Оскільки зараз Україна на порозі системних змін та можливості «перезапуску держави», то слід апріорі визначити «нові параметри», які будуть покладені в основу змін. Тому зараз, коли так чи інакше ми постійно говоримо про відновлення, в центрі уявляючи або "план Маршалла 2.0", або "план Маршалла, але для України», ми повинні думати не лише про інфраструктуру та відбудову зруйнованого, а про відновлення та покращення функцій, які було утрачені/пошкоджені. Включаючи забезпечення роботи інституту інтернатів. І тут є декілька моментів.
Чим довше триває війна – тим більше вона набуває рис війни на виснаження. А у такій війні значення мають не лише події на полі бою, а і стан економіки країни. Те, наскільки економіка може функціонувати, а бюджет наповнюватись грошима. Україна має серйозні виклики щодо наповнення бюджету.
На 2026 рік бюджет затверджено з дохідною частиною у розмірі 2,918 трлн грн при видатковій частині у розмірі 4,78 трлн грн. Таким чином дефіцит бюджету становить 1,9 трлн грн (що дорівнюється 18,5 % ВВП України). Враховуючи, що витрати на безпеку та оборону становлять 2,8 трлн грн (або близько 27,2 % ВВП України), включаючи 1,3 трлн грн на зарплати військовим, то майже всі доходи, які планується отримати в 2026 році йдуть на покриття саме цих витрат. Ми перебуваємо у пошуку внутрішніх резервів. На всі проблеми накладається енергетична криза, спричинена масштабними обстрілами росіян. У 2025 р. російські удари по енергетиці України набули рекордної інтенсивності (понад 600 разів росіяни влучали в об'єкти енергетики), характеризуючись переважним використанням дронів (до 90% атак) та цілеспрямованим руйнуванням енергооб'єктів у різних областях.
На фоні цього не забуваймо про соціальний вимір війни, яка спричинила масові міграції українців як в межах країни та поза ними (ВПО десь 4,5 млн, за кордоном приблизно 8- 10 млн). Ми в глибокі демографічній кризі. Історично вважалося, що криза – це нові можливості. Адже криза є переломним моментом, який, хоча й несе небезпеку, відкриває вікно для фундаментальних змін, оновлення та розвитку, як на особистісному, так і на державному чи бізнесовому рівнях, спонукаючи шукати нові рішення замість старих, що не працюють. Це час для стрес-тестування, реструктуризації, пошуку інновацій та зростання. А також можливість докорінних змін у важливих для майбутнього сферах, включаючи виховання нового покоління. Адже завжди слід пам’ятати, що нашу державу ми взяли в борг у наших дітей.
В цьому контексті натрапив на цифру, яка примусила замислитися – в 2024 р. на утримання 722 інтернатів держава витратила 11,4 млрд грн. Станом на 2024–2025 роки за словами Омбудсмена кількість дітей-сиріт оцінюється приблизно в коридорі від 61 до 67 тисяч.
А тепер давайте накладемо проблеми і побачимо, що у часи енергетичної кризи і масштабних руйнувань та пошуку фінансів на відновлення – чи варто і надалі відновлювати та відбудовувати інституціональні заклади, які більшості відомі як інтернати? Якщо В середньому це 37–50 тисяч грн. на місяць на одну дитину. Проте 90 % цих коштів споживають зарплати адмінперсоналу та комунальні платежі напівпорожніх будівель, то кого ми виховуємо в інтернатах? Чи стануть ці діти повноцінними громадянами, якщо на психологічну підтримку, реабілітації йде лише 10%? Дивна та очевидно малоефективна економіка.
Радянська система утримання сиріт – це про знущання, продукування нового покоління злочинців, про асоціальний спосіб життя вихованців інтернатів. Так, є приклади щасливих доль, але я скільки пам’ятаю, то навіть ставлення до цих дітей за часів мого дитинства чи юності було… ну вибачте, та собі. І клеймо «інтернатовський» дуже негативно впливало на все життя людини – що у відносинах, що у працевлаштуванні, та навіть у отриманні освіти – максимум це ПТУ якесь і робітничі професії.
Якщо ми говоримо про відновлення , то час настав не боятися переходити всією системою (тут багато питань до Мінсоцу та можливостей) до більш цивілізованих форм виховання дітей позбавлених батьківського піклування чи сиріт.
Родинні форми виховання у тих же США чи Євросоюзі, куди ми прямуємо, це той досвід, який дасть реалізувати принцип «гроші ходять за дитиною», це можливість багатьом родинам без дітей (з різних причин) дати родину, тепло, турботу.
І знаєте, як економіст скажу, що якщо на утримання усиновленої дитини держава навіть зараз буде готова дати 30 тисяч на місяць, родин, батьків, що готові будуть взяти її збільшиться. Бо головний страх усиновлення у нашій державі – страх животіти і не знати, як прокормити дітей, втратити роботу і прийти без грошей до родини. От з цим вже можна і треба працювати.
Можливо це десь цинічно. Але ми в такому економічному колапсі, що маємо право так говорити. Адже наше майбутнє – це діти. І якщо зараз ми не врятуємо родинним теплом ці 67, а може і 100 тисяч сиріт (війна йде, сиріт стає все більше), то питання вимирання української нації, демографії, появі на нашій землі сотень тисяч заробітчан-мігрантів – стане нашою буденністю. То чи таку Державу ми хочемо бачити у майбутньому? І наскільки така держава в майбутньому стане посиленням ЄС?
Джерело: facebook.com/ivan.us.18
