В умовах повномасштабної війни Росії проти України битва точиться не лише за території, а й за смисли, за історичну правду і національну пам’ять. Росія воює не лише ракетами, а й міфами. І саме тому робота Інституту національної пам’яті сьогодні стає елементом інформаційної оборони.
27 червня 2025 року Кабінет Міністрів призначив новим очільником Інституту історика, офіцера запасу і публічного інтелектуала Олександра Алфьорова — людину, яка не лише роками досліджує українську минувшину, а й уміє пояснити її мільйонам українців просто і переконливо.
Про те, чому пропагандистські атаки Кремля б’ють по Русі, козацтву і ХХ століттю, чому Росія боїться не чиновника, а мислячу людину, яка розмовляє з суспільством, і чому українцям час остаточно позбутися образу “народу-жертви” — читайте у великій розмові з новим головою Українського інституту національної пам’яті.
– Враховуючи історичний досвід та напрацювання, які ставите перші завдання для себе?
– За себе не говорю, тому що відповідаю за інституцію, яка формує меседжі, тези, наповнення, власне. І справді той Олександр Алфьоров, який міг собі дозволити щось в YouTube сказати і назвати речі правильно своїми словами. Вже треба, звісно, обережніше і тепер необхідно говорити за інституцією. В принципі в роботі інституції багато змін буде.
По-перше, так, щоби не вдаватися в моменти, наша інституція має не нав'язувати, а пояснювати. Вона має не створювати пропагандивне коло, а роз'яснювати.
Наша інституція має, зрештою, пояснити країні, що в час, коли Російська Федерація веде цю війну вже 11 років проти України, її пропагандистські нападки стосуються XX століття – "Ленін створив Україну", все інше. Але вони стосуються інших епізодів, наприклад, козацтва. Що козаки, Переяславська рада, це Запоріжжя, це ваше, це наше.
І ще один рівень ударів пропаганди – це Русь, середньовічна українська держава. У нас немає сьогодні в Україні інституцій, які б могли відповідати на всі ці виклики, тому що інститут історії України – це академічна установа. Інститут археології – це теж академічна. Це не про розмови, це про науку, про дослідження. І так склалось, що Український інститут національної пам'яті – це був це інституція, яка займалась переважно XX століттям, навіть хронологічно.
І сьогодні я говорю про те, що нам треба виходити на всі рівні національної пам'яті. Тому що говорити про пам'ять і про XX століття, не виходить навіть в цьому контексті, тому що, давайте будемо чесно одним перед одним, що ми, наприклад, не пам'ятаємо дуже-дуже багато чого. І от була Перша світова війна, найстрашніша війна в історії людства, але про неї не всі пам'ятають. Це такі оповідки, він воював і все, а що далі? А європейці пам'ятають.
І от сьогодні ми говоримо про те, що, по-перше, треба нашу пам'ять… Пам'ять – це модульована історія. Ну, на жаль, ми так говоримо, тому що не можна пам'ятати все. І українці не пам'ятають Хмельницького, навіть в переказах, але вони про нього знають. Тому необхідно створювати оці от вертикальні стовпи нашої пам'яті, орієнтуючись на не тільки XX століття, а й на пізніші шари.
І плюс, звісно, треба якомога більше говорити поза Україною, тому що у нас з вами сьогодні нової української еміграції, я не знаю цифр, але вона в 2022-му році сягнула щось там 5-10 млн. за різними оцінками. Тому у нас сьогодні поза Україною мільйони українських амбасадорів, і треба з ними працювати. І це про пам'ять.
– Новітня вже історія, та війна, яка зараз є в Україні, нова фаза цієї Російсько-української війни, вже це повномасштабне вторгнення, будуть зараз закладатися інститутом вами як новим керівником фундаменти для того, щоб і в майбутньому це також сприймалося?
– Абсолютно. І фундаменти треба закладати, розумієте. Ці перші дні при посаді, я, звісно, по-перше, дуже вдячний своїм попередникам – Антону Дробовичу, Володимиру В’ятровичу, які створили цю інституцію і вона діяла. Дякую міністру культури Миколі Точицькому за довіру, бо це теж, знаєте, рішення таке, ну, є багато хороших людей, але повірити, що історик може бути модератором, менеджером – це теж, непроста історія, правда?
І, відповідно, є довіра є напрацювання. І водночас ми говоримо про те, що сьогодні справді я починаю закладати нове трошки бачення і скажу, що, зокрема, ця моя каденція, вона буде короткою. Дуже сподіваюсь, що вона буде дуже короткою. Просто про це молю Бога, тому що я буду до кінця воєнного стану плюс рік.
– Така була домовленість?
– Зараз так прийнято постановою кабміну. Зараз немає конкурсів, чому я власне зайшов без конкурсу.
– Поговоримо і про війну, тому що ви мені також віддали не один рік свого життя. Росіян розірвало на друзки, тому що ці заголовки “історик з Азову очолив Інститут національної пам'яті”. І ви на своїй сторінці написали допис про те, що шквал фейкових замовних статей багатьма країнами розійшовся. Чи правильно розумію, що росіяни активно включились?
– Так, я власне тому відкрив тут інформацію про це. Понад 1000 повідомлень було створено в період 28-30 червня. На 1 липня понад 1000 повідомлень на ресурсах. З них російською зрозуміло, англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, грецькою, болгарською, турецькою, арабською. Близько 13 мов. Накрили країни ЄС, накрили Південну та Північну Америку, накрили Азію.
В принципі, накрили там, де можливо шукати союзників. Абсолютно програмований удар. Серед них третина третина тільки, здається, на російських пабліках. І це те, що треба розуміти, бояться. А чому бояться? Тому що росіяни воюють зброєю пам'яті. Вся їхня мобілізація побудована на пропаганді. Пропаганда базується на пам'яті. Пам'ять у них викривлена.
Зрозуміло, що вони бояться нових людей, нових гравців, бо, очевидно, прийдеться витратити і мільйон доларів на Алфьорова, щоби його отакими меседжами глушити в інформаційному просторі.
– Що стосується російської пропаганди, то що далеко ходити? Вони Америку допомогли створити. Путін розмовляв з Трампом і каже, що не без них [з’явилася Америка – ред.]
– Звісно, от тільки чомусь цінності вони не передали американцям, вони відмовились від них. Знаєте, момент, в чому ще дуже болісна очевидно для російських пропагандистів, в тому, що я був блогером. Хоча я академічний історик і маю 15 книжок та сотню академічних статей як автор та співавтор. Я – академічний історик. Працював в архівах, в бібліотеці, я працював з джерелами, був на розкопках, все це було. Але я ще й як блогер, людина, яка розмовляла. В мене канал на півмільйона підписників в YouTube. І що головне, що є страх того, що я зможу не як чиновник, а як людина, яка працювала з суспільством, залучати людей до роботи.
І це, до речі, одне з моїх цілей, що інституція не має бути закритою. Ми маємо навпаки відкриватися і казати: "Приходьте, працюйте, допомагайте". Бо це не про Алфьорова історія, а про те, як нам сьогодні перемогти ворога. Український інститут національної пам'яті – це один з щитів, який захищає нашу свідомість, нашу пам'ять, нашу історію. І, зокрема, через це його будуть бити і вони, і їхні агенти.
– Ви в одному з інтерв'ю сказали, що маєте на меті на цій посаді і міфи певні розвінчувати. Про що йдеться?
– Міфів багато і, знаєте, найпотужніші міфи є найпримітивнішими, але вони діють дуже сильно. Про те, що українці – це народ-жертва. Якщо у нас популяризувалась ця ідея, що ми народ-жертвова, і від цього, вибачте, Хмельницький багато виграв битв, одну програв під Берестечком і там заповідник, і там фестивалі. Тобто фестивалі народу жертви на честь нашої поразки. У нас Полтава програна, і ми жертва там. І от нам сказали, що ми жертва, ми собі змоделювали, що ми жертва.
І навіть Голодомор ми сприймали як жертву, а не як те, що навпаки Голодомор став причиною нового підходу до знищення українців через те, що українці з 1929 року, я кажу про Великий голодомор, по 1932-й рік організували 4000 повстань проти совєтської влади. І це був акт був спосіб ліквідації українців, а ми говоримо про жертву.
Ми не жертва, ми народ, який тут мешкав тисячоліттями. І ми 15 липня будемо відзначати День української державності. І дійсно, дивишся, ось воно – Україна. Ми її бачимо прекрасно: історію VIII-IX століття безперервною. Такі самі ми без окулярів. І зрозуміло, що коли говориш про ці речі, народ жертва – це той міф, якого нам треба просто позбуватися.
– Тим паче після цієї війни?
Так. І ми, знаєте, коли у народу жертви є закладено, що ти жертва, то народ жертва буде програвати. Якщо ти народ жертва, то ти і комплекс меншовартості від цього. От тут все пов'язано одне з одним.
– Це формування і нового самосприйняття, самоідентифікації нас як українців, нас як нації, нас як нового народу?
– Абсолютно. І сказати, що українці переможці, бачите, ми ж з вами прекрасно розуміємо, в яких ми зараз обставинах знаходимося, як країна, як народ. Це не роздільне явище, зрозуміло. Ми прекрасно бачимо наш фронт, наші кордони, ми бачимо зовнішньополітичні обставини. І щоб не було, ми маємо розуміти, що ми народ-переможець навіть в цих умовах.
Тому що як нас ще інакше назвати, коли ми менше в 20 разів, ніж Російська Федерація, менше по населенню в п'ять разів, менше за надрами, за багатством, ми 11 років протистоїмо цій державі. То хто ми?
– То хто ми?
– Ми народ переможців.
– Приживеться у нас це самосприйняття швидко?
Не знаю, не знаю. Я думаю, що завжди знайдуться ті, хто будуть в контртезу виходити, щоби жаліли. Бо те жаління наше, оце от теж є таке явище. Коли був процес декомунізації, дерусифікації, зрозуміло, а потім пішов процес деколонізації.
І от коли я протестував проти цього терміну, треба процес деімперіалізації. Бо якщо ти кажеш, що ми деколонізуємо вибачте, ми з не аборигени по відношенні до Російської Федерації. Це ми їм дали вміння читати, писати, рахувати. Вони назвались за нашою назвою рускіми, бо ми є Русь. І ми говоримо про деколонізацію, ну це ж неправильно.
– Ще буде перед вами один виклик, вам доведеться багато комунікувати і журналісти будуть також багато запитувати з приводу вирішення питання Волинської трагедії, того, як у нас зараз можуть з вами з поляками відносини у цьому контексті. Буквально 2 липня президент Польщі Анджей Дуда підписав закон, який встановлює 11 липня день Днем пам'яті жертв геноциду, вчиненого Онуфрієм Другої світової війни. Загостриться зараз ця тема, враховуючи новообраного президента Польщі і його різких на те заяв?
– Відносини між президентами – це відносини між президентами. Ми ми це маємо прекрасно розуміти, що політика – це політика. Це перша теза.
Друга теза: у кожної у кожного народу держави є своя історія, де є герої і антигерої. Інколи вони міняються місцями. І кожна держава пише свою історію.
Пам'ятаєте, в часи Януковича обговорювалося таке явище, як спільний російсько-український підручник з історії. Угу. Наші бойкотували історики, але сама думка написати спільний підручник історії. Добре, візьмемо не Росію, Україну, візьмемо Україну-Молдову. Це неможливо.
Навіть той факт, що Молдова маленька. Все одно неможливо зробити спільний підручник. Це буде підручник як у СРСР. Від кам'яної доби швиденько феодалізм пройшов, а потім робітничий рух. Неможливо. І зрозуміло, що немає спільної історії у держав. Є спільні перемоги, от, поляків і українців об'єднують спільні дуже міцні перемоги, які яким по суті тисячі років, їх можна в історію вкласти. І це об'єднує.
Але ж ми сусіди, були і спільні конфлікти. Це не об'єднує. І тут сьогодні ми маємо говорити про те, що щоби йти до майбутнього та розвиватися, необхідно мати спільні перемоги, які об'єднують.
Бо в нас сьогодні екзистенційна, так, як зараз люблять це казати, але простішою мовою висловилися наші депутати – Левко Лук'яненко в 1991-му році 24 серпня, коли писав Акт Проголошення “виходячи з смертельної небезпеки”. Ось вона смертельна небезпека. Далі цього фронту на захід є життя, є свобода, але якщо цей фронт буде просуватися, то буде Кенігсберг, знову цей приклад.
Ми прекрасно розуміємо, про що йде мова. Тому нас має об'єднувати, звісно, спільні перемоги. Нас має об'єднувати спільна позитивна пам'ять і над цим треба працювати. Внутрішню історію країн змінювати сусіди не можуть.
– Ми мусимо відстоювати свою в цьому контексті позицію, навіть попри те, що нам би хотілося мати непогані відносини з іншою країною.
– Слухайте, в кожній країні своя історія, яка є частиною національного міфу. Розумієте, ми не ми визнаємо Гайдамаччину, Коліївщину як національні повстання. І ми не дивимося з ракурсів інших, тому що ми дивимося в текст державотворення. Ми дивимося на революцію Богдана Хмельницького 1648 року, як елемент відновлення нашої незалежності. Зрозуміло, що, наприклад, для поляків, литовців і білорусів, тодішня держава Речі Посполитої – це не так сприймається. Не може бути спільної історії. От і все.
Тому ми сьогодні говоримо про те, що маємо об'єднуватися спільними позитивними історичними датами і подіями. Бо тому, хто нас посварить, він знайде будь-які аргументи. Тому залишаємо дуже багато питань на розгляд політики, на розгляд серйозних міждержавних інституцій. Я дуже радий, що розпочалися нарешті процеси пов'язані з екзгумаціями. І це дуже корисний процес.
Ми маємо один одному сказати: "Ось дивіться ви і давайте подивимося ми, ось тут скажіть ви, скажемо ми, бо ми цивілізовані люди. Мова нам дана для того, щоби транслювати те, що ми думаємо”. І, слава Богу, мені здається, що і серед поляків, серед українців дуже багато думаючих людей.
– Які ще основні завдання заплановані на найближчий час? Зокрема, і у контексті того, що Україна зараз шаленими, на жаль, темпами породжує нових героїв, які, очевидно, мають бути вписані в новітню історію, щоб їх пам'ятали віками і пам'ятали, чому так відбувається. От і в цьому кейсі, якими будуть ваші напрацювання? І що ще плануєте?
– Звісно, ми сьогодні говоримо про надзвичайно трагічну сторінку нашої історії. Я би хотів би загострити тому, що це не просто сторінка історії. Тут перед нами усіма є виклик. Це сторінка або це, скажімо, далі йде обкладинка і немає продовження. Нам треба це усвідомити. Ми всі розуміємо, що наша історія буде продовжуватися, тому що ми країна, яка має ідеологію сформовано Шевченком – і мертвим, і живим, і ненародженим. Ми країна, яка думає про майбутнє. Російська Федерація програє нам навіть на рівні ідеологічному, тому що вони – і мертвим, і живим, і мертвим. Батон по 16 копійок, найбільш солодке морозиво. Це історія про мертвих.
У них дітям пояснюють, як жили добре мертві. І зрозуміло, що в війні ідеологій виграє та країна, яка має майбутнє, яка про нього думає. І програє, звісно, Росія, яка не думає про майбутнє. І в цій історії нам головне зрозуміти, що ця сторінка дуже трагічна. Не секрет, що ми знаходимося в Києві в студії. І була жахлива ніч і на мій будинок впали якісь елементи “шахеда”. Де в будинку, де от було там моїх п'ять дітей, от моєму молодшому сину дев'ять днів.
І сьогодні ми говоримо про те, що насправді ми працюємо в час, коли є величезні виклики. І в тому числі Український інститут національної пам'яті ці виклики розуміє – це меморіалізація. Це створення архітектури. Не єдиний інститут наш займається, це багато установ, міністерств. Тут є між такий міждисциплінарний зв'язок. Створення архітектури національного комплексу, пов'язаного з меморіалізацією наших героїв.
Від княжої доби до, скажімо, двох очільників незалежної України, які поховані за кордоном – Симон Петлюра, Павло Скоропадський. Наші вояки. Наші невідомі захисники, яких треба ще насправді ідентифікувати. Ми говоримо про величезні пласти відновлення історії, меморіалізації і музеєфікації.
