Оксана Дмітрієва – українська режисерка театру ляльок, головна режисерка Харківського театру ляльок. Багато гастролює та експериментує з різними театрами в Україні та за кордоном. В інтерв’ю "Апострофу Lime" Оксана розповіла про роботу з театром в Івано-Франківську, цікаві зустрічі у Хорватії, проблеми рідного театру у Харкові, а також висловилася, яких тем потребує український театр.
Оксана Дмітрієва
Читайте також: Народна артистка Ада Роговцева повідомила про тяжку втрату.
- Оксано, нещодавно у Франківському драмтеатрі відбулася прем’єра вистави "Медея". Як Вам працювалося з колективом театру, зважаючи, що Ви знайомі з театральними командами Києва, Львова, Харкова?
- Я актороцентричний режисер, який закохується в команду, з якою працює. Тому будь-який колектив, який Ви пригадали, особливий і неповторний для мене. Завжди складно ставити вистави не в стінах рідного театру, бо вдома, у Харкові, ти вже розумієш і відчуваєш своїх акторів навіть не говорячи. Це контакт, який ми встановили за багато років співпраці. А подорожі завжди відкривають щось нове, коли ти за дуже короткий час маєш відчути людину, аби вона змогла довіритися і стати співавтором роботи. Франківці відкриті, щедрі на емоцію і дуже особливі своєю яскравою енергією. Актори франківського театру багато працюють, у них надскладний графік. Коли я подивилася на цей графік, то подумала, що це просто за межами можливого, але Ростислав Держипільський з усмішкою сказав, що все вийде. Так і трапилося.
Вистава "Медея"
- Чому цього разу обрали античну міфологію? Чому "Медея" Евріпіда і теми роду й чужинства?
- Саме в цьому матеріалі я розбиралася і намагалася з акторами торкнутися свого коріння, говорити про відчуття провини, про те, що відчувають багато людей зі Сходу, де відбуваються найкривавіші події. Ми ж не стали українцями в одну мить. Наприклад, я та людина, яка виросла на російській літературі, і для мене була важлива рефлексія через "Медею", аби переосмислити багато речей. До повномасштабного вторгнення тема роду почала звучати у Харківському театрі ляльок. Ми зробили складну виставу за мотивами Гарсія Маркеса "Сто років самотності". Це теж були спроби відповісти на запитання, хто я, навіщо я і куди прямую. Ми не зможемо рухатися в майбутнє, якщо не зробимо діагностику минулого. Я дуже вдячна замдиректорці франківського театру Ірині Чужиновій, яка влучно висловилася, що Медея - це Касандра навпаки. Касандра передбачає майбутнє, а Медея повинна зібрати пазли минулого. Якщо ми не будемо розмовляти про травми минулого, то не зможемо рухатись далі. Це складна і безкінечна праця від особистих рефлексій до колективних.
- Тема війни є промовистою у всіх видах мистецтва, а в театрі - особливо. Ви у своїх виставах подаєте її, не відриваючись від реалій – тут і зараз… Якою ж має бути сучасна мова театру, зрозуміла і дорослим, і дітям?
- Я знаходжуся у пошуках цієї мови. Мабуть, сама доля пропонує мені такий сценарій – працювати з різними театрами і митцями, літературою. Це дуже цікаво і складно, бо завжди це пошуки чесного діалогу. Моя можливість займатися зараз мистецтвом – велика відповідальність і розкіш щось промовляти, коли хтось жертвує своїм життям на війні.
- Якого театру і яких сенсів передусім потребує глядач?
- Глядач завжди вимагає чогось простого на зразок комедії. Але ми повинні вести глядача і маємо пропонувати незручну розмову. Ми не можемо бути відокремленими від того, що відбувається зараз. Тема відірваності від Батьківщини або тема повернення людини з війни в суспільство, яке теж травмоване, – це дуже важливо. Нам усім не вистачає любові, терпіння, емпатії. Тому класичні тексти – це діаманти, бо вони відгукуються на виклики нашого часу. Інша справа, що треба, аби хоча б раз на десять років з’являлися нові переклади того ж Шекспіра, Евріпіда, аби ці переклади були свіжим оком на болючі теми. В роботі з акторами ми викристалізовуємо ці тексти, залишаючи лише актуальне.
"Класичні тексти – це діаманти, бо вони відгукуються на виклики нашого часу"
Читайте також: Із фото Андрія Данилка сталася прикра помилка.
- Ви співпрацювали з військовим театром в Боснії і Герцоговині. Чим відрізняється театр у Сараєво від українських театрів у питаннях культури, яка дає силу вижити під час війни?
- Цей театр неймовірний, він виник під час війни у Сараєво. Актор, який грав у моїй виставі "Отелло", був тоді підлітком. Ермін розповідав, що тоді він бігав у цей театр на вистави, аби набутися разом. Мрія стати актором виникла тоді, коли він дивився вистави. Для цих людей хоч війна позаду, вони її пам’ятають, шрам залишився на все життя. Під час роботи мені допомагала дівчинка-драматург, яка розповідала, що своє дитинство провела у підвалі. І це схоже на те, що відбувається з нами зараз. Цікаво, що ці актори мають персональних психотерапевтів, з якими вони радяться і думають. Нашому суспільству також потрібні якісні спеціалісти, аби пропрацьовувати травми.
- Але українські театри мають дуже сильний людський фактор…
- У нас свій власний шлях. Поки ми самі себе не почнемо поважати і відмічати свої перемоги, ніхто інший цього не побачить. У нас багато проблем, зокрема якщо я почну зараз говорити про наш Харківський театр ляльок, це займе кілька годин і здаватиметься, що це одна суцільна проблема. Я хочу говорити про гідність. Завжди цікаво дивитися на інші театри, коли ми чомусь дивуємось, це стає нашим особистим надбанням. Відношення акторів Сараєвського театру було дуже відповідальним, фантастична дисципліна, довіра і професіоналізм. Цей театр працює і з класикою, і з сучасними текстами, і потужна робота з гострими для суспільства темами. Це щастя працювати з талановитими людьми, які ніколи не бувають простими.
Читайте також: На честь 30-ліття "Території А": співачка Рудницька розповіла про нагороду від митрополита Епіфанія.
- Оксано, під час гастролей Ви перетиналися з відомими світовими зірками, акторами, політиками?
- Моя улюблена історія пов’язана з містом на острові Малий Бріон у Хорватії. Проект Ukrainian Artists Camp організувала Вероніка Склярова. Я була в таборі, присвяченому роботі з травмою. Це було зроблено разом із хорватською режисеркою Лєнкою Удовічкою. Якось я їй розповідала про те, що до великої війни ми працювали над п’єсою Брехта "Матінка Кураж та її діти". Єдиний вірш, який ми залишили російською: "Мой брат – завоеватель. В стране у нас теснота. Чужой страны захватить кусок - заветная наша мечта". Переклад вистави робив Сергій Жадан. Лєнка додала, що також робила цю виставу і теж залишила ці рядки. Співпадіння зігрівало душу. А згодом була чудернацька історія, пов'язана з чоловіком Лєнки Удовічки – хорватським актором, зіркою Голлівуду Раде Шербеджія. На острів приїхав майже весь уряд Хорватії, аби познайомитися з українською делегацією. Ми сидимо за великим довгим столом, де відбуваються серйозні розмови і тут з’являється Раде з гітарою. І зовсім змінюється атмосфера, міністри витягуються по струночці, коли бачать улюбленого артиста. Це ще той кадр. І Раде каже: "Ви займаєтеся тут чимось серйозним, а я хочу заспівати пісню Оксані". І він виконує пісню з вистави "Матінка Кураж та її діти". І це було і смішно, і ніжно, і було відчуття, що під час виступу актора розвіявся весь пафос. Саме до такого ставлення потрібно рости нам, коли говорить актор, поет, письменник. Тобто цінувати цей голос.
"Жираф Монс"
- З якими проблемами зіткнувся Ваш театр у Харкові через недолугу політику чиновників?
- Наш театр потерпає від різних трансформацій. Грошей не вистачає на театри, які не входять в зону інтересів влади нашого міста. Немає ніякої підтримки. Театр, де актори отримують зарплатню 35% від ставки – це 2000 грн. Просто якісь нереальні речі, з якими стає все складніше і складніше. Мені завжди здавалося, що зберегти людський капітал – дуже важливо. В Харкові ми його не зберегли, бо на такі копійки нереально вижити. Ми затягнули ремені так, що далі їх нема куди затягувати. Коли некомпетентні люди пропонують щось дивне і алогічне, це важко зрозуміти. Наприклад, нам пропонували зробити театр онлайн. Але людям потрібне живе мистецтво. Коли наше життя вирішують чиновники, які не мають ніякого професійного відношення до театру, це веде до руйнації. Чиновники не знають імен і цінності тих творчих людей, які є в просторі цього міста. І це дуже виснажує і викликає лють.
Читайте також: "Я не пишу, а тут я не витримав": Бєдняков згадав свою реакцію на поїздку Івлєєвої в Маріуполь.
- А якщо говорити про ставлення до мистецтва театру ляльок у Європі і в Україні – різниця суттєва? Театр ляльок – це ж не лише для дитячої аудиторії…
- Так. Нам в Україні з цим працювати і працювати. У нас це винятково театр для дітей, спаплюжене сприйняття, залишене у спадок з Радянського Союзу. Але це ж маячня, бо це театр метафоричний, інтелектуальний, вишуканий, театр-ребус. Вивіска "Театр ляльок – це для дітей" - неправильна. Наш театр славився тим, що до війни був потужний репертуар і для дітей, і для дорослих глядачів. І Мольєр, і Шекспір, і Маркес були в репертуарі.
Під час війни ми тричі побували у Франції на фестивалі у Шарлевілі – найкращому фестивалі ляльок у Європі. І мені було дуже приємно, коли на виставі "Жираф Монс" була повна зала дорослих і дітей. Після цієї вистави про події війни директор фестивалю написав: "Оксано, Ви поїхали, а в Шарлевілі продовжують говорити про життя маленького жирафа".
- Оксано, Ви як митець маєте авторитетів? Цікаво почути Ваш топ-5 українських режисерів на театральній мапі України.
- Я з великою повагою ставлюся до колег. Багато цікавого, зокрема роботи режисерів Тамари Трунової, Макса Голенка, Івана Уривського, Давида Петросяна і ще багатьох інших. Я дуже поважаю режисерку, яка зараз в лавах ЗСУ, Олену Апчел. Пишаюся нашими чесними розмовами, які роблять іноді боляче, іноді соромно і спонукають розвиватися. Ціную дружбу з театрознавицею Іриною Чужиновою.
"Я з великою повагою ставлюся до колег"
Читайте також: Названо причину смерті учасника "Ліги сміху" Олександра Чечуна.
- Якось Ви розповідали, що на початку великої війни колеги з країни-агресорки вибачалися через страшні події в Україні. Зараз з кимось спілкуєтесь?
- Одразу згадується моя вчителька-мистецтвознавець Ірина Уварова, яка багато зробила для відродження українського вертепу. Коли ще в 2014 році розпочалася війна, вона вже була дуже старенькою і сказала мені: "Вибачте нас". Вибачилась якось так, наче передбачаючи страшне майбутнє, яке гряде. Найкращі уроки режисури я отримала від Ірини Павлівни. Напевно, добре, що вона не дожила до повномасштабного вторгнення, бо для неї це було б ударом.
Є декілька близьких друзів-лялькарів, які також підтримують Україну. Таких людей дуже мало, це було для мене страшним відкриттям, бо ми багато в чому були орієнтовані на Росію до великої війни.
- Оксано, де зараз Ваші родичі з Краматорська?
- Племінниця працює в Краматорську, а мама з сестрою в Івано-Франківську. Віддалялися від дому потроху: спочатку була Полтава, потім Дніпро, а зараз Івано-Франківськ. Я ж мандрую з 17 років. З особливою теплотою згадую Крим, Сімферопольський театр ляльок. Крим – це місця сили. Нещодавно трапилася цікава історія. Я була у Львові і зайшла у татарську кав’ярню поруч із театром Заньковецької, де зустріла фотографиню Зару із Сімферополя, з якою ми давно не бачились. Це зворушливо. Загалом дуже багато таланових людей з Криму виїхало, а дехто залишився там через певні причини. Це все долі.
