Коли в 2014 році Росія напала на Україну, рок-музикант і протестантський пастор Володимир Вшивкін капеланом виїхав на фронт. Чіткого уявлення, що це за робота і як її робити правильно, не було, та й порівнювати не було ні з чим - капеланської системи тоді взагалі не існувало. "Була велика діра, яку ми повинні були заповнити", - пояснює він. В інтерв'ю "Апострофу" ВОЛОДИМИР ВШИВКІН розповів про капеланів-активістів, загиблих друзях та про християнську місію в зоні бойових дій на Донбасі.
Ні кроку назад
— До березня і окупації Криму ви ніколи не задумувались про капеланство?
— Зовсім. Я був пастором церкви євангельських християн-баптистів "Відродження" (місто Бровари Київської області) і про це не задумувався. Брав участь і відстоював перший Майдан, але після того як нас обдурили, до другого Майдану долучався дуже обережно, бо політикам не вірив. Як активіст його не відвідував, але наша церква возила туди одяг, їжу та кошти.
Коли на площі розстрілювали людей, в мене і багатьох людей був шок. Ніхто не очікував, що так може бути. Моя свідомість перевернулась. Тоді я повноцінно включився у Майдан і брав участь у Молитовному наметі (біля Головпоштамту).
А коли окуповували Крим, я й тоді не бачив себе капеланом. На мою думку, наші баптистські церкви дуже спізнились і не пояснили пасторам (місіонерські) можливості, які відкриваються перед ними. Але я думав про свою роль у цих подіях, але скажу відверто, що ініціатив, до яких я міг приєднатись, так і не з’явилось. Тому про Крим мені немає чого сказати…
— Що спонукало вас стати капеланом?
— Спонукало те, що я завжди відчував сором чи дискомфорт за те, що я не брав участь у Майдані і "пропустив" Крим. Я молився і шукав відповіді.
Наприкінці літа 2014 пастор Вшивкін дізнався, що у баптистській Київській богословській семінарії збираються військові, ці зустрічі вів підполковник запасу і водночас християнин-протестант Валентин Кореневич, який в той час організовував конференцію для військових. "На ній я дізнався, що ніхто з її учасників не їздив до зони АТО і не збирається, - зізнається Вшивкін. - Я був вражений". Кореневич сказав капелану, що підполковник запасу Василь Хіміч (очолює нині Комітет капеланського служіння при баптистському об’єднанні ВСЦ ЄХБ, а до цього 15 років займався служінням військовим) вже кілька разів їздив на схід і буде й далі це робити.
— Хіміча я знав особисто. Ми зідзвонились. Він повідомив, що працює через протестантський "Батальйон військових капеланів" (організував його Олексій Сатенко, пастор церкви "Голгофа", та Ігор Шторм). Звісно, це був ніякий не батальйон, бо було до 10 людей. Я зв’язався із ними і запропонував взяти мене у місію в якості музиканта. Вперше я поїхав з ними у листопаді 2014 року до героїчного "Айдару" в місто Щастя. А там точились бої, були 200-ті та 300-ті.
Вже пізніше я почав їздити дуже часто. У Щасті я познайомився з бойовим айдарівцем Льошою "Фермером". Він сказав, що був віруючим п’ятдесятником, а, коли пішов на війну, його церква відлучила (п'ятдесятники не беруть до рук зброї і не використовують її проти інших людей, - "Апостроф"). Він зізнавався, що геть не знає, чи потрібний Богові та чи любить Він його. "Полягу тут на землі, але не відступлю ані на крок", - ось такий був настрій у хлопців. Вони дійсно були готові померти та відчайдушно захищали Україну, ідучи на танки і на кулі.
На фронті всі хочуть, щоби за них помолились
— Про що ви розмовляли з нашими бійцями у ситуації, коли питання життя і смерті вже не були теоретичними?
— Залежало від того, де перебував. Якщо точились інтенсивні бої, у вояків були постійні питання, чи вибачить Бог мені за те, що я вбивав. Я доводив, що Бог не проти того, щоби людина зі зброєю в руках захищала свою державу. Він не вбивця, а захисник. Говорили також про захист Божий. "Все в руках Божих, - казав я, - але ми молимось за ваше життя й здоров’я". Втім, я ніколи не включався у розмови про "поганих начальників".
АТО, 2015 рік
На початку зими 2015 капелан-протестант їздив у Слов’янськ, Сєвєродонецьк та Попасну. "Це було тоді, коли росіяни своїм вогнем майже "знесли" місто, втім, чимало людей були налаштовані проросійськи", - каже він. Після того став допомагати 81 ОАеМБр у Дружковці (тоді знаходилась, за його словами, у 2 або 3 зоні АТО). У бійців бригади дізнався, що їхні розвідники воюють на передовій у донецькому аеропорту. Тому не має жодного дива у тому, що в першій половині січня Вшивкін напросився виїхати до с. Водяного (під Пісками, тобто майже біля Донецька).
— Коли прибули до ДАПу, наші кіборги якраз вийшли з терміналу. Далі ми стали системно їздити до Водяного, лишались там на 4-5 днів. Загалом було до півдесятка поїздок. Підтримували тих розвідників, які тримали оборону у аеропорту, але пізніше після ворожої засідки та втрат їх вивели. Серед кіборгів було щонайменше 8 євангельських християн-баптистів. Вони служили в терміналі до самого кінця і перебували там постійно.
Читайте також: Перший бій кіборгів: як захищали Донецький аеропорт
На початку зими 2015 року був такий випадок: на блокпосту "Республіка міст" (дуже важлива локація поблизу ДАПу) познайомився з Віталієм з Медичного батальйону "Госпітальєри". Я йому сказав, що є пастором. "Я хочу тобі руку потиснути!" - "За що?" - "На передовій перший раз бачу пастора. Капеланів бачив, але не пасторів".
Чимало християн та очільників баптистських і п’ятдесятницьких церков у той час казали: "Це не наша війна, і ми в руки зброю не беремо". Казали таке мені в очі. Християнських служителів на передовій було дійсно мало. Окрім мене та Олексія Сатенка, чув про пасторів церкви Skeemens Владислава та Ольгу Потирайло (вона ще й волонтерка).
Після того нас запросили в Піски до "Правого сектора". 5 батальйон ПС тримав аеропорт допоки не отримав наказу керівництва ЗСУ відійти з позицій. Після того бойовики зайняли їхнє місце, ПС вирушив тримати льотну смугу в Пісках. Нас спрямували до новоствореної 3 роти ПС. Я був разом у групі з Олексієм Сатенком, Ігорем Плохім та Олегом Никончуком. Там ми пропрацювали до завершення зими. Бувало так, що приїздили додому на пару днів, прали речі і вирушали знов на бойові позиції. І ці поїздки були небезпечнішими за сидіння у бліндажах, бо проїжджали терикон та простір, який наскрізь прострілювався. Зрідка по нас не стріляли.
У травні 2015 року ПС вивели з-під Пісок, адже вони не захотіли входити до ЗСУ, Саме після того мене запросили до 93 бригади, яка тримала ДАП.
— Як військовослужбовці та бійці-добровольці сприймали вашу діяльність, особливо зважаючи на те, що ви були неправославним капеланом?
— Знаєте, ми були просто служителями церкви, які виїхали на фронт. Ми нічого не знали про міжнародні конвенції. Була велика дірка, яку ми мали заповнити. Я читав Слово, співав бійцям християнські пісні під гітару. Вечори проводили за духовними бесідами. На передовій і добровольці, і кадрові військові сприймають Бога однаково. Що робить капелан? Приїжджає і привозить людям Слово Боже. Читає його і молиться за солдатів. На фронті всі хочуть, щоби за них помолились. Неважливо, якій конфесії ти належиш; головне, що ти батюшка і все.
Що ще робив? Знайомився з бійцями, ходив на позицію в аеропорту. Саме там познайомився з легендарним бійцем "Палачем" - такий позивний він заслужив через те, що не брав у полон чеченців. Ми подружились, хоча попервах він сказав, що є язичником і що йому не потрібне "моє" християнство. Втім, він після тригодинної бесіди в бункері покаявся і молився молитвою покаяння. Пізніше він приїздив до мене додому. Загинув у Сумах – невідомі кинули йому гранату (Олександр Яковенко з позивним "Палач" загинув 21 вересня 2015 – "Апостроф"). Думаю, що це наша влада позбавлялась незручних осіб з "Правого сектора".
На передовій були добровольці фантастично мотивовані бити ворога. 93 ОМБр, 81 ОАеМБр, мої друзі з позивним "Пепс", "Гроб", "Татарин", "Капитан Череп". Саме вони були готові прийняти Слово Боже, бо вони кожного дня ходили під Богом. Могло бути так, що снідають 10 воїнів, а вечеряють – 8. Кожен розумів, що може загинути. Деякі, як мій друг "Палач", казали, що готові загинути. Так і сталося. Цим людям Бог був дуже потрібним, і під час боїв ми за них теж молилися. Ми і патрони чистили, і підносили амуніцію. Коли служив при ПС, при собі завжди мав гранату, щоби, як і бійці, не здатись в полон. Багато капеланів принципово не брали в руки зброю. Але не всі.
Найкращу дисципліну, патріотизм та організацію війни я бачив у "Правому секторі". Геть іншу картину я спостерігав на 2 та 3 лінії оборони. Там і пияцтво, і небажання спілкуватись ("Ти чого тут до нас приїхав про Бога розповідати?"). У Водяному ще побачив мародерство. У "Правому секторі" хлопці про таке й не думали: жоден вояк нічого не взяв.
Я просто пастор
— Ви служили у особливому облаченні?
— Та ні, яке облачення? Військова форма та шеврон "Батальйону військових капеланів". Коли Руслан Коханчук (диякон УГКЦ і колишній старший офіцер відділу роботи з громадськими релігійними організаціями і шефських зв’язків Департаменту соціальної і гуманітарної політики Міноборони, - "Апостроф") побачив цей круглий шеврон, він одразу попросив його зняти, бо "ви брешете", як тоді жартома він сказав. Я уточнив, у чому саме. Він відповів, що, по-перше, ми ніякий не батальйон. І це була правда – ми думали, що організуємо батальйон, а капеланами захотіли стати не так і багато пасторів. В основному це були не пастори – прості віруючі люди, які часом навіть проповідувати не вміли, але хотіли піти на фронт. По-друге, сказав він, "ви не військові і не капелани". У вузькому сенсі ми не були капеланами. Знаєте, коли у "Правому секторі" ми в бліндажах чекали, коли закінчиться вогонь ворога, ми багато спілкувались. Я зізнавався: "Хлопці, вибачайте, але я непрофесійний капелан, я просто пастор". А вони відповідали: "Вибачаєм і не вибачайся. Бо ми непрофесійні військові – хтось електрик, хтось фізик, хтось лікар". Люди були добровольцями. "Для нас ти капелан, а інше нас не стосується".
Взагалі, було два типи капеланів: капелани-волонтери, які приїжджали на фронт на 4-5 днів з харчами, одягом і так далі й повертались додому. Це люди, які постійно в дорозі. Другий тип – ротаційні капелани (від 2 до 4 тижнів). На саму передову я проїздив 1,5 роки. Ми були групою волонтерів-капеланів. Привозили продукти харчування, воду, теплий одяг.
— Ви закликали людей у бесіді до покаяння?
— Публічно – переважно ні. Це ж не Богослужіння. Але так сталось у бесіді з "Палачем".
—Ви лишали свої контакти воякам? Телефонують?
— Так, телефонують і передають привіт. Деякі вояки, коли їдуть з фронту, заїжджають до мене в гості або ночують в мене. Деякі кажуть: "Якщо "Палач" у твою церкву ходив і покаявся, то і я до тебе приїду. З дружинами військовослужбовців не працюю, бо вони всі не з Броварів. Але й вони дзвонять по телефону. Думаю, що це наступна ланка робіт після закінчення війни.
— Чи перетинались ви з капеланами з інших християнських конфесій?
— Зустрічався з православними і католицькими священиками. Вже наприкінці активних боїв весни 2015 року підтягнулось багато православних батюшок. Що вони робили? Та майже нічого. Ні доброго, ні поганого не можу нічого сказати. І зараз, коли вони вичавлюють протестантів з війська, хочу спитати, де ж вони були, коли точились інтенсивні бойові дії? Це недобра політика.
Військові капелани відправились у зону проведення АТО з Києва, 2015 р
Втім, були й виключення: отець Іван з Західної України у 93 бригаді і патрони підносив, і дрова рубав, і постійно там жив.
Уступити дорогу
Вшивкін без будь-яких емоцій розповідає, що з початку літа 2015 став їздити на фронт значно рідше (1-2 рази на місяць), "бо не було активної війни". "Змінився і характер роботи: потрібно працювати з хлопцями, щоби вони не нудьгували і не пірнали у пляшку, - каже він. - Коли немає інтенсивних бойових дій, людей потрібно розважати; крім того, їжею та одягом вони вже більш-менш забезпечені".
Крім того, з зими 2015 у ЗСУ почали створювати капеланську систему, і потреба у волонтерах-священнослужителях поступово падала. Навіть баптистське братство України, каже Вшивкін, оформлювало відрядження своїх капеланів відповідно до вимог закону.
Зрештою, у 2016 капелан їздив раз на місяць на підтримку 93 бригади. Пізніше – на ротацію в Широкине у 2017.
— Сформувалось професійне капеланство, і це добре, - каже він. – Але я себе капеланом у ЗСУ не бачу, і так багато роботи. Я лишаюсь капеланом, але вже не на фронті. Моя церква обновилась: її більшість складається з атовців, вдів і переселенців. Час від часу на служіння приїжджають мої друзі з ДУК ПС.
На запитання "Що би ви змінили у 2014-2016 роках, якщо б була можливість?" Вшивкін відповідає: "Не знаю, важко це оцінити, навіть зараз дуже багато болю і втрат, краще б не було зовсім цієї війни".
