Міністр охорони здоров'я Максим Степанов, який захворів на COVID 19, пообіцяв оцінити процес лікування не з боку медика, а з боку звичайного пацієнта. Так би мовити, пройти весь шлях. Як людина, котра недавно вилікувалася від COVID, можу запевнити міністра, що шлях цей складний та тернистий. Місцями він нагадує зачароване коло, з якого вкрай складно вибратися, особливо якщо ви опинилися десь в провінції.
Вечір суботи
Про те, що я підхопив коронавірус, я дізнався в місті Бердянську, куди приїхав закрити на зиму будинок. У тому, що у мене "корона" сумнівів особливих не виникало - я знав, від кого я міг би її підчепити, більше того, я знав, що у цієї людини вже є позитивний тест. Впевненості в "позитивному" для мене діагнозі додавала температура - 37,6 (градусник я купив в аптеці, ледь відчувши нездужання), а також неприємне першіння в горлі.
Питання полягало в іншому - що робити далі. Отже, я в Бердянську Запорізької області, завтра у мене квиток на потяг до Києва, але у вагон, швидше за все, не пустять із температурою. Та й до Києва їхати небажано, щоб не заразити дружину та двох дітей. А раптом це не коронавірус? Принаймні в цьому слід переконатися і здати тест.
Був вечір суботи, 17 жовтня. Жителі міста Бердянська гуляли по набережній, насолоджуючись останніми майже літніми днями. Ніхто не носив масок і, природно, не підозрював про що думаю я, сидячи тут же на лавці. До мене підійшов бруднуватого вигляду чоловік і, раптово заговоривши англійською, попросив грошей. "У мене коронавірус", - загробним голосом сказав я. "Плювати", - почулося у відповідь, але жебрак все ж ретирувався.
Здавши зворотний квиток до Києва по інтернету, я зателефонував до страхової та дізнався, що в місті Бердянську немає клініки, в якій могли б мене проконсультувати, але страховий лікар може зробити це по телефону. Ну, що ж - телефонна консультація - це краще, ніж нічого. Отримавши рекомендації купити та приймати аміксин (противірусний засіб), полоскати горло хеппілором, вживати не менше 1000 мг вітаміну "С" на добу та й взагалі пити, як можна більше води, я відправився додому.
Наступного дня, в неділю, стало очевидно, що в Бердянську ПЛР-тест мені не здати. У вільному доступі були тільки ІФА-тести, але на початковій стадії захворювання здавати його безглуздо. ПЛР-тести (до речі, доволі "просунуті"), втім, теж були. У міській лікарні. Але здати їх можна, тільки потрапивши в цю лікарню, попередньо тяжко захворівши та отримавши направлення від сімейного лікаря. А що робити, якщо твій сімейний лікар в Києві, а ти в Бердянську? І як взагалі дістатися до ПЛР-тесту, якщо для цього потрібно спочатку важко захворіти на коронавірус і потрапити в лікарню? А як потрапити до лікарні, не здавши ПЛР-тесту на коронавірус, який є тільки в лікарні? Ці питання безнадійно повисали в повітрі.
Дзвінок до сімейного лікаря в Київ взагалі завів ситуацію в глухий кут - лікар лежала лікарні з пневмонією, яка виникла... внаслідок в COVID-19. Різко і сухо кашляючи, вона порадила мені купити вітамінний комплекс "від А до Цинку" і "Омега-3" (я виконав і цю рекомендацію), після чого вирішив діяти самостійно.
Подорож до Запоріжжя
Найближчий медичний центр, який відповів на телефонний дзвінок в неділю, знаходився в Запоріжжі. Мене записали туди на 19 жовтня на 11.00. Таким чином, наступного ранку мені слід було встати о 7.00, аби встигнути на маршрутку, яка відбуває до Запоріжжя о 7.50. Перед ПЛР-тестом не можна їсти, пити, чистити зуби та жувати жуйку. Це правило я виконав, відправившись в свою поїздку голодним та злим.
Відстань в
Здавши тест в призначений час, я майже відразу ж повернувся назад до Бердянська, витративши на свою захоплюючу подорож цілий робочий день, а також 2000 гривень. У цю суму входили 400 гривень на дорогу в обидва кінці, 1500 гривень на тест, а також близько 100 гривень на сніданок, в одному із запорізьких кафе.
2000 гривень - це чималі гроші для жителів тих районів, котрі не обтяжені доходами в осінньо-зимовий період. Підкреслюю, вони були потрібні тільки для того, щоб визначити, чи захворів я, чи ні. А оскільки я все-таки захворів, то виникає наступне питання: а скількох безневинних людей можна заразити під час подібної поїздки, яку довелося здійснити тільки тому, що в 100-тисячному Бердянську складно здати ПЛР-тест?
Інформацію про те, що я захворів, співробітник запорізького медцентру повідомив мені вранці наступного дня телефоном. Він говорив голосом поліцейського, який зачитує права затриманому. Вирок був підкріплений копією медичного висновку, висланого мені на електронну пошту.
У пакеті моєї страховки обслуговування ковідних хворих не передбачалося. Сімейний лікар, як уже говорилося вище, не міг мені нічим допомогти. Залишалося вирішити, що робити далі в нових умовах.
А умови були дуже непростими. Моя "корона" була досить ввічливою і поки не доставляла мені особливих проблем. Але, судячи з різних історій, ускладнення могли настати в будь-який час. Привид двосторонньої полісегментарної пневмонії, який постав з інтернету, грізно витав в повітрі. Тривогу посилювали дзвінки з Києва від колег та друзів з настійним проханням терміново забиратися звідти. Що буде з тобою, наприклад, якщо щось піде не так? Але відразу змотувати вудки було не можна. Спочатку слід було з'ясувати, чи здорова сім'я. Для цього дружині, синові й дочці теж слід було здати тест. І тільки за результатами цього тесту, стало б зрозуміло, куди саме мені бігти - до себе додому (все одно всі хворі) або куди-небудь на арендовану квартиру на сувору самоізоляцію, щоб нікого не заразити, якщо сім'я все-таки здорова.
Ковідний шпиталь
... Друга половина осені. Порожнє дачне селище. З живих істот в окрузі - бездомні собаки, які збилися в голодні зграї. Останніх людей я розполохав сам. Я чесно сповістив їх, що після недавнього спілкування зі мною, тепер їм можливо теж доведеться витратити 2000 гривень для поїздки в Запоріжжя. Іншими словами, я залишився один на один зі своїм новим другом (СОVID-19) і на чиюсь допомогу розраховувати не доводилося. Єдиний жирний плюс - це свіже морське повітря, наповнене корисним для здоров'я йодом. Як пізніше я дізнався - тижневе перебування біля моря та щоденні прогулянки на берег по порожніх провулках селища, багато в чому визначили відносно легкий перебіг хвороби.
В той же день я все ж вирішив знайти лікаря. Для цього я приїхав прямо до міськлікарні, де мене, негайно направили до інфекційного відділення. Біля дверей відділення стояла "швидка", а також чергові лікарі (дві дівчини) в захисному одязі. У такі обладунки одягався герой знаменитої комп'ютерної гри HalfLife, Гордон Фрімен, борючись з агресивними прибульцями з далекого та таємничого світу Зен...
Ілюстративне фото
- Що ви тут робите, сюди ж хворих привозять, - вигукнула одна з дівчат.
- Заспокойтеся, я поки сам до вас прийшов, - відповів я, пояснюючи, що я іногородній та хочу отримати медичну консультацію.
- Ви хочете лягти до нас в ковідний шпиталь? - недовірливо запитала друга дівчина з фонендоскопом на шиї
- Мені поки потрібна тільки консультація, а не госпіталізація.
- Я можу вас послухати, але тільки зайдіть через дві години, зараз у нас багато хворих. Погуляйте поки.
- А якщо я прийду до вас через дві години і у вас все одно буде черга?
Дівчина-лікар в костюмі Гордона Фрімена знизала плечима, даючи зрозуміти, що і таке цілком можливо, он ще двоє стоять та чекають. Або, вірніше, стоїть один, а другий вже майже напівлежить, притулившись спиною до дерева. Але їх теж треба прийняти, можливо, поки я буду гуляти, з'явиться ще хтось.
- А що у вас в тому ковідному шпиталі?
- По чотири-п'ять пацієнтів в палаті. Люди, що лежать під ШВЛ, - спокійно відповіла дівчина. І тут я зрозумів, що все дуже серйозно. Переді мною була лінія фронту і боєць, який щосили намагається стримати наступ прибульців зі світу Зен. І більше бійців на цій ділянці оборони, напевно, вже й не залишилося.
Мені стало ніяково. Мені було не місце в ковідному шпиталі - воно належало людям, які дійсно потребували такої допомоги. І таких людей, швидше за все, було багато. Я подякував лікарям та поїхав додому, розуміючи, що мені абсолютно точно ніхто не допоможе. І слава Богу, що я міг пересуватися та доглядати за собою самостійно. Тому, що якби не міг, то швидше за все, на мене чекав би каюк. І цей каюк очікує багатьох самотніх жителів з провінційних населених пунктів, які підхопили важку форму COVID. Бо якщо у них не буде грошей, щоб доїхати до умовного Запоріжжя, то не буде і тесту. А якщо не буде тесту, то не буде діагнозу. А якщо не буде діагнозу, то і лікувати, власне кажучи, нічого. Та й ніде лікуватися, адже місця в ковідних госпіталях, зайняті, а сили дівчат-лікарів не безмежні.
Хворі на COVID-19 в палаті інтенсивної терапії, Запоріжжя
Обладнання також бракує. У середу, 21 жовтня, я з жахом дізнався, що апарат комп'ютерної томографії легенів знаходиться все в тій же бердянській міськлікарні, потрапляння в яку представляє собою багатоступінчастий квест. Є, правда, ще один апарат КТ. Він доступний для всіх бажаючих, але знаходиться в Приморську, в 20 км від Бердянська. І раніше ніж через 7 днів я потрапити туди не зможу: всі місця давно розписані.
У четвер, 22 жовтня, за мною приїхав син мого друга. Я знайомий з цим хлопцем ще з того щасливого дня, коли його привезли з пологового будинку. А зараз він демобілізувався зі Збройних сил і сприйняв цю поїздку, як нову пригоду. Наступного дня він відвіз мене до Києва, рідко опускаючи стрілку спідометра нижче 140 км/год. Доставив вчасно, бо починалася криза - з'явився головний біль та стійка температура, що наближалася до 38 градусів. Мій ввічливий COVID, дочекавшись від'їзду з Бердянська, нарешті, вирішив взятися за мене по-справжньому.
Підсумки підведемо
Мій рятівник не захворів, не захворіла і моя сім'я. Дружина зняла мені квартиру, де я провів наступні три тижні на самоізоляції до повного одужання. Всього моя боротьба з COVID зайняла 4 тижні. Мені довелося зробити чотири ПЛР-тести, включаючи найперший в Запоріжжі, плюс один аналіз крові на антитіла, зроблений на вимогу сімейного лікаря, який одужав. Аналіз крові - теж платний (970 гривень), хоча і в державній поліклініці. Всього ж весь набір тестів і аналізів обійшовся мені приблизно в 5 тисяч гривень.
Ще 12 тисяч - коштувала подобова аренда квартири для проходження самоізоляції.
Ще 2,5 тисячі - тести для сім'ї. Ну і ліки, ліки, дорогі вітаміни, накладні витрати - всього набігло близько 1000 доларів, які я відкладав для інших цілей, але довелося витратити на здоров'я. Гріх скаржитися - не буде здоров'я, не буде і грошей. А гроші потрібні саме для того, щоб їх витратити, коли це необхідно. Але парадокс лікування COVID-19 в Україні полягає в тому, що навіть якщо у тебе є гроші, вони можуть виявитися нікому не потрібними, адже їх просто нікому платити. За ваші гроші, вам просто не зможуть (або не встигнуть) надати потрібні послуги.
Отже, пане міністре, ось Вам мій шлях пацієнта. Можете порівняти його з Вашим та десятками тисяч шляхів інших пацієнтів. При цьому, я боюся, що саме Ваш шлях виявиться найменш наближеним до реальності. Хотів би я подивитися на того лікаря, який змусить чекати прийому цілого міністра охорони здоров'я, навіть якщо він чесно вдає з себе рядового пацієнта. Хотів би я також бачити міністра охорони здоров'я, який приїхав на КТ легенів о 3.40 ранку, тому що всі інші "слоти" просто зайняті на кілька днів вперед (це вже Київ, а не Приморськ). І хотів би я подивитися на ту аптеку, де для міністра охорони здоров'я раптом не знайдеться потрібних ліків.
Одужуйте швидше.
