Що таке "русский мир" в теорії та як він відрізняється від реальності. Чи є у влади розуміння того, як звільнити окуповані території та інтегрувати жителів ОРДЛО в Україну. Чи настане кара за воєнні злочини Росії. Про це та багато іншого в програмі "Всьо по бєспрєдєлу" з Роксаною Руно на Апостроф TV розповів письменник та журналіст СТАНІСЛАВ АСЕЄВ.
— Що таке "русский мир" на Донбасі зараз?
— Я не думаю, що "русский мир" чимось відрізняється від того, яким він є взагалі для всіх, хто є учасниками цього процесу. "Русский мир" — це такий геополітичний конструктор і ідея, яка об’єднує під собою людей. Насамперед ці люди пов’язують свою особисту долю й долю своєї держави з єдиним російським простором.
Російський простір включає російську мову, російську історіографію — спільне розуміння історії й минулого, православ’я, обов’язково, і загалом руську культуру, як вони це називають. Але це теоретична конструкція.
Я до 2014 року був носієм цієї теоретичної конструкції, тому що я зростав в "русско-мирной среде", бо ми зростали на російській музиці, на російському кіно, звичайно, російська мова. І коли я потрапив до інституту, де я вивчав філософію, це ще наклалося на теоретичну основу з Достоєвського, з "Братів Карамазових" і таке інше.
Але у 2014 році виявилось, що це не має жодного стосунку до реальності, бо "русский мир" — це п’яні козаки, які стоять на блокпостах між Харцизьком та Макіївкою і віджимають усе, що тільки можна віджати, коли ти їдеш між містами. "Русский мир" — це воєнні злочини, коли Гіркін, Безлер та інші польові командири просто страчували наших військових і катували їх. "Русский мир" — це злидні, це й зараз фактично діючий концтабір. До теорії, до того ж Достоєвського, як він виглядає на філософських кафедрах, це все немає ніякого стосунку.
— Вас тримали 28 місяців в "Ізоляції" на території "ДНР", цей об’єкт зараз працює?
— На сьогодні відомо, що об’єкт функціонує. Скільки там людей знаходиться невідомо, але відомо, що адміністрація "Ізоляції", виявлені злочинці, які там були за моїх часів і до мене - тобто з 2017-го по 2019 рік - вони зникли звідти.
Вони зникли після розголосу, після того, як ми показали російське громадянство трьох із них. Там зараз інша адміністрація, я сподіваюся, що це хоча б трішечки, але спростило режим для тих людей, які там зараз, бо то були абсолютні садисти та психопати.
— Вас затримали після або під час виконання редакційного завдання, я так розумію вас просто "злили"? Ви знаєте, хто вас злив?
— Ні. Я теж думаю, що це не випадковість була, бо зупинив мене патруль ППС, але за п’ять хвилин з’явилися люди з "МГБ", і саме ті люди, які шукали мене півтора роки. Це не випадковість, але як так сталося я не знаю, бо про мою роботу в якості журналіста знали одиниці і всі вони дуже близькі.
— Що від вас хотіли люди в "Ізоляції"? Зізнання?
— Перші півтора місяця я провів не в "Ізоляції", а в підвалі будівлі так званого "МГБ", і там уже зі мною, так би мовити, розібралися, я вже все підписав. Там проходили катування, не в "Ізоляції", а саме в цій будівлі. Я підписав, що я шпигун, екстреміст і все таке. Коли мене перевезли до "Ізоляції", вибивати з мене вже не було чого.
Але система там була побудована таким чином, що навіть якщо ти все підписав, ці люди знущались із в’язнів заради свого задоволення. Частково вони це пояснювали тим, що ми "укропи", але там сиділи і їхні ж бойовики, яких також катували, і яких також ламали цими ночами. Тобто вони просто отримували задоволення від цього, самостверджувались.
Але мені пощастило. Одразу як тільки стало відомо, що я в полоні, включилася міжнародна спільнота, і тому в "Ізоляції" за всі ці 28 місяців фізично мене зачепили лише один раз, коли зайшли до нас вночі й розламали всю камеру.
Але із в’язнями з інших камер це фактично відбувалося кожного дня, залежно від того, чи випив сьогодні комендант "Ізоляції" Куліковський, чи ні. Серед тих, хто там сидів, навіть анекдот виник: "Треба потрапити до камери, де сидить Асєєв, бо є хоч якась гарантія, що туди не зайдуть вночі". Бо з п’ятниці до неділі комендант напивався й розламував усі камери, у тому числі й жіночі, а нашу здебільшого обходив.
— І в трьох з "адміністрації" тюрми було російське громадянство?
— Так, троє у 2019 році отримали російське громадянство. Це були не спецпризначенці, це громадяни України, які набули громадянства Росії. Але там є кадрові російські спецпризначенці, у тому числі мене допитував на той час замміністра "МГБ", він, як встановлено вже, є офіцером діючого резерву ФСБ. Але всю чорну роботу виконують місцеві.
— На сьогодні тема реінтеграції Донбасу нікуди не зникає, потрібно повертати території, потрібно повертати людей. Як нам об’єднуватися, жити в одній країні, чи повертати взагалі? Для політиків про це не вигідно говорити публічно, бо, зрозуміло, це наші люди, але чи там усі наші люди? От ті люди, які катують? Катовані люди, я взагалі не знаю, як вони живуть, та їм потрібно розповідати, щоби бути з цими людьми. Як?
— Дуже складне питання. Та потрібно розуміти, що "МГБ" - це досить невелика кількість людей, у порівнянні з загальною кількістю, яка мешкає на окупованій території. Це садисти, які займаються воєнними злочинами, які катують людей.
Треба розуміти, що загальна кількість людей, взагалі не вірить у те, про що розповідаю я та інші полонені. Для них "Ізоляції" не існує, для них не існує системи "МГБ", у тому вигляді, якою вона є насправді — це КГБ НКВД радянських часів.
Вони, як і за радянських часів, не вірять у те, що там когось катують, поки самі не потраплять до підвалів. Бо я там зустрічав цивільних, які були "русскомирними". Якщо ви маєте бізнес у Донецьку, ви можете стати шпигуном, якщо ви належите до так званого "ополчення" й комусь перейшли дорогу чи не поділилися контрабандою з РФ, також можна туди потрапити.
Здебільшого не існує об’єктивних причин, які б сказали, що ось ця людина в групі ризику, а ця ні. Там усі в групі ризику. Але особливо дивно, коли туди потрапляє людина, яка голосувала за цю "республіку" чи воювала за так звану "ДНР".
Є проблема інформаційна, люди просто не вірять у те, що вони побудували такий тоталітарний режим. Хоча є звіт ООН, де з 2014 по 2021 рік опитали майже чотири десятка полонених, які пройшли “Ізоляцію”, які за різними роками розказують одне й те саме. Але люди це не сприймають, і, звичайно, буде дуже важко мешкати з такими людьми на одній території.
— А з іншими як об’єднуватися, у вас є розуміння?
— Ні, немає. Не тільки в мене немає, немає і в держави, тому що є розуміння катастрофічної ситуації на тій території.
— В чому?
У цифрах. Звичайно, запитати людей на окупованих територіях, чи хочуть вони повернутися в Україну, провести об’єктивну соціологію, там неможливо. Але можна подивитись на кількість людей, які за своєю спеціальністю мають однозначно проросійські погляди — це армійські корпуси, а це 30–35 тисяч людей. Помножте цю цифру на членів родини, які здебільшого їх підтримують, і це буде під сотню тисяч людей з антиукраїнською позицією. Беріть ще силові міністерства: МГБ, МЧС, МВД — це ще десь 25 тис у середньому, і знову помножимо на членів родини. Ще є політичні міністерства, так звані, і це тільки окупаційна кон’юнктура, ми ще не знаємо, що думають звичайні люди — пенсіонери, студенти. Нове покоління, яке там ходить у піонерських галстуках навколо пам’ятників Захарченка, Мотороли та Гіві.
Дивлячись на це, стає зрозуміло, що відповіді на те, а як же з цим мати справу через 5 чи 10 років, насправді не існує. Після деокупації має пройти 20–25 років, щоби ми спрацювалися з цією територією, щоби ми мали доступ до цих людей. І тільки новим поколінням можна перемогти російську інформаційну складову.
— Що ви думаєте про призначення Олексія Рєзнікова міністром оборони?
— Мені складно було б уявити пана Рєзнікова міністром оборони, але не з якихось негативних причин, він складає враження дуже розумної й інтелігентної людини, а тому що він не військовий. Але якщо порівнювати його з Тараном, то це просто ідеальна кандидатура. Я думаю, що пану Рєзнікову просто потрібно набути трохи досвіду. Але це добра людина, я можу сказати, з моральними якостями, аналітична та дуже розумна. Я думаю, що це непогане призначення, з огляду загалом на кадрову політику Офісу президента.
— Коли наші політики говорять, що на повернення Донбасу необхідно 5–7 років, вони наївні?
— В Інституті майбутнього ми представили план розвитку окупованих територій до 2030 року — ми вважаємо, що найближчі 10 років взагалі нічого не зміниться, Донбас нам поки не віддадуть. І це не стільки питання внутрішнє, скільки зовнішнє.
Тут треба розуміти, що таке Російська Федерація, як Путін сприймає реальність, як він дивиться на Україну та на Захід. Тобто для Кремля України не існує як держави, а Захід — це ворог, який намагається інтегрувати Україну у свій духовний інформаційний простір. З огляду на це, ніхто ці території просто так нам повертати не буде, тільки в якості "троянського коня", аби ми мали де-юре відповідати за ці території, а де-факто не могли б на них впливати. Бо за Мінськими домовленостями, якщо їх виконати дослівно, як там прописано, це буде катастрофа для України. І ця катастрофа — це ідеальний план для Кремля, а оскільки поки що ми на це не йдемо, я думаю, що найближчими роками нам ніхто нічого не поверне.
— В який момент Україна втратила Донбас? Це ж не у 2013–2014 роках сталося.
— Ні. З власного досвіду розкажу, я людина, яка втримала проукраїнську позицію у 2014 році з абсолютно "русскомирными идеями" в голові. Це просто диво, що вони протягом 2014–2015 років просто вивітрились із голови. Тому що 23 роки до цього не було жодної проукраїнської позиції на тій території, у нас було від України тільки паспорт і якісь уроки української мови в школі, які незрозуміло чи ми проводили чи то ні.
— Військові розповідають, що різними частинами окупованого Донбасу керують конкуруючі компанії ФСБ і ГРУ. Що ви про це думаєте?
— В 2014–2015 роках це дійсно було. Зараз це краще запитати в спецслужб, але в мене така інформація, що з 2017 року на ті території повністю зайшло ФСБ, тобто ГРУ звідти витіснили. Наразі вони, можливо, мають дотичність саме до корпусів. Хоча, за моїми даними, за даними тих людей, із якими я сидів в ізоляції, їх курує ФСБ.
— Які питання ФСБ там курують?
— Вони контролюють місцевих командирів роти й кадрових військових РФ, вони стоять над ними. У Донецьку вони розміщуються в готелі "Вікторія", це посадовий готель, за фотографію якого мені дали 5 років.
— Ви не жалкуєте, що не поїхали ще у 2014 році, коли був шанс?
— З огляду на ті думки, які були в підвалах, відверто можу сказати, що шкодував. Зараз, сидячи в теплій студії, коли все закінчилось добре, то можна сказати: "Ні, це досвід, який треба було пережити". Але я міг би його й не пережити.
У мене були постійні думки про самогубство, і в підвалі, після катувань, я про себе сказав, що це вже занадто, цього, мабуть, я вже не переживу. Я дуже добре пам’ятаю цю думку. І, звичайно, я збирався поїхати, наприкінці 2017 року я вже відчував, що психологічно не витримую цю напругу. Я не знав, чи слідкують за мною чи ні, але я розумів, що оскільки я займаюся українською журналістикою під псевдонімом, вони можуть мене шукати. Я зробив для себе висновок, що наприкінці року треба їхати й не встиг, просто не встиг.
— Ваша реабілітація — це "публічна сповідь", що вам зараз дає такі сили та натхнення?
— Як я казав, моє життя злилося з "Ізоляцією", а в цьому випадку відповідь — це ненависть. Це дуже потужна емоція, яку я навчився конвертувати в раціональне. Тобто, якщо сидячи в "Ізоляції", дивлячись, що відбувається навколо, ти ненавидиш цих людей фізично, емоційно, то через кілька років це вже стає стратегією. Я розумію, що кожне моє інтерв’ю, кожна моя книга, кожна стаття про цих людей — це акт помсти по відношенню до них. Ненависть — потужна рушійна сила, але так жити не можна. Я вже сказав публічно, що цей рік останній, коли я займаюся "Ізоляцією". Але я розумію, що з огляду на те, що книжка щойно виходить на західний ринок, то це, можливо, останній в Україні. Але повністю відійти від цієї теми не вдасться.
— Донбас 2021 та 2014 років — це різний Донбас?
— Однозначно. Я зараз не можу сказати за ту територію, тому що знаходжусь тут, але це точно не 2014 рік, тому що тоді це був сюрреалізм. Це порожні полиці, де немає навіть хлібу в магазинах та супермаркетах. Це цілодобова шумова стіна від ГРАДів, танків, БТРів. Якщо трішечки вікно відкрито, то ви вже чуєте, і ви звикаєте до цього — це напруга. Звичайно, люди які мали автівки, вони їх ховали в гаражах, бо їх могли віджати. Якщо якийсь "жигуль" то ладно, а якщо якась серйозна автівка, то ти просто не доїдеш до місця призначення.
Взимку 2015-го ми топили сніг, коли не було води через обстріли в Макіївці, щоби була хоча б технічна вода. Звичайно, зараз там уже такого немає, це в принципі територія для життя, але життя якого? Там немає правової системи фактично, вас ніхто не може захистити, якщо ви потрапляєте до системи "МГБ". Там дуже низькі зарплати, там промисловість ледь-ледь дихає. Регіон, звичайно, втратили.
— За різними оцінками на окупованій території роздали близько мільйона російських паспортів і дуже багато людей голосували на виборах до Держдуми. Нащо ці голоси? Росія втягує їх у свій політичний простір?
— Для виборів це взагалі не має жодного сенсу. Але це для того, щоби показати цим людям, що ми про вас не забули. Зважаючи на той негатив, що я перерахував, тобі натомість дають паспорт, ось тобі "велікая Расія" — ти частина цього, ти можеш зробити вибір. Ці люди дійсно в такі речі вірять, тому що я пам’ятаю зі своїх друзів дитинства, які пішли воювати до бойовиків, які просто мріяли, коли ж вони отримають цей папірець. Вони потім зрозуміли, що воювали ні за що. Тобто російське громадянство для них не вирішує нічого в їхньому житті.
Але ці люди розуміють, що ніякої республіки не існує, і навіть "велікой Расії" не існує. Вони знають, що є сьогоднішній день, де вони можуть віджати автівку, де вони можуть катувати і відчувати себе Господом Богом, але розуміють, що завтра вони можуть опинитися в тому самому підвалі. Я сам сидів із колишніми "МГБшниками". Тому ці люди всередині ні в що не вірять.
Багато хто продовжує чекати, що цей регіон приєднають до Росії. Вони вже розуміють, що пов’язані якось із цією системою, і їх чекає покарання від України, якщо вона поверне свою територію. У цьому випадку доведеться тікати до РФ. Тому для них оптимальний варіант — це приєднання до Росії.
— Як ви гадаєте, Донбас стане "сірою зоною", як Придністров’я?
— Я думаю, що це вже сталося, тільки, на жаль, наша влада це не усвідомлює. Знову ж таки, не розуміючи реальних цифр, не розуміючи духовної, інформаційної ситуації, яка створюється й поглиблюється з погляду російської інтеграції на цих територіях.
— Ви ж спілкувалися з міністром реінтеграції?
– Рєзніков як раз адекватна людина, він усе розуміє, але він один із небагатьох. Усі інші розповідають президенту, що все чудово. Вони ж торік думали, що будемо проводити парад незалежності в Донецьку, а вибори будемо проводити 31 березня цього року. Зрозуміло ж, що цього не буде взагалі.
Тобто ці люди мають величезні ілюзії. Насамперед у президента, але його оточення йому розповідає, що, якщо не дратувати Росію, то ми все вирішимо. Ні, нічого не буде. Це генеральний план, якщо не Зеленського, то його оточення — не дратувати Росію.
— Росії взагалі байдуже, мені здається.
— Ні, їм приємно, що ми так себе пасивно поводимо, бо могли б значно жорсткішими бути. Але загалом на їх політику по відношенню до України це не спрацює, тому що Росія, на відміну від нас, має стратегічні плани свого розвитку, здається, до 2050 року. І так вони прораховують свою політику по відношенню до Донбасу. Це ми думаємо, що наступного року все зміниться, а вони — ні. Вони професійно працюють, там команда зібралася ще з радянських часів.
— Нещодавно ми вперше застосували "Байрактари" на лінії зіткнення. Це новий етап, щоби показати зуби?
— Я не думаю, що це щось стратегічне. Це ж наказ віддав не Зеленський. Ця спроба не пов’язана із системною політикою держави взагалі.
Перший пункт Мінських домовленостей — це припинення вогню. Якщо цього не відбувається, а цього не відбулось досі, бо нас обстрілюють із заборонених Мінськими домовленостями озброєнь, то що нам як державі не дозволяє у відповідь на це сказати: "Українська держава залишає за собою право відповідати на будь-який обстріл, будь-якою наявною зброєю, яка є в держави".
Але ви бачите реакцію Німеччини чи Франції — не можна. Треба щоби по нам стріляли, а нам не можна, тому це не політичні рішення держави.
— Кажуть, якщо повертати території, то розпочнеться повномасштабна війна, Ті ризики, які були у 2014 році, або в лютому 2015-го, Донецький аеропорт, наприклад.
— Я не думаю, що повернення тих ситуації можливе, тому що зовсім інша армія в нас у порівнянні з 2014 роком. Це розуміє й Російська Федерація, і вони себе будуть вести відповідно в разі повномасштабної війни. І ми розуміємо, яка зараз ситуація на геополітичному ринку — це "Північний потік-2", це санкції, які все ще працюють, і я не думаю, що РФ захоче все це поставити під питання втручанням 8-ою армією, яка стоїть на кордоні з нашою територією окупованою.
У 2021 році ми мали б мати хоча б теоретичний план звільнення цих територій військовим шляхом. Це не означає, що завтра треба наступати, але ситуація така, що ми маємо його мати.
— Інформаційна війна в Україні є? Пропаганда антиукраїнська?
— Звичайно вона є, хоча вже менша, після закриття каналів Медведчука. Це також був виклик для нашої спільноти, тому що не до кінця всі розуміли, де ж межі пропаганди, а де межі вільної журналістики. Почали кричати, що після цього почнуть Порошенка телеканали закривати й залишаться тільки телеканали Зеленського, та цього не відбулося. І сказати відразу, у чому ця межа полягає, я не можу, але я точно знаю, інтуїтивно, що це було правильне рішення. Тому що це була не журналістика, і не інша позиція, це була проблема, яка через 10–15 років могла вилитися в "Одеську народну республіку", "Харківську народну республіку" і так далі.
— Медведчук займався питаннями обміну полонених, він успішно це робив, на вашу думку?
— Ні. Це людина, яка своєю політикою, у тому числі, винна в тому, що там сиділи ці полонені. І коли ми побачили ці плівки Бігуса, то стало зрозуміло, що він дуже дрібна людина для Кремля. Тобто це не людина, яка виконує безпосередньо волю Путіна, між ними ще є ієрархічна структура. Плюс він затримував обміни з тим же "Рахманом" ("кіборг" Андрій Гречанов, — "Апостроф"), коли бойовики кажуть: забирайте, а він каже: ні, не забираємо. Я б взагалі, не назвав його ефективним.
— Кількість проросійських сил зараз в українській політиці широка?
— Відверто проросійських зараз менше і вони, поки що, не можуть себе почувати та діяти вільно, тому що є дуже потужний сегмент пасіонаріїв. Це люди, які пройшли фронт, це волонтери, це люди, які знають та пам’ятають, що таке війна. Для них це не минуле, а теперішнє. Це, звичайно, менша частина суспільства, але вона активна. Тому ті сили розуміють, що їм тут просто не дадуть проводити пряму проросійську політику.
Питання до людей, які нібито проукраїнські, але все ж таки ведуть себе досить пасивно, або навпаки активно в бік РФ.
— На мирній території, наприклад, у столиці, люди трохи далекі від війни, вони ходять у кінотеатри, ресторани, розважаються. Це вас не "різало", коли ви повернулися?
— Дуже різало. Остання глава в моїй книжці цьому присвячена. Як тільки ти вийшов із цих підвалів і колоній, а тут Київ, і дійсно нічого не нагадує про війну. Але я з цим дав собі раду, я зрозумів, що це моя проблема, а не цих людей, які сидять у кафе. Тому що вони не можуть міряти своє життя полоном, катуваннями та підвалами. Це ти сам не вписуєшся в цю реальність, а не вони у твою. Тому що це нормально сидіти в кафе, ходити до театру, ресторану.
Бо якщо ми кажемо, що війна буде тривати 10, 20, а, можливо, і 30 років, у вас уже життя не буде. Ви не можете все своє покласти на катування, підвали чи війну. Так, ви розумієте, що війна йде, так, ви готові долучитись до неї якимось чином, хто як. Але постійно думати про це й не давати можливості собі розслабитись — це неправильно.
— Ви виступали у Європі на Мюнхенській конференції, нас там розуміють?
— Ні, усім плювати, насправді.
— Ви розповідали там про катування, військові злочини, про "Ізоляцію", яка реакція?
— Оплески, співчуття, потиснули руки й пішли їсти далі. Це нормально, і це треба розуміти. Коли вони чують про "Ізоляцію", про катування, про Донбас — ми лише одні з — є ще Сирія, Ірак, Судан, зараз Афганістан. І вони чують, що є якась "Ізоляція", якийсь концтабір — це є протягом усієї історії людства. І зараз ми чули те ж саме з Близького Сходу. Ну ще є Донбас — ми будемо намагатись, ми дуже стурбовані.
Але ще є де-факто російське лобі, яке дуже потужне й у ПАРЄ, і навіть просто серед політиків Німеччини і Франції. І там же взагалі не існує теми війни. От я зараз був у Німеччині — це інший світ. Люди живуть зовсім іншими категоріями, вони запитують, чи стріляють ще, чи все закінчилось? Це звичайні люди. А політики — це люди, які дуже забезпечені матеріально. Звичайно, що вони не готові ставити всю свою забезпеченість під загрозу через якусь "Ізоляцію" чи Донбас.
Формально, вони підтримують демократію, вони засуджують анексію Криму, але зробити нічого з цим не можуть і не хочуть, у більшості своїй, тому що вже "Північний потік-2" є.
— Українська влада розуміє цю відокремленість та байдужість?
— Мені здається, що ні, принаймні інколи. Такий висновок я роблю, дивлячись виступи українського президента, який звинувачує європейських політиків та чиновників у недостатній підтримці України. Якщо він щиро вірить у те, що каже, то, мені здається, він не розуміє, до кого це каже. Ці люди прагматичні політики. І це, можливо, дурний тон, але я погоджуюся з Путіним, він правий, коли каже, що світ був, є й буде завжди на стороні сильного. Якщо у вас є аргументи — ми вас будемо слухати, якщо у вас цих аргументів немає, ми вам поаплодуємо і йдіть собі далі.
— А сильні аргументи в цій ситуації можуть бути якими? Тільки військові?
— Перш за все так, ми маємо дати собі раду з питанням, стріляємо ми чи ні. Я за те, щоби стріляли, щоби відповідали абсолютно на кожний обстріл. У нас не виконаний перший пункт Мінських домовленостей, й українська держава має захищатися. Можливо, це якось вплине на риторику Росії по відношенню до інших пунктів, у тому числі, і до військовополонених і взагалі заручників, які там знаходяться. Тому що ми цих людей не можемо звільнити, саме тому, що ми слабкі. Ми не маємо аргументу по відношенню до Росію.
Коли був Цемах — це була позиція сили, тоді навіть зібралася Рада безпеки Росії. Зараз немає такої людини, навіщо їм віддавати наших людей?
— Скільки ще тримають наших?
— Є приблизні цифри. Офіційно — це більше 300 осіб. Я думаю, що насправді під півтисячі. Тому що людей кидають кожного дня до підвалів і ми не знаємо, де вони знаходяться. Якщо це СІЗО чи колонія — це офіційно. А якщо ти сидиш у підвалі "Ізоляції" — людина зникла. І тільки через півроку ти потрапиш до СІЗО й тоді твої рідні дізнаються, що ти взагалі в заточенні знаходишся.
— І потім ти можеш потрапити до списку обміну?
— Так. Але обмін може розтягнутися на роки, черга величезна.
— А на кого обмінювати незрозуміло.
— Так. Ці, що зараз у нас залишилися, вони не те, що Росії непотрібні, вони навіть своїм непотрібні. Це просто витратний матеріал.
— Могли стати предметом для обміну ті, кого не вдалося затримати через "Вагнергейт". Це провал?
— Це були б ідеальні кандидатури. Я думаю, що ми поміняли б усіх людей, якщо б ці 33 людини, чи скільки їх було, були в нас. Я тут не поділяю думку президента, який сказав: "Добре, що цього не відбулося". Я думаю інакше.
— Обмін зараз гальмують, на вашу думку?
— Блокують росіяни, тому що вони не хочуть нікого віддавати, тому що ми не йдемо на політичні поступки. Але що цікаво, за моїми даними, зараз цей процес пожвавився й на тій території звіряють списки людей, яких ми запитуємо з цього боку. Бо є контакти з місцями позбавлення волі на тій території й люди кажуть, що таке відбувається. Я думаю, що це пов’язано з намаганнями Меркель таки зібрати зустріч "нормандської четвірки" й дати хоч якийсь результат. А він єдиний, який може бути, — це обмін полоненими. Я думаю, вони отримали наказ у Донецьку та Луганську, і потроху це зараз відбувається.
— Про бажання Зеленського зустрітися з Путіним, глянути йому в очі й підняти там питання Донбасу і Криму, як ви ставитеся?
— Я сподіваюся, що пан президент уже не хоче йому в очі дивитися, бо це ще слова людини, яка не знала, з ким стикається. Зараз уже пройшло кілька років, він має розуміти, що там в очах туман і не існує України — там просто Російська імперія на нашій території. І чи потрібна ця зустріч віч на віч — я не впевнений, тому що Путін неймовірно досвідчений політик, я не думаю, що це піде нам на користь.
Але знову ж таки, навіщо це Путіну робити? У нас немає аргументів для цієї зустрічі віч на віч, що ми йому можемо запропонувати?
