Валентин Кім — практикуючий психолог, який багато років займається оцінкою невербальної поведінки в політиці та бізнесі. Після початку війни на Донбасі в 2014 році почав працювати з військовими, був психологом реабілітаційного центру Axios та психологом-аналітиком Генштабу ЗСУ. Він закінчив Київський інститут міжнародних відносин, де вивчав диппротокол та етикет. Особливу увагу фахівець приділяє темі соціально-політичної психології. В інтерв’ю «Апострофу» Валентин Кім розповів, як подолати стрес під час війни, наскільки важко проводити реінтеграцію військових, хто такі «ждуни», як змінити рабську психологію росіян, як змінився Володимир Зеленський та хто може стати лідером Європи.
Розломи в суспільстві
- Чи помічаєте ви різницю в психологічному стані українців на початку повномасштабної війни і зараз? Як він змінився?
- Психологічний стан — це живий процес, який постійно змінюється. З початку повномасштабного вторгнення українці продемонстрували три ключові реакції на стреси: «бий», біжи», замри». Ми бачили і величезні черги до ТЦК, ми бачили і людей, які розгубилися і не знали, що робити, бо сиділи і чекали, або якоїсь додаткової інформації, або наказу, або якогось поведінкового прикладу. Бачили ми і людей на вокзалах, які втікали. Це цілком нормальні реакції, вони досить потужні і виснажливі. Цей стрес міг бути коротким. Але війна продовжується, і в нас були етапи і достатньо високого гуртування, і розчарування.
Але, я бачу, що поступово стрес посилюється, виснаження поглиблюється. В українців знижується толерантність до самих себе і виникає все більше ліній нових розломів в суспільстві. Я дивлюсь на це в першу чергу як соціально-політичний психолог. У нас заглиблюються проблеми, які в подальшому можуть стати кризами.
- Що це за лінії розломів?
- Перша лінія пов’язана з війною: «воював – не воював», «ухиляєшся – не ухиляєшся». Тут все зрозуміло, думаю.
Друга лінія внутрішньо-політична: «ти за Зеленського, чи проти Зеленського», яка загострилася на тлі суперечки Зеленського з Трампом в Овальному кабінеті.
Ще одна лінія - «суспільство і держава». Ми бачимо, що держава підсилює санкції проти суспільства, використовує все більш жорсткі методи, при цьому сама дозволяє собі речі, які раніше не дозволяла. Суспільство виснажене і сил на толерантність вже не вистачає.
Також ми бачимо, що деякі лінії розлому у нас зникли або не актуальні. Тут наведу два приклади. Перший. Це розмежування між багатими і бідними. Війна усіх порівняла. «Шахед» може прилетіти і в «хрущовку», і в котедж. І загине як простий українець, так і, умовно кажучи, мільярдер. Друге. Значно зменшилось розмежування між сходом і заходом країни. В українському соціумі існувало таке умовне розділення на «донєцкіх» і «львівських». Зараз ця лінія хоча і присутня, але вона не настільки актуальна. Сталося це, як не дивно, завдяки війні. Бо почалася міграція населення зі сходу на захід. Люди зі сходу за три роки війни адаптувались у західних регіонах. Завдяки цьому регіональна ідентичність перестала мати чітке вираження і перестала бути причиною для соціальних непорозумінь.
- А мовне питання — це не розлом хіба?
- Так. Можна сказати, що мовне питання є розломом і воно загострюється. Якщо взяти 2022 рік, то тут спостерігається пікове збільшення людей, які переходять у спілкуванні з російської на українську. А потім іде цілком природній відкат. Люди повертаються до більш звичних моделей спілкування. І зараз російська мова повертає свої позиції, хоча і не до рівня 2021 року.
«Ждуни» чи не «ждуни»
- Відомо, що деяка кількість українців відмовляється виїжджати з прифронтових міст, з того ж Покровська. У ЗМІ таких людей називають «ждуни». Але, як я розумію, для людей, що все життя прожили в місті, кудись з нього виїхати – стрес. Але сидіти у підвалах без води, світла під постійними обстрілами з ризиком для життя – це теж стрес. Чому стрес загинути переважає над стресом виїхати та залишитись живим?
- Спочатку про «ждунів». Звинувачення «ждуни» - це спроба спростити уявлення про ситуацію. У нас вже четвертий рік повномасштабна війна і люди розуміють, що таке «руській мір». Насправді, ситуація набагато складніша, ніж «чорне» і «біле».
Тепер про людей, які не виїжджають. Тут аспектів декілька. Чим старша людина, тим менше вона здатна до міграції, до здобуття нового досвіду, бо переїзд — це новий досвід. Люди схильні більше до консервативної поведінки. У маленьких містах, які наближені до лінії фронту, залишилося у більшості старе населення. Молодь більш активна і вона активно переїжджає.
Друге. Ми уявляємо, що страх загинути має виштовхувати людину виїжджати. Але страх загинути в момент прийняття рішення їхати чи не їхати відсутній. Тобто людина думає: от сьогодні снаряд до мене не прилетів, то, може, й завтра не прилетить. Людині в стані емоційного виснаження дуже складно будувати прогнози. Ми, сидячи в Києві, Полтаві чи Тернополі, перебуваємо в більшій безпеці, ніж люди, які сидять по підвалах у Покровську. І цей факт дає нам ресурс для прогнозування, а їм не дає.
Тут ще є і соціальний чинник. Держава не забезпечує цих людей належними умовами існування після переїзду. Ну, вивезуть їх в кращому випадку в якийсь гуртожиток. Але в людини нічого нема свого. І це пригнічує. Розумієте, у нас в повсякденному мирному житті є багато речей, до яких ми звикли і яких ми не помічаємо. А людина, яка виїхала, має жити в умовах дуже жорсткого мінімалізму. Звичайно, що в нас дуже потужний волонтерський рух і волонтери про цих людей не забувають. Але наш побут складається не тільки з необхідного, а є ще й щось зайве. Тобто ці люди не вдома. Вони опиняються в іншому середовищі.
Наприклад, якась бабуся з Покровська розмовляла все життя російською, а її вивозять в західні регіони, де спілкуються українською. Це складність, і це треба визнавати. Плюс люди в Покровську тримають зв'язок з тими, хто виїхав, і чують про їхній негативний досвід, а саме про побутові проблеми, фінансові проблеми, мізерну фінансову допомогу від держави.
Тобто людина розуміє, з якими проблемами вона стикнеться, якщо поїде, і не розуміє, з чим стикнеться, якщо залишиться. Якщо вона поїде, то якість її життя зміниться на гірше дуже різко. А якщо вона не поїде, то якість життя буде змінюватись на гірше дуже повільно. Ризик загинути умовний, а ризик погіршити своє життя абсолютний.
З війни повернуться люди, яких треба буде реінтегрувати у суспільство
- В Україні немало людей чиї родичі в тому числі і військові зникли безвісті. І таким людям психологічно важче ніж тим, хто свого рідного поховав. Як їм пережити психологічний стрес, що робити?
- Зниклих безвісті в нас, дійсно, багато. Це, на жаль, реальність війни. І це дуже важке випробування для рідних, тому що воно посилює почуття невизначеності. Задача людської психіки створити якомога прогнозованіший світ навколо. І будь-яка невизначеність підвищує рівень стресу, якщо ти навіть сам розумієш, що твій близький загинув, просто тіло не змогли знайти, все одно в тебе в підсвідомому живе думка, а раптом він живий, може він в полоні, а може, він десь поранений сховався та пробирається до своїх з окупованої території. І от ця надія починає виснажувати набагато більше. Жити цим шансом, розуміючи, що його не існує, важко.
Що з цим робити? Ніхто вам точно не скаже. Це індивідуально. Дуже важлива річ – це турбота про себе. Нам необхідно десь брати внутрішній позитив, який допомагає нам жити. Тут дуже допомагають тілесні практики. Важливу роль займає також соціальна підтримка. Тобто потрібні люди, яким можна виговоритись. Для цього існують групи підтримки. Правда, вони в нас не дуже розповсюджені, але є. Туди приходять як жінки, так і чоловіки, в яких однакові проблеми. Коли ти потрапляєш в середовище людей, в яких такі ж проблеми, як і в тебе, то ти знаєш, що тебе не просто хтось почує, а ще й зрозуміє, як ти сам розумієш. І навіть звичайні слова підтримки, які тобі буде висловлювати людина в такій групі, будуть набагато важливіші, ніж самі теплі слова людини, в якої цієї проблеми немає.
Є ще індивідуальні консультування, як можливість почути експертну думку. На це теж є запити.
Наприклад, жінка, що втратила чоловіка, хоче піти на концерт, щоб емоційно зарядитись. І вона задумується, а чи нормально це? В мене ж горе? І от їй треба відповідь експерта, а чи правильно вона зробить, якщо піде на концерт.
- Наскільки важко інтегрувати у суспільство наших військових, що повертаються з війни?
- Це, дійсно, проблема. Реінтеграція означає, що ми маємо повернути людину в попередній стан нормального життя. Це має означати, що в людини до війни було нормальне життя. А це не так. Наше життя до війни не було нормальним. Я працюю з військовими з 2014 року і можу підтвердити, що дуже часто у людей, які пішли добровольцями на фронт, життя до війни не було комфортним. Багато хто з них мав проблематику: криза середнього віку, криза особистісного розвитку, фінансові проблеми, проблеми в родині, проблеми із здоров'ям.
Скажу не дуже приємну річ, але людині, в якої в мирному житті є проблеми, легше піти на війну. І це інколи ускладнює реінтеграцію. Проблема, яка в людини була до війни, поглибилась. Я по роботі зтикався з такими випадками. Наприклад, чоловік іде на війну, тому що у нього з дружиною стосунки не дуже гарні. Поки він на війні, дружина його чекає, відбувається деяка романтизація, в них покращуються стосунки, вони починають відчувати тяжіння один до одного. А потім, коли чоловік повертається, то виявляється, що романтичний період закінчується, повертається побут і старі проблеми поглиблюються ще більше. Цей приклад демонструє, наскільки реінтеграція складна.
Другий компонент. Велика кількість людей на фронті зтикаються з такою силою бойового стресу, що потребують тривалого періоду реабілітації. Людині від війни необхідно відійти на велику відстань. І це потребує тривалого часу. А родині не вистачає часу і ресурсу чекати.
Ще приклад. Повертається хлопець з фронту на свою колишню роботу і бачить своїх колег, які відмазались від мобілізації або яким пощастило не потрапити до ТЦК. І от цьому хлопцю психологічно важко. Це стає водорозділом, який перестрибнути і відновити стосунки можливості вже немає. Це ускладнює проблему адаптації. І тут майбутній виклик для держави. З війни повернеться дуже багато людей, яких треба буде реінтегрувати у суспільство. Це поглиблює майбутню кризу.
Скільки військових буде в парламенті
- Політологи кажуть, що в майбутньому парламенті буде рясно від пікселю. На це є запит суспільства. То якої якості тоді буде Верховна Рада, якщо до неї прийдуть військові от с такими проблемами, як ви зазначили?
- Та ніхто не може сказати, який буде парламент. Українцям як політичній нації дуже притаманний авантюризм. Наприклад, останні вибори в парламент — це авантюра з авантюр. Але і в попередніх парламентах оновлення було дуже масштабне. В кожен парламент заходили нові політичні сили, які складалися з нових людей.
У нас важковаговиком політичним є тільки політсила Юлії Тимошенко, яка присутня у Верховній Раді з 2002 року. Ну, можемо ще сказати, що Партія регіонів змінює назви, адаптується і потрапляє в парламент. Але її не можна назвати сталою політичною силою.
Крім того, настрої суспільства дуже швидко змінюються. Наприкінці 2023 року проводилось опитування, кому українці з політиків довіряють. Там був Зеленський і величезний список військових-генералів. Через рік, наприкінці 2024-го, в рейтингах з військових залишились тільки Залужний і Буданов, а решта — політики. Чому? Тому що на ефірах військові в поважних погонах не з’являються. Запрошують якихось комбатів та молодших офіцерів.
Тобто рейтингом українці відреагували на те, що військові випали з «Єдиного марафону». Це свідчить про те, що здатність українців підпадати під інформаційний вплив дуже велика. Кого будуть показувати по телевізору, ті й наповнять наш парламент. Тому ким саме буде наповнений майбутній український парламент, казати важко. Військові, звичайно, там будуть. Завдяки ним політичні сили будуть намагатися зайти в парламент. Але скільки цих військових буде і які – сказати важко.
Раби чи не раби?
- Ми вважаємо, що для переважної більшості росіян притаманна рабська психологія. Чи можна її змінити? В історії ж немало свідчень, коли раби влаштовували повстання та ставали вільними.
- Всі люди однакові, просто по-різному організовані. Це не є ідеальним правилом, тому що у нас є культурні коди, які передаються. Є також політична культура. У цьому контексті російському суспільству дуже притаманна, як ми вважаємо, рабська психологія. Але насправді вона не рабська. Це психологія конформізму, яка випливає з історично і географічно обумовлених речей. У Московському князівстві, в Московському царстві, в Російській імперії, в Радянському Союзі, в Російській Федерації завжди була жорстка централізація влади, відсутність відкритої політичної конкуренції, відсутність необхідності спиратись на широке коло елітарних мас.
Цей ординський принцип формування влади імплементувався у всі наступні покоління. Для нього характерна монополія на владу. Влада може належати тільки окремій персоні або окремій корпорації. Пріоритет держави над суспільством і над людиною. Заради державницьких інтересів можна винищувати, як окремих людей так і цілі народи. Це особливість російського менталітету. А тому при таких умовах людина розуміє, що для максимального блага треба вбудуватися в державний устрій. Ідеальна людська поведінка бути слухняним. Не дарма в Росії зараз найрозповсюдженіше прізвище - Смірнов.
Але виходячи з того, яку напругу створює така форма влади, ми бачимо, що як тільки росіяни вириваються за кордон вони міняються, в них проявляється все, що пригнічувалось, і виплескується злоба до оточуючого світу. Розжимається пружина і з росіян починає вилазити дикунство і варварство. Коли росіяни не ведуть війни, то приїжджають в Туреччину, виплескують свій гнів в поведінці і в пияцтві, а коли війна, то влаштовують Бучу.
Чи можна це подолати? Теоретично, так. Але швидко цього зробити не можна. Для цього російська держава має бути знищена політично, економічно і культурно. І от тоді на теренах колишньої Росії можуть з’явитись інші ментальності, інші форми побудови стосунків з сусідами. А поки є жорстка централізація влади все буде існувати в такому контексті, і просто заміна Путіна на якусь Навальну ні до чого не приведе.
Роки війни завдали Зеленському великої шкоди
- Чим відрізняється Зеленський 2019 року від Зеленського 2025 року?
- Зеленський є людиною демонстративною, нарцисичною. Йому подобається приймати на себе овації, аплодисменти, лайки. Він креативний, він винахідливий, він творчий, він вміє завойовувати прихильність публіки. Він цим живиться. Це нормально. Тому в акторстві йому було комфортно.
Але в 2019 році він пішов у політику, він демонстрував свою недосвідченість і це всім подобалось. Але 6 років при владі і особливо три роки при війні завдали йому дуже великої шкоди: це велике розчарування в людях, це зростання недовіри, тому що він бачив, як його союзники від нього йшли. Якщо взяти тих, кого він презентував в числі своєї команди в 2019 році, то тепер з них дуже мало залишилось в його команді. І він це дуже переживає. Зараз Андрій Єрмак для Зеленського найважливіша персона, яка стає ще важливішою, чим більше соратників від Зеленського йдуть. Недовіра Зеленського до будь-якого контролю поглиблюється і з кожним роком стає все більше. Його нарцисична природа теж заглиблюється і стає все більш домінуючою в його поведінці. Я не очікую в Зеленському позитивних особистісних змін через його перебування у владі. Це дуже токсичне середовище.
- Ви можете відрізнити, коли Зеленський грає на публіку, а коли говорить відверто?
- Зеленському нічого не заважає говорити відверто, граючи. Грати йому притаманно. Так, дійсно, є моменти, коли Зеленський дуже серйозно налаштований і намагається виключити із своєї поведінки цю гру. Він хоче, щоб його сприймали серйозно, щоб забули, що він актор, а сприймали як державного діяча. Але як тільки навколо ситуація заспокоюється, в ньому просипається навіть не актор, а демонстративна особистість, якій подобається, що він подобається. От на попередній пресконференції я помітив таку невербальну комунікацію, півтори години Зеленський сидів в кріслі, не рухаючись, в дуже не зручній позі на краєшечку крісла, підклавши одну ногу під себе. Таким чином він формував у людей відчуття, що він кудись спішить. І це впливає на характер комунікації. Людина, яка не грає, так півтори години сидіти не буде. А він сидів. І це означає, що це була заготовка. При цьому він сам вірить в свою серйозність, в свою поміркованість, в свою прагматичність і раціональність. Але його віра в самого себе не означає, що і вся його поведінка саме така.
Хто стане лідером Європи?
- З приходом Трампа у Білий дім для об’єднаної Європи з’явились нові виклики, на які треба реагувати. Хто, за вашими спостереженнями, зараз може стати справжнім лідером Європи?
- Це залежить не від того, в кого який хист. От, наприклад, у Емманюеля Макрона є хист і бажання стати лідером Європи. Він вкладає дуже багато зусиль в спільну роботу, він багато їздить, веде перемовини, він постійно виходить за межі функціоналу президента Франції і більше тяжіє до повноважень умовного президента Європи. Але стати лідером Європи йому не вдається. І це не тому, що він поганий політик. А тому, що ситуація в регіоні настільки не виважена і постійно змінюється.
І в таких умовах досягти результату дуже важко. Непогані позиції у майбутнього канцлера Німеччини Фрідріха Мерца. Але і тут не все гаразд. Економіка Німеччини і політичний стан не дуже тяжіють до того, щоб була якась стабільна позиція, від якої потужний політик міг би відштовхнутися. У Німеччини величезна купа внутрішніх проблем, які притаманні всій Європі: зростання влади правих партій, незадоволення взаємодією між урядами, наявність відвертих російських посіпак, послаблення позицій лівих і «зелених». Ну і загальні політичні тенденції.
Європейські інститути дуже забюрократизовані, дуже повільні і не здатні формувати швидкі ефективні рішення. Тому, я не впевнений, що оця сучасна структура Євросоюзу спроможна народити політичного лідера, який може об’єднати Європу, сформувати якесь нове тлумачення європейських цінностей і якось протистояти новим викликам. Я не вірю, що Європа допоможе нам подолати Путіна. А тому нас чекають важкі часи.
