Владислав Чечур зі Сваляви у свої 23 роки вже є ветераном російсько-української війни. Коли хлопцеві ледь виповнилося 20 років він підписав контракт з прикордонною службою та вирушив на Донбас боронити Україну. Під час штурму ворожих позицій хлопець дістав важке поранення та втратив руку.
Втім, військовий не закрився в чотирьох стінах, оплакуючи своє становище, а навпаки прийняв реальність і зараз виборює своє місце в пантеоні найсильніших адаптивних спортсменів України. Своєю історією захисник поділився з нашим виданням.
“Не хотів, щоб війна прийшла до мене додому”
Майже одразу після закінчення школи Владислав Чечур був призваний на строкову службу в армію. Наприкінці 2021 року для хлопця наближалася демобілізація, але разом з нею і повномасштабне вторгнення РФ.
“Я дивився новини, читав що пишуть політики, слідкував за закордонними ЗМІ і розумів, що “велика” війна цілком реальний сценарій і треба готуватися. Щоправда, з командування ніхто у це не вірив і думали, що все обійдеться”, – каже Владислав.
Не обійшлося...
“24 лютого 2022 року ми з хлопцями відпочивали після наряду. Забігає офіцер з морально-психологічного забезпечення і каже: “Хлопці, підйом, війна почалася”. Шестеро хлопців, що спали в кімнаті, в один голос мовили: “Та пішов ти... Яка війна?” Тоді офіцер почав перевертати ліжка, почалася бойова тривога”, – пригадує військовий.
У підсумку хлопець підписав контракт з сьомим прикордонним Карпатським загоном і разом з побратимами вирушив на протилежний бік країни – на Донбас.
“Я розумів, що війна може перекинутися зі східних регіонів і прийти до мене додому. Тому потрібно було спочатку зробити щось там, щоб бойові дії не поглинули всю Україну. А так цілком могло бути”, – зазначає захисник.
Свої бойові ротації на схід Владислав жартома називає “гарячими турами”. Насправді ж прикордонникам було не до жартів.
“Наш підрозділ відповідав саме за цей напрямок фронту, то ж вибору у нас особливого не було. Чесно... В перші дні було страшно. Ти не розумієш просто що коїться, постійний стрес, палиш цигарки одна за одною. Та потім, місяці через два, ти починаєш розуміти обстановку, що тобі треба робити, і найголовніше, що тобі потрібно змінити свої думки і своє ставлення. Просто необхідно прийняти реальність такою, якою вона є і що війна, це наша робота, яку треба виконувати, щоб не втратити країну”, – пояснив військовий.
В степах Донеччини підрозділу захисника протистояли десантно-штурмові війська ворога та найманці з ПВК “Вагнер”.
“І це було важко, адже вони навчені і прийшли не просто за гроші, а щоб забрати нашу землю. Та було проти нас і “м'ясо”. Але це також не просто: вони йшли і йшли у великій кількості, не зупинялися, і це психологічно складно, ти вже думаєш та скільки ж вас, скільки можна?” – пригадує хлопець.
“Не міг залишити своїх хлопців”
Військовий шлях Владислава перервався 30 серпня 2023 року. Саме в цей день хлопець був важко поранений.
“Вночі ми вантажились в БТР, автівки, щоб виїжджати на точку штурму. Заїхали перші групи, та їм дуже сильно не пощастило: їх одразу накрили. В результаті з трьох груп залишилась тільки одна жива. Потім поїхала моя група забирати поранених. Штурмували з ранку і до вечора. Потім стали обирати собі окопи і в той самий час, в трьох метрах від мене прилетіла міна. Аж іскри в очі полетіли”, – каже військовий.
Захисник дістав уламкові травми ноги і обох рук, однак три доби (!) не приймав рішення про власну евакуацію, бо ж був парамедиком в групі і коли приїжджали евакуаційні автівки, то Владислав спочатку рятував важкопоранених побратимів, не зважаючи на себе.
“Я мав можливість вибратися і раніше, та я ж не міг залишити хлопців. Це мої друзі, з якими я служив. Тому вибору просто не було”, – пояснив військовий.
Коли ж нарешті прибув наступний евакуаційний Hummer, Владиславу просто не знайшлося в ньому місця.
“Я підходжу до багажника автівки, а мене питають: “А ти що?”. Я кажу, що трьохсотий: дві руки та нога. Мені кажуть: “Так ти легкий, пішки сам дістанешся”, – розповів військовий.
У підсумку, захисник подолав самотужки близько 15 кілометрів, щоб дістатися точки евакуації. Та через те, що турнікет більше 40 годин фіксував травмовану ліву руку, медикам не залишалося нічого, окрім як ампутувати її.
“Якби я його зняв, то, гадаю, все було б добре. А так 42 години, посттурнікетний синдром... Тому у лікарів був тільки один вихід, адже рука була вже чорна”, – зазначив Владислав.
“Ветеранів треба підтримувати, а не жаліти”
За словами військового, отямившись після операції, він навіть не одразу зрозумів, що кінцівки вже немає. Коли ж прийшло усвідомлення реальності, то разом з ним з'явилися і важкі думки про майбутнє життя.
“Не можу сказати, що я зовсім уникнув депресії. Я лежав після операції, мені кололи морфій і я залишився зі своїми думками один на один. Лізли усілякі дурні думки в голову і було справді морально важко. Та я зрозумів, що інакше вже не буде, що сталося то сталося, тому потрібно пройти цей етап і жити далі. Це важко, але можливо”, – запевнив хлопець.
Вагому роль у психологічній стійкості ветерана відіграли близькі люди.
“Я зателефонував своїй дівчині і все розповів. Вона сказала, що їй все одно, що у мене немає руки, вона буде і далі зі мною попри все. Та ветеранів треба підтримувати, а не жаліти. Наприклад, у ветерана щось не виходить і близькі можуть одразу налетіти зі своєю допомогою, як бджоли на мед. Та я одразу сказав, що це мені не потрібно, бо зробите тільки гірше, адже накриває, коли я хочу щось спробувати, а мені не дають”, – пояснив захисник.
Коли рани загоїлись, Владислав пройшов протезування і отримав біонічний протез. А далі, в реабілітаційному центрі, вчився робити звичні буденні речі наново. Чи важко це було?
“Мені було скоріше цікаво навчитися чомусь новому, – каже Владислав. – Я розумів, що в повній комплектації я можу все, а от що я можу з протезом? Який мій функціонал? І я вчився зав'язувати шнурки, одягатися, застібати куртку”.
Наразі ветеран практично повністю мобільний.
“Хіба що їжу приготувати самостійно поки що не дуже можу. Який би крутий не був протез, але руку він все ж таки не замінить”, – зазначає військовий.
Ба більше, завершивши курс реабілітації, Владислав активно зайнявся спортом, як колись, до “великої” війни, коли хлопець захоплювався футболом і легкою атлетикою. В арсеналі спортивних досягнень ветерана призові місця в забігах на Spartan Race Trifecta в Греції, UNBROKEN GAMES‑2025, BestRong Games у Львові. І зупинятися прикордонник не збирається.
“Я просто не та людина, яка закриється в кімнаті і буде плакати, що у неї все погано. Звичайно, є ПТСР, який постійно показує зуби. Та після травми я почав багато читати, розвиватися і зрозумів, що не все так погано. Життя набагато простіше. Тим паче, ми ж не в радянські часи живемо, коли людей з ампутацією просто ховали. Зараз всі це більш-менш нормально сприймають”, – резюмував Владислав Чечур.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу в спільноті EnableMe .
