"Хамерман знищує віруси" – український гурт, відомий епатажними костюмами та зухвалими текстами. На нещодавньому фестивалі Porto Franko в Івано-Франківську музиканти спричинили скандал, вийшовши на сцену майже оголеними. Мер міста Руслан Марцінків попросив освятити Палац Потоцьких після виступу ХЗВ, а поліція відкрила справу проти виконавців за статтею "хуліганство".
"Апостроф.Лайм" поспілкувався з солістами гурту АЛЬБЕРТОМ ЦУКРЕНКО та ВОЛОДИМИРОМ ПАХОЛЮКОМ про цей випадок, про "традиційні цінності", ненормативну лексику в піснях та в житті й хейтерів в соцмережах.
- Ви сьогодні дуже скромно одягнені. Це якось пов’язано з мером Івано-Франківська?
Альберт Цукренко: Ні, жодним чином. Наші костюми заплановані більш ніж на місяць наперед. Ми виступали у цьому вбранні в Харкові два дні після Франківська.
- Ви взагалі очікували такого резонансу? Відлуння не вщухає.
Володимир Пахолюк: Ми очікували такого ажіотажу й цікавості до гурту ще з 1999 року. Власне, коли ми планувати брати участь у фестивалі "Червона рута", то думали, що якось так воно й буде. Але історія розпорядилася інакше – відбулася затримка на 21 рік (сміється).
А. Ц. Насправді в нас є друг, який напророкував, що ми станемо зірками десь так у 2018 році.
В. П. Серйозно?
А. Ц. Ні (сміються).
- Назва гурту каже, що ви боретеся з вірусом. Цей вірус – святенництво?
В. П. Насправді ми ні з чим не боремося, бо нам не під силу перемогти речі, з якими дійсно треба боротися. Це може зробити лише Творець, ми ж всіляко доносимо людям той факт, в якій ср*ці вони знаходяться, й загалом закликаємо їх змінитися.
- І демонструєте її заодно.
В. П. Безумовно.
А. Ц. Ви знаходитесь ось тут (сміється).
- Ви не узгоджували з організаторами Porto Franko дрес-код абощо?
А. Ц. Ні, на таких умовах ми не виступали би. Це фестиваль сучасного мистецтва, тож було б смішно узгоджувати одяг із організаторами, комісією при мерії чи ще з кимось подібним.
В. П. Ну принаймні не за ці гроші, яких ми, до речі, не отримали.
- Правда?
В. П. Звичайно. Ми виступили на Porto Franko безкоштовно, виключно з поваги до організаторів, які роблять велику справу. Ну і Григор’єв – наш великий творчий спонсор. Два роки тому, коли ми відзначали рік Хамермана за китайським календарем, він підігнав нам китайський хор для шоу "20 років у адекваті". Можливо, нам вдасться втілити ще якісь проекти, тому маємо те, що маємо.
- Шанувальники Porto Franko звинуватили вас у тому, що чимало спонсорів фестивалю пішли від нього або ж збираються це зробити. Що б ви на це відповіли?
А. Ц. Це об’єктивно пов’язано з нашим виступом.
В. П. Проте ви ж пригадуєте відоме інтерв’ю Фредді Мерк’юрі, в якому він звинуватив у своїх проблемах зі СНІДом не коханців-гомосексуалів, а спецслужби, які заразили цим вірусом всю Африку. Тож, хлопці, проблема взагалі-то не в нас, ми просто стали лакмусовим папірцем, який відкрив вам очі на ситуацію.
- За 21 рік концертної діяльності ще десь хтось погрожував освятити після вас сцену?
А. Ц. Ні, це прецедент. Всяке траплялося, були спроби фізичного насильства, але вперше таку медіаістерику роздув представник влади.
- Про що, на вашу думку, це може свідчити? Адже за нього проголосувала більшість містян, а за час перебування на посаді Руслан Марцінків не раз вчиняв переполох своїми, скажімо так, специфічними поглядами на мораль, культуру й релігію.
В. П. Гадаю, це ніяк не пов’язано ані з мораллю, ані тим більше з релігією. Справа в уявленні людини про межі дозволеного. Є дуже багато переконаних у тому, що вони мають право вламуватися на чужу територію, диктувати свої правила й розказувати нам, в яких позах ї*атися, які спиртні напої вживати й чи вживати взагалі. Так, є люди, які не ходять на концерти, не займаються сексом і при цьому вважають, що мають право розказувати іншим, як це потрібно робити.
А. Ц. Для цього існує спеціальний термін – експансивний конформізм. Така людина не просто хоче злитися з комфортним для неї найближчим середовищем, а ще й прагне змусити решту стати такими ж. Тобто інші мають відповідати її поглядам на моральність, етику й так далі.
В. П. Наявність іншого для цих людей неприпустима, тобто весь світ складається з них. А якщо й з’являється щось інше, то це треба перекроїти під власне лекало.
А. Ц. Такий собі культурний моноліт.
- Наскільки, по-вашому, такі погляди в принципі поширені в Україні?
В. П. Вони поширені всюди, й власне весь пафос ліберальних рухів стосується того, щоб хоч якось похитнути цей стереотип, бо ж цього досі повно і в Америці, і в Європі. А тим більше, скажімо, в Океанії. Ви чули про маленький острів, який і сьогодні живе приблизно в неоліті? Туди ніхто не може потрапити – щойно дослідники підпливають, їх одразу ж закидають списами й стрілами. Дійшло до того, що коли їм намагалися скинути гуманітарну допомогу з літака, вони примудрилися атакувати навіть його. Після цього всі спроби налагодити контакт із цими аборигенами припилися. Людям наказали не наближатися до того місця.
А. Ц. Там традиційним цінностям нічого не загрожує.
- Останнім часом багато хайпу саме довкола словосполучення "традиційні цінності".
В. П. Люди, які не читали Рене Генона, як на мене, взагалі не мають права вживати це словосполучення, бо вони ні хріна не розуміють у традиції – що це таке, звідки воно взялося й що мається на увазі під цим поняттям. Ідіоти, що тут зробиш.
- А ви продовжуватимете спроби комунікації з народом, так би мовити?
В. П. Тут така штука: комунікація має сенс у тому разі, якщо людина тебе слухає. Якщо цього не відбувається, то це не комунікація, а марнування часу й спроба стукати в зачинені двері, знаючи, що за ними нікого немає.
А. Ц. Насправді ж наступного дня після нашого виступу в Івано-Франківську, коли вже була інформація про кримінальну справу, в нас відбулася прес-конференція. Вхід був відкритий, прийшли журналісти й люди, які хотіли нас підтримати, проте жоден із наших опонентів туди не завітав. Мені здається, це хороша ілюстрація того, чи потрібен цим людям якийсь діалог.
- А що зараз зі справою?
А. Ц. Поки що незрозуміло. У нас є адвокат, він займається цією ситуацією.
- А ви спілкувалися з поліцейськими? Цікаво, що вони думають про справу, яку ведуть.
А. Ц. Вони просто роблять свою роботу. Я поки що не бачу жодних ознак того, що є якийсь тиск на слідство чи вказівка привести його до якогось потрібного результату. У нас іще немає статусу обвинувачених – наразі ми свідки. Обвинувачуваними ми можемо стати, якщо буде знайдено... Як його...
В. П. Святий Грааль.
А. Ц. Так, точно. Якщо його, себто святий Грааль, знайдуть, ми станемо обвинувачуваними (сміються).
- Ваше життя якось кардинально змінилося після цього виступу? Впізнавати на вулицях стали більше?
А. Ц. Знаєте, в Києві й так часто впізнають на вулиці, тому я не сказав би, що щось змінилося. Трохи штормить Facebook, а загалом все по-старому.
- На концерти зараз частіше запрошують?
А. Ц. Є таке, але ж це не життя – це робота.
- А грошей пропонують більше?
А. Ц. Так, ми добиваємося більших гонорарів.
- І ніхто не боїться, що нагрянуть мери-поборники традиційних християнських цінностей?
А. Ц. Ні, я думаю, то був просто ексцес, який навряд чи повториться, бо це настільки тупо й стане таким від’ємним піаром для того, хто до такого додумається.... Та й мер Франківська намагається не коментувати це питання, відходить від нього, бо ж його просто підняли на глум.
В. П. Хіба що ми виступимо у Франківську, якщо Porto Franko-2019 таки відбудеться. Тоді, гадаю, шанси, звісно, є.
А. Ц. На тріумфальне повернення "Хамерман знищує віруси".
- Як би ви описали свою мету, місію? Провокувати обговорення табуйованих тем?
А. Ц. Це боротьба за право гетеросексуальних сімейних чоловіків носити стрінги. Але не лише їх.
В. П. Або шкарпеточки. Або взагалі нічого не носити.
- Ви спостерігали за тим, у яких регіонах вас найкраще сприймають, де найбільше людей приходять на концерти тощо?
А. Ц. Така негативна реакція сталася в західному місті, і це при тому, що нас найбільше впізнають і найбільше кличуть саме на Західній Україні. Там до нас найсильніші почуття в найширшому діапазоні: від love до hate. На вулиці в Харкові чи Одесі мене не впізнають, а у Львові чи Франківську впізнають. Так склалося, що саме на Західній Україні нас люблять найбільше і, відповідно, найчастіше запрошують. Ну й також найбільше ненавидять.
В. П. Це все тому, що в нас найкрутіші костюми були якраз у Львові. Ми так сильно запали в душу місцевим, що минулого місяця в нас було три концерти у місті Лева.
- А що за костюми?
В. П. Костюм із живих восьминогів, похоронних віночків і корзин, класичний костюм Даші Астаф'євої (з чорними дощечками).
В. П. Звичайно, перш за все, все це пов’язане з дуже сильною хвилею соціальних протиріч на Західній Україні. Нам, звичайно, не дуже хотілося про це говорити, але раз ви вже спитали, то отримуйте. Це дуже суперечливий регіон, просто тому, що так є.
- На це є якісь причини?
В. П. Звісно, вони ж знаходяться найближче до цивілізованого західного світу. Тож, з одного боку, туди проникають всі здорові тенденції, а з іншого є ось ця характерна галичанська ксенофобія разом із іншими подібними бла-бла-бла. Це наче цунамі напало на землетрус і стався капець. А тут іще й з’являються дебіли, які виступають голяка й приїжджають з концертом "Говорите ли вы по-русски?". Природно, що все це – ланки одного ланцюжка.
- Соціальні протиріччя мають ще й матеріальне підґрунтя?
В. П. Не знаю, мені здається, що зараз вся Україна не жирує. Візьміть хоча б Кривий Ріг, усі ж бачили фільм "Деня 229"? Львів порівняно з цим живе достатньо добре.
А. Ц. Можливо, Західна Україна більш чутлива до таких складних і цікавих культурних імпульсів, наприклад, як ХЗВ.
В. П. Крім того, зараз там з’явилося дуже багато класних ініціатив, скажімо, Форум видавців тощо. А адекватнішої за ХЗВ групи для того, щоб представляти Україну на таких форумах, звісно, немає. Тож ми там, можна сказати, прописалися.
- Яку музику ви самі слухаєте, коли хочете розслабитися?
А. Ц. Я слухаю музику не просто тоді, коли хочу розслабитися. Музика – це повітря, яким я дихаю. Я постійно слухаю щось в навушниках. Відомо, що я – поціновувач Девіда Боуї, а Вова любить The Beatles та Residence. А взагалі дуже багато чого слухаю.
В. П. Зараз із подачі дуже відомого одеського меломана й історика сучасного року Саші Топілова підсів на європейський прогресивний рок. Іще декілька років тому він для мене був обмежений британською сценою і, можливо, трішки американською. Тепер я відкрив для себе італійців, шведів, німців, бельгійців, навіть не можу пригадати всі ці назви. Бувають доволі рідкісні записи, але все це лежить на YouTube, і його можна слухати замість того, щоб давитися порнушку.
- Звідки ви берете теми для текстів? Якщо, скажімо, з піснею "Кличко" все більш-менш зрозуміло...
В. П. Я хочу розвіяти міф про очевидність цього тексту. Не було нагоди про це поговорити, бо ніхто не запитував, але я вже не вперше чую, що "Кличко" й "очко" римуються, і тому київський мер виник як персонаж. Ні, насправді це не так.
Як і в решті текстів ХЗВ, тут багато інтертекстів, посилань на інші твори, а оскільки Олександр Якович Розенбаум трактором проїхав по моїй душі, я дуже часто використовую патерни з його творчості. Так от, у нього є пісня зі словами "жизнь выиграть в очко, стать актером, как Крючков". Тепер, гадаю, все зрозуміло. Не треба мати семи п’ядей у лобі, щоб переставити кілька слів і отримати офігенний приспів для тексту, який, звісно ж, немає нічого спільного власне з Кличком.
А. Ц. Як і з Розенбаумом, до речі.
В. П. Ось так Кличко став вишенькою на торті й головним крауд-плізером ХЗВ. Ну добре, другим, одразу після "Турнічка".
- Виникає думка постібатися з якоїсь теми?
В. П. Мені не дуже імпонує тема знущання, не люблю цього робити, надто знущатися зі слабких. У цьому випадку, звісно, Кличко не підходить.
А. Ц. Він слабкий інтелектуально (сміються).
В. П. Що ж до теми гендерної асиметрії загалом, то маю сказати, що в мене був період, коли я вирішив підтягнути уявлення про сучасний фемінізм. Мені подобається досліджувати різні сфери культури, а потім надавати цьому якоїсь стравної форми.
А. Ц. Крім того, на концертах ХЗВ панує атмосфера радості, щастя й любові, а злий гумор не може викликати таких почуттів. Тож ми не стібемося й не знущаємося.
В. П. Це пост-постмодернізм у чистому вигляді.
А. Ц. Саме тому серед звинувачень у позовній заяві після виступу в Івано-Франківську нас найбільше обурило якраз формулювання про те, що ми начебто принижували гідність аудиторії. Причому з особливою цинічністю і так далі. Хоча все було навпаки – під сценою плигали абсолютно щасливі люди.
В. П. Ми з особливим цинізмом намагаємося підкреслити це людське достоїнство й всіляко про це говоримо: люди, не забувайте про своє покликання. Це наша багаторічна проповідь. Ті, хто подав цю заяву, навіть не спробували дізнатися, де собака зарита. Схожа проблема зараз існує в українській журналістиці: люди не роблять фактчекінгу, хоча вважають себе журналістами. Я вважаю так: раз ти вже подаєш позовну заяву чи щось подібне, то напружся й розберися в питанні, аби потім не впасти обличчям у лайно. З такими опонентами навіть розбиратися нецікаво.
- Це трохи дике порівняння, на перший погляд, але цитата з позовної заяви проти вас нагадала мені вирок панк-рок-гурту Pussy Riot, де йшлося про "оскорбление чувств верующих" з особливим цинізмом і так далі.
В. П. І це дуже великий парадокс, бо ж неможливо образити почуття істинно віруючих – вони самі себе щодня ображають, докопуються до дрібниць, намагаючись пізнати себе краще. І під час цього люди усвідомлюють, наскільки дрібними й нікчемними вони є. Це стосується неймовірно просунутих у духовному плані святих, які вважали себе лайном. А є, виявляється, цілий масив віруючих, які заточені під осуд. Осуд – їхній коник і їжа.
- Що б ви у них спитали?
В. П. Нічого. Я й так все про них знаю. Наприклад, коли ви востаннє ї**лись? Мені здається, що ці люди не займаються сексом, от на цьому ґрунті в них і розвиваються токсикоз і невдоволення. Звісно, коли вони бачать хлопців-секс-символів, у яких із цим все гаразд, то заздрять. Тож, гадаю, подавачі цих папірців просто вкотре продемонстрували свою імпотенцію. Вітання, хлопці.
- Ми часто говоримо про високий градус дискусій – коментарі у Facebook, YouTube – це щось просто дике. Як гадаєте, причина цього – анонімність у віртуальному світі?
В. П. Справа в тому, що є певний відсоток споживачів будь-якої інформації, від телешоу до радіопередач, які кидають усі справи, аби прорватися в ефір і ляпнути якесь лайно. Це, звичайно, хворі люди, бо здорова людина просто не витрачає життя на те, що їй не до душі. Якщо ж люди не мають важливіших справ і витрачають своє єдине й неповторне життя на хейтерські коментарі, то в них явно проблеми.
- Зважаючи на рівень вербальної і невербальної агресії, здається, що в людей справді дуже багато проблем. Це щось нове, по-вашому, чи завжди так було?
В. П. Так було завжди і так буде завжди, як казали в мультфільмі "38 папуг".
А. Ц. Це ж ті самі люди, які строчать мільйони коментарів під кожною новиною. Просто пекло, на яке не хочеться дивитися, а існують індивіди, які цим живуть.
В. П. Це така форма вампіризму, й люди харчуються цією енергією і лайном, яким кидаються одне в одного. Таке в них життя, тож не варто дивуватися, що все так погано й купа сміття в океані. Люди ненавидять одне одного й живуть цією ненавистю замість того, щоб (я вже говорив про це) зайнятися чимось корисним.
- Сексом, наприклад?
В. П. Саме так. Нестача любові – дуже велика проблема, як українська, так і світова. Як гадаєте, чому Джек Ніколсон живе так довго й щасливо? Бо їсть віагру й не пише коментарів.
- Є класичне питання до артистів протягом останніх років: як ви ставитеся до людей, які їздять на гастролі в Росію?
В. П. Це особистий вибір і справа кожного. Можливо, мотиви, які спонукають їх це робити, різні. Я не хочу виступати в ролі людини, яка розповідатиме, що й кому робити. Це як ситуація, коли в мене вкрали сумку: людина зробила вибір і їй з ним жити. Я теж роблю чимало такого, що може заслуговувати на осуд, і сам із цим розбираюся. Хтось захотів поїхати? Його справа, велкам. Купа людей поїхала на чемпіонат світу, і що про них говорити?
- Ви використовуєте ненормативну лексику для емоційного підсилення чи тому, що вона органічно вписується в пісні?
В. П. Є цілий букет причин...
А. Ц. І немає майже жодної не робити цього.
В. П. По-перше, коли розповідаєш людині, на якому дні вона знаходиться, то якось тупо пити каву, виставляючи мізинчик. Це виглядає непереконливо, й думаю, мазки мають бути ширшими. По-друге, ви й самі бачите стан української сцени. Чимало музикантів намагаються робити агресивний продукт, але при цьому справжньої агресії або страху серед глядачів немає. Мені здається, ми трішечки наблизилися до того, щоб доводити аудиторію до стану легкого переляку, як це робили авангардисти на початку ХХ ст. Пісня закінчується, вони повертаються до початкового емоційного стану, але осад все одно лишається. Це дуже важливо, бо саме він змушує людей не спати ночами, розбиратися в собі й відповідати на питання: а навіщо все це потрібно? Це творчі методи й вони спрацьовують.
Крім того, існує цілий пласт лексики, яку вважають ненормативною помилково. Наприклад, слово "бл*дь". Це абсолютно нормативне слово, яке зустрічається в церковних текстах.
- А в повсякденному житті ви часто матюкаєтеся?
В. П. Коли тобі на ногу падає цеглина, то важко змовчати. Трапляється таке, що в компанії хочеться якось виділитися, але загалом я не сказав би, що часто лихословлю.
А. Ц. А я ще менше. Звісно, існує певна категорія слухачів, яких у ХЗВ чіпляють лише матюки, але, гадаю, це ті, хто приходять і йдуть, коли чують невідомі їм раніше слова чи неприкольні теми. Ті ж, хто слухає нас постійно, думаю, розуміють, що ХЗВ – це далеко не самі лише матюки.
- Яка, на вашу думку, роль матюків у мистецтві й повсякденні.
В. П. На це питання ми не змогли би відповісти до самого вечора, бо в такому разі доведеться говорити про мову як про структуру. Якщо максимально коротко, то є матюки, які супроводжують певні межові ситуації, хоча, здається, ті, хто тоне, не матюкаються (сміється). А в творчості йдеться про засіб вираження. Дехто з наших талановитих людей перетворює ненормативну лексику на засіб щоденного використання, тобто матюкаються по суті й дуже красиво. Але треба довго працювати, щоб досягнути такого рівня майстерності.
- Ви можете скласти колективний портрет свого слухача?
А. Ц. Є фестивальна аудиторія, аудиторія Києва, великих і маленьких міст, і всі вони дуже різні. Є пісні, які добре заходять у Києві, але не викликають жодного відгуку, приміром, у Тернополі.
В. П. Дуже добре, що слухачі різні, й не може бути їхнього універсального портрету. Це означає, що наша творчість здатна проникати в дуже різні соціальні й інтелектуальні середовища.
А. Ц. Є, наприклад, молоді люди на фестивалях, яких "дубасять" тексти й енергетика. Вони можуть не все розуміти, але в курсі, що ці двоє чуваків розумні й не пишуть якусь там фігню. А є теоретики культури, які за нами стежать. Мені здається, наша унікальність якраз в тому, що ми можемо щось дати і тим, і іншим.
В. П. Останнім часом наша аудиторія дуже помолодшала, і серед цієї молоді є слухачі, які приєдналися до армії наших фанатиків тому, що в Україні такого більше немає. Усі гурти більш-менш схожі між собою: джинси, футболка й гітара, відсутність мелодії, незрозумілий текст, нудьга словом. А тут раптом ми – феєрверк, екстаз і нові костюми на кожному концерті.
- Я правильно розумію, що ваша аудиторія суттєво розширилась останнім часом?
А. Ц. За останні три роки – дуже сильно. В 2012-2013 роках можна було сказати, що ми культовий гурт виключно для тих, хто розуміє. А от зараз ми стали популярним андеграундом.
- Це пов’язано зі змінами в суспільстві, на вашу думку?
А. Ц. Ну, ми почали виступати на фестивалях, і нас бачить молодша аудиторія. Але зміни в суспільстві теж відбулися – люди стали менш затиснутими й більш відкритими до чогось різного й незвичного. Поменшало неврозів і комплексів.
В. П. З неврозами треба акуратніше. Ви знаєте, що під час війни в нас побільшало людей із нестабільною психікою, і з цим, звісно, треба щось робити. ХЗВ як спосіб стабілізації душевного спокою працює не для всіх – має бути певний культурний бекграунд, щоб все зрозуміти, не з’їхати з глузду й не схотіти зарізати цих двох голих під*расів одразу після концерту.
- До речі, про зарізати. Вам надходили погрози чи щось в такому дусі?
В. П. Одного разу мені хотіли натовкти пику в Дніпрі після того, як ми заспівали пісню про Афганістан.
А. Ц. Була іще історія в Тернополі, але наче більше нічого. У коментарях негативу дуже багато, але в особисті повідомлення нічого такого, на щастя, не пишуть. Я розумію віртуальність цих емоцій, це також викид енергії, але це існує лише в цифровому вимірі.
- Чого вам не вистачає в Україні?
В. П. Усе настільки тісно переплітається одне з одним... Мені, наприклад, не вистачає відсутності корупції. Але ж тут справа виключно в людському факторі – все зав’язано на вкоріненому методі вирішення проблем. Треба лишень припинити давати хабарі й повбивати всіх тих, хто їх приймає в промислових масштабах. Ну або вивезти на Марс. Класна ідея, до речі!
Ми ж зараз чекаємо на новий транш МВФ, але хто знає, чи залишиться щось від нього. Один знайомий (не називатиму імені, щоб не підставляти) розповідав, що його сестра працює у великому автосалоні, й за два тижні після траншу – якось так збігається – в них повний sold-out. Мені образливо, що люди, які працюють (а я теж багато працюю, до речі), не можуть повною мірою скористатися результатами своєї праці, бо гроші просто крадуть.
- Чи маєте якісь епатажні плани на літо?
В. П. У нас немає мети епатувати, це виходить саме собою... Поки ми йшли до вас, то придумали концерт у циганському театрі. Якщо нам вдасться реалізувати цю ідею, то, думаю, що результат можна буде охарактеризувати цим прикметником.
А. Ц. Зараз ми плануємо перекласти нашу оперу "Трояндовий бутон" українською мовою, заново поставити й зіграти як мінімум в Києві, але це не епатаж, звісно.
В. П. Також ішла мова про концерт в соборі в Одесі, тож, гадаю, там не буде епатажу. У нас є багато речей, які відрізняються від класичного ХЗВ. Такого матеріалу багато, й нам хочеться виконувати ці пісні.
А. Ц. Частково ми робимо це з нашим крутим джазовим колективом, Сашею Морозовою.
В. П. І це абсолютно інший ХЗВ. Там же немає матюків?
А. Ц. Є, але менше. Ми запланували колаборацію з крутим інструментальним дуетом Ptakh_Jung, тобто плани радше творчі, ніж епатажні. Але якщо виступимо в черговому Івано-Франківську й усе відбудеться саме собою, то...
В. П. Його величність Випадок – дуже важливий фактор. Буває, що ми зовсім нічого такого плануємо, а раптом...
А. Ц. От не зняв би хтось наш концерт, не виклав би у Facebook, Марцінків не побачив би – й нічого б не сталося. Але це мало статися.
В. П. Ми плануємо звичайні концерти, а потім нас, наприклад, запрошують у аквапарк, і виходить якась абсолютно нестандартна й незвичайна вечірка.
А. Ц. Ну й резонанс.
В. П. Тож дякуємо за аванси, але до епатажу ми жодного стосунку не маємо (сміється).
