Фейсбук-стрічка захлинається від захвату. Соціальні мережі розтягують на цитати "панчі" судді Вищий антикорупційний суд Віталія Дубаса у справі Юлії Тимошенко. Люди сміються, адвокати репостять нарізки з коментарями: "Нарешті жива людина в мантії". Це виглядає як ковток свіжого повітря — іронія замість мертвого канцеляриту.
Але для тих, хто розуміє природу влади, цей сміх — це звук інституційної катастрофи. Те, що маси сприйняли як "людяність", насправді є ерозією самого фундаменту правосуддя. Бо суддя — це не стендапер. І його жарт у залі суду — це не гумор, це інструмент домінації.
Суддя в залі — це найвища фігура за статусом. Його іронія автоматично визначає, з кого сьогодні можна сміятися. Коли арбітр грає на публіку, він перетворює процес на знаряддя особистої зверхності.
Згадка про "любу тещу", яка нібито припала до екрана — це не дотеп. Це сарказм, що знецінює публічність процесу. Це пряме порушення суддівської етики щодо тактовності та стриманості.
Відповідь адвокату "Я не зчитувач... може там вірус" — це демонстративне знецінення процесуальної дії. Замість серйозного розгляду доказів суддя створює в залі атмосферу недовіри до захисту, подаючи це під соусом "жарту".
Фамільярність проти прокурора ще раз підкреслює: для "стендапера" немає авторитетів, крім власного еґо. На цілком законне прохання прокурора організувати робоче місце так, щоб медіа не знімали конфіденційні матеріали, суддя кинув: "Вам якусь ширму поставити чи шо? Не можу зрозуміти". Це "чи шо?" — це не просто мовна неохайність. Це виразний прояв неповаги. Коли суддя висміює питання безпеки та професійної гігієни прокурора, він руйнує серйозність процесу. Суддя має право відмовити в клопотанні, але він не має права перетворювати сторону процесу на об'єкт кпин.
Коли в залі з’являється політика, суддя має бути вдвічі обережнішим. Натомість Віталій Дубас свідомо пішов у "баттл". Використання гасла "Почую кожного" та подальше вдаване нерозуміння "А хто такий Янукович?" — це рівень мережевого троля, а не арбітра. Це пряме втручання в політичний контекст, що заборонено принципом аполітичності.
Репліка "В 37-му році не обирали запобіжку" — це етичне дно. Жартувати на тему сталінського терору в судовому засіданні — це цинізм, який обнуляє емпатію та зневажає гідність будь-якої людини, що перебуває під тиском системи.
Але справжнім вироком репутації судді став діалог про підкуп парламенту. На слова адвоката про прикрість підкупу депутатів за $10 тисяч, суддя запитав: "А про яку ціну має йти мова?". Для судді антикорупційного (!) суду такий "гумор" — це професійне самогубство. Це нормалізація злочину. Це сигнал суспільству: "Корупція — це не зло, це просто питання прайсу". Це пряме порушення етики та стандартів щодо доброчесності та обов’язку утверджувати довіру громадськості в чистоту суду.
Чому адвокатам не можна це романтизувати?
Шановні колеги та колежанки, ваші захопливі лайки, коментарі — це професійна капітуляція. Сьогодні вам "прикольно", бо жартують не з вас. Але ви вчите суддів грати на зал. Ви запускаєте токсичну норму: завтра ви прийдете в засідання з людиною, чиє життя висить на волосині, а цей самий суддя з тим самим "чудовим гумором" зробить із ваших клопотань привід для чергового вірального ролика.
Роль судді — це як стерильність у хірургії. Якщо ти "трішки" порушив її заради жарту, то правосуддя помирає. Сарказм — це зброя сильного проти слабшого. У суді, де всі мають бути рівними перед законом, цій зброї не місце.
Популярність — це не критерій істини. Суддя не повинен бути "улюбленцем публіки". Він має бути гарантом того, що навіть найбільш неприємну людину судитимуть без приниження. Якщо ми перетворимо залу суду на філіал "Кварталу" чи "Дизель-шоу", ми втратимо право називатися правовою державою.
Джерело: facebook.com/krykuntrush
