Столиця України Київ оживає попри ракетні удари російських окупаційних військ. А все завдяки людям, які будь що прагнуть бачити кохане місто живим. "Апостроф" дізнавався, як потроху оговтується столиця та чому люди, попри всі застереження про небезпеку, спішать повернутись до Києва і переживати його відродження у себе вдома.
Ожив з містом і я
Арсеній Чечоткін - відеооператор та режисер монтажу в одному з українських онлайн-ЗМІ. Коли 24 лютого всіх ранком жорстоко розбудила війна, стало не до роботи. Перший день хлопець перебував у прострації, на другий - подався у Рівне до друзів. Але, пробувши там всього п’ять днів, вирішив повернутись.
"Чому? Я не міг знайти собі місце, постійно моніторив новини, жив у стресі, скучив за містом і домівкою. Прийняти рішення повертатися було дуже складно, адже під Києвом у той час велися активні бойові дії. Але я знав, що вдома мені буде краще, - говорить Арсеній "Апострофу". - У потягу таких ентузіастів було не багато, вагон майже пустий. В цей момент, скажу чесно, дуже засумнівався, але шляху назад вже не було. Так я опинився у Києві".
Арсеній Чечоткін
Повернення в столицю було болісним. Місто порожнє й постапокаліптичне, у повітрі невпинно лунають сирени. Всюди розкидані протитанкові їжаки. Блокпостів хоч греблею гати, що на оптимізм аж ніяк не надихає. І після 16-ї не можна виходити з дому: комендантська година.
"Транспорт ходив дуже рідко, тому я добирався пішки. І взагалі, наступний місяць переміщався по місту лише на велосипеді, пішки, або на таксі. Одного разу лише проїхався на метро, бо в той час це була лотерея. Метро ходило один раз у годину-півтори", - розповідає Арсеній.
Зараз ситуація значно ліпша - адже метро ходить не раз на годину, а всього лише з інтервалом 10-15 хвилин, а це вже щось. Принаймні можна планувати маршрут. Наприклад, їздити на роботу. Інтенсивність зйомок не вельми тішить - пару разів на тиждень. Але краще, ніж нічого.
Арсеній говорить, що саме зараз відчуває місто живим - навіть попри постійну загрозу обстрілів.
"Місто в перший місяць війни - немає сигарет, магазини майже пусті і нічого, крім них, не працювало, а військових, здавалося, було більше ніж цивільних. Всі сиділи вдома. Перше поліпшення стало десь місяць тому. Я пам'ятаю, що був теплий день, війська рф якраз вивели. І ось, прогулюючись, побачив кафе, що працювало - я одразу взяв собі фільтр-каву і вальяжно її випив. А по дорозі додому побачив відкриту перукарню, де і підстригся. Тоді я зрозумів - Київ оживає", - ділиться Арсеній.
Зараз, говорить Арсеній, це вже очевидно: прибрали більшість блокпостів, на дорогах потроху з'являються милі серцю киян корки, заклади працюють майже усі - і головне, є з чого вибрати. Вибрати бар для посиденьок із друзями, кав’ярню для побачення і навіть магазин для купівлі одягу.
"Ожив з містом і я. Повернулося кілька друзів, бачимось, гуляємо, відпочиваємо. В цілому, життя вирує, хай і в лайт варіанті, - говорить хлопець. - Коли орки вимелись із Київщини, в столиці потроху стало легше дихати".
Вдома все ж краще
Системний адміністратор Антон Коваленко виїхав із Києва не одразу. Разом із мамою та молодшою сестрою перші десять днів війни перебував у Києві.
"У сестри вже були істерики і заспокоювати її було важко, - зізнався Антон. - Ми поїхали спочатку у Львів, там через комендантську годину сиділи всю ніч на вокзалі, замерзли. Потім зранку поїхали в область до людей, яких знайшли через знайомих. На місці нам сказали, що нас не готові прийняти, і ми з сумками речей, двома собаками поїхали назад до Львова. По дорозі дізнались ціни на житло і руки взагалі опустились - люди підняли їх на 300-400 відсотків".
Антон Коваленко
Але щастя є - трапились добрі господарі, які прихистили хлопця з родиною на дві доби. За ці дві доби Антон знайшов безкоштовне житло у Кам’янці-Подільському. Там родина пробула місяць, аж поки сестру не відправили до Німеччини. А Антон із мамою повернулися до Києва.
"Ми дуже не хотіли їхати, тому були щасливі повернутись. Не дивлячись на всі біди та страх - вдома все ж краще. Транспорт зараз ходить часто та багато, в магазинах є купа продуктів, в аптеках теж, працюють улюблені кав'ярні та бари. Люди гуляють парками, і за цим вельми приємно спостерігати", - ділиться Антон.
Двох смертей не буде
Роман із дружиною втекли з Києва у перший день війни - 24 лютого поїхали на малу батьківщину Романа, у Лохвицю Полтавської області.
"24-го вранці мені подзвонив мій знайомий і сказав, що почалась війна. Була п’ята година ранку. Небо червоне, залпи. Я почав збиратися, півгодини пройшло - чую, десь там бухкає, бахкає, але далеко від нас. І у дворі починається метушня – я на другому поверсі живу. Десь через півгодини мені знайомий передзвонює, питає, ти їдеш? Я кажу, та почекай, я тут в одній шкарпетці. Він каже - не прикалуйся. Збирайся швидше. Я дивлюсь у вікно – і буквально в кілометрі від нас потрапляє ракета в військову частину! Неймовірний вибух! Ми прискорюємось, вилітаємо. Відразу хаос. Я їду в ліфті, за лічені секунди купа думок, думаю, зараз наступна потрапить у будинок, зараз у ліфті застрягну, може не треба їхати", - згадує Роман ті жахливі моменти.
За кілька тижнів Роману довелось приїхати в столицю за речами. Це було саме тоді, коли нелюди чинили свої ганебні злочини у містах під Києвом.
"Світла немає, води немає. Гуркіт стоїть і вікна ходором ходять, в під’їзді двері колихало від вибухових хвиль", - говорить Роман.
Втім, люди звикають до всякого. Навіть до апокаліпсису. Рано чи пізно кожен починає певною мірою сповідувати принцип "двох смертей не буде".
Роман Ляшко
"Я коли сюди приїхав – у мене відвисла щелепа. Тут просто під будинком стоїть ПЗРК і збиває ракету, яка падає в кілометрі від дому, а люди стоять і спокійно п’ють каву. Дивляться такі – нормально там бахнуло. Я питаю, а чого ви не ховаєтесь? А вони - та ми ховались, але ж не можемо ховатись цілий місяць. Люди вже звикають до цього всього", - коментує хлопець.
Роман теж не дуже сидить вдома чи у бомбосховищах. Ризикуючи життям, хлопець їздить по селах. Але таку вже має роботу - Роман працює консультантом у аграрній сфері, в тваринництві. А відтак їздить, тож йому довелось набачитись усього - і в Київській області, і в Сумській. З "Апострофом" хлопець щиро ділиться і враженнями, і візуальним контентом.
"Я приїхав на ферму - корови бігають по селу, немає ні хазяїна, ні сантехніка, всіх повивозили. Раніше там була крута ферма, в яку добре інвестували, а тепер - анархія, нікого немає. Їду назад, бачу - розвалені будинки. Очевидно, там орки окопувались - полишали там свої речі, їхні сухпайки валяються. А також стоять спалені цивільні машини. Я зупинився. В одному з дворів, де новий, сучасний забор знесено танком (там були не бідні люди, будинки в них дуже дорогі) біля будинку, такого нівроку, стоїть повністю розстріляна машина. І раптом із двору навпроти, зі скромної хати виходить жінка й плаче. І російською, з російським акцентом, запитує мене, що я тут роблю. Відповідаю, що зупинився подивитися, що ті мразі накоїли. Вона починає ридати і говорить - у мене син інвалід, я нікуди не виїжджала, весь цей місяць в окупації я мало не з’їхала з глузду. Другий раз цього не переживу. А з цієї машини, говорить, забрали з собою в польовий госпіталь розстріляних людей. Не розумію, навіщо людей розстрілювати, а потім їх кудись тягти", - розповідає Роман.
Кілька днів тому Роман знову опинився в Києві. Звісно, зараз місто виглядає зовсім інакше. Все більше схоже на нормальне, живе, яке хоч якось, але функціонує.
"Перший раз приїздив - Київ був порожній, і жодного натяку на корки. А от зараз навіть я з тобою розмовляю і стою в корку - "тягнучка" під Києвом, у Вишневому. Блокпостів теж поменшало. Тоді навіть між селами були блокпости - через кожні 3-5 кілометрів стояли озброєні люди, які перевіряли авто, документи. Зараз цього всього менше. Але ж дзоти не поприбирали, бетонні плити не поприбирали, і вони стоять там де потрібні, і де ні. Наприклад, на Кільцевій дві смуги з чотирьох перегороджені, а автівок більше, і люди починають тиснутись. Взагалі зараз Київ ожив. Навіть деякі торгові центри працюють", - каже Роман.
Треба змінити гардероб
Марія Гончарова їздила з двома дітьми - 5 та 11 років - до родичів на Хмельниччину. Але 1 квітня вона з дітьми повернулась до Києва.
"Було страшно, - зізнається Марія. - Але тоді вже стало тихіше. Але мало взяли з собою речей, і всі вони теплі, тож тепер треба змінити гардероб і зібрати більш легкі речі. І поставити тривожні рюкзаки в коридорі. Якщо що - в авто і знову на захід України".
Марія Гончарова
Марія говорить, що це лише заради дітей. Якби не вони - то і не виїздила би нікуди. Займалась би волонтерством, пішла би в ТРО. Говорить, хочеться бути корисною - бо дуже важко сидіти місяць і чекати новин - треба робити щось корисне. До війни Марія працювала директором із маркетингу в одній із видавничих компаній. Та, як відомо, нині всім не до реклами.
"Поки знайшла єдиний варіант, як я можу бути корисна в Києві з двома дітьми на руках - доную кров, - говорить Марія. - У мене рідка група і тому знаю, що вона дуже потрібна".
Марія не шкодує, що повернулась, адже тут вона вдома. Але в разі чого - завжди напоготові знову евакуювати дітей. Будемо сподіватися, що не доведеться.
Маємо нову реальність
"У перші дні повномасштабної війни думки про евакуацію не було – надто швидко все відбувалось, - розповідає "Апострофу" журналіст Юрій Корогодський. - Я взагалі навіть не думав, що буде така ситуація. Все було, як у калейдоскопі – десант у Гостомелі, бій на Берестейській, зовсім недалеко від мене. Все таке швидкоплинне і не було ясно, як реагувати".
Юрій зізнався, що до останнього не сподівався, що буде така повномасштабна війна - на знищення міст, інфраструктури, житлових кварталів.
"Росіяни знищували окремі міста і на Донбасі. Але тоді про це менше було відомо, країна менше відчувала війну, на жаль. У 2015 році повністю зруйнували Вуглегірськ – відносно невелике місто на Донбасі, що було на шляху до Дебальцевого. Теж були гради, і міста не лишилось", - розповідає Юрій.
У чоловіка склалося розуміння, що Київ теж можуть оточити й почати руйнувати житлові квартали. Тому Юрій після кількох днів вагань зважився на поїздку до друзів у Івано-Франківськ. Там Юрій міг працювати віддалено - провадити інформаційний фронт.
"6 березня сів у евакуаційний потяг із Києва, - говорить Юрій. - На щастя, перші дні евакуації минули, сісти було вже легше".
У Івано-Франківську було присутнє відчуття безпеки. Хоч і гатили по аеропорту, але ж це були разові акції. На загал місто виглядало спокійним, привітним. Щоправда, про гнітючу ситуацію нагадували зачинені кафе.
"В кінці березня звільнили Київську та Чернігівську області. Була радість і думки бігти на вокзал, нарешті повертатись, щоб бути не в евакуації, а вдома, де краще в будь-якому разі, - розповідає Юрій. - Але наступного дня показали ці страшні відео з Бучі. Потім загалом пішла інформація про жертви та мінування. Не ясно було, що робитимуть росіяни – я підозрював, що це вони відійшли на кілька днів, щоб перегрупуватися, а потім повернутися назад. З'явилося бажання перечекати, подивитись, якою буде ситуація в місті, чи буде в Києві транспорт, торгівля тощо".
Юрій Корогодський
Втім на початку квітня Київ почав відроджуватись. Перша ознака живого міста - це, звісно, кав’ярні. Ось тоді Юрій вирішив - час додому. Друзі умовляли залишитись, але 13 квітня журналіст вирушив до столиці.
"Все таки бути в Києві – більш нормальна для мене ситуація, - зізнається Юрій. - Якщо не рахувати обстріл кілька днів тому, то загалом життя в Києві хоч і все ще напружене, але ж повертається до мирного існування. Транспорт, торгівля працює. Людей, автомобілів не так багато, як у січні, але зараз це значно більше схоже на нормальне місто, ніж коли я йшов на вокзал 6 березня. Тоді дійсно відчувалась напруга і очікування штурму, бомбардування, чогось страшного".
Юрій нагадує, що сьогодні ризикує кожен, хто перебуває на території України. Бо, на жаль, ракетні обстріли досі ніхто не скасовував.
"Це реальність, у якій ми живемо. Можуть стріляти з Білорусі чи з росії. Нас люблять порівнювати, коли треба і не треба, з Ізраїлем. Так от в Ізраїлі - хоча є військова перевага над сусідами і угоди про припинення вогню - люди знають, особливо в південних районах, що можуть бути й ракетні обстріли. Можуть бути, а можуть і не бути. Це ситуація, в якій країна живе досить довгий час. На жаль, у нас зараз вимальовується щось подібне", - говорить Юрій.
Київ - це фортеця
Сергій Тимченко разом із дружиною та маленьким сином виїхали з Києва 24 лютого о 7 ранку. Чоловік вивіз родину до Ужгорода, звідки згодом його дружина Євгенія та син подались в Угорщину. Сергій же спершу вирушив до Чернівців, і кілька разів навіть допомагав людям - вивозив їх на кордон із Румунією. Потім, коли звільнили Київську область і Житомирську трасу - вирішив їхати до столиці. Оскільки має авто, займається гуманітарними перевезеннями, курсуючи час від часу по регіонах України.
"Київ – це фортеця у самому класному сенсі цього слова. Військові, блокпости, все відносно налагоджено. Дуже багато бачив по Києву розбитої, підбитої або трофейної російської техніки", - розповідає Сергій.
Сергій говорить - довоєнного комфорту, звісно, бракує. Але на загал функціонує все, чого люди потребують для більш-менш нормального життя.
"Ми звикли, що в будь-який час можна піти щось купити, а зараз не так. На п’ять хвилин провтикав - і все. Магазин закрився. Але є така чудова річ, як людська згуртованість. Ти щось завтикав, пишеш у чат ЖК, і одразу в тебе там вже з’являються потрібні речі", - розповідає Сергій.
Сергій Тимченко
Сергій каже, що відчуває радість, дивлячись, як люди гуляють із дітьми на вулиці, п’ють каву. Щоправда, активне життя вирує в столиці строго до 22-ї години. Потім - анічичирк. Лише військові, бо комендантська година.
Та й торгівля повертається до життя повільно. Це відомо - логістика нині не та. Тож вибирати не доводиться.
"У "Рівер молі" відчинених магазинів відсотків 40. Решта зачинена. У знайомого свій бар, то він говорить, що є проблеми з тарою, склом, логістикою. Особливо, якщо виробництво було на сході - наприклад, під Харковом. Тому викручуються, як можуть - наприклад, замість скляних пляшок наливають у пляшку з-під "Моршинської", - зізнається киянин.
Є ще одна дуже вагома ознака повернення Києва до повноцінного і яскравого життя. Ні, ми зараз не про продаж алкоголю з 11 до 16. Ми про спортклуби, які вже почали відкривати свої двері для бажаючих привести себе в тонус та позбавитись від стресу у здоровий спосіб. Тому ті, хто бідкається відсутністю повноцінної свободи перебування в лісі через можливі мінування представників сусідньої "люблячої" держави - мають змогу витратити калорії у київських спортзалах, та ще й за знижками.