Аратовська, Марко Галаневич, Дмитро Щебетюк, Павло Вишебаба та інші — справді вірять у те, що роблять. Сама можливість робити свою справу є для них винагородою.
Однак щоб повірити у чужу безкорисність та чесність, потрібно самому отримати досвід безкорисного служіння, а головне, повірити до кінця у власні цінності. Інакше все залишатиметься так, як в одному з популярних відео-мемів — молодик сидить навпроти телевізора, звідки чує: "Хочете бути здоровими? Добитися успіху? Хочете вирішити всі свої життєві проблеми?" — "Так… Так!.. Так!!!" — "Тоді вам потрібно встати з дивану і…" На цих словах молодик вимикає телевізор з розчарованою реплікою: "Ну от, знову лохотрон!..."
