На восьмому році війни держава Україна не готова захищати своїх громадян, більш того – немає жодної стратегії. Комунікація з людьми на окупованих територіях відбувається на неналежному рівні. Треба створити загони територіальної оборони і дати можливість людям тримати зброю вдома, аби українці могли захистити себе у випадку широкомасштабного вторгнення з Росії. Також треба бути готовими до військового сценарію звільнення територій, оскільки практика показує, що дипломатія найкраще працює після зброї.
Такі думки в інтерв’ю "Апострофу" висловив український військовий та політичний діяч, третій командир полку "Азов", старший лейтенант Національної гвардії України МАКСИМ ЖОРІН.
- Ви говорили мені, що перехід від військової діяльності до політики – це був вимушений крок. Не шкодуєте, що пішли в громадський сектор і політику і не залишилися військовим?
- Я вважаю, що шкодувати про будь-яке рішення взагалі немає сенсу, бо назад рішення повернути не можна. Був час, коли я відчував, що немає іншого шляху, як їхати та захищати країну – і майже чотири роки пробув на фронті.
А сьогоднішня вимога часу і обставина підштовхує до заняття політикою – подобається мені це чи ні. Бо інакше політикою буде займатися хтось інший і ми в цьому процесі будемо просто спостерігачами.
Спостерігачем я бути не хочу, бо тут є відповідальність – дуже багато хлопців знаходяться на фронті, багатьох вже немає в живих. Перед всіма ними є відповідальність, а також перед їх батьками і близькими. І в такому випадку просто спостерігати, що відбувається в країні, я собі дозволити не можу.
- Не думали, що від вас як від солдата зараз було б більше користі?
- Ні, точно не вважаю. Більше того, я на фронті за чотири роки пройшов досить такий динамічний шлях. Не дивлячись на те, що мав військову освіту і на початок війни я мав військове звання лейтенанта, розпочинав я як рядовий. Звільнявся я з лав Національної гвардії та полку "Азов" уже як командир загону особливого призначення.
Чесно скажу, що умов для звільнення у мене було декілька – і серед них точно не було бажання займатися політикою. У мене була складна ситуація і на час звільнення на мене було заведено декілька справ у військовій прокуратурі – одна зі справ була за те, що я відкрив вогонь по ворогу. В цьому і полягала вся претензія до мене як до командира військового підрозділу. Як я не намагався пояснити, а крім того був сектор, який спостерігає за ситуацією і бачив, що були всі підстави відкривати вогонь. І мені довелося звільнитися просто через те, що я не хотів, аби мої люди сиділи на позиціях і терпіли те, що робить ворог.
- Тобто ви вважаєте, що те, що відбувається зараз – це неправильно?
- Безумовно, неправильно. Ситуація трохи змінилася останнім часом – після того, як Російська Федерація накопичила війська на наших кордонах. І зверну увагу, що з того часу нікуди вони не ділися. Але в будь-якому разі, за останні декілька років відношення до армії, ті накази, які їм надаються, ті умови, в які їх ставлять – абсолютно не сприяють тому, аби армія була мотивована.
Не можна мотивувати військового бути на фронті і при цьому зав’язувати йому очі чи зв’язувати йому руки і казати – "друже, потерпи трохи. Ну постріляють. Може, виживеш, а може – ні. Ну там подивимося. Як пощастить". Звісно, що жодна адекватна людина до цього спокійно ставитись не може. Армія повинна воювати, армія повинна захищати.
Більше того, сьогодні взагалі не розглядається серед стратегічних планів наступ – сьогодні його взагалі не існує. План оборони хоч якийсь існує. Я не кажу, що наступати треба зараз, але плану дій на випадок такого сценарію взагалі немає.
- Мабуть, Путіна не хочуть дратувати. І Скабєєву. І Соловйова.
- Можливо. Але у мене для них погані новини – це не спрацює. Скажену собаку скільки не годуй, вона не перестане бути скаженою. Вона доїсть все, що ти їй кинув, і все рівно буде кидатися на тебе. Тому така стратегія точно не вирішить цього питання.
- Одна зі знакових подій на Донбасі, в яких ви брали участь, це було звільнення Маріуполя. Якраз 13 червня ми відзначатимемо річницю цього дня. Чи пам’ятаєте ви якийсь ключовий момент бою за це місто або якісь особливі деталі?
- Я, насправді, досить добре пам’ятаю звільнення Маріуполя. Я був в одній зі штурмових груп, які пробивалися через барикади, побудовані в центрі міста. Тоді було дві штурмові групи, які пробивали укріплення з різних вулиць.
Пам’ятаю, що ми дуже готувалися до цієї операції. І хоча вона пройшла успішно, ми вже розуміли, а потім нам і офіційно підтвердили, що перед початком операції ворога попередили про неї і з міста втекло все керівництво.
Події, які пам’ятаю найбільше, не пов’язані з боями. Хоча штурм тривав декілька годин, ми за допомогою крупнокаліберного кулемету та зенітної установки пробивалися через укріплення. Але у мене в пам’яті абсолютно інша річ. Ми з аеропорту "Маріуполь" виїжджали на штурм на "колгоспних" вантажівках, звичайній старій техніці. Перед тим була промова Андрія Білецького, яка дуже сильно всіх зарядила. Поруч зі мною сидів мій друг, якого я дуже давно знаю, він приїхав лише за кілька днів до штурму. Йому дали ручний кулемет РПК – і він за 10-15 хвилин до штурму питав у хлопців, як цей кулемет працює. У нас дуже багато було людей, які раніше не тримали в руках зброю – десь половина особового складу були студенти. У декого було декілька днів до штурму, аби навчитися з нею вправлятися. Але це нам ніяк не завадило перемогти – ми отримали переламну для всієї України перемогу. Адже ми звільнили перше і на сьогодні єдине півмільйонне місто.
Після цього був ще ряд операцій, які показали, що українська армія може звільняти, може повертати міста. І тому мотивація замінила нам навіть професійні навички військових.
Чесно скажу, що супротив тривав не дуже довго. Вже за декілька годин, після того як бойовики понесли людські втрати і ми підбили їх броньовану техніку – вони просто почали тікати. Поруч знаходився приватний сектор, і бойовики ховалися у людей у підвалах, у гаражах. Весь світловий день ми займалися тим, що виймали їх з підвалів, ловили по городах. З приємного було те, що місцеві приходили і самі говорили – "ці недоумки у мене в підвалі сидять".
- Пару років тому їздив з волонтерами-музикантами у звільнені від окупації Маріуполь, Краматорськ і Слов’янськ, а також бував по селах, близьких до лінії розмежування. Один із військових у Слов’янську говорив, що їм ледь не в спину плюють – тож йому не приємно ходити містом. У селах завідуючі клубами і вчителі розповідали, що люди досі чекають приходу Путіна. Тобто люди так і не зрозуміли, що сталося. Як ви вважаєте, за ці два роки щось змінилося?
- Більшість часу ми дійсно були у Маріуполі, але бували і в Луганській області і бачили різне. Щодо Маріуполя не переживаю, бо там місцеве населення має досить таки сильну проукраїнську позицію. Звісно, що є різні елементи, але треба розуміти, що їх підживлює пряма російська агентура, яка там знаходиться, займається пропагандою, агітацією, розвитком агентурної сітки. Це відбувається не лише в прифронтовій зоні, але й у Харкові і в Києві, і навіть на заході України. Це тому, що їм дають вільно працювати.
Вирішення, насправді, є – його просто відкладають. Сьогодні у Верховній Раді лежить законопроект щодо боротьби із колаборантами, співавторами якого є Національний Корпус, ветерани, народні депутати. Але його досі намагаються ігнорувати, не виносячи на голосування. Там є всі інструменти для боротьби з агентурою, економічним впливом будь-якої країни, яка збирається на нас нападати. Це перша складова питання.
Друга – спроможність регіонів взагалі давати відсіч у випадку нової хвилі нападу Російської Федерації – зі сходу чи з окупованого Криму. Зараз ми можемо розглядати навіть кордон з Білоруссю як досить небезпечну територію. Тут відповідь лежить в тому, що за весь цей час ми досі не побудували дієвої територіальної оборони.
Коли почалася напружена ситуація на кордоні з Росією минулої осені, Нацкорпус ініціював створення по всій Україні штабів територіальної оборони. Ми збирали місцеву ініціативу – волонтерів, ветеранів, власників зброї, патріотичне активне населення для того, щоб у них була комунікація із місцевою владою та силовими структурами – щоб у випадку нападу на регіон вони могли хоч якусь відсіч дати самостійно.
Ми розуміємо, що в Україні зараз є армія, вона краща, ніж в 2014 році. Але якщо ще на кілька областей нападуть, то просто кількісно армії не вистачить – це перше. А друге – це час на маневри. Для того, щоб армія підійшла і розвернула ще один фронт, потрібно багато часу і ресурсів.
Оскільки влада на сьогодні не зробила абсолютно нічого, ми вимушені були за своєї ініціативи створювати хоча б штаби тероборони. Але і це має бути не так. Наприклад, є законопроект про територіальну оборону, який написав генерал Сергій Кривонос. Але Верховна Рада не просто його ігнорує – сьогодні вони взагалі прибрали його з голосування. Зеленський дав начебто свою альтернативу про територіальну оборону. Але якщо цей документ прочитати, то приходить розуміння, що ніяка діюча територіальна оборона ані Зеленському, ані його оточенню сьогодні не потрібна. Єдина причина, для чого він подав свій законопроект – для того, щоб "збити" створення справжньої тероборони, створити фасадну історію. Але по факту нічого не зміниться. У законі пана генерала Кривоноса є всі рішення, аби тероборона стала дієвою – це й управлінські рішення, й підпорядкування, і принципи фінансування.
Зараз восьмий рік війни. Нарешті країна має захищати українців, а не знову українці мають бігти шукати собі зброю, форму і на своєму транспорті їхати на фронт і шукати ще й собі ділянку фронту, яку він буде захищати. Сумська область, Харківська область, яка знаходяться під загрозою нападу, не мають нормальної територіальної оборони – це взагалі злочин.
- На вашу думку, в чому особливість успішної територіальної оборони?
- Вона в першу чергу має відрізнятися від сьогоднішньої тим, що має фінансуватися і керуватися не за принципом другої черги. Зараз відбувається відмивання коштів.
Дієва територіальна оборона має базуватися на вмотивованих місцевих людях, яким дадуть змогу себе захищати. За них не треба багато робити – їх треба мотивувати, підтримати і дати систему, за якою вони будуть захищати свою територію. В законопроекті Зеленського взагалі відсутня система мотивації.
Якщо ми говоримо про територіальну оборону, у людей має бути зброя. Люди мають пройти певну перевірку, мати право на зброю, яка повинна бути вдома у людей. Має бути розуміння, яка зброя повинна бути у людей. Сьогодні цього немає.
Коли зброя знаходиться на складах, то як це буде відбуватися? Хтось колись доїде чи не доїде, отримає чи не отримає? Хто зброю видаватиме? Тобто нічого не зрозуміло.
Є приклади європейських країн, де існують тероборони. Не можете вигадати свого – адаптуйте європейський приклад під Україну.
- У вас нема занепокоєння, що якийсь умовний дядько Василь під час побутової сварки застрелить дядька Петра із зброї, яку він отримав у штабі тероборони? Це ж повністю дискредитує всю систему?
- Нічого не заважає сьогодні Василю застрелити Петра з тої зброї, яка є у нього на руках. Сьогодні нічого не забороняє людям мати мисливську зброю. Але захищати з нею територію майже неможливо – хіба що свій город чи квартиру, але якщо взяти лінію фронту – це абсолютне безглуздя.
Звісно, завжди є перехідний період, коли українцям треба буде адаптуватися під нові реалії. Це буде непростий період, але колись же він має відбутися. Якщо ми вважаємо себе дорослими, сучасними людьми, то ми маємо дати змогу українцям це показати.
Я вважаю, що сьогодні українці заслуговують, аби мати свою зброю і захищати з її допомогою свою вулицю, дім і навіть нещодавно створені територіальні громади.
- Проблема в тому, що питання зброї для цивільного населення у нас не врегульоване, окрім мисливської зброї, яку ви правильно згадали. Ви спілкувалися із Асоціацією власників зброї?
- Як не дивно, з цього приводу теж уже існує законопроект. Асоціація власників зброї уже декілька років б’ється за те, щоб дозволити українцям мати зброю. Мова не йде про те, щоб всім українцям видавати зброю. Але ті неадеквати, які хочуть її мати, уже її мають – "чорну", "білу". Щодня ми чуємо, що десь хтось у когось стріляє. І здебільшого це відбувається не з легальної зброї.
А ось ті, хто хоче жити і захищати себе в законному полі, а не купувати зброю у кримінальних елементів – не мають такої змоги. Країна не дає їм можливості зробити це легально.
- Знаю, що територіальна оборона передбачає вишколи. Розкажіть про це детальніше.
- У територіальній обороні, яка існує сьогодні, ви не зможете просто прийти та пройти вишкіл – це дуже складна бюрократична система. В рамках роботи штабів, які створюємо ми – будь-яка цивільна людина може прийти та пройти вишкіл з тих напрямків, які або їй необхідні, або їх проводить штаб оборони.
Наші штаби активно діють практично по всій Україні, вишколи проводяться постійно. Туди можна долучитися. Якщо у людини є власна зброя, їй допоможуть більш ефективно вправлятися зі своєю зброєю. Якщо нема, покажуть, які види є, розкажуть, як ефективно захищати регіон. Робота направлена в першу чергу на інформування цивільного населення. Адже цей сегмент на сьогодні взагалі не задіяний, хоча мав би бути.
- Упереджуючи заяви ваших недоброзичливців – питання. Зброю ви не роздаєте?
- Зброя тільки в рамках діючого законодавства. Якщо людина має власну зброю, вона може нею користуватися. Якщо немає – ми можемо підказати і допомогти з отриманням зброї в легальному полі – мисливську або травматичну.
- Коли ти проходиш вишкіл, перед тобою з’являються якісь зобов’язання. Ти не можеш просто прийти і навчитися стріляти з автомата. Ти маєш потім записати в лави тероборони, умовно кажучи, стаєш бійцем, а при нападі ворога ти маєш з’явитися в пункт збору, у тебе має бути командир і ти маєш якось взаємодіяти із регулярними військами. Правильно я розумію?
- Те, що ви проговорили – такий вигляд повинна мати і так повинна діяти нормальна тероборона. В існуючій теробороні цього немає. В наших цивільних штабах ви можете пройти частково вишкіл або всі вишколи. Там ваша відповідальність буде більше моральною, аніж юридичною. Бо в першу чергу ми хочемо якомога більше населення навчити тому, як захистити себе.
Але якщо ви вирішите, що можете розвиватися, можете почати займатися командирськими обов’язками, то штаби оборони – це те, що ми як цивільні можемо зробити, спостерігаючи за імпотенцією влади.
- Ви наголошуєте, що повинна бути мотивація у представників тероборони. У чому вона полягатиме?
- Вона полягатиме у тому, що країна має дати можливість захищати її у законному полі. Країна має мотивувати ресурсною підтримкою, зокрема соціальними проектами і різними подібними речами тих, хто займається теробороною. Цього на сьогодні немає.
Мотивацією буде, коли військовослужбовець повертається додому, а йому дають можливість пройти тести і тримати вдома зброю, можливість збиратися на вишколи – не за свої кошти, а за підтримки органів самоврядування і Міністерства оборони. Люди мають розуміти, що це потрібно країні. Бо зараз у більшості військових виникає думка, що оборона України потрібна лише їм – і це справедливо, зважаючи на те, як до них відноситься влада. Треба зробити все це можливим з правової точки зору. І цього буде достатньо.
- Давайте повернемося до річниці звільнення Маріуполя. Близько року тому Андрій Білецький говорив, що певні політичні сили роблять заяви, що полк "Азов" не брав участі у звільненні міста. Цього року такі заяви повторилися. На вашу думку, кому це вигідно і для чого це робиться?
- Це відбувається насправді приблизно з 2015 року. 2014-го ні у кого не було запитань, хто звільнив Маріуполь. Мені й сьогодні видається дивним спостерігати дискусію "так хто ж 13 червня звільнив Маріуполь". Адже є повністю задокументована хронологія подій, поруч з нами були кілька журналістів, які від початку до кінця знімали весь хід бою.
Все дуже просто. В якості штурмових груп – це виключно батальйон "Азов". В якості прикриття був батальйон "Дніпро-1". Периметр тримала Національна гвардія. І вже третє коло тримали ЗСУ. У нас був екіпаж "зенітки" на гусеничному тягачеві від ЗСУ.
З 2015 року почали закидати у ЗМІ інформацію, що начебто хтось інший по-іншому звільняв місто. І безумовно, це роблять ті, кому не подобається слава "Азова". Кому не подобається, що сьогодні велика кількість ветеранів "Азова" займає досить активну політичну позицію в Україні.
Нажаль здебільшого цим займаються деякі лідери проукраїнських сил. Хоча політичні партії і організації дійсно проукраїнські, але їх лідери навряд чи є відверто проукраїнськими. Більше того, можу сказати, що вони користуються проукраїнською риторикою.
Такі заяви можна порівняти з активністю Нацкорпусу. Коли він набирає якісь обороти, стає активним, суттєво помітним в медійному просторі, то одночасно ми побачимо велику кількість фейків про нас.
На жаль, після кожних таких фейків нам доводиться публічно звертатися до людей і казати – люди, прокиньтеся. Можете не слухати жодних аргументів, але подивіться документальний фільм – там видно обличчя людей і в я кому підрозділі вони були.
Щодо закидів цього року, то там взагалі абсурд – людина, яка робила ці брудні заяви, плутається в датах, підрозділах. Там така каша, що складно її коментувати. Людина переплутала події початку літа й початку осені, дії 79-ї бригади і 72-ї.
Але я думаю, що ті, хто робить ці заяви, знають, як все відбувалося. Ну а ми можемо нагадати, хто звільняв Маріуполь. До речі, 13 червня буде свято до річниці звільнення – буде величезний марш вдячності українським захисникам від проукраїнських сил.
- До речі, останнім часом у ЗМІ з’явилися заяви про те, що Нацкорпус працює за гроші, у ЗМІ опублікували навіть ваші "розцінки". Чому "випливла" така інформація?
Знову ж, такі "платні" хвилі співпадають зі зростанням активності Нацкорпусу. Остання проплачена хвиля по нас прокотилася, коли недоброзичливці обдзвонювали всі ресурси, які лише існують, пропонували гроші, аби розмістити одну і ту ж статтю, яка, до речі, була написана ще рік або два тому проросійським виданням "Вєсті".
Тут були два зацікавлені персонажі. Перші – це, безумовно проросійські сили, такі як ОПЗЖ. Оскільки ми на сьогоднішній день є "кісткою в горлі" "п’ятої колони". Ми є єдина проукраїнська сила, яка не дає їм вийти на вулиці, яка йде по їх слідах у суди, в прокуратуру, в СБУ. Ми тиснемо їх на всіх фронтах і не даємо їх дихати.
Тому їхньою відповіддю, очевидно, є створення на всіх проросійських ресурсах фейкових новин про нас. Але якщо ми говоримо про останню хвилю, то тут доєдналися ще гравці, які використовують матеріал проти нас, витрачаючи при цьому насправді шалені гроші.
- А чому Нацкорпус пов’язують із людьми із ОПЗЖ?
- Насправді, я не знаю, як нас можна пов’язати з людьми з ОПЗЖ, зважаючи на кількість проблем, які ми їм принесли. Партія ОПЗЖ, а особливо їх комічний "силовий блок", який очолює малорозумний Кива… Хвора уява може якийсь зв’язок знайти.
Але скажу так. Я не знаю, скільки з ними буде воювати Зеленський і яка у нього мотивація. Але моя мотивація – це Україна без ворожих агентів. Це Україна, яка розвивається, а не Україна, яку повертають в Радянський Союз чи в кордони Російської Імперії. Тому ми з цими покидьками точно будемо боротися до останнього. І з ОПЗЖ, і з будь-якими філіями, які від них будуть відростати.
- Як я вже сказав, востаннє на Донбасі був два роки тому. На вашу думку, якась ідеологічна зміна відбувається у місцевого населення?
- Відбувається, але, на жаль, надзвичайно повільно. Не з тою швидкістю і не з тим ефектом, який мав би сьогодні бути. Так відбувається через те, що немає сьогодні стратегії інформаційної політики від держави – вона просто відсутня.
Більше того – всі прифронтові території мають змогу дивитися телеканали Російської Федерації, "ДНР/ЛНР", а українські телеканали не всі можна подивитися. І це проблема. Немає навіть базових речей щодо інформаційної політики, аби працювати не лише з тими, хто проживає на території, підконтрольній Україні, а й з тими, хто на непідконтрольній – для того, щоб там зароджувати середовище і можна було повернути ці території.
Це величезний провал у роботі сьогоднішньої влади. Але є повільний органічний процес від спілкування з військовими, від того, що люди просто спостерігають навколо. Я впевнений, що потужних проросійських настроїв, які були 2014 року, зараз немає. Але немає й тих потужних проукраїнських настроїв, які б там мали б сьогодні бути.
- Телеканал "Дом" - це погана ініціатива?
(Посміхається) У мене є один досвід комунікації з телеканалом "Дом". Він одного разу зробив відеосюжет, як мені здається, за російською методичкою про "українських праворадикалів" - з фашизмом, неонацизмом, бандерівцями. Тобто все, що ви можете побачити на "Росія 24", почути від Скабєєвої чи Кісільова – за точно такими ж тезами зняли сюжет. Довелося звернутися до них, до Нацради з питань телебачення та радіомовлення. Пізніше вони видалили цей матеріал, але хтось же його все ж зробив.
Як ідея – вона правильна. Ми дійсно маємо зробити телеканал, який буде розмовляти із тими територіями доступною їм мовою, у більш доступному форматі. Але як виконання – звісно що ні. В результаті, ми отримали ще один "ватний" телеканал, умовно кажучи. Ми ніяк не повернемо сюди українців, якщо будемо показувати їм сюжети про "бєснующихся бандеравцев" на території України. Не думаю, що після такого людина в "ДНР" захоче якось повернутися до України.
На сьогоднішній день каналів комунікації із тими територіями має бути більше. Вони мають бути більш інтерактивними. Адже сьогодні величезна кількість інформпотоків іде не через телебачення і радіомовлення, а через інтернет. І там нічого не робиться.
- Питання про Білорусь. На початку нашої розмови ви згадали, що вона починає становити для нас загрозу. Побачив сюжет на одному із центральних державних білоруських телеканалів, де так званий "експерт" заявив, що територія України зараз окупована вся повністю, окрім "ДНР" і "ЛНР". Київська влада є окупантами. На вашу думку, що це значить?
- З точки зору Російської Імперії, можливо, київська влада видається окупантами. А така риторика говорить, що Мінськ перестає бути хоча б трохи самостійним, а Білорусь – окремою державою. Це говорить, що у нас під боком підростає небезпечним сателіт від Російської Федерації. Він не має більше власного центру прийняття рішень. Тепер він знаходиться в Кремлі. Тому ми маємо розглядати дипломатичні й економічні відносини з Білоруссю як з країною, яка потенційно на сьогоднішній день несе для нас загрозу.
- Чи варто обмежувати відносини із Білоруссю – сполучення, дипломатичні контакти?
- Треба. Більше того, я сьогодні не розглядаю Білорусь як окрему державу. А оскільки я вважаю, що ми маємо увімкнути повну блокаду з окупованими територіями і розрив відносин із Російською Федерацією, то Білорусь теж сюди входить.
Звісно, що ми маємо робити це м’яким дипломатичним шляхом для того, щоб все ж таки дати можливість Білорусі вийти з цієї ситуації. Але розглядати її ми повинні як країну, яка належить РФ. Ми не можемо дозволити собі сполучень з нею у звичайному режимі, спокійного кордону без уваги. Тому всі ці відносини треба переглядати.
- Чи можливе широкомасштабне вторгнення Росії в Україну?
- Десь з осені почалося, як це називали, "накопичення на кордонах військ РФ". Керівництво Росії й України спільно влаштували для нас театр про те, що загроза начебто десь уже поділася. Але від самого початку ми говорили, що загроза нікуди не зникла. А від початку "накопичення" шансів на те, що повномасштабного вторгнення не буде, майже не залишилося. Далі питання для РФ полягає у пошуку моменту, аби це зробити.
У 2014 році вони підібрали вигідний момент, коли країна була у кризовому стані - і захопили її частину. Вони так само і зараз будуть чекати. У них для цього готове абсолютно все.
І все відбудеться набагато швидше, ніж в 2014 році. Тому не треба себе обманювати. Часу у нас буде набагато менше. Тому ми не можемо дозволити собі чекати – новий "2014-й" рік буде ще більш кривавим і ще більш потужним з боку РФ. Вони до цього, на відміну від нас, готувалися і продовжують готуватися. Українська влада не зробила жодного кроку в цьому напрямку. Сьогодні частково відбувається боротьба з політичною агентурою РФ, але цього насправді не достатньо. Ми підтримуємо цей процес – з такими покидьками, як Віктор Медведчук, треба було давно закривати питання. І не лише з ним, а з тими, хто у другому, третьому ешелоні "ватної" агентури. Але це не можна робити по черзі чи відтерміновано. Це має бути комплекс заходів, де обов’язковою складовою буде обороноздатність країни. Цим українська влада майже не займається.
- Ви говорили, що хвилі хейту проти вас починаються зі зростанням вашої активності. Отже, від вас найближчим часом можна очікувати якихось акцій. Яких?
- Від нас точно можете чекати заходів щодо боротьби з "п’ятою" проросійською колоною. Ми за цими "кадрами" слідкуємо постійно, за кожним їх рухом. І навіть якщо вони будуть міняти форму або вигляд, все одно ми будемо йти за ними, поки вони звідси не зникнуть.
Також найближчим часом ми плануємо зробити такий крок допомоги для влади і презентувати базові засади Плану щодо деокупації та реінтеграції окупованих територій.
- І Криму також?
- І Криму також.
Ми провели уже три круглі столи по країні – у Києві, Харкові і Львові. Ми це зробили, аби зібрати бачення українців щодо цих питань з усієї країни. І скажу вам, що Україна насправді досить монолітна у питанні вирішення щодо окупації та реінтеграції. І найближчим часом ми хочемо відправити цей План до Офісу президента, в Кабмін, адже влада досі не має реального плану деокупації і реінтеграції. А оскільки серед нас було дуже багато ветеранів, волонтерів та експертів, які не за чутками знають, що відбувається на сході України та в Криму, ми вважаємо, що влада має почути та взяти до уваги щонайменше ті базові речі, про які ми говоримо.
- "Літакі літять, будім всєх бамбіть"?
- Не обов’язково. Але військовий шлях вирішення так само розглядається. Це не говорить, що це єдиний шлях. Але як один із шляхів ми повинні безумовно розглядати і військовий шлях. Дипломатія сьогодні працює, але, як показує досвід, вона краще працює після зброї.
