Світовий порядок переживає перехідний період, а лідери США, Китаю та Росії дедалі частіше стикаються з обмеженнями власної влади. Їхні помилки та відсутність чітких планів наступництва можуть свідчити про початок завершення епохи автократів.
Попри те, що Дональд Трамп, Сі Цзіньпін і Владімір Путін залишаються одними з найвпливовіших політичних фігур світу, нинішня міжнародна ситуація може свідчити не про зміцнення, а про поступовий занепад моделі, у якій долю глобальної політики визначають сильні лідери та двосторонні домовленості.
Таку думку у колонці для The Washington Post висловив оглядач Девід Ігнатіус.
За його оцінкою, всі троє політиків демонструють ознаки так званої «хвороби автократів» — надмірної впевненості у власних можливостях, яка може призводити до стратегічних прорахунків.
Одним із найбільш очевидних прикладів Ігнатіус називає рішення Путіна розпочати повномасштабне вторгнення в Україну у 2022 році. Російське керівництво, на думку оглядача, розраховувало на швидке досягнення своїх цілей, однак війна переросла у затяжний конфлікт.
Щодо Трампа, автор звертає увагу на його силову політику щодо Ірану та погрози продовжити тиск на Тегеран. Зокрема, під час виступу на Генеральній асамблеї ООН 22 вересня американський президент знову заявив про готовність до жорстких дій, якщо Іран не погодиться на його вимоги.
На думку Ігнатіуса, демонстрація сили не завжди призводить до бажаного результату. Війни останніх років показали, що технологічні зміни, зокрема широке використання безпілотників, здатні суттєво змінювати співвідношення сил.
Сі Цзіньпін, зазначає оглядач, обережніше використовує військову силу, однак і його політика має суттєві ризики.
Одним із них є масштабні кадрові чистки у китайських силових структурах. За останні роки з посад були усунуті десятки високопоставлених військових. Ігнатіус вважає, що це свідчить про проблеми з довірою всередині системи, яку очолює Сі.
Китайський лідер також стикається з опором з боку сусідніх держав. Японія та Філіппіни, зокрема, продовжують відстоювати власні позиції попри тиск Пекіна.
Ігнатіус нагадує, що ще на початку 2025 року колишній керівник британської розвідки MI6 Алекс Янгер прогнозував настання періоду, коли міжнародні відносини дедалі більше визначатимуться сильними лідерами та угодами між ними.
Однак події останніх років продемонстрували обмеженість такого підходу. Спроби великих держав нав'язати свою волю меншим країнам не завжди завершувалися успіхом.
Як приклад автор наводить ситуацію навколо Гренландії, яку Трамп раніше пропонував передати під контроль США. Американський тиск, за оцінкою оглядача, навпаки сприяв консолідації європейських держав та посиленню опору данської сторони.
Ще одним викликом для трьох лідерів є їхній вік. Трампу 80 років, Сі Цзіньпіну та Путіну — по 73.
Ігнатіус звертає увагу не стільки на вік політиків, скільки на відсутність зрозумілих механізмів передачі влади.
У США Трамп залишається центральною фігурою руху MAGA. У Росії, за оцінкою оглядача, не сформувалася очевидна політична фігура, яка могла б стати наступником Путіна. Водночас Сі Цзіньпін послідовно зміцнював персональну владу та відходив від моделі колективного керівництва, яка існувала в Китаї раніше.
Саме це, на думку Ігнатіуса, може стати однією з головних слабкостей сучасних автократичних систем.
Водночас вакуум, який виникає через обмеження можливостей великих держав, починають заповнювати країни середньої сили.
Оглядач, зокрема, згадує прем'єр-міністра Канади Марка Карні, який виступив одним із помітних опонентів торговельної політики адміністрації Трампа. Його позиція, за оцінкою Ігнатіуса, може бути прикладом нового підходу до міжнародних відносин, у якому держави намагаються діяти більш самостійно.
Водночас автор застерігає від ототожнення майбутнього Китаю з політичною долею Сі Цзіньпіна. Навіть якщо китайський лідер у майбутньому втратить вплив, сама країна залишатиметься одним із ключових центрів світової політики.
На думку Ігнатіуса, сучасні авторитарні лідери стикаються з проблемами, які не можна вирішити лише концентрацією влади. Йдеться про економічні труднощі, корупцію, наслідки воєн, технологічні зміни та стрімкий розвиток штучного інтелекту.
Тому нинішній період може виявитися не тріумфом персоналістських режимів, а перехідним етапом до іншої моделі міжнародних відносин.
«Нам доводиться миритися з нинішніми автократичними лідерами. Але це не назавжди», — резюмує Ігнатіус.
