Колишній помічник держсекретаря США з питань Європи та Євразії Деніел Фрід каже, що мирні переговори зайшли в глухий кут не через Київ чи Захід, а тому, що «росіяни взагалі не ведуть переговорів». Він працював на різних державних посадах за часів адміністрацій Біла Клінтона, Джорджа Буша-молодшого та Барака Обами, а нині є дослідником аналітичного центру Атлантична Рада у Вашингтоні.
В інтерв’ю Independence Avenue Media він охарактеризував дипломатичний процес навколо війни Росії проти України як сформований кремлівським максималізмом, суперечливими сигналами з Вашингтона та стратегічним середовищем, у якому Захід усе ще не використав свої важелі.
"Апостроф" публікує інтерв'ю в партнерстві з Independence Avenue Media.
— Останніми днями відбулися важливі дипломатичні зрушення довкола мирних зусиль щодо України. Як би ви описали стан мирного процесу сьогодні? Чи ми наближаємося до домовленості?
— Поки Путін зберігає свої максималістські вимоги — ні, ми не наближаємося. Ми підходимо ближче до узгодженої — або принаймні достатньо узгодженої — позиції Заходу, тобто чогось виробленого між США, європейцями та Україною. Але доки Путін не почне сприймати цей процес серйозно, ми нікуди не рухаємося. І це не через те, що адміністрація Трампа не намагалась, і не через те, що українці вперті. А тому, що Путін свідомо затягує переговори, затягує процес, сподіваючись здобути все, чого він хоче, силою або силою в комбінації з неузгодженістю Заходу, яка веде до послаблення підтримки України.
Отже, ми не там, де могли б бути. Я не знаю результатів останнього раунду переговорів між [спецпредставником президента США Дональда Трампа Стівом] Віткоффом, [зятем Трампа] Джаредом Кушнером та [керівником РНБО України Рустемом] Умеровим. … Але доки США не почнуть тиснути на Росію — не на Україну, а на Росію — яка є першоджерелом війни і причиною, чому досі немає рішення, ми нікуди не просунемось.
— Ви згадали зустріч у Москві між спецпосланцями США та Володимиром Путіним. Президент Трамп сказав, що наступні кроки мирних переговорів щодо України незрозумілі. Як ви це інтерпретуєте і чого очікуєте далі?
— Все значною мірою залежить від того, чи усвідомить Дональд Трамп, що Путін ним грає. Трамп часом підходив до цього усвідомлення, але ніколи чітко не заявляв, що саме Путін є перешкодою і що нам потрібно посилити тиск на Росію. Йому не обов’язково казати це прямо — можна натякнути — але потрібно посилити тиск. Інакше угоди не буде.
Заява президента Трампа, яку ви згадали, була прийнятною. Він сказав, що потрібно двоє, щоб танцювати танго, і що США й українці, здається, наближаються один до одного. Це підказує, що він визнає: проблема — в Росії. Але він має бути більш чітким — у словах і особливо в діях.
— Чи очікуєте ви, що адміністрація Трампа посилить тиск на Росію?
— Це було б найкраще. Але мої очікування стримані, бо сигнали з Вашингтона надто суперечливі. Ми не маємо єдиної урядової позиції щодо наступних кроків. І було б корисно, якби спецпредставник Віткофф усвідомив, що хоч би скільки разів він їздив до Москви, він ще жодного разу не повернувся з чимось серйозним.
— Кілька днів тому держсекретар США Марко Рубіо сказав, що Америка хоче, аби Україна була «безпечна» і їй більше ніколи не загрожувало вторгнення. Що це говорить про стратегічні цілі Вашингтона у мирному процесі? І чи, на вашу думку, відображає це єдність всередині адміністрації?
— Визначення держсекретаря Рубіо того, чого потрібно досягти, правильне. А саме: безпечна Україна та міцне, тривале перемир’я. Це саме ті необхідні елементи.
Росіяни наполягають на виведенні українських військ із території, яку Росія ще не контролює. Путін навряд чи може сподіватися, що українці приймуть цю умову. Це вимога, очевидно спрямована на безкінечне затягування переговорів, покладання провини на українців і спонукання американців тиснути на Київ, аби змусити погодитися на нереальну вимогу росіян.
Це прикро. Росіяни люблять переговори — вони просто не хочуть, щоб ті завершувалися якимось рішенням. І ми повинні прорвати опір росіян, і у нас є для цього інструменти. Але доки адміністрація Трампа не зрозуміє, з чим вона має справу — а саме з тактикою ухиляння Кремля — ми не досягнемо потрібного результату.
— У вашій статті для журналу Time від 3 грудня ви написали, що «Адміністрація веде переговори публічно і сама з собою». Як ви бачите цю внутрішню динаміку?
— США ведуть багато переговорів із нашими друзями, а не з росіянами. Переговори з українцями та європейцями були продуктивними. Тобто ми, хоч і дещо хаотично, виробили розумну позицію щодо завершення війни. Принаймні, я так думаю, що саме це ми розробили — я не бачив плану з 19 чи 20 пунктів, який замінив набагато слабший 28-пунктний. Але ці обговорення були корисними, бо українці серйозно долучилися, як також і європейці та американці — держсекретар Рубіо в Женеві та згодом у Флориді — діяли доволі вправно.
Але росіяни взагалі не домовлялися. Вони просто повторюють свої максималістські вимоги з головних питань. І доки вони не підійдуть до цього серйозно, ми нікуди не просунемось.
Коли я сказав, що адміністрація «веде переговори сама з собою», я мав на увазі, що ми постійно вигадуємо нові позиції, сподіваючись, що бодай одна з них зацікавить Росію, аби вона почала вести реальні переговори. Це не спрацює. Не можна ганятися за росіянами, щоразу підкидаючи їм під ноги нові й кращі букети квітів, сподіваючись, що вони піднімуть один і скажуть «дякую». Набагато кращий спосіб вести переговори з росіянами — це посилювати тиск. Я не проти переговорів, і я вважаю, що з Росією можна вести серйозні переговори, але це потрібно робити з позиції сили і не обманювати себе щодо того, з ким ми маємо справу.
— Ви вели переговори з Росією впродовж багатьох адміністрацій.
— Іноді більш успішно, іноді менш.
— То, спираючись на цей довгий досвід, як нинішній момент порівнюється з попередніми періодами американо-російських переговорів?
— З часів холодної війни винесено багато корисних уроків. Андрій Громико, міністр закордонних справ СРСР [1957–85], казав, що максималістська позиція тактично вигідна, бо майже завжди дозволяє отримати щось, чого раніше не мав. Росіяни триматимуться таких позицій стільки, скільки потрібно, доки їм це вигідно.
Неправда, що росіяни не вміють вести переговори. … Вони вміють вести переговори про обмежене виведення, як зробили це в Ірані у 1946 році чи в Австрії у 1955-му. Вони вели переговори зі США щодо розробки концепції довготривалої співпраці в 1990-х і навіть на початку 2000-х. Це не спрацювало через відсутність політичної волі з російського боку.
Але російські дипломати знають, як не вести переговори, коли вони цього не хочуть, але знають і як їх вести. Джордж Кеннан [американський дипломат, автор концепції стримування] сформулював це дуже точно в 1946 році: Кремль нечутливий до логіки розуму, але надзвичайно чутливий до логіки сили. Це означає, що якщо тиснути, можна створити умови для успішних переговорів із Росією. Але цього не можна досягти, виходячи з припущення про взаємну добру волю чи спільні інтереси.
— Ви згадали важливість єдності Заходу. Які ключові перешкоди існують і які політичні та практичні кроки мають зробити США та Європа, аби зміцнити спільний підхід?
— США постійно коливаються в питанні Європи. Ми непослідовні. Іноді ми дратуємо європейців без поважної причини, а інколи слухаємо їх.
Європейці теж повинні робити більше. Їм потрібно знайти спосіб … або використати заморожені російські валютні резерви, або знайти інші механізми, щоб фінансувати закупівлю Україною озброєння. І вони мають продовжувати співпрацювати зі США в питанні оборони, зокрема збільшуючи свій внесок. …
Але США повинні визначитися, чи Європа для них — джерело роздратування чи стратегічний союзник. Неможливо ставитися до Європи як до прикрості, а потім вимагати, щоб вона діяла як стратегічний союзник. Це проблема всередині адміністрації, і її видно навіть у національній стратегії США, яку щойно оприлюднили. Критикуєте Європу, але визнаєте, що вона — наш найкращий партнер. Ну добре, або одне, або друге, але не можна постійно робити і те, і інше. Це проблема.
Якщо ми хочемо успішно протистояти російській агресії проти України, ми повинні працювати з Європою. І це означає не починати сварки з Європою без причини. Але це також означає, що Європа має зробити більше — і тут в адміністрації Трампа є рація. Європа справді повинна робити більше.
— З вашої точки зору, які основні умови не можуть бути предметом компромісу з боку України, США та Європи у будь-якій реалістичній мирній угоді?
— Дві найбільші проблеми врегулювання щодо України — це місце проходження лінії припинення вогню та безпека України після припинення вогню. Нам потрібна лінія, яка не змусить українців здавати територію та укріплені позиції на Донбасі. Ми просто не повинні віддавати це росіянам. Президент Трамп сказав, що лінією припинення вогню має бути поточна лінія фронту. Президент Трамп мав рацію, і ми повинні дотримуватися цієї позиції.
Друге — потрібно забезпечити безпеку України. Росіяни це ненавидять — але чого ви очікували? Звісно, ненавидять. Небезпечна, незахищена Україна — саме це їм потрібно. Тож ми маємо подолати цей опір і дати чітко зрозуміти, що ми будемо підтримувати українців. Це означає, що європейці повинні активізуватися у своїй «коаліції охочих» … Але вони не зможуть зробити це без американської підтримки. Це цілком вигідна угода для нас: якщо європейці попереду у забезпеченні безпеки України, ми повинні стояти пліч-о-пліч, підтримуючи їх, інакше вони цього не зроблять.
І нам потрібно подолати передбачуваний російський опір. Росіяни наполягатимуть, що ніяких західних військ в Україні бути не може. Але це не їм вирішувати. Якщо вони не хотіли західних військ в Україні, то не повинні були починати війну.
Але ми можемо рухатися до цієї позиції поступово. Я би почав, скажімо, з повітряного прикриття західної частини України літаками, розташованими в Румунії та Польщі. Але цим не повинно обмежуватися. Є й інші речі, які можна зробити, зокрема протиповітряна оборона. І це ґрунтується не лише на моїх знаннях, а й на порадах військових, які справді розуміються на цих питаннях.
Отже, нам потрібно подолати російський опір. А для цього ми повинні використовувати важелі та інструменти, які маємо, аби тиснути на Росію.
— Як різні можливі результати цієї війни можуть вплинути на нинішній міжнародний порядок?
— Дуже сильно. Якщо Росія зможе домінувати над Україною, проблеми США у світі погіршаться. Якщо Росія програє — наші проблеми покращаться. Можливо, стануть набагато кращими, можливо, трохи кращими — але в будь-якому разі кращими.
Якщо США та Європі вдасться зупинити російську агресію проти України, наша позиція в Західній частині Тихого океану зміцниться, бо китайці зрозуміють … що ми не такі слабкі, як вони думали. Але ми ще не там. Ми повинні туди дійти. Ми повинні справді успішно відштовхнути російську агресію.
І мене непокоїть — навіть дратує — те, що у нас є інструменти для цього. Я стикався з зовнішньополітичними проблемами, коли у нас не було жодних гарних засобів вирішувати та контролювати кризові ситуації. Але зараз у нас є важелі, які ми не використовуємо. Ми маємо застосувати їх, а не залишати на столі.
— Яка, на вашу думку, найбільша стратегічна помилка, якої Захід має уникнути, входячи в 2026 рік?
— Не можна здавати Україну росіянам. Дехто в оточенні Трампа спокушений зробити це, бо вважає, що таким чином Путіна можна буде схилити до співпраці. Але це не так. Це підштовхне Путіна до ще більшої агресії. Нам потрібно допомагати своїм друзям і тиснути на супротивників — це в інтересах США — а не винагороджувати супротивників та демонструвати слабкість у світі.
