Якщо згадувати жанр українського детективу, то передусім на думку спадає творчість Андрія Кокотюхи. Не таємниця, що Кокотюха любить літературу, кіно, алкоголь, а також пишається тим, що є Скорпіоном. Про все це письменник розповів в інтерв’ю "АпострофуLime", а також пояснив, чому Віталій Чепинога його активно рекламує.
Андрій Кокотюха
Читайте також: Блогер Влад Шевченко, який спародіював Трампа, розповів про хейт у мережі.
- Зараз прийнято говорити про дуже популярні сегменти культури – "театр і війна", "кіно і війна". Яке місце у цьому ланцюжку займає "література і війна", "книга і війна"?
- Треба визначитися із словом "популярний". Якщо ви запитаєте в людей маршрутці або на базарі, коли вони востаннє були в театрі або купляли книжку, а це теж наші з вами співгромадяни, які живуть під час повномасштабної війни, ви почуєте здивовану відповідь. Ці люди ніколи не зрозуміють слово "популярне". Тому тут треба говорити не про популярність, а про те, що в певних сегментах культури звільнилися ніші, які досі не були заповнені україномовним продуктом. Цільовій аудиторії, яка ходила в театр і раніше, яка купувала і читала книжки, слухала музику, ходила в кінотеатр, раптом запропонувала ті способи проведення дозвілля, ту розвагу, до якої вони звикли, але не хочуть споживати це російською мовою. За межами цих спільнот це не буде популярним і затребуваним ніколи. Для того, аби це було популярним, не досить зусиль знизу, не досить роботи окремо взятих менеджерів книгарень, театральних менеджерів тощо. Потрібна державна політика, в чомусь навіть агресивна, для захисту цих сфер культури.
А місце, яке займає книга, ми теж не можемо визначити. Наприклад, у Києві зараз відкриваються модні книгарні-кав’ярні, але не треба забувати, що подібне вже було, як казав колись Кучма. Наприклад, в 2000-х роках була книгарня "Буква", якою займалася чиновниця Світлана Зоріна. І теж існував той самий формат: книги, кава, а на інших поверхах ще й кіно показували. Те саме було і в інших кількох книгарнях, але таких форматів було небагато.
Зараз все відновлюється. Щоб зрозуміти, наскільки це стало затребуваним, треба щоб подібні книжкові простори відкривалися у Шепетівці, в Жмеринці, в моєму рідному Ніжині, в Шостці, в Хусті.
- У прикордонних містечках…
- Так, особливо там потрібно відкривати ці простори. Щойно в кожному місті, містечку, населеному пункті буде якийсь формат книжкового простору, де не просто стоять книжки і сумує продавець, а де працюють з читачами, де охоплюють якомога ширше читацьке коло, лише тоді ми можемо побачити, наскільки це затребувано. Сьогодні можна говорити лише про тенденцію, моду і повторення певних форматів, які вже були в межах міста Києва.
Читайте також: "Свята правда в руках цієї жінки". Олена Кравець зробила зізнання щодо школи та психічних розладів.
- А можна говорити, що зріс попит на читання саме українською мовою?
- Попит на читання – теж умовне поняття. Якщо ми в Києві бачимо великі книжкові фестивалі, на які ходять десятки тисяч людей. Наприклад, на ВДНГ цьогоріч було 57 тисяч відвідувачів, дехто писав, що близько 70. А в Києві населення під час війни більше трьох мільйонів разом з ВПО. Відкиньте немовлят і старих людей і залишиться десь два мільйони проти 70 тисяч. Це теж не зростання попиту, про який ми з вами говоримо.
- Віталій Капранов нещодавно висловився, що зараз велика кількість нецікавих детективів, тому досі актуальна класика. Ви погоджуєтесь з такою думкою?
- У нас в Україні багато фантастики і фентезі, трішки менше любовних романів. Серед українських авторів детектив найменш популярний, я не наберу й двадцяти людей, які пишуть детективи. Фентезі і фантастика – це світ нераціонального, казкового, ірреального, а мелодрама – світ емоційного. Писати ж детективи складно. Українці не вміють мислити раціонально, що довели вибори 2019 року.
- А на наступних виборах за кого будете голосувати?
- А давайте спочатку ми побачимо кандидатів.
- Добре, повертаємось до детективів. Я так розумію, що детектив не може конкурувати в Україні з мелодрамами і фантастикою?
- Детектив та історичний роман, в принципі, стоять серед лідерів читацьких вподобань, але коли йдеться про перекладну літературу. Ви подивіться, скільки зараз перекладної літератури. Ми з однією блогеркою сперечалися пару місяців тому. Я їй доводив, що після великих ярмарків в топах продажів великих видавництв переважно перекладна література, а вона мене переконувала, що це неправда, що в топах продажів українська література. Для прикладу вона наводила мені малі видавництва, які працюють зі значно меншою кількістю авторів. І відповідно якщо у них пріоритет саме український автор, то, звичайно, вони поставлять цього автора в топ продажу. Якщо ж говорити про детективи, то з ними в Україні ситуація плачевна. Але ж картина печальна загалом із українською художньою прозою, бо 80% авторів писати не вміють. Можливо, Віталій Капранов це мав на увазі в ширшому питанні як видавець.
Читайте також: Фагот назвав артиста, який вразив його після початку війни.
- Чому українські автори не вміють писати?
- Бо вони мало читають перекладної літератури, на яку повинні орієнтуватися. Український автор, який раніше не видавався, у воєнні роки має шанс це зробити. А видавцям треба заповнювати те, від чого вони відмовились, зокрема від російських перекладів. Варто сказати і про те, що автор в Україні завжди був упосліджений. Тому він шукає не читача, а видавця. Український автор хоче висловитися, а не розказати історію. Навіть якщо він обирає для себе жанрову літературу. В українських авторів власне "я", власне его випирає над сюжетом, а пересічний читач, коли шукає собі книгу, дивиться на сюжет, описаний в анотації. Для порівняння візьміть, будь ласка, книгу перекладну і порівняйте з книгою українського автора. Ви побачите, що анотація перекладного автора чітко структурована, а анотована книга українського автора у більшості своїй дуже абстрактна. Я ж звик до чітких і конкретних анонсів, бо формулюю плани, синопсиси тощо. Від мене вимагають чітко сформулювати, про що моя історія, чим вона відрізняється від інших у сюжетному плані.
Олексій Гнатковський і Андрій Кокотюха в Івано-Франківську
- На Вашу думку, які автори в Україні, які пишуть про війну, є авторитетними?
- Я вважаю, що краще напише про війну людина, яка професійно володіє словом, аніж той, хто в окопах. В окопах сидять люди, які мають безцінний досвід. Але є одна проблема – не всяка людина готова про це говорити. І не кожна людина, яка має цей досвід, може бути письменником. Із тих, хто реально воював, і зараз є військовослужбовцем, — це Артем Чех. Це один з найпрофесійніших сьогодні авторів-військових. У нього є цікава книга «Пісня відкритого шляху», виконана в координатах вестерну.
Читайте також: Де зараз подруга Лесі Нікітюк, з якою вона перемогла на "Розсміши коміка".
- На фронт пішло і чимало поетів, які вже заявили про себе…
- Так. Але я чітко відділяю: поезія – це емоція, рефлексія на подію. Написати поезію – це одне, а написати прозу – це інше. Я б обережно запропонував герою поділитися фронтовим досвідом із професійним автором. А вже професійність автора полягає в тому, аби правильно цей досвід передати, бути актором, аби перевтілитися в людину, яка оповідає. Щоб грамотно скласти цю книжку, аби вона була за всіма законами драматургії написана.
Дуже багато з 2014 і 2015 року з’явилося прози фронтовиків. Вона надзвичайно щира і в ній викладені реальні факти. Згадаю і мою книгу "Врятувати березень". Про кілька тижнів, які герої переживають в окупації Київщини. На щастя, я в окупації не був, але слухав історії живих людей, вивчав публікації. Також поставив видавцю умову, що там не буде сцен насильства і жорстокості, а це буде більше атмосферна історія.
- А Ви, до речі, як пишете такі книжки, перед друком пропрацьовуєте якісь моменти з психологом?
- Саме цю книжку читав професійний психолог. Це була моя умова. Він, до речі, висловився, що пережив подібний досвід і автор його передав правильно. Також була історія з авторкою Дариною Гнатко, яка спробувала написати книгу "Буча. Історія одного полону". Від цієї книги відмовилися, коли вона була на стадії іти в друк.
"А для дітей писати ще важче, бо треба уникати менторства, повчання, треба зосереджуватися на сюжеті..."
- Так, бо були спекуляції на болючу українцям тему. А читача, як і глядача дуже важко обдурити. Тут ми можемо згадати і про стрічки про жахи війни "Юрик", "Буча", які викликали скепсис у суспільстві. На Вашу думку, як правильно працювати над такими проектами, аби вони не сприймалися як "танці на кістках"?
- "Юрика" я бачив, на відміну від "Бучі". До "Юрика" було несприйняття агресивне, а до "Бучі" ще до виходу було ставлення скептичне. "Юрик" - це просто ідеологічна диверсія. Я знаю, за які гроші його знімали, хто його робив, як працювали над проектом. Його зробили люди хороші, з благими намірами, але криворукі, які не знали, як підходити до роботи з таким матеріалом і йшли не за логікою подій, а за драматургійною доцільністю. Звідси і був у бомбосховищі Маріуполя телефонний зв’язок. Бо так простіше і не треба заморочуватися, шукати обхідних шляхів. Стосовно "Бучі", то ще на стадії підготовки цього фільму я написав кілька обережних текстів щодо того, чи варто це робити. Мова про те, що треба бути дуже обережними, аби це була ручна ювелірна робота, а не кавалерійський набіг. Ті, хто відстежували ситуацію, чекали з нетерпінням фільм "Буча", аби його розгромити. Але зараз переважно пишуть, що нічого страшного, просто вийшло посереднє кіно. Ось і все.
Читайте також: Дантес програв у конкурсі краси неочікуваному музиканту.
В мене минулого року вийшов чотирисерійний фільм "Окупація" на 2+2, до якого не було жодних претензій. Чому? Бо мене консультують фахівці, не дають написати ні вправо, ні вліво, щоб не було ніякого трешняка, аби ситуація була правильно змодельована і не повторювала щоденних новин. Я робив це на історії, яку мені розповів актор Геннадій Попенко, який пережив окупацію на Київщині. Він там грав одну з епізодичних ролей.
- За Вашими спостереженнями, що найбільше люблять читати військові?
- Розкажу про мій особистий досвід. Військові переважно просять історичні і ретроромани, бо хочуть переключитися і видихнути. Нещодавно мені зателефонував військовий і каже: "Знайдіть мені чергове ретро, бо так "оголодали", що знайшли любовні романи". Але це лише мій досвід спілкування з військовими. Можливо, хтось скаже абсолютно протилежне.
- Ви почали писати ретроромани з 2014 року. Зараз виношуєте ідею написання ретророману, який би повертав людину в інший світ, де немає війни, кровопролиття, жахів? Чи керуєтесь переважно тим, що Вам скаже видавець, який досліджує читацькі вподобання?
- Якщо видавець мені скаже, це означає, що йому каже читач, який готовий за це заплатити. Але читач справді сьогодні хоче ретророманів. І цього року справді десять років, як вийшов перший ретроцикл в Україні. "Адвокат із Личаківської" задав тренд і моду, тон серед українських авторів на ретророман. Більше десятка авторів пишуть ретро в будь-яких жанрових формах: мелодрама, драма чи то детектив. Правда, детектив – це завжди кров і вбивство, від цього неможливо відійти. До речі, книги про маніяків в Україні дуже затребувані за моїми спостереженнями.
Читайте також: "Тамбовський вовк" Жидков зробив жахливе відкриття у даті великого нападу РФ на Україну.
- Що важче написати: детектив для дітей чи детектив для дорослих?
- Детективи взагалі важко писати. Найлегше писати потік свідомості і видавати це за високу літературу. Детектив – це раціональна книга. А для дітей писати ще важче, бо треба уникати менторства, повчання, треба зосереджуватися на сюжеті, аби він був динамічним, не провисав, щоб не було пафосу. Але ще така обставина, щоб там не було вбивств. У мене у книзі "Гімназист і чорна рука" хлопчик натикається на труп. Більше там нічого кривавого немає. Але є категорія батьків, які пишуть листи, підходять на ярмарках і нарікають, мовляв, навіщо дітям про трупи розказують. Хоча діти з особливим задоволенням дивляться фільми жахів, люблять зомбі і всілякі страшилки. І часто у мене діти запитують: "А у Вас є жахи?".
Кокотюха любить котиків
- А чим українські письменники можуть здивувати світову спільноту? Вони мають ексклюзивну фішку?
- Ми маємо навіть дві такі фішки. Українські письменники дуже хочуть здивувати світ. А друга фішка – хочуть Нобелівську премію і Оскар. Але не за документальний фільм, як у Мстислава Чернова, а, наприклад, за "Довбуша" або "Кіборгів". От хочемо Оскар і все. А здивувати треба не світову спільноту, а Україну, свого сусіда по вулиці, свого співгромадянина. Здивувати так, щоб він захотів читати українське, платити за це гроші. Щоб приємно здивований український читач приходив до тебе ще раз. Якщо таке буде, то, можливо, і світ буде здивований. Ось чому польські автори не хочуть здивувати світ? Чому чеські, румунські, болгарські автори не хочуть здивувати світ? А лише ка**пи всюди лізуть зі своєю вєлікой руской культурой. Бажання бути великим, бажання бути величним – це насправді від меншовартості. Українці ж дуже довго не мали своєї суб’єктності як нація, як держава. А зараз дуже хочеться докричатися і до центру Землі, і до Космосу, і до Всесвіту. Це хвороби зростання, де ключове слово хвороби. Андрій Курков якось мені розповідав історію, яка дуже сподобалася. Мовляв, у Німеччині живе письменник, який пише про свій регіон, він популярний у своєму регіоні, має 50-100 тисяч своїх читачів і йому більше не треба. Йому добре і він не прагне здивувати світ. Важливо бути цікавими собі, бо ж якщо ти не цікавий собі, то світ тобою ніколи не зацікавиться. Будучи цікавим собі, ти проживеш своє життя. Не треба намагатися стрибнути вище голови, як цього хочуть багато українців.
Читайте також: Олег Винник перервав тривале мовчання та оголосив дату повернення на сцену.
- Чи вірите Ви в гороскопи? Я не раз спостерігала, як Ви наголошуєте на тому, що Ви Скорпіон. Це вплинуло на написання книжок, на якісь моменти передбачення чи інші нюанси у житті і творчості?
- Звичайно. Немає поганих знаків, є погані представники цих знаків. Йозеф Геббельс, Андрій Єрмак – це Скорпіони, але погані представники цього знаку Зодіаку. Ален Делон, Нестор Махно - це хороші представники цього знаку. Власне, Нестор Махно був неоднозначно особистістю, бо чітко не можна визначити його громадянську позицію, він хитався постійно від одного до іншого, його не можна назвати борцем за українську волю та ідею, але, тим не менше, це є один із символів. Цікаво і те, що Махно без жодної освіти зібрав найпотужнішу армію в Україні і зміг протриматися. І це лише тому, що він Скорпіон. Бо всі знаки роблять однаково, а Скорпіон на міліметр більше завдяки певним рисам, які закладені. Це і критичне, і раціональне мислення. Але його можна спрямувати в зовсім інше русло. Наприклад, Геббельс і Троцький були руйнівниками, а Ален Делон або Лесь Подерв’янський – творці. Певна інтуїція, стриманість, уміння тримати дистанцію з ідіотами і навпаки - контактувати з людьми, з якими хочеться мати справу. Це все скорпіонське.
- Останнім часом у Facebook Вас дуже активно рекламував дотепник Віталій Чепинога. Ви мали якісь домовленості? Ви замовляли такий піар і платили гроші чи це випадковість?
- Звичайно, Чепинога у мене на зарплаті.
- І скільки Ви йому платили?
- Не скажу.Я йому і надалі платитиму. Ми з Чепиногою знаємося сто років, це все невипадково. У нас з ним була спільна юність, спільна молодість і п’янки.
- Я знаю, що Ваша слабкість – це вино. Як часто вживаєте і чи маєте час на посиденьки з друзями і кумами?
- Я люблю це робити передусім сам із собою. Мені потрібен цікавий співрозмовник.
