Екс-начальник Миколаївського управління СБУ, а нині воїн-доброволець та голова ГО "Вільні та Вірні" Віталій Герсак в інтерв’ю «Апострофу» розповів про своє бачення проблем з мобілізацією, про розвиток вітчизняного ВПК, про мілітаризацію суспільства та ветеранську політику держави.
- Пане Віталію, ваше громадське об’єднання виступило організатором ветеранської конференції "Зміни після війни чи Перемога завдяки змінам?!". Як би ви самі відповіли на це запитання? І чи можливі якісні зміни під час війни?
- Для мене відповідь на це питання є очевидною – перемагають лише ті, хто сам здатен до змін. Катаклізми, тобто війни, революції, епідемії і таке інше - це важкий, але найкращий час для перетворень. Найгірше що може бути, це самим потерпати від катаклізмів, спостерігати як змінюється все навколо, але продовжувати залишитися такими, як були
По суті, тієї держави, яка в нас існувала до 2022 року вже не має. Немає тієї економіки і бюджету, немає багатьох населених пунктів, загинули десятки тисяч і виїхали ще мільйони людей, велику кількість підприємств знищено. Реалії вже інші, але до чогось більш суттєвого за заміну копійок на шаги держава поки не наважилася…
Із цієї причини для нашої ветеранської конференції було обрано таку більш глобальну і кричущу назву. Усе потребує негайних і докорінних змін.
- В українському суспільстві є запит на те, щоб захисники почали приходити до влади та безкомпромісно наводити лад в країні. Наскільки ці очікування відповідають настроям серед військових і чи готові вони до цієї історичної місії?
- Це дуже наївне уявлення. Захисникам на передовій ніколи займатися політичними проектами.Тим, кому дійсно є що сказати, зараз «ніколи в гору глянути», бо вони воюють. Як такого, вільного часу на війні немає. Треба ще ремонтувати техніку, шукати зброю, комплектувати підрозділи, годувати людей і забезпечувати їх усім необхідним. Зараз, із початком перших заморозків, на позиціях у всіх «голова квадратна» від того, як всім обігрітися, розміститися, вдягнутися, облаштувати бліндажі.
Воювати третій рік без відпочинку – це нелюдський стрес. Боюся, що замість вмотивованих, принципових та радикально налаштованих, до цивільного життя можуть повернутися вигорілі зсередини, зневірені та скалічені люди. Це цілком реальна перспектива з огляду на нинішній стан ветеранської політики.
Ну і скажу відверто, я погано собі уявляю, як у старій збанкрутілій системі, за старими правилами та на основі вже існуючих партій і їхніх лідерів може з’явитися щось нове. Ми це вже проходили 2014 року. Поки не зміняться самі конституційні засади нашої Державності – нічого не буде.
- Розкажіть будь ласка, де ви зараз служите і як вдається суміщати службу із громадською діяльністю?
- Я з самого початку війни в ЗСУ. Свої перші «беерки» отримав ще навесні 2022 року. Зараз командую одним з бойових підрозділів, який виконує завдання на Сході. Стоїмо на позиціях разом із піхотою, а не десь на відтяжці, тож про проблеми захисників знаю із власного досвіду.
Безпосередньо поварившись у цій каші, вирішив також займатися громадською діяльністю – надавати волонтерську допомогу та просувати реформи у ветеранській політиці. Покладатися на нинішніх чиновників і депутатів ні в чому не можна. Дякувати Богові, для цього в мене є команда однодумців ГО «Вільні та Вірні», а також знайомі і друзі, які постійно допомагають ресурсами.
- Звідки берете кошти на таку діяльність? Судячи із річного звіту вашого громадського об’єднання витрачається чимало…
- Витрачаю родинні заощадження і усе що було зароблено в бізнесі після звільнення з правоохоронних органів. Також допомагають друзі, як я вже сказав. Донати від звичайних людей ми не збираємо, все якось працює на особистих контактах. В іноземних партнерів також нічого для себе не просимо, лише запрошуємо в Україну і пропонуємо напряму допомагати людям. Якось так.
- Чи відчуваєте ви і ваш бойовий підрозділ збільшення виробництва вітчизняного ВПК, про що постійно рапортують наші високопосадовці?
- В моєму підрозділі половина машин це американська допомога, ще половина – волонтерська, зброя – натівська, комп’ютери – азійські. Дрони і вибухівку до них ми робимо в основному самі із того, що дістаємо з миру по нитці. Наприклад, щоб зробити вибуховий заряд, мої хлопці самі змішують компоненти різних вибухівок, експериментують з металевими порошками і хімічними речовинами. У підсумку, кіло нашого «вінегрету» валить так, як десять кг стандартної заводської вибухівки.
Коли чогось не вистачає, підрозділи просто по-бартеру обмінюються між собою тим що в них є.
Чесно кажучи, я не знаю що там збільшилося у нашому виробництві. Як на мене, війна на передовій – це тотальний дефіцит і постійна нестача всього.
- Як людина, яка не є кар’єрним військовим, як ви оцінюєте свій новий досвід?
- В армії, як і скрізь в нас в Україні, все що якось працює - тримається виключно на окремих людях. Якоїсь чіткої системи, яка б ефективно працювала незважаючи на керівництво і кадрове наповнення – немає навіть у війську, яке, здавалося б, має бути «системою систем». Війна в стилі «айкідо», тобто орієнтування по ходу бою і використання інерції ворогів, врятувало нас у 2022 році, проте для довготривалої війни на виснаження потрібен зовсім інший рівень організованості. Дякувати Богові, нам є з чого будувати нову систему. В нас є талановиті молоді командири, в нас є вмотивовані воїни, в нас є дуже просунуті технарі і менеджери, в нас є західна зброя і люди які вміють нею вправно користуватися.
Треба розуміти, що наша армія стала однією з найбільш інноваційних армій світу не завдяки свідомій політиці, а тому, що лавиною добровольчого руху цивільні компетенції разом із їх носіями було занесено військову сферу. Треба максимально скористатися цим вікном можливостей, поки в лавах ЗСУ перебувають менеджери з приватного бізнесу, логісти, рекрутери, програмісти та інші висококласні специ з цивільної сфери. Бо після закінчення війни всі ці новатори підуть додому і внутрішнього куражу в армійській системі значно поменшає.
- Як ви ставитеся до того, аби призивати у військо 18-20-річних, про що багато говориться останнім часом.
- Як на мене - це повна маячня і зайве нагнітання паніки в суспільстві. Спочатку треба розібратися із законом про мобілізацію, який було прийнято півроку тому і який досі чорті як працює. Хіба вже мобілізували усіх блатних, мажорів, родичів депутатів і можновладців старше 25 років? В новинах показують як ТЦКшники почали приходити на концерти, до ресторанів, нічних клубів і спортзалів, але поцікавтеся – якими є результати цих рейдів? Чим вони закінчуються – мобілізацією чи відкупом за гроші? Перепрошую, але мене це обурює, бо я бачу зовсім інше життя! В «Ібіці» в Одесі, в «Парковому» в Києві, все як було забито відвідувачами, так і лишається.
18-20-річні хлопці це той резерв, який слід розглядати лише в самому критичному випадку. А де всі ці 40-річні пенсіонери МВС, СБУ, податкової міліції і т.д.? Там кілька бригад можна зібрати лише з одних молодих полковників і генералів. Я маю право так казати, бо сам як полковник СБУ нікуди свого часу не спетляв, а знявся з відомчого мобрезерву, щоб піти в ЗСУ.
Де справедливість і логіка в тому, щоб призивати юнака, в якого батько чи брат вже воює, або який є єдиним сином в сім’ї? Згадайте історію, козаки берегли єдиних синів і останніх чоловіків в роду та ставили їх в останні шеренги. Хто буде дбати про старих і продовжувати свій рід? Хто буде вчитися цивільних професій, якщо молодь мобілізують? Хто буде жити і працювати в цій країні через 5-10 років?
В нас є ще кілька мільйонів дорослих, фізично здорових і підготовлених чоловіків, яких можна мобілізувати не чіпаючи 18-20 річних хлопців!
- Ви виступаєте проти масової мобілізації?
- Я виступаю за масову мотивацію. Поспілкуйтеся із командирами рот та відділень неелітних підрозділів ЗСУ, кого їм прислали після останньої примусової мобілізації? Той хворий, той старий, той аватар, той ін’єкційний наркоман, той неадекватний. Але усім їм ВЛК поставило «придатність». Приймай тепер усе це щастя у підрозділ і сам вирішуй що з ним робити! Інваліди в нас, як відомо, у прокуратурі, а здоровезні бугаї – на зупинках громадського транспорту та на вокзалах.
Скажіть, в кого вищі шанси вижити на цій війні – в молодого вмотивованого штурмовика, чи в 40-річного наріка, якого пристроять десь подалі, аби на очі не попадався? Мало того що в цієї «жертви мобілізації» більше шансів вижити, він потім звільниться з усіма своїми хворобами і буде претендувати на ті ж самі пільги, яких і так не вистачає справжнім воїнам і їхнім родинам. Я вважаю, що за таке треба судити!
- Мілітаризація суспільства – це наша нова реальність і норма життя? Чи не так?
- Не треба плутати мілітаризацію держави із дурною «воєнщиною» в голові тих, хто в більшості своїй, навіть не мобілізувався. Все що треба знати про нашу мілітаризацію, це те, що в нас останнім Прем’єр-міністром, який служив в армії, був Віктор Ющенко!
Мілітаризація, це коли навіть наука працює, насамперед, на оборонку, а вже звідти дає технології для цивільної сфери. Мілітаризація, це коли спочатку усім необхідним забезпечується армія, а вже потім купляються нові автівки для чиновників. До речі, у мілітаризованому Ізраїлі міністри їздять на скромних «Volvo», а не на «Mercedes», «RangeRover» і «LandCruiser». Мілітаризація, це коли кожен в лічені години сам прибуває на місце збору, а не тікає із готівкою в Європу. Це коли діти високопосадовців служать в армії нарівні з іншими, або працюють волонтерами в госпіталях, а не п’яні гасають містами після комендантської години. Ну і насамкінець, це коли герой-ветеран не жебракує і не заздрить колишнім чиновникам з їх ексклюзивними пенсіями, пільгами і можливостями лікування.
- Нарешті ми підійшли до того з чого почали – до ветеранської політики. Чому саме вона опинилася в центрі вашої уваги?
- Бо відсутність ефективної ветеранської політики – це злочин перед захисниками, суспільством і державою. Людині, яка демобілізується, необхідно одразу надавати максимально повну допомогу із відновленням здоров’я, реабілітацією, адаптацією, пошуком свого нового місця в житті. Якщо цього своєчасно не робити, то людина дуже швидко «здає» у морально-вольовому та фізичному плані. Не хочу малювати похмурі картини, але усі і так добре розуміють, про що йдеться. Післявоєнна злочинність, наркоманія, алкоголізм, безпритульність, асоціальність, насилля в сім’ї, прояви психічних розладів і т.д. – це давно відомі речі.
В нас після війни буде до 20% ветеранів і членів їхніх сімей у загальній кількості населення. Це колосальна цифра, якої не мають інші європейські країни! І це величезна проблема! За нас її не вирішать ні Байден, ні Шольц, ні НАТО.
- Чи переймаються проблемами ветеранської політики самі захисники, якім ще доведеться демобілізуватися і стати ветеранами у майбутньому?
- Ветеранська політика – це справа держави і політиків, а не тих, хто зараз за них сидить у окопах. В кожного має бути своя відповідальність і свій внесок у загальну перемогу.
Скажу річ, яку мало хто зрозуміє з цивільних, але знає кожен військовий - демобілізований воїн, це людина, яка вміє вбивати і знає що таке виживати, але не розуміє як жити звичайним життям. Повірте, що це не просто метафора.
- Ви пропонуєте взяти за основу ветеранської політики в Україні відповідний досвід США. Чому саме американську модель ви вважаєте оптимальною для нас?
- Як на мене, американський досвід нам дійсно більше підходить, бо ми будуємо свою армію за стандартами НАТО, США є нашим головним безпековим партнером і гарантом. Тамтешня ветеранська політика є гармонійною складовою оборонної політики і їй вдається добре виконувати мотиваційну функцію для військових. Вона надає кожному захисникові унікальні можливості для того, аби стати успішними в бізнесі, кар’єрі, трудових відносинах, на держслужбі, в соціальному житті, тощо. Це політика розвитку для особистості і суспільства.
- Що саме не так із нашою ветеранською політикою і що ви пропонуєте змінити в цій системі?
- Основа будь-якої політики, це визначення її візії, мети, пріоритетів, складових і понять. Із цього випливає нормативно-правове забезпечення, тобто законодавство, відомчі регламенти тощо. Далі йде профільний орган, його структурні підрозділи, інфраструктура. Коли все це є, то можна говорити про плани та заходи. Насамкінець, це кадри, які працюють безпосередньо із ветеранською аудиторією. Окрема складова - фінансування. Так ось, на сьогодні ми маємо проблеми на кожному з цих рівнів.
Зрозумілої державної стратегії і єдиного розуміння її «наріжних каменів» - досі не існує. Уявлення, декларації та ініціативи високопосадовців увесь час змінюються і не дають системі стабільно розвиватися.
Нормативно-правова база ветеранської політики застаріла і нікудишня. Регулювання відбувається на основі 4 базових законів, 2 з яких було прийнято ще на початку незалежності, інші 95% документів – підзаконні акти. Жодного нового закону після 2022 року так і не було прийнято, жодної нової ідеї – не імплементовано.
Організаційна структура – слабка і вкрай недосконала. В структурі Мінвету досі немає ані власних ВЛК, ані своєї медико-реабілітаційної інфраструктури, хоча це є основою діяльності міністерства.
Проектний рівень обмежений у ресурсах і тримається виключно на ініціативі співробітників міністерства, креативі УВФ та активності ветеранських ГО.
В кадровій сфері маємо типові «хвороби росту»: відсутність фахівців, дефіцит коштів, брак досвіду і розуміння специфічних ветеранських проблем.
Із фінансуванням все дуже неоднозначно. Починаючи з 2022 року фінансування збільшувалося і 2024 року досягло рекордних 14 млрд. грн. Тобто, маємо в середньому 2700 доларів на одного ветерана на рік (для порівняння, в США понад 16 тис. доларів). Але із наступного року уряд зрізає витрати на ветеранську політику більш ніж вдвічі до 5,7 млрд. грн. Тобто буде не 2700, а трохи більше 1000 доларів на одного ветерана на рік. Щоб вирішити проблеми із лікуванням, протезуванням, житловим забезпеченням хоча б для більшості з тих, хто цього найбільше потребує - знадобляться десятиріччя.
- Де державі узяти кошти на достатню підтримку ветеранів, адже бюджетні можливості дуже обмежені?
- За умов волі і бажання, можна вирішити абсолютно будь-яку проблему. Держави створюються власне для того, аби вирішувати проблеми, які не під силу окремим людям, корпораціям і громадам. За 3-5 років можна не те що забезпечити людей протезами, лікуванням і житлом, а реалізувати будь-яку космічну програму та створити нові галузі виробництва, було б бажання. Міністерство фінансів потрібне для того, щоб знаходити гроші, а не для того, щоб визначати доцільність реформ! Знайшлися свого часу десятки мільярдів на «Велике будівництво»? Є в бюджеті гроші на відтворення Дорожнього фонду? Проблема дефіциту грошей – це наслідок відсутності пріоритетів!
Якщо мова йде про комплексну реформу державної ветеранської політики, то серед наших пропозицій є такі як заснування окремого ветеранського спеціалізованого цільового фонду, який би наповнювався за рахунок власних захищених статей фінансування за аналогією із Дорожнім фондом, Фондом соціального страхування чи Фондом Чорнобиля. Також ми вважаємо що «бюджет ветеранів» може фінансуватися за рахунок заморожений активів країни-агресора, майна підсанкційних осіб, майбутніх репарацій та міжнародної фінансової допомоги. Для цього треба створити законодавче підґрунтя, якого на сьогодні не існує.
І зауважте, ніхто чомусь не каже про боротьбу із корупцією, контрабандою і тіньовими схемами, як про окреме джерело зростання бюджету! Це більше 30% економіки, тобто десятки мільярдів доларів, які йдуть не в бюджет, а під матраци керівників посадовців і правоохоронців.
