Леся Самаєва – українська акторка, яка майже 30 років працює в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Леся відома своїми ролями у стрічках "Скажене весілля", "Хайтарма", "Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке", а також у серіалах "Сестри по крові" та "Кава з кардамоном". В інтерв’ю "Апострофу Lime" акторка розповіла, чому хотіла піти з театру, висловилася про улюблені творчі авантюри, виступи в Харкові, а також згадала співпрацю з Юрієм Горбуновим.
Леся Самаєва
Читайте також: "Стаю радикально налаштованим": Олег Михайлюта пройшовся по російськомовних в Україні.
- Лесю, актори у своїй більшості зазвичай співпрацюють з різними театрами. Ви ж вірні сцені Театру на лівому березі Дніпра протягом усієї своєї творчої діяльності. Про що передусім для Вас рідний театр під час війни?
- У нашому театрі свій унікальний почерк та круті актори, які заявили про себе і в театрі, і в кіно. Я люблю дух нашого театру. Під час війни глядачів, здається, стало ще більше. Але у мене був і період розчарування, коли хотіла піти з театру. Це було за керівництва Стаса Жиркова.
- Ви тоді знайшли спільну мову із Стасом Жирковим?
- За період його керівництва багато талановитих акторів, які були моїми партнерами, покинули театр. Вони пішли через Жиркова. Він зняв крутий репертуар, який був візитівкою театру, зокрема всі вистави режисера Дмитра Богомазова, в яких я була задіяна. Поки Жирков був директором театру, я не зіграла жодної нової ролі та втратила більшу половину свого репертуару. А до його появи я щороку номінувалася як найкраща театральна акторка на "Київську пектораль". Звісно, Стас Жирков – не мій герой. Він не цінував нікого, зі всіма пересварився. А театр – це актори, яких потрібно цінувати та поважати. Саме Олеся Жураківська вивела наш театр з піке.
- Є така думка, що театральна трупа – це своєрідний тераріум однодумців. Це так?
- Ні. Правда в тому, коли на чолі театру не дуже порядна людина, в акторах виринають не найкращі риси. А коли керують театром порядні люди, то все стає на свої місця.
Підготовка до вистави
Читайте також: "Він же не поїхав в Росію": ексбек-вокалістка Потапа прокоментувала його відсутність в Україні.
- Дехто з акторів запевняє, що в академічних театрах є наліт консерватизму. Як вважаєте, традиційні форми, стилі та цінності мають домінувати?
- Не зовсім. Поставити кліше не можу. Зараз багато театрів роблять акцент на молодих режисерів. І це тішить. Наприклад, які прекрасні роботи Івана Уривського в Театрі Франка. Хоча це академічна сцена. Мені також цікаві трансформації в Театрі Лесі Українки. Були періоди, коли цей театр гримів і неможливо було дістати квитки. Коли був керівником Михайло Резнікович, це був не мій театр, я не любила туди ходити. Бо відразу перед очима П’єро, який грає на скрипці, усі актори вічно якісь напружені, наелектризовані… А з приходом нового керівництва все помінялося. Якщо в театрі команда однодумців, від яких починає бити енергія, відбуваються справжні злети.
Також проблема великих академічних театрів у тому, що вони часто дуже роздуті в штаті. А не всі актори можуть якісно працювати.
- Наразі головним режисером Театру на лівому березі Дніпра є Тамара Трунова. Хто ще з театральних режисерів є для Вас авторитетом?
- Дуже подобається молода режисерка Ольга Оноприюк, яка має свою концепцію та бачення. Театр "Особистості" мене запросив на десять років свого існування, вони вирішили робити виставу "За двома зайцями". Також чудово склалася співпраця з Іриною Громоздою, яка ставила "Егоїсток". Це був її театральний дебют.
- Ви завжди прислухаєтесь до режисерів чи маєте свою концепцію на ту чи іншу роль?
- Завжди прислухаюсь до режисера. Для мене це акторський виклик – подивитися на матеріал його очима.
Читайте також: alyona alyona презентувала новий кліп, в якому знялися військові та енергетики.
Андрій Самінін і Леся Самаєва
- Маєте улюблених партнерів на сцені? Окрім Вашого талановитого чоловіка Андрія Самініна, звісно…
- Мої улюблені партнери, з якими я багато працювала, пішли. Зараз я обожнюю бути на сцені разом з Андрієм Мойстренком, Олександром Соколовим та Костею Корецьким.
- Випробування популярністю Ви пройшли без репутаційних втрат?
- Я насичена любов’ю глядачів. Завжди підходять фотографуватися, беруть автографи. Моя популярність ніколи не була проблемою.
"Моя популярність ніколи не була проблемою"
- Ви задіяні не лише в театрі, а й в кіновиробництві. Зараз перебираєте проектами чи відкриті до будь-яких пропозицій?
- Я відкрита до будь-яких пропозицій. Знаю чимало історій, коли людина вагалася і їй здавалося, що нічого путнього не буде, але з’являлася дуже крута робота. Часом хіба що можу відмовитися від маленької епізодичної ролі.
- Але наприклад, у комедії "Потяг у 31 грудня" у Вас невеличка роль, але дуже колоритна…
- Так. І до речі, до мене стільки людей підходили і казали, що мій епізод – це вишенька на торті.
- Актори не завжди хапають зірки з неба. Ви розчаровувались, коли не проходили кастинги?
- Це частина моєї професії. Насправді є величезна кількість талановитих акторок мого віку. А на початку кар’єри так, відмови було важко сприймати. Якщо мене зараз десь не затверджують, то маю більше часу зайнятися антрепризами, викладацькою справою та родиною.
Читайте також: Фронтвумен гурту Kazka долучилася до "Маршу рівності" в Києві.
- Як викладачка, що передусім хочете бачити в своїх учнях, майбутніх акторах?
- Хочу, аби мої студенти були добрими людьми. А загалом актор має бути готовим стати частиною творчої пригоди. Я хочу бачити емпатію, фантазію та авантюрність. Без цих якостей актором бути неможливо.
- А яка у Вас зараз творча авантюра?
- Вона якраз розпочинається. У фестивалі "Митниця. Нова режисура", який організовує наш театр, минулого року переміг режисер-початківець Слава Юшков. Він створив виставу "Дурко" за оповіданням Луїджі Піранделло "Дурень". Незабаром – репетиції. Це точно буде цікаво.
- Знаходите час ходити на вистави до колег?
- Дуже рідко. Має бути нестача творчості в організмі, а в мене зазвичай надлишок (сміється). Тому на прем’єрах буваю нечасто.
- А на прем’єрах у Театрі Франка, де грає Ваш чоловік, буваєте?
- Безумовно. "Конотопська відьма", "Тартюф", "Марія Стюарт". Це неперевершені роботи.
Читайте також: Мовний омбудсмен звернувся до поліції через російськомовні пісні на концерті Вєрки Сердючки.
- Ваша донька Марія також обрала акторський шлях. Вона задіяна у студентських виставах?
- У виставах Марія ще не бере участі, а ось на іспити я до неї приходжу обов’язково, аби підтримати.
- Чимало українських акторів під час війни, переживаючи кризу ролей, брали творчу паузу, не цуралися роботи абсолютно в інших сферах діяльності. Розкажіть про Ваш досвід…
- Перед початком повномасштабного вторгнення я була затверджена у чотирьох кіношних проектах. Все це зупинилося і ми стали нікому непотрібні. Був період затишшя, але в іншу сферу я не подалася. Коли оговталися, то поступово з’явилися пропозиції. Під час війни я знялася у повному метрі "Сто тисяч" за Іваном Карпенком-Карим. Також Юрій Горбунов знімав серіал під час війни "Скажені сусіди". Ця робота тримала нас на плаву. І паралельно були репетиції з антрепризою "Егоїстки".
- З антрепризами актори багато подорожують. Виступаючи з "Егоїстками" у прифронтових містах, чи доводилося творити під обстрілами?
- Запам’ятався Харків, де ми були двічі. І двічі – аншлаг. Місто величне і красиве. Коли дивишся на мам, дітей, які постійно під обстрілами та тривогами, це підсилює бажання бути поруч та підтримувати своєю творчістю. Часом доводилося зупиняти вистави через обстріли. Глядачі з розумінням до цього ставилися та чекали. Хочеться, аби театри під час війни працювали, бо вистава насправді замінює людям візит до психотерапевта. Але чиновники в обласних центрах не завжди розуміють, що театр людям потрібен.
Читайте також: "Для українців не існує "хороших росіян"": Катерина Кузнєцова про ставлення до її чоловіка з паспортом РФ.
- До речі, режисерка Оксана Дмітрієва розповідала, що харківські чиновники запропонували створити митцям театр онлайн… Як Ви оцінюєте такі ініціативи?
- Це безглуздя. Я навіть коли дивлюся у записі свої вистави, то відчуваю зовсім інший спектр емоцій. Щоразу коли актор виходить на сцену – це унікальна історія. Між глядачем та актором встановлюється контакт. Театр народжується через обмін енергією з глядачем. У театрі важлива мить саме тут і зараз. Що це таке – театр онлайн?! ТіkТоk, але точно не театр.
- Лесю, а яка зараз Ваша улюблена роль в Театрі на лівому березі Дніпра?
- В театрі люблю головну роль у виставі "37 листівок".
- А в кіно?
- В кіно такої ролі немає, це щоразу прекрасна подорож кудись.
- Ви маєте фішки, які допомагають зробити роль ще виразнішою?
- Так. Певний почерк я запозичила у Дмитра Богомазова. Він завжди просив акторів вибілювати обличчя. Це дає відчуття відстороненості. Тоді тебе сприймають не як Лесю Самаєву, а як образ, який втілюю.
Читайте також: Філолог Авраменко після звинувачення у втечі з України приховав геолокацію свого профілю.
- Чи були ситуації, коли роль виснажувала Вас психологічно?
- Важко було грати у стрічці "День переможених". Був момент, де мене поливали водою і, здавалося, що я захлинусь. Але важливо ще й правильно вийти з ролі. За кордоном актори, які мають шалені прибутки, можуть на пів року зануритися у ту чи іншу роль. Ми ж собі такого дозволити не можемо. У нас якщо ти не знімаєшся, то перебуваєш на мілині. Жити нормально актори можуть лише тоді, коли є кінозйомки.
Кадр з фільму "Скажене весілля"
- А хейтери Вас не вибивають з колії? Якось Ви заступилися за Юрія Горбунова, який потрапив у скандальну історію, пов’язану з державним фінансуванням серіалу "СМТ Інгулець"…
- Таких історій небагато. Тоді хтось написав, мовляв, я проплачена, тому виспівую на захист Юри.
- У співпраці з Юрієм Горбуновим є той здоровий авантюризм, який є пріоритетним для Вас у роботі?
- Так. Юра – це яскравий приклад творчого авантюризму. У нього невичерпне бажання азарту. Чого варта комедія "Скажене весілля", яка здобула шалений успіх. Люди йшли і йшли в кінотеатри. Але без критики також не обійшлося.
Читайте також: "У кожного - так багато втрат": Вакарчук емоційно відреагував на смерть Гриші Чайки.
- Зараз, будуючи плани на майбутнє, наскільки далеко зазираєте?
- Недалеко. Прокинулась і слава Богу, бо кожен день – це подарунок і щастя. Я дуже люблю свій шматок землі, про який довго мріяла. Правда, перші два роки війни нічого не могла посадити через постійні переживання та стрес. Лише коли ми поїхали на гастролі за кордон, я з Латвії привезла білий бузок. На початку поїздки під Ригою купила у ботанічному саду невеличке деревце і всі гастролі возила його з собою. Це було символічно. Коли приїхала до Києва, висадила, і бузок прижився. Словом, життя триває.
- Лесю, який Ваш перший крок після перемоги?
- Коли поплачемо, вип’ємо шампанського, я обов’язково поїду з сім’єю на море.
