Заяви колишнього голови Державної судової адміністрації України Олексія Сальнікова спричинили нову хвилю дискусій довкола методів роботи Національного антикорупційного бюро. Йдеться не лише про конкретну кримінальну справу, а про значно ширше питання: межі допустимого у боротьбі з корупцією та ризики для системи правосуддя.
В інтерв’ю виданню Sud.ua Сальніков прямо заявив про можливі фальсифікації матеріалів, використання провокацій та втручання у роботу автоматизованої системи розподілу судових справ у Вищому антикорупційному суді.
За словами ексочільника ДСА, у його справі мова йде не про класичне документування вже вчиненого правопорушення. Натомість, за його твердженням, окремідії мали ознаки штучного формування ситуації, яка згодом була використана як доказова база. Окремий акцент Сальніков робить на ролі так званого «провокатора», який, за йогословами, діяв не самостійно, а у взаємодії зі слідчими. Такий підхід, на переконання колишнього посадовця, суперечить базовим принципам кримінального процесу та створює ризик дискредитації антикорупційних органів.
Найбільший резонанс викликала заява про можливе втручання в автоматизований розподіл справ у ВАКС. Цей механізм був запроваджений як гарантія незалежності суддіві захист від ручного впливу на правосуддя. Сальніков наголошує: якщо подібні втручання мали місце, це вже не приватний конфлікт між слідством і фігурантом справи, а потенційна загроза всій системі судової незалежності.
Озвучені в інтерв’ю тези накладаються на ширший контекст: багаторічні дискусії навколо допустимості провокацій, якості доказів та результативності гучних антикорупційних справ. Українське суспільство неодноразово ставало свідком ситуацій, коли резонансні розслідування роками не доходили до вироків або розвалювалися в судах. На цьому тлі слова колишнього керівника ДСА звучать не лише як особиста позиція, а як сигнал про системні ризики, які потребують публічного і професійного обговорення.
Україна декларує європейський курс і водночас перебуває у стані війни, що лише підвищує запит на справедливість і довіру до державних інституцій. Саме тому питання, озвучені Сальніковим, виходять за межі юридичних тонкощів.
Чи може боротьба з корупцією виправдовувати процесуальні порушення?
Де проходить межа між викриттям злочину та його провокацією?
І хто має нести відповідальність, якщо антикорупційні механізми самі опиняються підсумнівом? Відповіді на ці питання мають дати слідство і суд. Водночас, відкритість до публічної дискусії є необхідною умовою для того, щоб антикорупційна система не втратила довіру суспільства, заради якої вона й була створена. Однак, наразі результати невтішні.
