Близько 15,6% українців регулярно приділяють час для фізичної активності, у той час як у країнах Євросоюзу цей показник тримається на рівні 38%. Проте останні роки спорт набуває особливої ваги в Україні. Найперше - через його здатність допомогти ветеранам повернутися до цивільного життя, відчути себе активним членом суспільства.
Разом з тим, спорт є сферою, де Україна веде війну проти Росії, зокрема, домагаючись заборони її спортсменам під триколором представляти свою державу на міжнародних змаганнях. “Апостроф” поговорив з міністром молоді та спорту України Матвієм Бідним про інклюзивний ветеранський спорт, реформу підтримки спортивних закладів, а також про підготовку до XXV Зимових Олімпійських ігор, що пройдуть в Італії з 6 по 22 лютого 2026-го, та про (не)участь росіян у них.
– За роки незалежності міністерство, що опікується спортивною сферою, мало різні назви – було Міністерство України у справах сім'ї, молоді та спорту, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту, Міністерство культури, молоді та спорту України.
Як вам чинна конфігурація відомства – Міністерство молоді та спорту? Чи поєднуються молодіжна політика і спорт?
– Наше міністерство називається Міністерством молоді та спорту України, але ми опікуємося трьома напрямками політики - це спорт, молодіжна політика і політика утвердження української національної та громадянської ідентичності. Тут є логічне поєднання. Мені здається, що все те, що стосується гуманітарної сфери, на жаль, було дуже недооцінено, в нашій державі протягом всього періоду нашої незалежності.
І я вважаю дуже позитивним кроком, що Тетяну Бережну призначили віце-прем'єр-міністром з гуманітарної політики. Адже саме гуманітарна сфера сприяє відновленню України і дає надію на майбутнє української державності.
У гуманітарній сфері важливо, щоб були чітко побудовані політики по кожному напрямку, як культура, молодіжна політика, формування національної та громадянської ідентичності, спорт (як модель виховання, гуртування суспільства), щоб кожен мав лідерів-експертів, які могли би впроваджувати зміни і будувати основу для розбудови сучасної української держави.
– 28 серпня набув чинності документ, який дозволяє виїзд за кордон молоді від 18 до 22 років під час дії воєнного стану. Держприкордонслужба не має даних, які свідчать про відтік молоді з України, проте на проблему вказав канцлер Німеччини Мерц, коли попросив президента України забезпечити, щоб молоді чоловіки з України не приїжджали до Німеччини у дедалі більшій кількості, а служили у своїй країні.
Відтік молоді з певних галузей фіксував і український бізнес. Як гадаєте, молодь покидає Україну, бо боїться служби?
– Думаю, що ні. Ми бачили дослідження пріоритетів молоді, зокрема, і тих молодих людей, які поки що за кордоном. Перший пріоритет, звичайно, це безпека. Другий пріоритет - це житло. Третій пріоритет – це самореалізація: робота або навчання. І так, безпековий компонент, в цьому випадку, є домінуючим. Ми робили заміри і бачимо, що немає драматичного відтоку.
Звісно, певна кількість молоді скористалася можливістю поїхати за кордон. Особливо після того, як вони 3,5 роки не мали такої можливості. Дехто, звісно, шукає нове життя за кордоном. Та ми робимо все для того, щоб вони все одно тримали у фокусі уваги Україну.
Дуже важливо розуміти й тих, хто ще до початку повномасштабної війни був за кордоном на навчанні, наприклад, і втратив можливість повернутися в Україну без ризику не виїхати потім назад. Велика кількість молоді не мала можливості приїхати до батьків, близьких та друзів на канікули з гарантією, щоб коли почнеться навчальний рік – повернутися до навчання.
Ми спілкувалися з молоддю за кордоном, в європейських містах і дійсно таке запитання ставилося. Та ми бачимо й багато хлопців 18-22 років, які вʼїжджають в Україну та привозять із собою досвід та навички, яких вони набули за кордоном.
Думаю, рішення про спрощений виїзд за кордон доведе свою ефективність у довгостроковій перспективі. Ми працюємо, у нас є низка проєктів, спрямованих на взаємодію з молоддю за кордоном. І ми розраховуємо, що вони з новими знаннями, новим досвідом, новою експертизою все ж стануть на чолі відбудови України.
– Чи зріс інтерес молоді до спорту з початку великої війни?
– У нас немає свіжих статистичних даних, але так, по динаміці на наших заходах, бачимо, що молоді люди приходять до розуміння, що здоровий спосіб життя, оздоровча рухова активність є сьогодні невіддільним компонентом психологічного здоров'я. Ми всі в Україні відчуваємо вигорання, але спорт - це ж не просто про фізичні вправи.
Спорт - це спілкування, це спільнота, спільні цілі, якісно та корисно проведений час разом. Це такий інструмент єднання і відновлення. Ми бачимо, що сьогодні ветеранські спільноти дуже активно об'єднуються навколо спортивних клубів. У нас також є кілька проєктів, що доводять: спортом можна займатись всюди.
Зокрема, проєкт “Активні парки - локації здорової України” (мережа безкоштовних спортивних майданчиків просто неба у парках та скверах по всій Україні - “Апостроф”).
Тільки в рамках цієї програми є проєкти для різних цільових груп, від ветеранів та родин з дітьми, до молоді та людей старшого віку. Ветерани, наприклад, об'єднуються і обирають спорт як фундамент для своїх нових спільнот. І це дуже важливо.
– Ми поговоримо ще про ветеранський спорт, а повертаючись до молоді, розкажіть, будь ласка, як реформа спорту, зокрема, закладена у міністерському законопроєкті “Про спорт”, допоможе у популяризації спорту серед молоді і не тільки, зробить спорт доступнішим у регіонах? І власне, що буде зі звичними для нас ДЮСШ?
– Наразі цей законопроєкт ми опублікували для громадського обговорення. Тобто ми ще чекаємо пропозицій громадськості щодо його вдосконалення. Справа в тому, що ми підняли статистику і виявилося, що мережею ДЮСШ в країні охоплені лише 8,3% дітей. Крім того, ми дослідили, що 30% тих, хто відвідує ДЮСШ – отримують пропозиції записати дитину в групу, яку вони не відвідують.
Тобто робляться приписки або задвоєння: ходиш в одну ДЮСШ і тобі пропонують ще записатися в групу в іншій ДЮСШ, яка існує лише формально, на папері. Хоча ця група йде у звітність, у статистику, насправді ж там нічого немає, окрім зарплатної картки для людини, яка нібито тренує цю групу.
Це так звані мертві душі, на які списують гроші платників податків. Я припускаю, що тільки близько 6-7% наших дітей справді охоплені мережею ДЮСШ. Інші ж діти займаються в інших клубах, секціях, приватних закладах.
Це непогано, але в держави і в громад немає жодних інструментів, щоб такі організації підтримати, можливо, якось їх спрямувати, щоб їх діяльність більше відповідала пріоритетам держави та громади. Тож в основу законопроєкту, власне, закладаємо створення додаткових можливостей для громад з підтримки таких організацій, щоб вони потрапили в поле нашого регулювання, наших пропозицій. Це стосується фінансування, надання спортивних споруд та інших форм підтримки.
Вчергове наголошую, що ми не збираємося закривати ДЮСШ, тим паче, коли їх засновують громади. Але ми пропонуємо інструмент, щоб окрім ДЮСШ, вони могли також виділяти ресурси, щоб підтримувати інших суб'єктів у галузі спорту. Якщо у громаді вважають, що ДЮСШ працюють ефективно – добре, але ми хочемо створити прозору систему, щоб громади бачили, скільки насправді грошей витрачається на конкретну ДЮСШ та яка ефективність її роботи.
У законопроєкті йдеться і про прозорість та автономність федерацій, впровадження цифровізації всієї спортивної інфраструктури. Чи є спротив реформі з боку керівництва федерацій, наприклад? Чи є готовність стейкхолдерів до змін?
Ми відчуваємо спротив від представників успадкованих від Радянського Союзу інституцій. Я знаю, що деякі фізкультурно-спортивні товариства незадоволені тим, що їх назв немає в законопроєкті. Хоча ми їх не викреслювали як суб'єктів. Ми просто хочемо, щоб вони потрапили в єдине конкурентне поле з усіма іншими організаціями, які сьогодні готові реалізовувати державну політику.
Коли немає конкуренції, коли назва твоєї організації окремо прописана в законі – абсолютно незрозуміло, які в тебе стимули розвиватися, вигадувати щось нове, пропонувати нові формати, трансформуватися. Тому, звісно, ми відчуваємо супротив, який переважно концентрується в соціальних мережах, а не у конкретних пропозиціях.
Приміром, зараз на сайті опублікували законопроєкт для громадського обговорення. Я вже бачив, що кілька дописувачів написали по сто постів щодо законопроєкту, однак досі ми отримали всього лише п’ять реальних пропозицій. Хоча законопроєкт на сайті вже понад тиждень висить.
ПРО ВЕТЕРАНІВ і СПОРТ
– В Україні вже працюють 160 адаптивних спортивних клубів “Активні Парки: Нестримні”, де ветерани та люди з інвалідністю можуть безкоштовно займатися спортом. Які найбільші перепони для розвитку інклюзивного спорту в Україні?
– Якщо ми говоримо про інклюзивний спорт, то інфраструктура – це проблема, яку зараз найважче вирішити. Капітальне будівництво - дуже дорога справа, і гроші під час війни потрібні на інші пріоритетні для держави напрямки. А та інфраструктура, яка в нас є, зазвичай не відповідає вимогам безбарʼєрності.
Друга проблема, як я вже зазначав, - немає інституційної форми, яка може забезпечити ветеранів послугами з оздоровчої рухової активності. Наприклад, ветеран повернувся з війни, пройшов реабілітацію, якщо в нього є поранення, – куди він піде займатися спортом? Якщо він травмований, якщо в нього є інвалідність і він пересувається на кріслі колісному, – не завжди найближчий фітнес-клуб відповідає його потребам, і не завжди він там може почуватися безпечно.
Ветерану важливо бути в колі рівних, які мають такий же або схожий досвід, як і він. І в цьому відношенні клубна система - найкраща інституційна форма. Ветерани зібралися, організували свій клуб, зробили певні внески, сформували фонд, обрали керівника, можливо, залучити спонсорів чи міністерство, щоб, наприклад найняли тренера, який з ними працює. Адже працювати з ветеранами, особливо з ампутаціями, - це окремий фах. І ми сьогодні вчимо цього тренерів на наших програмах підвищення кваліфікації.
І власне, такий адаптивний клуб повинен мати можливість отримувати підтримку від громади. Щоб ветерани могли звернутися: "Дивіться, ось наш клуб, наша організація об'єднує, наприклад, 50 ветеранів з громади. Надайте, будь ласка, нам підтримку, щоб ми могли орендувати, наприклад, шкільну залу”. І це абсолютно нормальний європейський підхід, коли вони самі організуються, самі виступають рушіями змін, а громада та держава ці зміни підтримують.
Це дуже важливо не тільки з погляду відновлення ветеранів, а й з погляду їхньої залученості до цивільного життя, до процесів ухвалення важливих рішень і відчуття себе частиною громади і повноправними членами суспільства.
– Вдається залучати міжнародну підтримку у цю сферу?
– Звичайно. Нам допомагають і міжнародні організації, і донори всередині нашої країни. Нам дуже допомагає UNDP, який проводить навчання для наших тренерів, які працюють з ветеранами. Вони допомагають фахівцям із прифронтових територій пройти навчання на базі нашого Університету фізичного виховання і спорту, отримати додаткові навички і додатковий фах.
Серед донорів всередині країни ми дуже вдячні МХП Громаді, Фонду імені Федора Шпига. Зараз працюємо, щоб долучити ще кілька великих донорів до програм.
– Програма “Ветеранський спорт” (Мінветеранів) передбачає можливість для ветеранів отримати щоквартальну виплату у розмірі 1 500 гривень для оплати спортивних занять. Це хороша ініціатива, але чи не замаленька сума? Чи якось відомство допомагає, щоб клуби йшли назустріч ветеранам і, можливо, знижували фінансовий поріг участі ветеранів?
– Тут дуже багато залежить від місцевої влади. Мінмолодьспорт, наприклад, не має спортивних споруд, на яких можна було б забезпечити повсякденний тренувальний процес. Тому там, де є активний керівник на місцевому рівні, там звичайно є різні ініціативи.
Взагалі я не прихильник якихось спеціальних знижок та преференцій, натомість ми маємо надавати більшу підтримку організаціям, щоб вони були спроможними. Наприклад, коли спортивна федерація приходить і каже: "Ми хочемо зробити якийсь великий соціально-важливий захід і нам потрібен Палац спорту.”
Ми ж як міністерство не можемо наказати державному підприємству зробити знижку на оренду споруди. Бо ціна єдина для всіх і це запорука прозорості. Як центральний орган виконавчої влади, ми маємо по-іншому підтримувати. Ми маємо цій організації надати підтримку, щоб вона могла за ринковою ціною орендувати цей об'єкт та провести захід.
Так само має відбуватися і на регіональному, на місцевому рівнях. Ніхто не має здавати зал в оренду за одну гривню на рік. Всі розуміють, що цих коштів не вистачить на утримання і споруда буде руйнуватися. Тим паче цих грошей не вистачить на ремонти та модернізацію.
– Закриваючи тему військових у спорті, скажіть, будь ласка, ваше ставлення до відвідувань ТЦК, спортклубів: ок чи не ок?
– Зважаючи на сьогоднішні потреби нашої країни, тут не може бути жодних винятків. Я вважаю, щонайменше потрібен якісний військовий облік кожного з нас, аби розуміти, які фахівці, які резерви є в країні. Мені здається, що ми всі маємо бути свідомі необхідності військового обліку. Ми всі маємо бути готові йти та захищати Батьківщину.
– А скільки спортсменів так не вважає - скільки виїхали за кордон, бо не хочуть служити, і змінили громадянство?
– Думаю, помилково тут застосовувати формулювання, що «вони виїхали, бо не хочуть служити”. Наприклад, спортсмени національних збірних команд мають бронювання і регулярно виїжджають за кордон на тренування чи змагання та повертаються додому. Наразі лише 343 атлети порушили свої терміни перебування за кордоном. Але я завжди кажу, що важливо порівнювати цю кількість, наприклад, з понад 3000 спортсменів та тренерів, які з перших днів повномасштабної війни пішли добровольцями на фронт. На жаль, загинули вже більше 600 наших спортсменів та тренерів. Це не йде у жодне порівняння із 343 особами, які порушили строки повернення. Думаю, що краще говорити все ж про приклади, які гідні наслідування.
ЗИМОВІ ОЛІМПІЙСЬКІ ІГРИ
– Чи впливає війна на підготовку до Олімпійських ігор-2026? Які очікування щодо участі наших спортсменів на Зимовій Олімпіаді-2026?
– Передусім треба розуміти, що зимові види спорту в нас традиційно не настільки гарно розвинуті, як літні. Тому що немає відповідних кліматичних умов. Складно, живучи у наших широтах, змагатися в гірськолижних видах спорту зі спортсменом, який з дитинства по 100 днів на рік перебуває на схилах біля дому. Звісно, українські спортсмени тренуються за кордоном та держава забезпечує їм всі умови для цього.
Але очевидно, їздити на збори за кордон та жити біля гірськолижної траси - це дещо різні речі. Крім того, підготовка у зимових видах спорту досить дорога. В умовах війни дуже складно говорити про те, що ми можемо, наприклад, утримувати дорогу інфраструктуру. В умовах перебоїв з електроенергією лід стає просто “золотим”.
– Тобто війна впливає навіть у такому неочевидному аспекті…
– Звичайно, війна впливає на підготовку. І не тільки у проблемах логістики. Спорт вищих досягнень - це концентрація взагалі всіх зусиль, всіх ресурсів організму спортсмена. От ви сьогодні скільки годин спали?
– З годину, через масовану російську атаку (інтерв'ю записане 25 листопада після російської масованої атаки на Київ – ред.).
– Бачите. А як би ви готувалися до змагань? Ви б сьогодні не могли піти на тренування, змушені були б його пропустити, тому що воно вам нашкодило б, оскільки ви не відновилися після вчорашнього тренування. Крім того, що спортсмен перебуває під ворожими атаками, він може переживати за близьких, які знаходяться в прифронтових територіях, на фронті…
Звісно, це шкодить якісному відновленню. Я вже не говорю про дорогу. Коли спортсмен їде на змагання чи збори, то має проїхати до найближчого аеропорту понад тисячу кілометрів…
– Тим не менш, наші спортсмени показують непогані результати…
– Абсолютно! Наші спортсмени - сьогодні демонструють неймовірну волю до перемоги. Вони є важливим складником нашої стійкості.
– У яких видах спорту Зимової олімпіади наші найбільші надії?
– Наразі тривають кваліфікаційні змагання, де спортсмени виборюють ліцензії на Олімпіаду. Ну а на самих Олімпійських іграх ми розраховуємо на медалі. Ми розуміємо всю складність, але й розуміємо, що в нас є традиційно сильні види спорту, як фрістайл. Також у нас дуже перспективна команда з біатлону. Є ще кілька видів спорту, де спортсмени можуть перевершити себе.
Олімпіада – це таке змагання, де кожен може перестрибнути через голову, зробити надзусилля та показати результат, якого не очікуєш навіть сам від себе. То ж ми вболіваємо за кожного з наших спортсменів.
– На даний момент на змагання відібралися три представники РФ, які виступатимуть у нейтральному статусі: скі-альпініст Микита Філіппов, фігуристи Петро Гуменник та Аделія Петросян. До них уже є питання: Філіппов підписаний на сторінки Росгвардії у Вконтакте, у 2024 році змагався у футболці російської підсанкційної компанії “Лукойл”; Петросян і Гуменник внесені до бази “Миротворець”…
Чому в Міжнародного олімпійського комітету досі немає розуміння, що бути в РФ відомим і поза політикою неможливо? Чому деякі міжнародні федерації заплющують очі на дані про підтримку війни російських спортсменів, які є в публічному просторі?
– Ні, міжнародні федерації все ж таки не заплющують очі на російські злочини. Якби вони заплющували очі, то росіян на Олімпійських іграх було б не 3, а 133, як мінімум. В Токіо на Олімпійських іграх (2021 р.) було 330. А в Парижі - лише 15 (2024 р.). Та й вони виступали у нейтральному статусі, за повної заборони російської символіки. Це дуже важлива частина нашої боротьби, бо Росія завжди, зокрема, і через спорт, плекає культ сили. Мовляв, дивіться, наш прапор завжди на найвищих щаблях під час Олімпійських ігор, нас бояться у світі. Зараз, коли їх прапор заборонено, вони позбавлені такої можливості.
Росіяни дуже великі зусилля докладають, щоб повернутися у міжнародний спорт. Вони концентрують величезні ресурси, наймають дорогих адвокатів, які через різну юридичну казуїстику намагаються відновити присутність на міжнародних спортивних аренах. Поки що нам вдається їх стримувати. Росіяни відверто зловживають гаслами автономії спорту, дуже часто впливають на міжнародні спортивні федерації в різний неформальний спосіб, а іноді й у формальний.
Я, наприклад, мав розмову з президентом Міжнародної федерації хокею Люком Тардіфом. І він каже, що для хокею заборона росіянам виступати у всіх змаганнях коштувала близько 30-50% загального бюджету міжнародної федерації. Якщо певна міжнародна спортивна федерація має обмежені ресурси, то великі спонсори, як “Газпром”, можуть помножити весь бюджет організації у два - три рази. Тоді функціонери десять разів подумають, наскільки далеко можна розвести спорт, політику та справедливість. Вони ж хочуть прилітати на конференції бізнес-класом, жити в п'ятизіркових готелях тощо. Це велика спокуса. І ми вдячні спортивним федераціям, які відстоюють справедливість та відмовляють спокусі російських кривавих грошей.
– Певно, такі думки виникли у керівництва Міжнародної федерації дзюдо (IJF), яка днями оголосила про повернення національного прапора росіянам. Чи планує міністерство вживати заходи, щоб змусити IJF переглянути рішення?
– Ми одразу відреагували разом із українською федерацією дзюдо та Національним олімпійським комітетом. Ми засуджуємо таке ганебне рішення міжнародної федерації дзюдо, хоча воно нас не здивувало. Росіяни мають суттєвий вплив на міжнародну федерацію дзюдо, адже в них навіть почесним президентом міжнародної федерації був російський диктатор путін. Дуже показово, що навіть коли росія почала повномасштабне вторгнення у 2022 році, міжнародна федерація дзюдо лише тимчасово призупинила повноваження путіна у статусі почесного президента. Призупинила, а не відкликала цей статус. Звісно, ми будемо продовжувати боротьбу та пояснювати усім федераціям, включно з федерацією дзюдо, що російський прапор залитий кровʼю українців, яких росіяни щодня вбивають. І цей прапор заслуговує лише на ганьбу.
– Як гадаєте, теоретично може бути нейтральний спортсмен у РФ?
– Звичайно, російський спортсмен за жодних обставин не може бути нейтральним. Щойно він проявить нейтральність або засудить війну проти України – він втратить можливість виїжджати за кордон і, скоріш за все, втратить можливість вільно пересуватися по своїй тоталітарній країні.
Та все ж міжнародні спортивні організації намагаються створити певну видимість якогось балансу та намагаються робити вигляд, що вірять у нейтральність окремих росіян. У свою чергу росіяни намагаються прирівняти свій військовий злочин із ситуацією на Близькому Сході. В деяких організаціях вони змогли відновитися, на жаль.
– Те, що російським спортсменам не вдається повернутися з прапором, впливає на моральний дух простих росіян, як думаєте?
– Звичайно, росіян пригнічує та дратує, що вони не можуть повноцінно повернутись у міжнародний спорт. Для внеску в наш супротив, в нашу боротьбу, дуже важливо позбавити російське суспільство можливості утримувати “фасад нормальності”, ніби війна десь далеко і звичайні росіяни не мають до цього відношення. Зараз росіяни позбавлені міжнародного спортивного життя, їм нема за кого вболівати. І я вважаю, що це дуже важливий елемент, який ми маємо утримувати.
