У черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі" письменник Любко Дереш розмірковує про те, чому в діалозі про порозуміння важливо зберігати почуття гумору.
У Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі пройшли забастовки студентів, котрі протестували проти професора, який на екзамені в магістратурі вносив поправки в орфографію і пунктуацію. Студенти заявляли, що цими діями професор створює атмосферу страху. Американські коміки тепер уже бояться прокоментувати подібні ситуації, оскільки заклади вищої освіти, як осередки найбільшої концентрації американської політкоректності, стати вибухонебезпечним місцем з повною відсутністю почуття гумору.
Кен Вілбер у своїй книзі «Трамп та епоха пост-правди» (2018) наводить чимало інших прикладів того, як неправильно налаштований заклик до толерантності підриває основи здорового функціонування суспільства. Ніскільки не заперечуючи цінності прав ущемлених категорій населення, Вілбер все ж вказує на тривожну (щоб не сказати — лякаючу) закономірність того, як радикальні ліберали Заходу самі підготували як прихід до влади Дональда Трампа, так і виникнення культури пост-правди як такої. Це стало можливим завдяки їх позиції щодо недопустимості єдиної універсальної правди — котра і подавалась, власне, як виняткова універсальна правда лібералів.
Тема правди, а точніше, її розпаду у сучасному публічному середовищі, звучить сьогодні усе гучніше. Кожного місяця з’являються все нові книжки, присвячені дослідженню цього питання. Те, що питання істини стало напрочуд гострим, говорить доповідь відомої аналітичної корпорації RAND під назвою «Розпад істини» (2018). Плюралізм/мультикультуралізм, кажучи коротко, став новою формою інтелектуальної диктатури. Ідея про те, що немає якихось поглядів кращих і якихось гірших (інакше ми приходимо до насилля і утискання «меншин»), сама спробувала стати абсолютною (і таким чином породила чергове утискання і насилля), заперечуючи, фактично, саму себе. Саме цей внутрішній обман, сприйнятий більшою мірою інтуїтивно, а не свідомо, фактично, і викликав реванш консервативних, а часто – популістських сил як у Америці, так і в Європі.
Уникання універсальної істини як єдиного ціннісного мірила для всіх — хай це істина не проста, а складна, як пише Сергій Дацюк у своїй відповіді на доповідь RAND — породжує дивовижні аберації між турботою про колективне і турботою про індивідуальне. Можна згадати ще один приклад, який наводить Вілбер. На деякому феміністичному зібранні виступ однієї з учасниць зірвав шквал аплодисментів. Одна з присутніх на зустрічі жінок заявила, що аплодисменти викликали у неї напад тривоги, і всі присутні відмовилися від аплодисментів до кінця конференції.
Так окремі випадки індивідуальної гіперчутливості, замість того, щоб бути розціненими як можливі емоційні проблеми, стають підставами для того, щоб визнати людину «жертвою», «меншиною», а отже, необхідно потакати її нарцисичним капризам. Саме через це американські коміки вирішили відмовитися від виступів в університетських кампусах, оскільки «у тамтешніх мешканців повністю відсутнє почуття гумору» в силу гіперчутливого егалітаризму (вимоги тотальної рівності всіх перед усіма). Подавлення гумору – класичний крок авторитарного режиму, відмічає Вілбер, однак у даному випадку таке подавлення відбувається не з боку консерваторів, а зі сторони лібералів.
Чи можливо подолати цю проблему розвитку суспільства в такий спосіб, щоб зберегти все цінне, що приносить орієнтований на особистість лібералізм, а разом з тим, уникнути загрозливих моментів, котрі породжують основу для ресентименту популістів?
Вілбер стверджує, що це можливо. Насамперед, це означає рівний діалог між двома сторонами конфлікту. Якщо взяти Україну, то, мабуть, найгостріше сьогодні протистояння між двома системами цінностей відбувається у сфері гендерної освіти дітей. Молода хвиля ліберальних соціологів-інтелектуалів достатньо зверхньо оцінюють стан української освіти, вважаючи її наскрізь просотаною гендерними стереотипами, що транслюють маскулінність та подавляючу патріархальність. Методички для молодих батьків, що хочуть «врятувати» свою дитину від подібної атмосфери, написані з інтонацією людини, котра лише сама володіє істиною і ставиться до представників «старої школи» як до вимираючого виду інтелектуально недорозвинених динозаврів. Очевидно, що таке ставлення саме по собі є знеціненням вкладу у виховання дітей педагогів старшого покоління. Більше того, агресивне зверхнє ставлення молодих батьків так само змушує замкнутися в своїх цінностях і групу традиційних педагогів.
Тільки щире бажання зрозуміти одне одного (яке в даному випадку повинно іти від більш динамічної і енергійної групи молодих представників «гендерної ревізії»), постаратися побачити світ з позиції іншої групи, може створити простір для справді цілющого діалогу. Авангард (а українські гендерні експерти себе такими вважають) не може вести за собою, якщо він зневажає тих, хто були до нього. Ріст – це включення у себе попередніх стадій і подолання їх обмеженості, а не розрив.
Україна має всі шанси уникнути провалювання в культуру пост-правди з головою, бо, відверто кажучи, поки що цінності політкоректності у нас далеко не так розповсюджені. А це означає, що в нас є ще деякий часовий люфт, аби розпочати здоровий діалог між «старими» і «новими» спільнотами. Головне, зберегти в цьому діалозі добре почуття гумору.
