У черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі"письменник Любко Дереш розмірковує про призначення націоналізму та його роль у формуванні європейської ідентичності в Україні.
У 2012 році Нобелівська премія миру була вручена не якійсь конкретній персоналії, а одразу цілому Європейському Союзу - за сприяння становленню миру, порозумінню, демократії та прав людини в Європі. Герман Ван Ромпей, тодішній голова Європарламенту, якому було делеговане право прийняти нагороду, назвав свою промову "Від війни до миру: європейська оповідь". У ній він приділив чимало уваги тому, що збереження принципів миру та пам’яті про Другу світову війну - одне з головних завдань, що стоїть перед Євросоюзом, а війну в Європі назвав немислимою - хоч і не неможливою.
Сьогодні, сім років потому, ми бачимо Європу в геть іншому стані духу і скерованості історичної пам’яті. Націоналістичні рухи, що пробудилися практично в кожній із країн об’єднаної Європи, сьогодні активно працюють на те, аби розхитати віру європейців у вартісність ЄС і його цінностей. Гасла європейського націоналізму - пошук втраченої ідентичності та поновлення зв’язку з національною душею - розривають європейську єдність на частини.
Наскільки серйозною є дана проблема? Напередодні виборів до Європарламенту низка інтелектуалів Старого Світу опублікували на сторінках The Guardian звернення до громадськості з закликом зупинити скочування європейської спільноти назад, у 30-ті роки ХХ століття, коли Європа вже переживала сплеск націоналізму і містичної національної співпричетності - хвилювання серця, знайомого кожному справжньому патріотові. Інтелектуали, серед яких - нобелівські лауреати з літератури Маріо Варґас Льоса, Орхан Памук, Світлана Алексієвич - спробували попередити про майбутнє зростання ксенофобії та антисемітизму, яке неодмінно послідує за підйомом націоналізму. Сьогодні потуги інтелектуалів зупинити вал хаосу, що насувається, за допомогою газетних прокламацій видаються смішними. Серйозними, пророчими, трагічними їх слова почнуть здаватися щойно 50-70 років потому - так само як зараз ми з замиранням серця переглядаємо передвоєнні, столітньої давності, публікації тогочасних філософів, літераторів, інтелектуалів, які теж несуть на собі відтінок безпорадності та трагізму. Сучасникам в історії завжди відводиться невдячна роль, а героями-провидцями вони часто стають постфактум - як правило, посмертно. Тому проблема серйозна.
І хоча перемога правих популістів у Європарламенті в травні 2019 року була не настільки приголомшливою, як очікувалося, їх присутність неминуче впливатиме на рішення ЄС. Дострокові вибори до парламенту в Греції, що відбулися 7 липня, підтвердили вже існуючу тенденцію. Вони закінчилися перемогою правоцентристів, які обіцяють чималі поступки в бік крайніх правих, наприклад, у питаннях імміграції. Також в парламент потрапила ультраправа партія "Грецьке рішення", відома своєю симпатією до Росії.
Хоча перемога правих популістів в Європарламенті в травні 2019 була не настільки приголомшуючою, як очікувалося, їх присутність неминуче буде впливати на рішення ЄС
Розчарована економічно європейська молодь стає консервативною. Володимир Путін напередодні саміту G20 робить заяву для Financial Times про кінець ери лібералізму і цим ще більше посилює відцентрові сили, що роздирають європейську спільноту. Один із найвидатніших соціальних проектів останнього століття - з його ідеями відкритого, гуманістичного суспільства - зараз переживає знецінення буквально на очах.
Поляризація, яка сьогодні відбувається у світі, не залишає великого маневру для вибору - вибір між лібералізмом і консервативним ренесансом - це вибір між світом інтегрованим, об’єднаним, і світом, подрібненим на безліч ворогуючих сторін. Україна, в Конституції якої прописаний курс на ЄС, має теж зробити для себе цей вибір, а значить, більш свідомо, аніж будь-коли, підійти до перегляду тих цінностей, які ми, як нація, сповідуємо.
"Втрачена ідентичність", "поновлення зв'язку з національною душею" — кому, як не Україні, знати, що це таке. Тим гостріше саме українці здатні зрозуміти суперечливу ситуацію, в якій опинилися сьогодні країни Європи.
Попри критику вбік Євросоюзу, ЄС є прикладом наддержавної структури, аналогів якої сьогодні більше не існує - адже це приклад спільноти, яка, відмовившись від власних егоїстичних і націоналістичних амбіцій, створила нову формацію з принципово новими, передовими, з точки зору гуманізму, цінностями. Європі закидають провал політики мультикультуралізму та відкритих кордонів. Однак помилки, які були зроблені, ще не означають хибу в обраному векторі розвитку.
Сама Європа мислить себе як структуру, що перебуває у постійному становленні, тому помилки та переоцінка стратегій - закономірний і природній процес росту цієї структури. Сьогоднішні ж стреси, які переживає ЄС, можна розцінити як своєрідне загострення ключових питань підліткового періоду: бути чи не бути разом, відділитися від усіх чи спробувати вписатися в колектив, сфокусуватися на собі чи думати про інших.
Кен Вілбер, американський філософ, який запропонував теорію інтегрального підходу для вирішення складних питань в політиці, відзначає, що рух соціальних структур до об’єднання (а гасло "Єдність у різноманітті" ідеально відображає дух інтегральної філософії Вілбера, де кожен елемент є одночасно і незалежним, і включеним в єдину систему) є рухом еволюційним, тоді як період роз’єднання і конфронтацій - це тимчасові фази регресії, необхідні для того, аби скоригувати неправильно пройдені уроки еволюції.
Націоналізм – як бачимо, один із тих уроків, які не були засвоєні до кінця. Не пройдений він до кінця й Україною: складна, конфліктна робота з історичною пам’яттю, високий рівень нетерпимості, бажання легких, популярних рішень в стосунку національного питання — все це виклики, які не дозволяють Україні поки що почуватися вповні європейською країною. Буде невірно вважати, що поділ між "європейцями" і "азійцями", "патріотами" і "ватниками" проходить по лінії "25-73". Більш об’єктивно вважати, що на сьогодні менше 10% людей в Україні володіють інтегральною, цілісною свідомістю, яка дозволяє одночасно залишатися патріотом і при цьому бути відкритим до міжнародної співпраці, цінувати витриманість консервативних цінностей і, разом з тим, допускати свободу для інших, любити свою країну, мову, віру, але при цьому не намагатися принизити мову, країну, віру інших. За гіпотезою Вілбера, суспільство переходить на наступний рівень еволюційного розвитку, коли 10% його членів починають володіти новим типом ментальності. Сьогодні Європа – це складний конгломерат протистоянь між ліберальними та консервативними осередками, примирити які може лише по-справжньому інтегральний підхід, здатний вшанувати цінності як однієї, так і іншої політичної теорії.
Такий же інтегральний підхід необхідний щодо питання націоналізму в Україні. Як у вестерні Серджо Леоне "Добрий, поганий, злий", націоналізм теж може існувати в цих трьох личинах. Націоналізм важливий, бо є невидимим внутрішнім кістяком ідентичності, і навіть європейські країни-члени ЄС опираються на "тонку" форму націоналізму при побудові власної європейської тотожності. Це - "добре" обличчя націоналізму, яке є основою унікальності нації в великій сім’ї європейських країн.
Націоналізм, що ставить інтереси власної держави понад інтереси співдружності, поволі стає "поганим", оскільки за ним починає тягтися шлейф поклонів тих, по кому він "проїхався", переслідуючи власні цілі. Безумовно, частина сьогоднішніх функціонерів ЄС якоюсь мірою інфіковані цією формою націоналізму, і Україна в недавній історії з голосуванням в ПАРЄ щодо членства Росії вже відчула на собі нестатки європейської "realpolitik", що так сильно відрізняється від закладених батьками-засновниками ЄС цінностей гуманістичної європейської політичної традиції.
Націоналізм важливий, тому що є невидимим внутрішнім скелетом ідентичності
Там, де є місце для "поганого" націоналізму (навіть якщо ним виправдовують прагматичні, ефективні політичні кроки в дусі Отто Бісмарка), обов’язково з’являється третій вид націоналізму - "злий". І злий націоналізм уже не розрізняє тонкощів зовнішньої та внутрішньої політики, не допускає різноманіття ідентичностей і легко закриває очі на права та свободи. Злий націоналізм просто знищує все інакше, становлячи в країні власний "лад". Саме про загрозу злого націоналізму попереджають літератори-лауреати зі сторінок The Guardian: якщо топові політичні чини себе можуть тримати в рамках дипломатичної риторики, граючи в "поганий" націоналізм, то низи - радикальні партії, каральні громадські організації, просто заангажовані люди - уже не розбирають нюансів послань своїх лідерів і прочитують команду вкрай однозначно: "бий чужих".
Перед українцями стоїть складна задача - зробити перехід від затаєного "поганого" націоналізму до інтегрального, включеного в європейську ідентичність націоналізму "хорошого". Як мінімум, це означає відмову від загравання з радикальними силами, підігравання яким і виправдання яких вестиме неминуче до посилення ксенофобії та ізоляціонізму. Безумовно, Україні слід берегти себе і свою окремішність - але не ціною зневаги та ненависті до інших. Курс на ЄС - це курс на нову, європейську ідентичність, для якої націоналізм – лише напівпрозоре тло самототожності, тоді як на першому плані – солідарність і відповідальність за інших в великій співдружності ЄС. І поки ЄС переживає власні трансформаційні кризи, а ми - власні, Україна може розпочати цілеспрямовану роботу з формування нової, інтегральної ідентичності, в якій знайдеться місце і для патріотизму, і для європеїзму, і для глобальної відкритості. ЄС - найкраще, що трапилося зі світовим політикумом за останні 70 років, і модель глобальної неегоїстичної єдності (помноженої на виправлені помилки, які обов’язково будуть враховані в оновленому Європейському союзі після хвилі стресів) - це модель, в якої, врешті, має чому повчитися увесь світ. Тож поки Європу лихоманить, Україна може, як у відомому мемі, "зберігати спокій і формувати нову ідентичність".
