Від небаченого єднання та віри у швидку перемогу до втоми, розчарування й апатії. За майже п’ять років повномасштабної війни українське суспільство пройшло через увесь спектр емоцій. Російські обстріли, невизначеність щодо майбутнього, корупційні скандали та суперечливі рішення влади лише посилюють внутрішню напругу. Водночас українці дедалі частіше говорять про необхідність переговорів, але не готові приймати мир на російських умовах.
Чи означає це, що суспільство поступово втрачає віру в майбутнє? Наскільки небезпечною може стати апатія, коли люди перестають будувати плани, довіряти політикам і сподіватися на швидке завершення війни? І як на ці настрої впливають Дональд Трамп, перспектива мирних переговорів та ситуація всередині країни?
Про те, що насправді відчувають українці, як змінюються їхні політичні вподобання, чому більшість не вірить у швидкий мир та яку перемогу готове прийняти суспільство, "Апостроф" поговорив із директором соціологічної групи "Рейтинг" Олексієм Антиповичем.
Як російські обстріли впливають на настрої українців
– Ви казали, що російські обстріли міст не надто впливають на настрій українців, і що є лише близько 1% невдоволених, які закликають до якихось дій чи думають: «не те, що потрібно».
А зараз традиційні російські обстріли знову посилилися. Наскільки невдоволення серед громадян зросло внаслідок їхнього посилення? Наприклад, по Києву зараз б'ють дуже сильно.
– Якщо говорити про невдоволення громадян, то воно зросло, адже ми вже п'ятий рік у війні. Якщо ми про Київ, то він став основною ціллю для росіян. Відповідно, настрої тут — не скажу, що песимістичні, але доволі важкі.
– В якому сенсі важкі?
– Людина не знає, що буде завтра: чи поїде вона на роботу, що їй робити без світла, якою буде зима. Очікування погіршуються. Тобто це стосується безпосередньо умов перебування українців у стані війни.
І ми ж не тільки про Київ говоримо: є прифронтова зона, є Львівщина, яка зараз зазнає обстрілів. Відповідно, тут не можна виокремлювати когось одного. Ситуацію загалом вважають напруженою. У нас є загальне питання про розвиток і рух справ у державі.
– Так, чи туди ми йдемо, чи не туди…
– Тут ми маємо певне схиляння до негативних відповідей, мовляв, ми рухаємося неправильно.
– Який це відсоток?
– Це близько 50%. І, звичайно, зменшується кількість тих, хто каже, що ми рухаємося у правильному напрямку. Ця зміна відбулася раніше, ми вже десь рік чи два перебуваємо в негативних оцінках щодо напрямку розвитку справ у державі. До цього оцінки були радше позитивними.
Але вони жодним чином не впливають на ставлення до Росії як до ворога чи на думку, що треба пристати на вимоги росіян і припинити військовий спротив. Обстрілами росіяни точно викликають внутрішнє невдоволення ситуацією в державі та певний скептицизм щодо того, коли може закінчитися війна.
Якщо на початку війни, у 2022–2023 роках, ми очікували, що вона закінчиться за відомі «два-три тижні», то потім ці терміни збільшилися до років.
Щодо укладення короткострокового перемир'я з росіянами: якщо рік тому в це вірила відносна більшість (понад 50%), то на сьогодні 60% не вірять, що навіть короткостроковий мир може бути укладений протягом найближчого року. А в довгострокові домовленості або стабільне припинення вогню з росіянами абсолютна більшість не вірила ні рік тому, ні зараз.
Обстрілами росіяни досягають певної апатії. «Апатія» — це ключове слово для опису нинішніх настроїв у суспільстві. Людина закривається в собі, не має ні позитивних, ні негативних очікувань. Вона перебуває у сьогоденні й не думає про майбутнє. Це відображається на планах: що робити з дітьми, з бізнесом, як діяти далі. Тобто ми проживаємо цю війну щодня, і більше нічого. Це все, чого досягає Росія.
Схиляння українців до миру на російських умовах не відбувається. Наші громадяни на це не йдуть. Інша справа, що вже кілька років поспіль українці бачать переговорний процес як основний шлях вирішення війни. І лише по 15–17% бачать шлях суто військового розв'язання — до повернення кордонів 1991-го або 2022-го року. Тобто до 24 лютого.
– Так, до 24 лютого 2022 року…
– Це те, що ми можемо сказати про бажаний шлях до завершення війни. А коли запитуємо про реальний шлях, то 80% відповідають, що це переговори. Тому теза, що росіяни схиляють українців до переговорів обстрілами, не працює. Ми давно готові до переговорів, але їх не хочуть самі росіяни.
Чому українці дедалі частіше відчувають апатію
– Ви згадали слово «апатія» — воно має негативне забарвлення. Які масштаби цієї апатії і чи є загроза? Наприклад, якщо хворобу не лікувати, вона переростає в хронічну і може призвести до летальних наслідків. Загрожує ця апатія перерости в абсолютну бездіяльність, коли люди не захочуть донатити чи допомагати й скажуть: «Хай все буде, як буде»?
– Ми перебуваємо всередині цього процесу, тому де межа, я сказати не можу. Але зменшення донатів, про яке ви сказали, — це вже ознака апатії. Як і неучасть у мобілізаційних заходах, коли багато хто переховується від ТЦК і не захищає державу.
Відстороненням є і думки про політиків, коли українці кажуть: «Нікому не довіряю». Це означає, що ми живемо окремо, влада окремо, і ми просто сподіваємося, що хтось вирішить питання війни за нас. Нерозуміння того, що буде завтра, через що втрачається сенс щось планувати, — це також апатія.
Є багато різних підходів до запитання, скільки ми готові терпіти війну (наприклад, наші або нещодавні дані колег із КМІС). Але хіба наша готовність чи неготовність на щось впливає? Тому воюватимемо стільки, скільки потрібно. Здаватися українець не хоче і не буде.
Понад 50% розуміють, що це війна за існування України, суверенітет, незалежність і загалом за збереження українців як нації. Говорити з росіянами можна лише мовою сили, доки вони самі не запропонують шляхи до мирного врегулювання. Звісно, ніхто б не хотів воювати: навіщо смерть, якщо можна сісти й домовитися.
– Так…
– Але нам нема з ким розмовляти. Усім відома фраза: підпис росіян не вартий паперу, на якому він поставлений. Історично українці зараз мають найбільше щеплення від довіри до росіян.
Чи загрожує апатія єдності українського суспільства
– Поясню, чому я запитав, чи ця апатія не переросте у фатальні наслідки. Серед військових є побоювання: фронт тримається. Але чи може статися так, що фронт стоятиме, а тил потихеньку посиплеться, як пісок у годиннику. Чи може бути так, що в якийсь момент його просто не стане?
– Тут питання дефініції слова «сиплеться». У плані того, що ми захочемо змінити владу або підривати єдність зсередини?
– Так, внутрішні конфлікти, накопичення напруги тощо.
– Звичайно, це об'єктивні процеси, побоювання існують. Є випадки, коли цивільні відсторонюються від військових і кажуть: «Підпишіть уже хоч щось, нема чого воювати далі». Але з нами ніхто нічого не підписує.
Тому цивільні все одно довіряють президенту і прагнуть закінчення війни, не збираючись змінювати владу лише для того, щоб хтось уклав невигідну мирну угоду. Жодне опитування не показує, що українці готові йти на поступки, які сьогодні вимагає Росія: віддавати території, відмовлятися від суверенітету чи мови. Це дурниці, до яких суспільство не пристане.
Тому говорити, що тил посипеться, не варто. Блекаути попередніх років до цього не призвели. Усі, хто хотів виїхати, вже виїхали. Економічно українці працюють і забезпечують державу. Влада стримує ситуацію в економіці та енергетиці. Єдине, де українці гостро реагують на хибні кроки влади, — це велика корупція.
– Ми ще згадаємо це далі.
– Корупцію суспільство не сприймає, і це болюче питання як для військових, так і для цивільних. Але тут ідеться не про те, що тил посипеться, а про запит на справедливість і верховенство права.
Як українці оцінюють ситуацію на фронті
– У ваших опитуваннях з 3 по 5 жовтня ви запитували про ситуацію на фронті, в економіці та енергетиці. 33% українців позитивно оцінюють ситуацію на фронті, бо ми знаємо, який імпульс дала операція «Вівальді».
Але як українці оцінюють саме цю операцію? Бо зустрічаються різні думки: навіщо це робити, якщо завтра росіяни можуть прийти і забрати ще більше. Як оцінюють Курську операцію на тлі вчорашньої пресконференції Білецького?
– Прямо оцінити складно, але про Курську операцію ми запитували в минулому часі й оцінювали її позитивно.
Звільнення територій однозначно сприймається позитивно. Є й опосередковані показники: наприклад, зростання довіри до Білецького, який багато про це коментує.
– Який у нього зараз рейтинг?
– Я не називатиму конкретні цифри, вони є в пресрелізі. Але відсоток довіри до Білецького дещо вищий, ніж у попередніх дослідженнях. Ми також фіксуємо відсутність падіння, а навіть зростання, довіри до Зеленського — таке гуртування навколо прапора на тлі заяв Трампа.
У будь-якому разі операція "Вівальді" дає відповіді й на інші питання дослідження. Наприклад: хто, на вашу думку, перемагає на сьогодні — Росія, Україна чи ніхто? Переважна відповідь — ніхто. Але якщо порівнювати Україну з Росією, то на Україну ставлять більше, ніж на Росію. Тобто ми не програємо, і це дається взнаки саме через призму звільнення наших територій.
Тому питання, чи варто звільняти ці території, для більшості не стоїть. Це дає змогу вийти на кращі переговорні позиції, а компромісним рішенням для переговорів із росіянами може бути зупинка саме на поточній лінії фронту.
– Про кордони — це якраз наступне питання.
– Вимога кордонів до 24 лютого 2022 року — це, в будь-якому разі, про повернення окупованих під час повномасштабної війни територій. А для того, щоб лінія фронту була вигідною, треба щось звільнити.
– Правильно.
– І тоді можна йти на переговори з кращої позиції. Тому я б не шукав тут зради. Українці оцінюють це дуже позитивно.
Що українці вважають перемогою у війні
– Скажіть щодо перемоги. У попередньому інтерв'ю ви говорили, що в кожної соціальної групи чи в кожного українця є своя інтерпретація перемоги. Яка з них домінує?
– Ми погоджуємося, що в кожного українця своє бачення, але фактично це має бути перемогою країни. Питання в тому, якою саме вона буде.
– Саме так.
– Яку перемогу українець готовий прийняти? Для когось це тризуб у Кремлі, для когось — відвоювання кордонів 1991 року. Для інших перемогою буде відвоювання менших територій або зупинка на нинішній лінії фронту.
Думаю, треба виходити з реалістичних позицій. Якщо більшість українців вважає, що на фронті не перемагає ні Росія, ні Україна, раціональним є сприйняття перемоги як зупинки війни на лінії фронту. Але постає питання: чи буде це перемогою, чи лише паузою, після якої війна відновиться?
– Ми ще навіть не дійшли до переговорів, а вже говоримо про подальше відновлення війни.
– Тому це, імовірно, не про перемогу, а про затишшя. Ідеалістичне бачення перемоги всім зрозуміле: вся територія належить Україні, а в Росії відбуваються докорінні зміни.
– Росія розпадається, як ви згадували?
– Росія розпадається, там змінюється влада, над Кремлем майорить тризуб. Ми це не аналізуємо, бо на сьогодні це радше фантастика.
Межі, за яких українець готовий позитивно оцінити зупинку війни, зараз можуть відрізнятися. Якщо з'явиться чітка переговорна рамка між керівництвом нашої держави та росіянами за участі міжнародних партнерів, тоді громадяни зможуть оцінити, підтримують вони її чи ні.
А оскільки такої рамки немає і росіяни не йдуть на переговори, ми говоримо лише про те, що в ідеалі було б добре не воювати, а зупинити війну переговорним шляхом. Це дещо аморфна, універсальна нинішня рамка сприйняття переговорного процесу, але фактично навіть цього немає.
Бачення перемоги у військових і цивільних
– Пане Олексію, ми переважно говоримо про думки цивільних, адже заміри проводяться саме серед них. А якщо брати думку військових? Чи маєте ви доступ до них, щоб провести опитування? Чи відрізняється в них поняття перемоги від цивільних?
– У наших вибірках завжди присутні чинні військовослужбовці в обсягах 5–8% від загальної кількості опитаних. Чи відповідає це реальній статистиці — не коментуватиму, але думаю, що цифра близька до істини. Звичайно, нам не піднімуть слухавки військові з першої лінії. Але є ротації, а оскільки опитування відбуваються постійно, ми їх також охоплюємо.
Чинні військовослужбовці є такими ж українцями, як і ті, що в тилу. Вони мають сім'ї, підтримують зв'язок і значною мірою визначають настрій тилу. І навпаки. Військові, мабуть, мають навіть більший вплив на свої родини, бо бачать війну безпосередньо.
Є різниця всередині самої армії: ті, хто має безпосередній бойовий досвід, поранення, втратив побратимів і бачив реальну смерть, дивляться на ситуацію радикальніше, ніж військові, які служать у тилу, скажімо, в підрозділах забезпечення чи медицини.
Але загалом сім'ї переймають їхню точку зору. Якщо військовий готовий воювати за загиблого побратима до кінця, то і його родина вважає, що війна має тривати до повної незалежності. Тренди в армії і суспільстві однакові. Можливо, лише в трохи інших пропорціях.
– Як кажуть, армія — це також своєрідний зріз суспільства. Я читав ваше текстове інтерв'ю на BBC наприкінці минулого року. Ви казали, що є 10% людей, які виступають виключно за кордони 91-го року, вважаючи це єдиним прийнятним розумінням перемоги. Чи змінився цей відсоток сьогодні? Чи були якісь коливання?
– Повернення до кордонів 91-го року як сценарій розвитку подій підтримують 21% опитаних. Ще 13% виступають за кордони 23 лютого 2022 року. Проте майже 60% виступають за пошук компромісу на переговорах.
У трендах за останні роки показники були приблизно такі самі. У 2024 році показник прихильників війни до кордонів 1991 року був вищим. А в 2023-му в інформаційному полі ми вже ледь не на Москву йшли, тому тоді три чверті говорили про кордони 91-го. Чим довше затягується війна, тим більше зростає відсоток прихильників пошуку компромісу.
Як українці ставляться до Дональда Трампа та американців
– Щодо пошуку компромісів. Ви якраз підвели до питання про людей, які кажуть, що з росіянами треба домовлятися. Ці люди зараз сидять у Вашингтоні. Вони дедалі частіше займають латентну проросійську позицію.
Яке ставлення українців сьогодні до американців, враховуючи їхню ситуативну русофільську риторику?
– На жаль, ставлення до Дональда Трампа стало вкрай негативним. У нашому серпневому прес-релізі зафіксовано, що 77% ставляться до нього негативно. Зараз поглянемо на повну статистику…
Так, 77% ставляться до президента Трампа скоріше негативно або зовсім негативно. Він фактично займає позицію перед Лукашенком і Путіним. До Путіна — 100% негативу, до Лукашенка — 90%, а тут — 77%. Трамп спустився до цих показників. Хоча на початку року оцінки були дещо кращими.
– Так, бо він нібито намагався якось налагодити стосунки, чи то Зеленський намагався з ним якось об'єднати зусилля, щоб ця конструкція трималася, а потім Трамп пустився берега — і все, до побачення.
– Якраз напередодні перемоги Трампа в українців були позитивні очікування щодо нього.
– А скільки відсотків оцінювало його позитивно перед його другим приходом до влади?
– Позитивне ставлення переважало і складало 44%.
– Непогано як для Трампа…
– Так. У цьому немає нічого дивного з огляду на його заяви. Окрім світових лідерів, ми також запитуємо про ставлення до самих країн.
– Власне, і про ставлення до країни.
– До США і до американців як нації понад 50% опитаних ставляться позитивно. Тому негатив сфокусований, по суті, на одному прізвищі.
Коли влітку ми в дослідженні Міжнародного республіканського інституту запитували, які країни надали найбільшу допомогу, на першому місці були США — і українці це визнають. Але нинішня позиція президента Трампа не сприймається як проукраїнська.
– По суті, воно так і є.
– Я не даю оцінок, як ви бачите.
Чого українці очікують від ЄС
– Ви згадали про обсяги допомоги. Ми бачимо: чим більше Америка відходить від адекватної позиції, тим більше її місце займає Європа, що є цілком природним. А яке ставлення українців до Європи загалом як політичного конструкту на тлі цього заміщення?
– Ставлення до вступу України до Євросоюзу — дуже позитивне. Понад 70%, тобто три чверті українців, підтримують вступ до ЄС і НАТО.
Питання в тому, чого ми очікуємо від цього насамперед. Захисту. Ми перебуваємо у війні, тому долучення до європейської спільноти — це наш захист від росіян.
Вже в другу чергу йдеться про економічні вигоди чи визнання європейською державою. Ми оцінюємо будь-які союзи з огляду на війну. І готові формувати альянси з окремими державами, якщо це допоможе нашій стійкості та перемозі. А це зброя, гроші та певний захист. Звичайно, ми б хотіли, щоб хтось прийшов і воював на нашому боці. Але так, напевно, може бути.
– З точки зору соціології, наскільки на позитивне ставлення до Європи чи окремих її держав впливають деструктивні процеси, які відбуваються, наприклад, в Німеччині?
Ми бачимо позицію Словаччини, Угорщина частково повертається до лайт-версії орбанізму, у Франції зараз криза. Наскільки ці негативні тенденції впливають на ставлення українців?
– Позитивні очікування та прагнення вступу не змінюються. Змінюється лише термін, коли ми очікуємо приєднання до ЄС.
Він триває, оскільки немає прямих дієвих кроків для вступу України, через що зароджується певне розчарування. Але якби нас запросили, абсолютна більшість підтримала б вступ.
Оцінка європейських лідерів та держав визначається крізь призму їхньої допомоги Україні. Наприклад, попередній прем'єр Угорщини Орбан мав негативне ставлення і займав передостанню позицію в рейтингу довіри серед українців. Перед Лукашенком і Путіним. Зараз замість Орбана Петер Мадяр має вищі показники.
– Яке до нього ставлення?
– Позитивне ставлення становить 33%, негативне — 34%. Це значно краще.
Гірше ставлення до президента Польщі Навроцького, на відміну від прем'єра Туска. До Туска ставляться позитивно 45%, це четверта позиція серед світових лідерів, а Навроцький опустився ближче до рівня Трампа. Тобто ми вимірюємо європейських лідерів за їхньою допомогою Україні.
Що відбувається з рейтингом Віталія Кличка
– Щодо ставлення до локальних політичних лідерів. Минулими вихідними під КМДА відбувся мітинг проти того, щоб Кличко продовжував керувати Києвом. Якщо брати структуру цього протесту, які вікові чи професійні групи там переважали? Ви не досліджували таке?
– Відверто кажучи, я навіть не бачив цього протесту. Але ми розуміємо, що у Кличка є клінч із центральною владою. Багато киян у цьому конфлікті стають на бік мера, і підтримка Кличка в Києві є достатньо високою.
Звісно, усі негативні процеси, пов'язані з корупцією, недолугими рішеннями, відсутністю захисту об'єктів енергетичної інфраструктури, впливають на ставлення до Кличка. Але альтернативної кандидатури немає. Відповідно, Кличко залишається доволі позитивним мером на фоні очільників інших міст. Є гірші мери.
– А хто посідає найнижчу позицію в рейтингу?
– У нас зараз немає централізованого муніципального опитування, де ми б заміряли ставлення до всіх мерів обласних центрів. Останнє велике опитування такого типу було в 2024 році. У той час Кличко займав серединну позицію. За тими розрізненими даними, які я маю сьогодні, можу сказати, що Кличко — не такий вже й поганий мер, є гірші.
Як кияни його оцінюватимуть далі — залежатиме від того, як Київ пройде майбутню зиму. Очікування від неї в Україні достатньо негативні. Зараз постійні відключення світла відбуваються не тільки в столиці. Я був у Полтаві — там те саме. Київ відрізняється лише тим, що про нього постійно говорять у новинах. А про Полтаву — ні.
Чи готові українці до блекаутів і складної зими
– Ви згадали про підготовку до зими. Я говорив з мером Миколаєва Сєнкевичем, і він зазначив, що люди не повинні сподіватися, ніби влада все за них вирішить, а вони самі за себе не подбають і не куплять собі EcoFlow. Ви проводили опитування на початку жовтня щодо того, якою буде ситуація в енергетиці. Здається, 63% респондентів відповіли, що ситуація буде складною.
А чи запитували людей, наскільки вони самі підготовлені до зими? Бо коли настають блекаути, у місцевих чатах часто пишуть: «У мене немає того чи іншого, держава не забезпечила, допоможіть, врятуйте». Наскільки люди підготовлені, чи придбали вони резервні джерела живлення?
– Якщо говорити про згадані цифри, то крім негативних очікувань від сфери енергетики на майбутню зиму, є ще очікування від економіки, і вони гірші, ніж в енергетиці. Тобто все пізнається в порівнянні.
Щодо підготовки людей — ці питання є, але вони розрізнені. Майже 60% опитаних вважають, що їхнє домогосподарство готове до майбутньої зими. Важко оцінити, що саме означає ця готовність: наявність одного павербанка, переносної газової плитки чи просто утеплені вікна.
Традиційно все, що стосується нас особисто, ми оцінюємо краще. Наприклад, ситуація в моєму домогосподарстві — непогана, в місті — гірша, але терпима, а в Україні — дуже погана.
Ця драбина оцінок присутня в усьому: економіці, енергетиці, політиці. Тому українець вважає, що сам він готовий, а влада має забезпечити все інше: укриття, захист від обстрілів, альтернативні джерела.
Зрозуміло, що влада не може перекрити всі збитки, бо кількість ракет у росіян перевищує наші можливості швидкого відновлення. Але українці адаптуються: підприємці купують генератори, щоб бізнес не зупинявся. Запас води та енергетичну незалежність кожен забезпечує відповідно до своїх фінансових можливостей.
– Пане Олексію, продовжуючи енергетичну тему. Минулого року у Хмельницькому люди виходили на протести, вимагаючи включити світло. Наскільки високий шанс того, що подібні явища повторються? І чи набудуть вони більшого масштабу?
– Минулої зими таке бувало по всій Україні — від сходу до центру і Києва. Люди виходили і перекривали вулиці. Повторення можливе, але головна причина таких протестів — запит на справедливий розподіл ресурсів. Якщо в одному будинку постійно є світло, а в сусідніх немає, українець хоче не стільки, щоб йому включили світло, скільки щоб його вимкнули і в сусідньому будинку також.
– Таке явище дійсно є.
– Хмельницький знаходиться поруч з атомною станцією, тому світла там було більше, ніж у Києві чи Львові. Але як досягти справедливості, якщо обстріли руйнують інфраструктуру в певних містах?
Якщо сьогодні обстріляли ТЕЦ на Львівщині, Львів бунтуватиме, що світла немає, а Київ, який і так сидів без нього, має просити вимкнути світло львів'янам?
Росіяни загалом знижують наші очікування, оптимізм і прагнуть спровокувати внутрішні конфлікти. Але ми пройшли блекаути 2022-го, 2023-го і 2024-го років. Пройдемо і наступні.
Наскільки сильні протестні настрої в Україні
– Ми заговорили про протести. Суб'єктивно здається, що протестні настрої в українців дуже зросли. Ми бачимо серію «картонкових протестів»: виходили проти Кличка, раніше — проти відставки Федорова та за відставку колишнього головнокомандувача Сирського. Наскільки загалом в українців зараз високі протестні настрої? Ви це заміряли?
– Більшість українців вважає мирні протести проти рішень влади цілком допустимими, бо потрібно відстоювати свої права. Оскільки ми живемо в демократичній державі, а вибори під час війни неможливі, протести залишаються єдиним доступним механізмом впливу на центральну чи місцеву владу.
Такі протести можуть виникати. Вони не носитимуть характер бунту чи вимог зміни влади, але функцію донесення точки зору громадян до керівництва вони виконуватимуть. І суспільство сприймає це абсолютно нормально. Навіть ті, хто сам не виходить на вулицю.
Як змінився рейтинг Михайла Федорова
– Ми згадували Михайла Федорова. Недавно він знову вийшов на зв'язок і сказав: «Привіт, українці, я поговорив з Ілоном Маском, і тепер Старлінки знову працюватимуть на великій швидкості». Коли був свіжий скандал з його звільненням, його популярність сягала 70–72%. Який у нього зараз рейтинг? І як на нього вплинуло відео, де він говорить про необхідність виборів та боротьби з корупцією?
– Почну з кінця. На сьогодні Федорову довіряють 38% українців. Чверть йому не довіряє, а майже 30% — не знають такого політика.
Його показники під час мітингів проти його звільнення та за звільнення Сирського справді були високими — це був пік. Потім вони знизилися через його заяви про вибори, через інформацію про те, що він став радником міністра оборони Італії, і через те, що він зник із медійного поля.
Але він продовжує працювати і робити інформаційні виходи. Заявив щось — ставлення покращилося, зник — погіршилося. Це постійні коливання. Його президентський рейтинг у серпні був удвічі вищим, ніж зараз.
Головне — це його робота. Якщо він працює на благо держави, то його підтримуватимуть як сучасного керівника чи політика. Питання лише в тому — коли і для чого, адже виборів зараз немає.
– Я зустрічав оцінки політологів, наприклад, Євгена Магди, який після виходу цього ролика про вибори зазначив, що Федоров як політично перспективна фігура сам себе «закопав» і тепер із цієї ями щось розповідає. Мовляв, він свої рейтинги та здобутки поховав одним відео. Тому й запитав вас про це.
– Я не даватиму власних оцінок, але є факт: тема виборів суспільством не підтримується. Це дало йому негативний тренд. Рівень довіри опустився з понад 60% у серпні до нинішніх 38%.
Але що з цього? Я і погоджуюсь із політологами, і водночас заперечую, бо 38% довіри — це все одно досить багато.
Чи підтримують українці заяви політиків про переговори
– В одному з ваших пресрелізів я бачив, що ви заміряєте рейтинги Юрія Бойка. У нього мізерні відсотки порівняно з іншими. Але нещодавно в інформаційному просторі активно з'явився Олексій Гончаренко, який почав говорити, що оскільки росіяни завдають ударів по містах, треба про щось домовлятися. Яка в нього популярність? Я не бачив рейтингів, де б його заміряли.
– Ви можете знайти їх у нашому літньому пресрелізі. Він мав певний відсоток довіри, хоч і невеликий. В електоральному плані йшлося про 1,5–2%. Навіть якщо він і заробив додаткові бали, то це максимум пів відсотка.
Його заяви про компроміси перегукуються з думкою 57% українців, які підтримують пошук компромісу на переговорах. Але це не дало йому карколомного злету. Щоб перейти у вищу лігу, йому потрібно діяти масштабніше. Та й навіщо це зараз, якщо немає виборів?
Хто з українців це слухатиме на тлі апатії? Громадяни кажуть, що політики діють заради політики, а нам треба війну виграти.
Українці вважають, що вибори зараз проводити не варто, бо є багато невирішених питань безпеки, а також неможливість повноцінної участі в них військових — ні як виборців, ні як кандидатів. А Трамп тим часом вимагає від нас виборів. Я певен, що українці не дослухатимуться до нього в цьому питанні.
Чому українці не хочуть виборів під час війни
– Додам до питання виборів. Згідно з опитуванням ваших колег із КМІС, проти виборів виступають 53% українців. Чи робили ви власне дослідження цього питання? І якщо порівнювати з настроями, скажімо, двома роками раніше, як змінилася ситуація?
– Так, у нас є свої цифри. Понад 60% проти президентських виборів, понад 50% проти парламентських. Щодо місцевих виборів, рівень несприйняття трохи менший — близько 45%.
Динаміка є: якщо у 2022–2023 роках проти президентських виборів було понад 70%, то зараз 60%. Українці розуміють, що зміна влади під час війни може критично вплинути на управління державою та співпрацю з партнерами.
Водночас є і запит на зміну облич через втому і корупцію. Такий запит є, але проведення виборів може боляче вдарити по подіях, пов'язаних із бойовими діями, міжнародною допомогою чи фінансуванням. Українці кажуть: якщо вибори оголосять — ми підемо, але оголошувати їх зараз не варто.
Кому українці найбільше довіряють серед державних інституцій
– Щодо довіри до державних інституцій. Ми говорили, що вибори можуть розхитати ситуацію, довести процес до критичної точки через традиційне політиканство та передвиборчу гризню. Раніше ви зазначали, що до топу довіри належать СБУ, президент і Верховна Рада... Хоча Верховна Рада завжди була на останніх позиціях. Чи змінилася картина довіри до інституцій зараз, враховуючи, що парламент фактично втратив свою суб'єктність і перебуває в стані апатії?
– Думаю, на третій позиції ви мали на увазі місцеву владу, а не Верховну Раду. Адже парламент разом із судами та прокуратурою — це останні позиції в рейтингах довіри.
Перші позиції посідають СБУ, президент та місцева влада. Далі йдуть НАБУ, ДБР, поліція, уряд. Ця картина залишається стабільною вже кілька років.
Лише на початку повномасштабного вторгнення була повна мобілізація та довіра до всіх органів влади, але зараз ми повернулися до більш традиційних оцінок. Президент України зберігає високий рівень довіри, адже на нього покладають великі надії щодо закінчення війни та перемоги.
– Ви згадали, що антикорупційні органи перебувають у рейтингу нижче за президента. Це парадоксально, адже навколо президента виникають корупційні скандали, які викриває те ж НАБУ. Токсичні персонажі перебувають довкола президента, і антикорупційні органи з ними борються. На вашу думку, чому вони досі мають нижчий рейтинг довіри, ніж глава держави?
– Є два пункти. Перший: ми живемо в інформаційній бульбашці. Не менше третини українців взагалі не знають, що таке НАБУ.
Друга, вже змістовна причина — відсутність результатів. Розслідування, скандали, обурення суспільства через величезні обсяги вкрадених коштів — це українці помічають. Але де результат? Де вироки судів? Де конфіскації? Звичайна людина дізнається, що хтось украв мільйони на закупівлях, а потім втік.
Люди хочуть покарань, повернення коштів, іноді навіть звучать радикальні думки про розстріли за законами воєнного часу. А оскільки цього немає, виникає лише сплеск негативу, що не конвертується у довіру до НАБУ.
Як українці ставляться до жителів окупованих територій та ВПО
– Цілком логічно: відсутність результатів породжує недовіру. Перейдімо до останніх питань. Ми обговорили владні інституції, а тепер поговорімо про ставлення українців одне до одного. Під час розмови з Еллою Лібановою про демографію вона зазначила, що після деокупації територій знадобиться ціла когорта соціальних психологів. Вони мають допомогти дітям з окупованих територій інтегруватися в суспільство. Як українці з підконтрольних територій ставляться до жителів окупованих регіонів?
– Питання складне, але має об'єктивні критерії. Під окупацією міг опинитися будь-хто; жителі Ірпеня і Бучі теж там були, просто їх швидко звільнили.
Важливими факторами є те, чи мала людина можливість виїхати і чи співпрацювала вона з окупантами. Тут виникають різні ситуації. Уявіть себе на місці бабусі в Мелітополі. Їй треба за щось жити, вона не має засобів для існування. Вона стає на облік і отримує російські пайки. Чи вважається це співпрацею з окупантом?
– Це називається пристосуванням заради виживання.
– Безперечно. А от якщо очільник місцевої поліції залишається на посаді — це вже інше. А що казати про вчителя? Звільнився він чи його примусили працювати під дулом автомата?
Універсальної шкали зрадників бути не може. Після звільнення доведеться розбиратися з кожним випадком індивідуально і, можливо, до когось таки застосовувати правило «чемодан – вокзал – Росія». Але не всі мали можливість просто взяти і перетнути лінію фронту.
– Тоді продовжу таким питанням. Є внутрішньо переміщені особи, які виїхали з окупації заради збереження життя і обрали Україну. Але трапляються історії, коли на заході України, наприклад, у Львові чи Тернополі (я сам з Тернопільщини, і мене це трохи дратує), місцеві жителі сильно підвищують орендну плату, вимагаючи по 1000 доларів за квартиру. Як українці, які не перебували під окупацією, ставляться до ВПО, котрі адаптуються на вільній території?
– Ми можемо розбити це питання на два: про ціни на житло і власне ставлення до ВПО. Згадаймо 2022 рік: тоді львів'яни безкоштовно приймали всіх у свої домівки, так само робили й поляки, зустрічаючи біженців з України. А що зараз? Поляки вимагають реєстрації і плати за житло. Львів'яни так само.
Якщо є попит, працюють закони ринку. Що мають казати кияни, які через відключення світла хочуть переїхати з міста? Що львів'яни підняли ціни, тому переїзд економічно невигідний? Це типова ситуація: ринок нерухомості на заході зріс, а в Києві просів. Не можна запровадити штучне регулювання — хто має можливість, їде туди, де безпечніше і комфортніше.
Щодо ставлення до ВПО загалом, то на початку війни всі були максимально єдиними. Зараз кожен розуміє, що ВПО — це такі самі мешканці міста, громади. Киянам має допомагати київська влада, львів'янам — львівська, а ВПО просто змінили місце проживання. Ті ж харків'яни кілька років жили під постійними обстрілами, тепер подібна ситуація в Києві.
Ми всі маємо спільного ворога. Мовне питання у темі ставлення до ВПО, звісно, іноді спливає, але це не нове явище і стосується тільки заходу України.
– Поясню, чому я запитав про ВПО. Влітку я був у Трускавці і чув скарги місцевих: «Поприїжджали ті донецькі до нас у Дрогобич та Трускавець, говорять російською, відібрали робочі місця, а наших хлопців на заході мобілізують». Мовляв, місцевих забирають до армії, а приїжджих не чіпають. Саме тому я запитав: чи є зростання напруги у ставленні до ВПО, яка тут динаміка?
– Мобілізують усіх: і місцевих, і ВПО. Тут питання швидше про законність відстрочок. Щодо ринку праці — поляки так само нарікають на українців, що ті забирають їхні робочі місця. Це типові реакції.
Хтось стоїть у заторах і дратується через «понаїхавших». Але це стосується не тільки заходу: полтавці теж зіткнулися з чергами в садочки і заторами, коли приймали харків'ян. До цього треба звикати.
Бізнес говорить про потребу залучення мігрантів. А де ж українці, які нібито втратили роботу? Я б дивився на все з макрорівня, адже окремі історії з інформаційних бульбашок не відображають загальної картини. Ліній затяжного конфлікту всередині суспільства я не бачу — нас цементує спільний зовнішній ворог, Путін.
Як українці ставляться до трудових мігрантів
– Ви згадали про мігрантів. Елла Лібанова зазначала, що в українців немає якогось ворожого чи радикального ставлення до мігрантів. Але влітку в Києві відбулися мітинги за участю правих рухів, які виступали проти них, вимагаючи, щоб мігранти поверталися додому. Чи заміряє група «Рейтинг» настрої щодо мігрантів? Які вони зараз?
– Ставлення до мігрантів, особливо інших рас, справді залишається радше обережним і негативним. Ми готові приймати тих, хто культурно ближчий до нас, як, наприклад, поляки приймали нас у якості «заробітчан».
А жителі Азії чи Африки — це інший світ і культура. Тому ставлення до них буде не те щоб негативним, але люди міркуватимуть: чому цим іноземцям мають платити хорошу зарплату, щоб їх сюди привабити? Краще заплатіть ці гроші українцям, і ми підемо працювати.
Українська нація доволі закрита й консервативна. Роботодавці шукатимуть виходи, залучаючи іноземців, зокрема і тому, що їх не мобілізують. Але коли війна закінчиться, наші люди повертатимуться, і ринок збалансується.
Запиту на мобілізацію жінок немає
– Оскільки ви згадали про мобілізацію, запитаю про таке. Нещодавно Мар'яна Безугла запропонувала поставити жінок на військовий облік як підготовчий етап до їхньої мобілізації. Я розцінюю це як перспективу масового призову нарівні з чоловіками. Як українці ставляться до мобілізації жінок? З демографічної точки зору я обговорював це питання з Еллою Лібановою. А яка ситуація з погляду соціології?
– Мобілізація чоловіків у нас не має підтримки: багато хто вважає, що воювати повинні лише ті, хто хоче, фахові військові або фізично підготовлені. Але це не працює в умовах повномасштабної війни, коли Збройним Силам критично потрібні кадри для утримання лінії фронту.
Жінок мобілізовували і в Другу світову. Якщо йде війна на знищення, то жінка або виїжджає, або теж іде захищати країну. Але поки від військових немає чіткого запиту на масову жіночу мобілізацію, лякати суспільство не варто. Якщо є потреба в тилових чи медичних посадах, жінок можна залучати через рекрутинг.
Як змінюється ставлення до українців, які виїхали за кордон
– Як українці, що залишилися в Україні, ставляться до тих, хто виїхав за кордон? В інтернеті, наприклад, поширені меми про жінок, які виїжджали і виходили заміж за іноземців. Коментатори пишуть:
"Тут усі незламні, чоловіки мають іти воювати до кордонів 91-го року, а ми посидимо з попкорном і подивимося". Як сьогодні трансформувалося ставлення між українцями тут і за кордоном?
– У кожного другого українця є близька людина, яка виїхала. Тому ми розуміємо їхню ситуацію. Як їх правильно назвати? Біженці чи мігранти.
Ще у 2024 році ми фіксували близько чверті негативного чи відстороненого ставлення до тих, хто виїхав. Чим далі, тим складніша ситуація. Українці за кордоном адаптуються: вчать мову, шукають роботу, віддають дітей до шкіл. І з кожним роком усе менше біженців готові повертатися. Водночас вони не проживають той воєнний досвід, який маємо ми: відключення світла, ракети, тривоги, мобілізація.
Наші реальності розходяться, і точок дотику стає дедалі менше. Наростає відстороненість. Ми матимемо абсолютно різний досвід п'яти років життя. А може, і шести, семи чи десяти... Це впливатиме на стосунки між українцями з різним досвідом проживання у війні.
Але якщо Україна вступить до ЄС, кордони відкриються, то принципової різниці, де жити — у Польщі чи Україні, — вже не буде. Люди завжди шукають, де краще. Але зараз головне завдання — вижити і перемогти.
– На початку розмови ми обговорювали відсоток громадян, які вважають, що держава рухається в правильному чи неправильному напрямку. А якщо говорити про закордонних українців?
Часто доводиться чути, як вони з-за кордону радять, як нам тут жити і що робити. Чи опитує група «Рейтинг» українських біженців щодо напрямку руху України?
– У класичних опитуваннях в Україні ми не враховуємо діаспору. Але ми маємо дослідження українців у Європі. Зокрема, з останніх — опитування наших біженців у Польщі.
Оцінка стану справ в Україні серед тих, хто за кордоном, часто є більш критичною. У страху очі великі, і на відстані новини сприймаються ще тривожніше. Тому тим, хто залишився, поради з-за кордону можуть видаватися недоречними.
– Лінія «вертайтеся, чого ви там сидите» справді присутня. Але є й інше ставлення. З власного досвіду: мій друг у Польщі, народжений на Тернопільщині зі сформованим україноцентричним менталітетом, каже мені: «Богдане, треба виводити людей за мир. Хай навіть через капітуляцію, щоб вони не гинули. На фронті все так погано. Навіщо ви далі воюєте?
– Усі ми, все одно, залежні від своєї бульбашки і свого спілкування. І такі настрої є, як вони є і серед українців в Україні. Українець за кордоном — такий самий українець. Тільки він проживає війну в Україні через призму новин, а ми — через власну адаптацію до реалій війни.
У нас більше інформації. Дезінформація з боку росіян, скандали та конфлікти сильно впливають на біженців. Російська пропаганда активно цим користується.
Апатія чи депресія: з яким настроєм українці завершують рік
– Останнє питання. В інтерв'ю ВВС ви зазначали, що панівною емоцією 2025 року буде депресивне відчуття. Під час нашої розмови ви згадували про апатію. Отже, ми підходимо до кінця року саме з апатією як домінуючою емоцією?
– Апатія — це певна відстороненість. Аналізуючи фокус-групи з громадянами, ми чуємо: «Ми не знаємо, що відбувається з війною. Не розуміємо кадрових перестановок у владі…». Усе це заганяє суспільство у стан відсторонення, а не класичної депресії.
А байдужість, відсутність інтересу та втрата мотивації — це і є апатія. Ми підходимо до кінця року з цим настроєм. Але все залежатиме від подальших подій: блекаутів, успіху антикорупційних розслідувань, ситуації на фронті та допомоги міжнародних партнерів чи її відсутності.
