Відомий в Україні юрист та активіст МАСІ НАЙЄМ з початку широкомасштабного вторгнення росії вирушив на фронт. Це був вже другий похід Масі на війну, з того часу, як в 2015 році він був мобілізований до лав ЗСУ. В червні 2022 року він отримав важке поранення, захищаючи незалежність країни. Лікарі врятували військового, але, на жаль, Масі втратив око. Про те, чим відрізняється визвольна боротьба українців тоді і зараз, перспективи виплати репарацій окупантом та своє життя після поранення Масі Найєм розповів в інтерв’ю "Апострофу".
- Масі, яким був ваш ранок 24 лютого?
- Було здивування, що почалися вибухи, але не було чогось такого, що мене ввело б у ступор. Я просто відчув, що вже втомлений від того, що буде далі, адже зрозуміло, що почнеться хаос, безлад. Для мене це вже звична історія: ми з дитинства в Афганістані були на війні, а потім був 15-й рік, і коли я повернувся з війни. Там мене війна не здивувала, вона не була гіршою, чи страшнішою, ніж це було в Афганістані, тому для мене це не було стресом.
- Ви вже другий раз пішли на фронт. Якщо порівнювати війну в 2015 році і зараз - це різні війни?
- Так, дуже різні. Першого разу я був у промзоні Авдіївки, де обстріли не вщухали з 6 вечора до 5 ранку. Та навіть попри це зараз війна набагато жорсткіша. Зараз у нас інші задачі.
Тоді стояли задачі тримати оборону, діяло перемир’я і нас сильно контролювали командири, щоб не було з нашого боку ініціативи обстрілювати. Тобто ми мали право тільки відповідати на обстріли. І якщо ми починали обстріл раніше, ніж по нам починали стріляти, то до нас приїжджала ВСП (військова служба правопорядку, - "Апостроф"), розборки були, чому це сталося…
Зараз такого немає. Всі усвідомлюють, що це війна. Якщо тоді у росії була якась незрозуміла задача просто обстрілювати території України, то зараз у них завдання піти далі. І всі наші дії направлені на те, щоб не дати їм піти далі і навіть наступати. А ці задачі набагато складніші і ризиковані з точки зору втрат. Тому війна зараз інакша і складніша.
- А ЗСУ тоді і зараз? Є різниця?
- На початку війни вона була дуже разюча. В 2015 році населення України ще було включено і якимось чином переживало війну, в 2016 році трохи менше. А 17, 18, 19 роки населення наче не бачило цієї війни, а це впливало на військових, вони були трохи інакше мотивовані. Відчувалася така історія, мовляв війна - це справа військових. Десь там щось відбувається. Так, на жаль, окуповані Донецьк і Луганськ, але більшість населення за це не переживало.
Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, то дуже багатьох військових мотивувало те, як вся країна включилась і вони вже були не одні. Крім того, багато людей з цивільного сектору пішли захищати Україну і це посилило мотиви військових, вони відчули себе більш потрібними, більш сильними. І саме це, на мою думку, допомогло нам в лютому-березні встояти.
Тому військові 2015-2016 року і військові 2022 року - це різні військові за рівнем мотивації. Вони більш спрямовані на перемогу, адже стало модно, так саме модно, перемагати або ефективно вбивати окупантів. Без створення такої моди, ми впали би у історію з трагедією від смертей, особливо в перші дні.
- Для вас особисто в лютому не було вибору йти на війну чи ні?
- 22 лютого увечері з’явилася інформація, що оперативний резерв призивається. 23 лютого я пішов до військкомату до останнього сподіваючись, що я не оперативний резерв, але зрозуміло, що це не так. І коли почалось повномасштабне вторгнення, було неможливо не піти на війну.
Але були питання куди піти, яким чином я можу бути ефективним для держави? Не для того, щоб виконати умову закону, згідно з яким я маю піти в армію. Я міг би попроситися в будь-який штаб і сидів би там як юрист. Але мені це було некомфортно, адже я знав, що так би втрачав час життя, коли тут поряд вбивають людей. Мені хотілося бути суб’єктом, який захищає. Тому не було питання щоб я не пішов. Питання було тільки в тому, щоб я був максимально ефективним.
- Ця війна показала кризу міжнародного права. Воно не спрацювало так, як було повинно. Що далі? Перегляд норм міжнародного права?
- Вже ніхто не буде серйозно вірити в силу ООН чи якісь міжнародні договори, якщо не буде створено практичних інструментів, щоб ці договори виконувались. Будапештський меморандум не спрацював, і насамперед тому, що мало хто думав, як його практично реалізувати. Цивілізація думала, що в них є інші запобіжники для стримування агресора, наприклад, відключення від SWIFT. Але це не спрацювало, і я думаю, що така ситуація створить інші інструменти для того, щоб домовлятись в майбутньому.
Те, про що казав президент, що мають бути гарантії, щоб без додаткових консультацій і перемовин дати одразу Україні інструменти, якими вона зможе захиститись. Умовно кажучи, коли ми купляємо ноутбук і виявляємо, що він не працює, то продавець зобов’язаний взяти цей ноутбук на діагностику і обслуговувати по гарантії. Це зобов’язання означає, що мені не потрібно йти до суду і доводити, що продавець зобов’язаний. І я думаю, що Україна зараз змінює світовий порядок, який був побудований цивілізованими людьми для цивілізованих людей. Але це не про росію. Фактично росія свою не цивілізованість використовує як шантаж світу.
- Чи вірите ви, що можуть бути знайдені юридичні конструкції, які примусять росію заплатити репарації Україні, можливо, з російських грошей, що заблоковані на заході?
- Я в це вірю. Якщо зараз росія як держава ще стоїть і чинить супротив, то як тільки ми переможемо, їхні гроші відшкодують ту шкоду, що завдала війна. Але прямо зараз, досі, і в самій Україні є люди, які створюють перешкоди для того, щоб російські кошти забрати в бюджет України. Це величезні гроші, які допомагають російському бізнесу чинити супротив. Але ми ж і не думали, що ці великі гроші ми отримаємо без битви.
- Як змінилося ваше життя після поранення та операцій?
- Я вже третій день вдома, і тільки зараз зрозумів, що життя змінюється. Наприклад, ввечері не можу нормально гуляти з собакою, адже дуже сильно падає зір надвечір. Раніше я гуляв кожного вечора, а зараз вже не можу цього робити - це дискомфортно. Довелося змінювати освітлення вдома. Крім того, я буду вимушений користуватись послугами друзів, або водія, адже самому за кермо мені не можна сідати. Я став швидко втомлюватись. Якщо раніше я працював цілий день і тільки ввечері відчував, що я втомлений, то зараз втома відчувається вже о першій половині дня. Це тому, що була травма і в голові порушений кровообіг. Також в мене взагалі відсутні запахи. З дня поранення я не відчував ніякого запаху взагалі.
Я якось переоцінив життя. Ми з вами часто про це говоримо, часто кажемо, що часу мало, але через те, що ми часто про це забуваємо, його стає ще менше. Я усвідомив, що те, як в житті було до війни, вже не буде ніколи. Для мене це усвідомлення стало наслідком поранення, але для всієї країни це та сама історія. Хтось не буде як і я бачити двома очима, хтось не буде мати двох рук або ніг.
Ми всі як країна є пораненими, адже, наприклад, того Маріуполя, яким ми його всі пам’ятали, вже не буде. Це дозволяє мені реалізовувати якісь свої мрії вже зараз. Коли минуло два тижні після поранення мені було дуже страшно. Я розумів, що смерть ще не пішла від мене. Але саме тоді я вирішив щось з цим робити. Записався на гру на фортепіано і зрозумів, що мріяв про це все життя. Відсутність одного ока буде кожен раз мені нагадувати, що життя трохи коротше, ніж ми думаємо.
- Цикл операцій ще не завершений?
- Так. Осколок розбив верхню частину черепа, бокову і нижню. І якщо верхню частину, яка стосувалась мозку, лікарі зробили одразу, адже це могло вплинути на життя, то нижню кістку вони не встигли зробити. Операція і так була дуже довга і я би її просто не витримав. Тому готується операція щоб поновити нижню кістку.
- Лікування і реабілітація - це все забезпечує держава?
- Так, все що було в лікарні – забезпечує держава. Але є й певні власні витрати. Я ж не піду до держави, умовно кажучи, перекладати документи, які потрібні лікарям для операції. Ну це буває 5-7 тисяч гривень. Але загалом держава допомагає. Якби у держави не було такого відношення до поранених на війні, то я думаю, що я би не вижив. Наприклад в Дніпрі лікарі вже багато років лікують поранених і створені умови, за яких людей рятують при найважчих пораненнях.
- Зараз дуже багато українських воїнів опинилося в схожій ситуації: хтось втратив кінцівку, хтось важко травмувався. Як не занепасти духом в таких ситуаціях? Могли б щось порадити?
- Мені допомагає відчуття реальності такою, якою вона є. Допомагає не впадати в жаль, що ти щось втратив, щоб не з’явився комплекс жертви. Є факт: ти втратив кінцівку, або ти втратив око, але ти від того вже нічого не зробиш. Як би ти не перебудував своє життя, ти на це вже не вплинеш. Вже цього немає. Коли я згадую день поранення, я розумію, що я міг би зробити так, так і так і можливо цього б не сталося. Але це не дає мені сил. Сили мені дає усвідомлення того, що я можу жити і в мене є можливості радіти чомусь в житті. Тому сприйняття реальності допомагає мені швидше адаптуватись.
Крім того, є дуже багато людей, які надихають тим, що в них немає кінцівок, чи ока, але попри це вони є дієвішими, ніж люди, у яких є дві руки, дві ноги. Наші поранення – точка зміни свого життя. Для людини це криза. Але ця криза, вона як понеділок, коли людина дає собі обіцянку піти в спортзал або підготуватись до літа. Для мене цей "понеділок" вже настав. Це поранення стало моментом, коли я переосмислив життя: що в мене було до того, і чи я хочу, щоб так було і надалі. Коли я лежав в палаті, я згадував, від чого я був щасливий. І ці речі я можу реалізувати навіть без одного ока. Це складніше, ніж було раніше, але не настільки, щоб цього не робити.
Також я дуже радив би хлопцям в подібних ситуаціях знайти психолога, який займається реабілітацією поранених, бо є певні речі, які без психолога неможливо пройти без ускладнень. Тому з перших днів, поки хлопці лежать в лікарні, це треба робити.
Дізнатись більше про реабілітацію воїнів та постраждалих від війни в Україні ви можете в EnableMe Ukraine, а також отримати консультації та підтримку експертів в спільноті цієї організації.
