Подружжя Геннадія та Надії Вовків зустріло початок повномасштабної війни в Ірпені, куди вже за кілька днів зайшли російські окупанти. Після деокупації професійні фармацевти вирішили спрямувати свої навички на волонтерську допомогу лікарням, постраждалим від вторгнення. Війна дала родині поштовх до переосмислення історії України.
Кооперація заради Перемоги: через два роки повномасштабної війни українці продовжують “волонтерити”
Станом на грудень 2023 року в Україні офіційно налічувалося понад 6700 волонтерів. Стільки людей зареєструвалося у профільному реєстрі, який веде Державна податкова служба. Водночас, реальна кількість українців, залучених до допомоги Збройним силам і тим, хто постраждав від війни, – набагато більша. Так, Монобанк ще влітку минулого року повідомляв про майже 39 тисяч осіб, які відкривали благодійні збори коштів. А за даними соціологів, до волонтерських ініціатив долучалося більше половини українців – 61% опитаних. Хтось допомагав грошима, хтось – фізичною роботою.
Волонтерський рух на підтримку армії та вимушених переселенців зародився в Україні ще у 2014 році – з перших місяців військової агресії РФ. Та новий поштовх для благодійних ініціатив дала повномасштабна війна. Десятки тисяч людей, які до 24 лютого 2022 року навіть не уявляли себе в ролі волонтерів, тепер усвідомили, що мусять робити свій внесок у спільну перемогу. Багатьох до цього спонукав власний пережитий досвід, зокрема – перебування під російськими обстрілами та у ворожій окупації.
Такий шлях пройшла і родина Вовків – фармацевтів із Київщини, яких 24 лютого 2022 року застало в Ірпені – передмісті столиці, що вже за кілька днів опинилося в епіцентрі повномасштабного російського вторгнення. Подружжя Геннадія та Надії з двома доньками та батьками провело в окупації шість страшних діб. Після евакуації розпочали активно займатися волонтерством. У липні 2022-го вони заснували “Благодійний фонд Надії Вовк “Берегиня”, який зосереджується на допомозі жителям деокупованих територій, а також – Збройним силам України. За півтора року приватна ініціатива переросла у потужну організацію, роботу якої забезпечує понад 50 волонтерів, що наразі допомогла оснастити спецобладнанням 79 лікарень і шпиталів, передавши допомоги на понад 57 млн гривень.
Геннадій Вовк під час передачі допомоги лікарням Куп’янського району
Геннадій і Надія Вовк постійно наголошують: для них війна почалася не в Ірпені, а ще 2014 року, коли були окуповані частини рідної для них Луганської та Донецької областей. Надія – уродженка Луганська, що з 2006 року мешкала у Києві. Попри це, окупація рідного міста назавжди змінила її життя та ставлення до північного сусіда. Мала батьківщина Геннадія Вовка – нині трагічно відомий в усьому світі Бахмут. У липні 2014 року місто звільнили від російських формувань підрозділи Національної гвардії та ЗСУ, проте у 2022 році московити прийшли сюди вдруге, практично стерши Бахмут з лиця землі.
“Перше, що зробили росіяни в Ірпені – розбили супермаркет і набрали горілки”
Така доля могла чекати і на Ірпінь, який став домом для подружжя Вовків з 2021 року. Перші підрозділи окупантів зайшли у місто 27 лютого 2022 року, але не змогли закріпитися та були вибиті українськими захисниками. Попри відчайдушний спротив ЗСУ – 3-го березня московити все таки окупували Ірпінь. Загарбники облаштували блокпост навпроти місцевого кардіодиспансеру – за кількасот метрів від багатоповерхового будинку, де жили Геннадій і Надія Вовки.
“Усі машини, які були залишені людьми, – були побиті. Це був якийсь такий акт вакханалії, – розповідає Геннадій Вовк. – Тобто вони (росіяни, – Авт.) брали якісь сокири і просто гамселили по автомобілях, по склу, кричали. Речі не крали, а просто жбурляли на землю. Згодом почалися вже і грабежі, а до того просто викидали. І розбили відразу ж супермаркет “АТБ”, де понабирали пляшок з горілкою.”
На той момент місцеві вже були без світла, тепла та води: артилерія окупантів розбила всі комунікації. Жителі багатоквартирного будинку рятувалися від обстрілів у підвалі: спали на дерев’яних піддонах, які перетягнули з будівництва.
“Тут, щоб ви розуміли, було до 50 людей. Ми в мішки набирали пісок і все закладали, щоб нічого не прилетіло”, – каже Геннадій Вовк.
Загрозу для цивільних становили не лише уламки російських снарядів, але і самі окупанти, які вбивали всіх без розбору.
“Єдиний виїзд на той час був через цю дорогу – між цегляною недобудовою і багатоповерховим будинком, – показує пан Геннадій. – Одного ранку ми патрулювали, я дивлюсь – дві машини виїжджають, – зацікавились, що воно буде далі. А там стояв російський блокпост. І зараз же через хвилинку чуємо кулеметні постріли. Одна машина виривається задом, бʼє все, що тут стоїть, але вона вирвалась. А інша так і залишилась стояти. Потім побачили, що вона була розстріляна разом з усіма людьми.”
Кладовище розстріляних авто в Ірпені. Фото: OlegMit Photo Blog
Зрештою, 9 березня, у паузі між артилерійськими дуелями ірпінці збилися в групу – на стихійну евакуацію. Вирішили будь що пробиватися до українських позицій.
“Зранку ми побачили родину – це були дорослі люди і діти, які йшли з білими прапорами. Росіяни їх пропустили, і тоді ми зрозуміли, що є відносна безпека, – згадує Надія Вовк. – Ми йшли 40 хвилин, – це були найдовші 40 хвилин у нашому житті. За мостом вже наші хлопці стояли. Ми передали їм інформацію, де знаходяться росіяни”.
“Ми обрали для допомоги Ізюмський напрямок, але оскільки самі з Донбасу – робимо туди нерегулярні поїздки”
Після втечі московитів із Київщини родина Вовків вирішила спрямувати свій менеджерський досвід у медичній сфері на допомогу жителям деокупованих територій. Адже Геннадій у мирному житті – фахівець в організації медичних логістичних центрів, Надія – директорка фармацевтичної компанії “Зайдекс Україна”. Залишатися осторонь подружжя не могло. Пригадують: околиці Києва після звільнення нагадували кадри з кіна про Другу світову війну.
“Ми почали дізнаватися, які є першочергові потреби у людей. І таким чином почали вливатись у цю діяльність”, – розповідає Надія Вовк.
Спочатку родина співпрацювала з іншими благодійними фондами. Проте поступово прийшло усвідомлення потреби у створенні власної ініціативи. Також з часом волонтери знайшли свою нішу для спрямування зусиль. Головна увага благодійного фонду зосереджена на допомозі дітям, що мешкають у прифронтових районах Харківщини та Донеччини. Не забувають у “Берегині” і про військових, хоч і наголошують, що суто військовим фондом себе не вважають.
“Ми побачили, що у волонтерському русі є дуже багато хаотичності. Підірвали Каховське водосховище – всі поїхали туди, деокупували Херсон – всі поїхали туди. Але одна-дві поїздки і про це всі забувають, немає системності, – зазначає Геннадій Вовк. – Тож ми для себе вирішили, що ми не можемо розірватись усюди, і вибрали для себе напрямок Ізюма. Ми уже зробили туди 8 поїздок. Окрім того, оскільки ми самі зі сходу, – ще є нерегулярні поїздки. Наприклад, ми їздили в Краматорськ, – відвезли пожежну машину для ДСНС. Декілька разів відвозили легкові джипи нашим військовим, які стоять під Куп’янськом або під Ізюмом. Також відвозили швидку допомогу для Купʼянської лікарні”.
Геннадій Вовк у пожежній машині, переданій рятувальникам на Донеччині, серпень 2023 року
“У Британії вивчають досвід українських капеланів”
Водночас, як розповідає родина Вовків, у волонтерських зусиллях потрібна не лише систематичність, але й нестандартність підходів. Тому, зокрема, благодійники звернули увагу на потужний капеланський рух у Збройних силах України, про потреби якого говорять значно менше, ніж якщо це стосується інших бойових підрозділів. Військові священники за останні роки стали звичним явищем для української армії, проте з їхнім забезпеченням донедавна були проблеми. Нині ситуація змінилась – значною мірою, завдяки волонтерам. Керівник Служби військового капеланства ЗСУ полковник Олексій Терещук відзначає: тепер більшість бойових отців оснащені тактичними рюкзаками та карематами.
“Ми з “Благодійним фондом Надії Вовк “Берегиня” і особисто з Надією Вовк познайомились, коли тільки була започаткована наша Служба військового капеланства. Звернулись за певною допомогою, – вони відгукнулись, і з того часу ми співпрацюємо”, – каже військовий.
Олексій Терещук і Надія Вовк
У ранці військового капелана – каремат, турнікет для зупинки кровотечі. Також у комплекті спеціалізована література з психологічної допомоги. 29 рюкзаків передали священникам, які закінчили спецкурс капеланів. Далі дехто з них поїде на фронт до побратимів, інші продовжать навчатись, зокрема – за кордоном.
“Всі збройні сили всіх провідних країн світу вивчають наш досвід, абсолютно всі. У тому числі, і досвід капеланського служіння, – зазначає Олексій Терещук. – Саме зараз наші військові капелани перебувають на навчанні у Британії. Але я б сказав, що це навчання двостороннє: ми навчаємось їх практик, їхнього досвіду, але і британці переймають наш досвід. І вони щиро та відверто кажуть, що їм дуже цікавий і дуже потрібний саме бойовий досвід наших капеланів.”
Передавання тактичних рюкзаків військовим капеланам ЗСУ
Роль капеланів на передовій часто недооцінюють. Комусь може здатися, що люди, які не беруть до рук зброї, – у бою не приносять ніякої користі. Та насправді це не так, що доводить ненависть окупантів до українських військових священників.
“Ми почали співпрацювати з Олексієм Терещуком, коли дізнались історію про розстріляного капелана на Київщині. Він вийшов до російських військових і ті, коли дізнались, що він військовий капелан, – вбили його, – розповідає Надія Вовк. – Капелани на передовій – це і психологи, і релігійна опора для воїнів. Вони допомагають нашим хлопцям тримати бойовий дух. Я переконана, що якщо немає бойового духу – то і перемоги не буде”.
Ідеологічний вимір війни
У переддень Дня Соборності цьогоріч у одній з військових частин на Чернігівщині освятили капличку на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Це місце, де українські військові можуть отримати таку цінну духовну підтримку. Серед будівничих каплички – і родина Вовків. Єпископ Чернігівський і Ніжинський Православної церкви України Антоній (Фірлей) нагородив волонтерів медалями “За жертовність і любов до України”.
Надія і Геннадій Вовки та єпископ ПЦУ Антоній (Фірлей) під час освячення каплиці на честь Покрови Пресвятої Богородиці у військовій частині на Чернігівщині
“Для нас допомога капеланству та Православній церкві України – це віра в те, що наші окуповані міста з Божою поміччю та зі служінням ЗСУ, українського народу, – повернуться в лоно нашої держави”, – наголошує Надія Вовк.
Волонтери розповідають, що у певний момент російська агресія допомогла їм збагнути: у війні з ворогом важливий ідеологічний вимір. Адже Москва воює не за ресурси та території: у першу чергу, вони мріють про знищення української нації, – нашої мови, духовності, культури, історії. Тому уродженці Донбасу стали частими гостями в місцях становлення української державності – Батурині, Чигирині. Вони переконані, що українці мають пам’ятати про наші подвиги та вивчати історію. Адже саме вона дає відповіді, хто насправді для нас “сєвєро-восточниє братья”.
“Чигирин для нас – це один із центрів супротиву, де Богдан Хмельницький створив Українську державу. А Батурин – це столиця чотирьох гетьманів. Це також славетне місто, через яке ми маємо піднімати пошану до своїх предків, до себе. Знати, що у нас є чим пишатися, а не тільки за щось страждати”, – зазначає Геннадій Вовк.
"Боротьба за становлення української нації, яка не може відбутися без розвитку своєї церкви, мови, без осмислення минулого, – не менш важлива у цій війні, ніж безпосередні успіхи на полі бою. Попереду в українців чимало випробувань, які допоможе здолати єдність", – вважає подружжя волонтерів.
“2022-й рік нас обʼєднав, ми почали формуватись як нація, – переконана Надія Вовк. – Але треба триматися купи, тому що нам потрібно не тільки перемогти, а ще й відбудовувати країну”.
