Війна ранить психіку кожного, а особливо тих, у кого вона тільки формується. Як виховати ментально здорову дитину в умовах воєнного стану та мінімізувати ризик психотравми на все життя, "Апостроф" дізнавався в практичного психолога Вікторії РАТЄЄВОЇ, яка спеціалізується, зокрема, і на роботі з дітьми.
Дитина плаче? Заспокійте себе
Діти сприймають події в рази гостріше за дорослих. Вони гучніше сміються, але й гучніше плачуть. І те, як дорослий реагує на війну, варто помножити щонайменше вдвічі – з огляду на вік, психіка ще не сформована, а отже – чутлива.
"Діти – це найбільш вразлива категорія в суспільстві. У силу свого віку вони достатньо гостро сприймають події, що змінюються, стають небезпечними, і повністю змінюють оточуюче середовище та спричиняють різку динаміку психоемоційних зв"язків із дорослими. Дитина не лише переживає втрату, розлуку з батьком. Дитина мусить вийти зі свого звичного стану, виїхати зі своєї кімнати, зі свого ліжка, не завжди може взяти із собою іграшки, які є дуже важливими для неї. Якщо доросла людина більш-менш психічно це може сприймати, то для дітей це надто гостра емоційна подія", – говорить Ратєєва.
Насамперед усе залежить від дорослих, які поряд. Якщо мама, тато та інші найближчі дорослі в стані себе опанувати – то з психікою дитини все теж буде в нормі. Дитина дуже чутлива до емоцій батьків і зчитує сум, тривогу, страх зі своїх найближчих значимих людей.
"Насамперед для дитини важливий стан, у якому говорить мама чи тато до своєї дитини. Якщо в мами не паніка, не істерика, вона не вириває собі на голові волосся, а може підібрати слова, спокійно поговорити, емоційно стабільна, то й дитина має право на свої почуття. Якщо дорослий сам не стабільний, то це для дитини є дуже травматичним", – говорить Вікторія Ратєєва.
"Якщо моя доня плаче чи нервує, я передусім перевіряю, у якому стані я сама, – говорить Юлія, мама 6-річної Каміли. – Я знаю, що вона завжди віддзеркалює мій власний стан. Навіть якщо гримить, і ми сидимо в коридорі – але якщо я спокійна, то і вона спокійна".
Разом із донечкою вони з Києва виїхали до Братислави через тиждень після початку війни та спроби застосування правил "двох стін". Юлія розповідала, що пройшла всі стадії психічної травми – від заперечення та істерик до депресії і прийняття. Доня весь цей час була цілковито на її хвилі.
"Я намагалася бути з нею чесною. Говорила, що так, небезпека існує. Але поки я поруч – я зроблю все, щоби її захистити. Її це заспокоювало", – ділиться молода мама.
"Коли мене запитують, чи варто говорити з дітьми про небезпеку війни, я гадаю, що так, тому що сама тема війни постійно сьогодні присутня в інформаційному просторі, і дитина будь-якого віку сто відсотків із цим зіткнеться. Для дитини в будь-якому віці дуже важливо відчувати саме безпеку. Батьки мають говорити – я про тебе піклуюсь, я буду поруч, мені також може бути страшно і я також не розумію, що відбувається, але я буду виконувати всі обов"язки, я тебе люблю. Варто це робити чесно й доступно", – говорить психолог.
Але не треба розповідати дитині те, чого вона не запитує. Забагато інформації лякає дитину – так само, як і її брак спричиняє до різних дитячих фантазій – відомо, що вони можуть бути вельми бурхливими в ранньому віці. До того ж страшніші за реальність.
"З одного боку, діти відчувають саме реальну тривогу – страх, розпач, дуже вміють сприймати те, що відбувається з близьким оточенням. А з іншого – доповнюють її своїми фантазіями", – говорить Ратаєва.
Назад у дитинство
Війна це не просто стресова ситуація. Це безпрецедентно травматична подія, яку далеко не кожному поколінню дітей доводиться переживати.
"Якщо дитина є учасником воєнних конфліктів, вона буде переживати сильний стрес. ЦІ події незворотні, і їх важко усвідомлювати саме дитині. Якщо переїжджають – це зміна ще і звичного оточення. Немає бабусі, найближчих друзів, у батьків невизначеність майбутнього, роботу багато хто втратив", – пояснює психолог.
Це може призвести до непередбачуваних наслідків – наприклад, дитина в молодшому шкільному віці починає ходити під себе або смоктати палець, на кшталт 2-річного малюка. Тобто, відбувається регресія. Також діти починають хворіти, погано спати й навіть ходити уві сні.
Ще в малюка може зіпсуватись поведінка. Завжди добрий та слухняний хлопчик чи дівчинка може перетворитися на плаксу й агресора. Зазвичай це трапляється в ситуації, коли батьки надто сконцентровані на своєму непевному майбутньому. Дитина підсвідомо почувається себе непотрібною й починає привертати увагу в демонстраційний спосіб.
"Це так у дитини працює психіка, – коментує ситуацію Вікторія Ратєєва. – Буває, мама починає бити дитину. Виходить так, що мама не справляється, дитина не справляється – і ще більше, дитина відчуває себе знеціненою й непотрібною. Такого робити не можна. З дітьми треба говорити".
Французький психоаналітик Франсуаза Дольто вважала, що з дітьми про війну треба говорити. Якщо діти запитують, чи загинемо – відповідати чесно, що таке трапитися може. Бо ще більша небезпека для дитини – залишитися у порожнечі, у невідомості.
Потрібні прості правила
Війна змушує всіх дорослішати, і то не є нормально чи природньо – то лише запорука виживання. Малюки, які до війни ходили в перший клас, мусять замість шкільного портфеля тягти свій тривожний наплічник, умовно кажучи – в одній руці тримати долоню меншої сестрички, а в іншій свого улюбленого кота.
"Страх втрати контролю, з яким кожен сьогодні стикається, є на сьогодні небезпечним. Дитині потрібні певні правила. Як поводити себе, коли сирена, коли світло виключили. Треба бігти – ти береш цей важкий рюкзак і ніхто його не буде нести за тебе. Тобі буде важко, натиратимуть ножки, буде жарко й незручно. Дитина плаче стоїть, але потроху збирає себе в кучку і йде", – говорить психолог.
Важливо цю розмову починати заздалегідь, наприклад, перед сніданком. Сказати, що переживаємо зараз складний досвід. Але ми зможемо з цим впоратися разом. І звісно, запитати думку дитини.
Не всі будуть мати посттравматичний синдром. Але, оскільки, у дитини немає того досвіду, що є в дорослого, то і відповідальність за стан дитини та наслідки цього стану лежить передусім на тому дорослому, який у ці моменти знаходиться поруч.
"У психотерапії є таке поняття, як контейнер. Як дорослий може сконтейнерувати всю ту агресію дитини, той плач, як дорослий це все може витримати, хоч це і вкрай тяжко", – говорить психолог.
Інша справа, якщо дитині довелось бачити поранених, померлих, втрату близьких, катування чи масову загибель людей. Буває, що дитина й сама, не дай Боже, поранена. У такому випадку, можна говорити про досить потужну психічну травму.
"Невідомо, як тепер сприймати світ, – говорить Вікторія Ратєєва. – Але є психологи, арт-терапія, ігрові методи роботи. Важливо, щоби дітям була вчасно надана психосоціальна підтримка, щоби діти могли далі соціалізуватися".
Путін - х*йло, рашисти must die
Діти віддзеркалюють у дорослих не лише страх, тривогу чи спокій, а й ненависть до агресора. Принаймні, уже в ранньому віці дитина чудово розуміє, хто винен у тому, що доводиться ночувати в метро, їхати світ за очі та розлучатися з рідними.
"А Путін нас тут не знайде?" – запитує трирічний Антон свою маму, яка вивозить малого в Польщу.
Діти малюють Путіна та рашистів та нищать ці малюнки, грають в ігри, у яких вони вбивають російських агресорів і головне, на думку психолога, показати дитині, що ми маємо право на ненависть та справедливий гнів у бік окупанта, але водночас не маємо бути такими, як вони.
"Не треба вбивати всіх росіян – ми люди й маємо утримувати людську позицію. Бачимо, що навіть наші військові не ґвалтують їх і не виривають із вух сережки, як це роблять вони. Чому так відбувається? Психіка людини регресує і стає архетипічною. Людина перетворюється на тварину. А як тварина себе поводить? Інстинктивно. Я не хочу стати твариною", – говорить Вікторія Ратєєва.
Головне сьогодні – вижити, захистити дитину й дати їй максимум любові й турботи. Бути поруч, і разом подолати цей неймовірно важкий період із найменшими втратами – у всіх сенсах.
