Ольга Комановська – українська театральна та кіноакторка, яка працює у Франківському драмтеатрі. Стримана та спокійна в житті, а на сцені - Гертруда, Сивілла, Зюзя, Палашка, Коко Шанель і… "Можна я буду курити?" - так розпочинається наша бесіда. "Будь ласка, вмикаю диктофон і поїхали...". В інтерв’ю "Апострофу Lime" Ольга розповіла про рідний театр, роль, яка довела її до сліз, мистецькі експерименти та згадала про роботу в рекламі.
Ольга Комановська
Читайте також: "Втратив горде право називати себе піхотинцем": Положинський у День піхоти згадав своє перебування на фронті.
- Ольго, нещодавно Ви отримали звання народної артистки України. Як Ви ставитеся до звань, нагород та відзнак? Чи не вбачаєте в цьому совковий атавізм?
- Так, система нагород в Україні тягнеться ще із совка, думаю, що ці всі застарілі традиції треба міняти або викорінювати. А акторство – справа мого життя і я, мабуть, вже нагороджена долею. Визнання – це скоріше бонус, який дуже важливий для моїх близьких та рідних. Для мене ж пріоритет – мій глядач і його визнання.
- У Драматичному театрі імені Івана Франка, який є одним з найкращих в Україні, Ви працюєте з 2002 року. За цей час як він помінявся?
- Наш театр своєрідний. Ростислав Держипільський модернізував його, привів справді талановиту команду. Коли до нас приїжджають режисери з-за кордону, то часто кажуть: "Ви дикі, з шаленою енергією". Ми, звісно, щось можемо запозичити у європейських театрів, якщо йдеться про форму, сценічні засоби, акторську мову та пластику, але ось саме енергія неповторна.
- Франківський театр співпрацює з різними режисерами. Почерк якого митця є близьким для Вас?
- З Ростиславом Любомировичем працювати дуже комфортно, він мені довіряє у всіх проявах і знає, як мене влучно вкрапити у своїх виставах. З польською режисеркою Маєю Кричевською я не знайома особисто, але її вистава "Дзяди" - це дуже сильна робота. Сподобалась мені Оксана Дмітрієва, ми з нею багато говорили про все, не лише про театр. Запам’яталась робота зі словенським режисером Томі Янежичем над виставою "1975". Він сказав мені: "Олю, просто розкажи мені історію, не давай зайвих емоцій, а глядач нехай сміється або плаче…". Я ще так не працювала, бо звикла, що з мене вискакують всі тридцять два персонажі. А тут потрібно було просто розказати історію. Мені також дуже подобається Іван Уривський, бо в нього не вистави, а цілі полотна. Я працювала з Максимом Голенком, який давав можливість розвиватися як ексцентричній і драматичній акторці. Я відкрита до експериментів та готова і надалі розминати свою акторську психофізику та не зупинятися.
З режисером Томі Янежичем
Читайте також: Після скандалу навколо пенсії акторці Ользі Сумській довелося вибачатися.
- А яка роль важко піддавалася та, можливо, навіть виснажила Вас психологічно?
- Свої ролі при першому прочитанні я або беру нахрапом, або більше їх вивчаю. Чим мені страшніше, тим цікавіше, бо доводиться покопатися. А найскладніше зіграти свою історію. Про це вистава "Модільяні", де я граю Жан - дружину художника, а Олексій Гнатковський - Модільяні. Дія розгортається у психіатричній лікарні. Справа в тому, що мій батько помер у психлікарні, коли йому було 38, я тоді була ще геть малою дівчинкою. І мені було дуже важливо, щоб у цій історії був щирий партнер. В один момент на репетиції я просльозилася, але краще позбутись переживань заздалегідь, аби це надалі не заважало працювати. Я навіть думала відмовитися від ролі. Але Олексій, коли побачив, що не стримую сліз, також пройнявся і я побачила його очі, наповнені емоціями. Це був сильний момент і я дуже вдячна своєму талановитому партнеру. Насправді я досі лікуюся, коли граю цю виставу.
- Вам близькі і драма, і комедія. У виставі "Занадто одружений таксист" Вашим партнером також є Олексій Гнатковський. У Вас завжди гармонія на сцені чи часом бували непередбачувані ситуації?
- Олексій може просто розсміятися посеред вистави і тебе підбити, підколоти. Збоку це може видаватися непрофесійно, але глядачі також підхоплюють цю хвилю. "Таксиста" ми перетворили на справжню гру, привідкриваємо четверту стіну між глядачем і собою, апелюємо до глядача. У драмі і трагедії такими експериментами займатися не варто, якщо це не є режисерським задумом.
- Ольго, думаю, у Вас був шанс стати столичною акторкою. Чому Ви не проміняли Івано-Франківськ на Київ?
- У мене була така можливість. Колись з нами працював режисер Юрій Одинокий, у якого я вперше відкрилася як буфанадна акторка у виставі "Театр". І Юра тоді одразу: "Все-все, їдемо в Київ, тобі нема що тут робити". А я тоді народила і якраз почала плідно працювати з Ростиславом Любомировичем. Амбіцій вирватися до столиці не мала, тому відмовилася. Не жалкую, у рідному театрі я не маю застою.
Кадр з вистави "Енеїда"
Читайте також: "В цих костюмах немає щирості": режисер розкритикував образи Ziferblat для "Євробачення-2025".
- Чимало акторів франківського театру спробували свої сили в кіно. Ваша перша серйозна спроба – роль Анни Попович у стрічці "Жива" Тараса Химича. Ви були і на кастингу "Конотопської відьми" Андрія Колесника, але не склалося. Чому? Ви розчарувалися?
- Була на різних кастингах. Коли мене запрошували грати у серіалах, я відмовлялася, просто не йшла на проби. Мені більше подобаються художні стрічки. Зазвичай пропонують зіграти стерво, бо підходжу за типажем. Але. Я не хочу неякісної гри. Знаючи, який таймінг дається на зйомку в серіалах актору, який має лише вивчити текст і бути готовим та одразу видавати результат, розумію, що це не для мене. Можливо, це треба сприймати як тренування. А на кастингу "Конотопської відьми" не пройшла і добре. Сценарій фільму примітивний, шаблонні ситуативні моменти.
- Я думаю, Ви боїтесь в кіно сталості та моменту, коли нічого не можна виправити. Так?
- Звичайно, в кіно у кадрі лише так, а не інакше. Все точно, як годинник, тому важливі професійні сценарії. Я б залюбки зіграла якусь ексцентричну роль у майбутньому. Кіно має бути живе. Але, на жаль, не завжди доводиться говорити про професіоналізм.
- Тому часто у кадрі ми бачимо – а на манєже, всьо тє же?
- В Києві частіше ходять на кастинги. Зараз більше беруть тих, хто розкручений в ТікТок, Інстаграм та має армію фоловерів.
- Олю, чимало публічних людей стали затятими блогерами. Ви себе вважаєте лідеркою думок?
- Так чи інакше ми виходимо на сцену, ведемо соцмережі, спілкуємося з глядачами. І наші прихильники саме так нас і сприймають. Ті, хто виходять в ефір, на сцену, мимоволі вже є лідерами думок для своїх глядачів. Я через персонажів можу транслювати свої думки, переформатовувати їх на сучасність, переосмислювати класиків тощо. Наприклад, в ролі Сивілли в "Енеїді" я захотіла, аби вона говорила голосами різних політиків. Раніше я обіграла Тимошенко, Ляшка, а зараз з’явився у моєму доробку голос "бацьки" і Путіна.
Читайте також: "Я відчуваю, ніби зірвав джекпот": історія пізнього кохання Джорджа Клуні.
З Ірмою Вітовською у виставі "Кайдашеве сім'я"
- У канву вистав Ви вплітаєте не лише політиків, а й чимало збірних образів…
- І цікаво, що люди вгадують цих персонажів. Наприклад, у виставі "Кайдашеве сім’я", де граю Палашку, через свою героїню я висміюю псевдовіруючих та сектантів. Мені один глядач написав: "Це Ви пастора Мунтяна пародіювали?". Так і є. Я завжди шукаю якісь паралелі, аби висміяти ситуацію з глядачем або просто "викинути" через сміх актуальну проблему, або те, що болить.
- Як вважаєте, театру зараз доводиться конкурувати з телевізійними шоу, інтернетом, Netflix?
- Це з одного боку конкуренція, а з іншого - зовсім різні речі. До слова, розважальні, кумедні шоу я також дуже люблю. Але живу енергію ніщо не може замінити, як і ту магію, яка відбувається між глядачем та актором. У цьому аспекті у нас не може бути конкурентів з інших галузей. Під час повномасштабного вторгнення переконалася, що людям потрібен саме театр і живе спілкування.
- Ваш чоловік Родіон Волков створив фільм "Ти все зрозумієш колись" про Херсон. Що це за історія?
- Це ігровий короткометражний фільм, поетична драма. Передпрем’єрний показ вже був, його організували наші шанувальники – "театральні волоцюги". Про Херсон під час війни неможливо було мовчати. Фільм розповідає про сімейні цінності, які нас об’єднують. У херсонському театрі працювали мої однокурсники. Моя товаришка Женя Кірсанова була постійно зі мною на зв’язку і розповідала, що відбувається у місті. Вона дуже важко виїжджала з чоловіком у Кривий Ріг. Це не могло не зачепити. І ми зняли стрічку, де в центрі - збірний образ про військових та їхні сім’ї.
Читайте також: "Судові борги Віталієм Козловським сплачено": продюсер Кондратюк зробив резонансну заяву.
- А чому Родіон не служить?
- Він має бронь, бо опікується хворою мамою. Насправді зараз Родіон робить дуже важливі справи, висвітлює події про війну через кіно. Але він завжди готовий взяти до рук зброю.
Ольга Комановська з чоловіком Родіоном Волковим
- А чи засуджуєте Ви артистів, які втекли?
- Я не маю права це робити, можливо, хто має чоловіків, які воюють, мають на це право. Хр*н з ними, з Потапом, Дорном та іншими, так і напишіть (сміється).
- До речі, Потап відкриває ресторан в іспанському місті Марбелья. Як Вам така ідея? Як вважаєте, Потап зможе повернути прихильність розчарованої публіки?
- Мою прихильність – однозначно ні. Потап завжди продукував все російське та різну х*рню, і досі це робить. Хай живуть щасливо за межами України. Просто потрібно розуміти, що якщо ти приїдеш зі своїм лайном сюди, то навряд чи тебе тут почують.
- Фідбеки не завжди несуть приємні емоції акторам. Як Ви реагуєте на тролінг?
- Пам’ятаю, як я вперше прийшла в театр, я так хотіла всім сподобатись, а зараз абсолютно цього не хочеться. Була історія, коли я грала наркоманку, а один розумник сказав: "Я її знаю. Вона справді є наркоманкою". Ну що тут скажеш… А загалом я за конструктивну та адекватну критику. Насправді я настільки просочилася різними ролями, що в житті просто відпочиваю. І мені все одно – "муляю" комусь чи ні.
Читайте також: Дружина короля Чарльза з'явилася з коштовною брошкою, яка належала Єлизаветі II.
- З якими думками Ви б хотіли, аби глядачі залишали зали після Ваших вистав?
- Головне, аби вони не були байдужими. Коли ти йдеш беземоційно з театру, це провал. Нехай вони будуть чи злі, чи роздратовані, чи натхненні, закохані, поліковані, чи навпаки голодні, із думками, аби повернутися назад.
- Олю, Ви маєте досвід роботи і в рекламі. А зараз що б із радістю прорекламували?
- Рекламувала якось шуби, як би це дивно не звучало. Але у мене була умова - не з натурального хутра. До мене також нещодавно зверталися з "Копійочки" щодо реклами. Відмовилася. Але я б точно прорекламувала якийсь вишуканий спиртний напій (сміється).
- Ви помітили, зараз просто пошесть на Plinko, яке рекламують публічні люди?..
- Це негативна тенденція, шкідництво. Ті, хто рекламують казино, ведуться на легкі гроші. Світ реклами хиткий і лицемірний, мені ж близькі мистецькі речі.
- Олю, дякую за щирість!
