Наш співрозмовник – боєць ротно-тактичної групи "Ірпінь", позивний “Депутат”. Йому 53, він інженер-геодезист і чинний обранець Ірпінської міськради. "Депутат" був одним із тих, кому довелося зустрітися з ворогом у перші дні вторгнення армії Росії в Україну, адже росіяни досить швидко дійшли до передмість столиці, де зустріли відчайдушний опір. В інтерв'ю, яким "Апостроф" розпочинає серію розмов з захисниками України, "Депутат" розповів про оборону Ірпеня, побут бійців ТрО й допомогу місцевим на "дорозі життя" Ірпінь-Київ.
- Представтесь будь-ласка.
- Я Сергій Руденко, інженер-геодезист та депутат Ірпінської міської ради. Коли виникла загроза місту, я з перших днів з однодумцями стали на захист Ірпеня. Роздумувати не було часу, ми всі якось стихійно, не маючи чіткого керівництва, організували блок-пост і саме на цьому блок-посту місяць захищали своє місто всіма можливими засобами.
-Ви готувалися до війни, було відчуття, що от-от на нас нападуть?
- Все було дуже несподівано. Коли ми вирішили йти на захист міста, то зробили десяток пляшок запальної суміші. Ми не мали досвіду, але знали, як можна організувати оборону, ми обрали місце для побудови блок-поста.
-Де побудували?
- Ми зрозуміли, що треба ворога чекати в незручному для нього місці, де він не зможе застосувати всю наявну техніку та засоби Тому місце обрали на річці Бучанка, там поблизу кафе, місцеві називають точку "Караван-гала".
-Коли відбулось десантування ворога, перше зіткнення?
- Рано вранці 25-го числа, вже були потужні обстріли і таке відчуття, що велика кількість військ наближається до Ірпеня, тому роздумувати, чим оборонятися навіть не було часу. Все відбувалось швидко, поруч з нами було будівництво, і двоє будівельників, хлопці "з олією в голові" доєдналися. Ми почали будувати з усіх підручних засобів барикаду, тобто блокпост.
Ірпінь, ілюстративне фото
Безпосередній контакт з ворогом відбувся 5 березня, коли на блокпост сунули орки, це була механізована група з піхотою, вони вже отримали по зубам на блок-посту "Жираф", і були злі. Незважаючи на втрати, а серед нас, на жаль, були 200-і та 300-і - ніхто не схибив і не запанікував. Нас крили артою, авіацією, але ми трималися і відступили лише коли отримали наказ.
-Як ви боролися зі страхом?
- На той час тяжко було думати про страх, напевно про це ніхто не думав. Ми вважали, що ми на своїй землі і це головне, тому про страх не йшлось.
-Як ви думаєте, ворог розумів, що проти нього воюють звичайні люди, які взяли до рук зброю?
- Гадаю, вони не розуміли, тому що перед цим на нас скинули авіабомби. Це робиться проти якогось військового угруповання. Якби росіяни думали, що в Ірпені незначна кількість оборонців міста, вони б широко не застосовували проти нас бомбардування і таку кількість важкої техніки.
Коли ви вийшли з бою, що зробили найперше?
- Нам треба було зрозуміти, як ми далі будемо тримати оборону, тому що ми знали де знаходяться ЗСУ на той час і сподівалися отримати підтримку, але у них був свій наказ. Ми намагалися зрозуміти як нам вчинити в цій ситуації, причому наші сім'ї в основному були ще в місті.
- Це заважало чи надихало?
- Це нас зобов'язувало, не робити ні кроку назад. Ми вже бачили окупацію Бучі, тому нам не хотілося щоб це сталося з Ірпенем. Звісно, крім ненависті до ворога мав бути військовий досвід і відповідне командування. Нам доводилося приймати рішення колективно, але у багатьох була власна думка, координація була слабкувата, чесно кажучи.
Буча
-А у вас були втрати в першому бою?
- Звичайно були втрати, але початковий склад так і залишився аж до сьогодні. Всі ті, хто мав серйозні наміри обороняти своє місто, служить і зараз.
-Як ви би пояснили звичайному ірпінчанину, киянину або харків'янину, що йому треба зробити вибір, взяти до рук зброю і боронити свій край,
- Ми не надлюди, а звичайні, можна сказати пересічні громадяни, яких об'єднувала єдина мета захисту своєї землі. Страх напевно, був як і в кожної людини, але мали боронити своє місто, щоб ворог сюди не зайшов ні в якому разі.
-Ви відчули бойове братство, можете назвати ваш підрозділ родиною?
Насправді ми до нападу Росії один одного десь бачили, віталися у місті, але такого не було, що ми єдина команда, нас об'єднувала тільки мета.Згодом краще познайомилися, коли поруч були позиції, але більш тісно ми познайомилися після ротації.Думаю, якщо все завершиться, однозначно ми маємо плани на майбутнє
У нас в підрозділі є люди не тільки з Ірпеня, а й з Криму, з Керчі. Ми з побратимом домовилися, що після війни поїдемо на курорт до нього, він запрошує в Аджимушкай порибалити, відпочити.
-Розкажіть будь ласка про свій перший бій, опишіть свої враження.
- Про перший постріл треба сказати, що я сам собі здивувався. Наприклад, у собаку шкода стріляти, а в цих хлопців ми стріляли не задумуючись, тому що це ворог і там думати довго не було часу для нас.
- Чи був якийсь випадок під час оборони Ірпеня, який Вам особливо запам'ятався?
- Була в нас одна історія… Прийшов один чоловік до нас з літніми тапками на рюкзаку, як в народі кажуть "блаженний", ми на нього трохи з подивом дивилися, згодом він признався, що в рюкзаку була лише Біблія, і сказав, що піде і спробує російського снайпера переконати, не знаю що ним керувало, але пішов. Розмови я так зрозумів не вийшло, і він вирішив хоча б щось зробити.
В результаті він під обстрілом ворожих снайперів пригнав нам російський броньований КамАЗ. Колеса були пробиті, але ми розжились трофейним боєкомплектом, бо в самих обмаль набоїв було.Ця вантажівка була підбита перед мостом на Варшавській трасі через річку Ірпінь, цей чоловік нам його пригнав і ми використали грузовик на блок-посту як частину барикади. Він достояв до останнього дня і був доволі ефективним загороджувальним засобом.Я ось недавно зустрічав цього хлопця, то він пояснив, що хотів зробити щось для Ірпеня, а оскільки зброя як релігійна людина брати до рук не міг, то чим зміг допоміг.
Ірпінь, ілюстративне фото
-Чи доводилося вам виводити місцевих з-під обстрілів? Як це було?
- Коли Ірпінь перебував в тактичному оточенні, була лише одна можливість вийти з міста по дорозі на Романівку, міст там був вже розбитий. В останні дні туди перевозили багатьох людей, які не могли самостійно ходити, їх потрібно було переносити на ношах. Рейси на переправу з Києва йшли постійно, але це все відбувалось під постійним обстрілами, там загинув журналіст Washington Post.
Люди були нас тільки травмовані і нажахані, що навіть не усвідомлювали те, що відбувається. Що дивує, з собою вони несли не пожитки, а котиків, собачок, папужок, не було такого, щоб майно вони тягнули великими валізами, в першу чергу брали улюбленців. Потім ми ще бачили в ті зимові дні, як ті папуги повилітали з кліток і так красиво літали… Така картина була: все гримить, горить і різнокольорові папуги літають на полі під Ірпенем. Напевно їм вдалося хоч таким метод здобути у волю, не знаю яка їхня подальша доля.
-А що ви їли? Де ви харчувалися? Ірпінь був у напівоточенні, та й місцеві не дуже могли допомогти з їжею…
- Ну ми самі були місцеві, допомагали волонтери у перший час, але потім вони напевно були змушені виїхати, тому що це не кожна людина зможе під обстрілами нести борщ. У нас залишались якісь запаси, якась тушонка може десь в когось, ми не голодували. Я навіть не можу зараз згадати ці всі нюанси. Достатньо було там зігріти якогось чайку та й усе.
-Мародерів ловили?
- Ну це вже було згодом, нашою метою не було ловити мародерів. Ми стояли незмінно на блокпосту, а щоб ловити їх потрібно було відходити в місто, навіть не знаю хто їх ловив, поліції ж не було.
А провокатори до вас не намагалися підходити
- Були неперевірені чутки, що там десь прорвалися, там заходять в спину. Але це не сприймалося за чисту монету, ми думали в першу чергу як утримати свою позицію.
Полонені були у вас?
- Ні, в нас не було полонених. Підозрілих відловлювали хлопці, ще був випадок, що закрили такого "діяча" в холодильнику в АТБ.Передали його територіальній обороні, але що з ним було далі невідомо.
-Які у вас подальші перспективи, ви будете продовжувати воювати, чи хочете лишитися тут і займатися мирною відбудовою Ірпеня?
- Звичайно, в першу чергу хочеться допомогти місту, тому що ми найкраще знаємо його, населення часто дзвонить мені як депутату, потрібно акти підписувати, є багато роботи.
Ми ще контракт не підписали, але вже не є територіальною обороною. Хоча маємо свій шеврон з надписом "Ірпінь", його художній задум виник з самого початку. Я вважаю, якщо весь підрозділ буде налаштований, підемо далі воювати, виконувати свій військовий обов'язок.
