Коли приберуть Путіна, в Україну може хлинути натовп - волонтер із Донецька

Дизайнер з Донецька ЛЕОНІД КРАСНОПОЛЬСЬКИЙ три роки тому залишив у рідному місті житло, улюблену справу, батьків і друзів. Дивом він вибрався живим і неушкодженим з підвалу в будівлі СБУ, куди потрапив після доносу - за те, що допомагав українським військовим. А далі були Дніпро, волонтерство та запуск проекту з виробництва патріотичних футболок, частину прибутку від якого він спрямовував на допомогу армії.

Про бізнес і волонтерство, те, як змінила його війна, про національну ідею і "вікно можливостей", про те, як живе сьогодні окупований Донецьк і чому донеччани досі не можуть відчути себе невід'ємною частиною "великої України", Леонід Краснопольський розповів у першій частині інтерв'ю "Апострофу".

- Леоніде, на початку липня ви будете відзначати сумну річницю: три роки як ви змушені були виїхати з рідного Донецька. Як змінили вас ці три роки?

- Я постарів, напевно. Чи, можливо, правильніше сказати – подорослішав. Нещодавно заглянув у програмку Google+, яка збирає фотографії з різних гаджетів, подивився свої фотографії за ці три роки і зрозумів: я реально став іншою людиною. Причому спочатку я думав, що так тільки здається через те, що борода посивіла, але зараз розумію, що справа зовсім не в цьому. Я став... поюзанішим, чи що. Як шкіряний портфель, із яким багато років ходили до школи, до інституту, на роботу – і він десь потерся, десь порвався... Хоча, якщо шкіра хороша, то вона і старіє красиво! Адже головне – залишатися людиною, незважаючи ні на які обставини.

- Система ваших цінностей, життєвих пріоритетів сильно змінилася за цей час?

- За три роки? Так. У мене, наприклад, робота відсунулася на п'яте місце. А на першому – любов до своєї країни з'явилася. Якої у мене раніше в принципі не було. Ну, скажіть, яка в мене могла бути любов до Україні часів Януковича? Або пізнього Ющенка? Чи Кучми? Хоча Кучма за фактом виявився найкращим президентом для України, як мені здається...

- Пам'ятаєте той момент, коли ви зрозуміли, що любите Україну?

- Березень 2014-го. Напевно, я вперше це зрозумів, коли перших росіян побачив на вулиці. Ось тоді я почав її любити. Я зрозумів, що насувається якийсь треш.

Це було 1 березня 2014 року. Я йшов з Шабату, і ми зайшли попити кави. А хлопець, який зі мною був (співробітник спецслужби), і каже: "Подивися, як одягнені люди..." Вони одягнені по-іншому. Бідно дуже. І їх було дуже багато. Вони навіть говорили по-іншому.

Я, якщо чесно, в Росії бував часто. Я їздив на всі ці московські виставки, в Ростові взагалі кожні три місяці бував. І я зрозумів, що це не такі росіяни. Ці росіяни – звідкись з-під Орла або з-під Бєлгорода. Жебраки. У величезній кількості. Ну, а потім почалися ось ці рухи. Почалася війна.

Як цінності змінилися? Мені здається, якась певна меркантильність пішла. Я от, знаєте, за що завжди Порошенка лаю? Я переконаний, що в житті кожної людини в якийсь момент настає її час. Він їй згори дається. І цей часовий проміжок дуже короткий. Це вікно можливостей. І ти або використовуєш, або ні. Я своє вікно можливостей намагаюся використовувати. І мене дуже напружує, що Порошенко не намагається. Чи намагається не так. Або у нього просто список пріоритетів інший.

- Ви свого часу дуже неохоче згадували обставини, за яких вам довелося виїхати з Донецька...

- Так, тому що якби не обставини – я б ніколи звідти не поїхав! Ось навіщо мені було виїжджати? Я був повністю в зоні комфорту. Так, можливо, я і не заробляв якихось шалених грошей. Але машина у мене була. Я жив у своїй квартирі, спав на ліжку, ходив на свою улюблену роботу... Чого мені було ще бажати?

- Я трошки не про те... Ви вкрай неохоче розповідали журналістам про те, як потрапили до полону, що з вами відбувалося і як ви опинилися на волі. Але останнім часом ви досить докладно описуєте ці події у Facebook. Що змінилося?

- Мені просто зараз уже все одно. Я відпустив минуле. І, до того ж, я зрозумів, що мені подобається писати. Більше того, я бачу в цьому певний сенс. Як тільки у Facebook прийшли люди з "Одноклассников" і "ВКонтакте", стрічка перетворилася на якийсь смітник. Ось я і подумав, що якщо я почну писати, ще хтось почне, то ми зможемо забити це сміття.

Адже коли ми зараз заходимо в Facebook, що ми бачимо? Репости новин. Той поганий, той хороший. То Юля хороша, а Порошенко поганий, то навпаки. То прихильники Саакашвілі активізуються, то критики Садового в раж увійдуть. Касьянов один негатив пише, а порохоботів я зовсім не читаю... Це просто пекло якесь! Раніше були якісь інтелектуальні суперечки. А потім прийшла політика – і випалила все.

- По-вашому, надмірна політизованість суспільства нам шкодить?

- Нам шкодить те, що у нашого суспільства немає ідеї. Була б ідея – усе було б набагато простіше. А так... Яка була, наприклад, в України ідея завжди? Не можете назвати? Та тому що її і не було! Лише три роки тому з'явився якийсь зародок – у вигляді "не бути як Росія". Так ми тупцюємо в цьому. Так, навіть така загальна мета нам допомагає вибратися із дна кризи, куди ми падали. Але нам потрібна серйозна національна ідея. Тому що українське суспільство без ідеї займеться "пожиранням", "мочиловом" один одного. Ви ж бачите, яке наше суспільство різне. І воно сегментоване дуже сильно. Наші керівники ж, замість того, щоб гуртувати суспільство загальною ідеєю, рубають його на сегменти і стравлюють ці сегменти один з одним. Таке у мене враження складається.

- А якою може бути наша національна ідея?

- Створення сильної України – якою ще? Дивіться, в Канаді людей об'єднує хокей. У Росії – Путін. У Німеччині – "Мерседес", у Туреччині – Стамбул. Ось і нам треба щось придумати. Легка промисловість, наприклад, чим Україна, до речі, завжди була сильною. Нам треба знайти сильне – і посилювати його. Як Сунь Цзи казав.

А нас зараз сегментують. Видно, що управляють маркетологи. Ділять на сегменти, роблять зрізи за Facebook й іншими соціальними мережами: що ти лайкаєш, а що ні, чим цікавишся... І потім на тебе інших нацьковують, або тебе на когось. Це ж видно! Чистий маркетинг. З очевидною метою.

- Якою?

- Якомога довше залишатися при владі. Це мені так здається. Але, з іншого боку, нам дано можливості зростання. Можливості стати як Польща. Вона ж була ніяка, такий самий "совок", як і Україна. Але Польща за 20 років пройшла величезний шлях. А ми відкотилися ще далі від відправної точки.

- Ну, справедливості заради, в Польщі ж війни не було...

- У нас теж не було б війни, якби ми були нормальні! Війна приходить тоді, коли ти слабкий. На прайд левів адже ніхто не нападає. Ні слони, ні носороги...

Якщо б у нас була національна ідея, то не було б війни. Війна прийшла тоді, коли ми були максимально слабкими. Коли Віктор Федорович вже довів країну до межі, після якої далі падати нікуди...

Мудреці кажуть, що після падіння завжди йде підйом. Так, можливо, цей підйом поки не очевидний, багатьом незрозумілий – але послухайте, лише три роки минуло! Я, наприклад, як громадянин виріс на 20 років за ці три роки. Ось був просто платником податків, електоратом, а став – громадянином. І я багато на що готовий заради країни. Не на все, зрозуміло, але багато на що.

Так що будемо продовжувати. І нас таких багато, що найцікавіше. Ми поки розпорошені та дезорганізовані. І навіть, напевно, в чомусь деморалізовані. Але, повірте, настане день – і ми об'єднаємося. Коли він настане – усі це одразу зрозуміють.

- Має статися щось страшне, щоб ми забули про розбіжності?

- Ну, чому? Можливо, навпаки щось хороше. Можливо, коли приберуть Путіна і з півночі сюди рине натовп "переселенців", нам доведеться швидко будувати стіну і рів копати (сміється). Може бути все що завгодно. Згадайте Слов'янськ. Люди прокинулися 5 липня 2014 року, а в місті, до цього наповненому бойовиками, не було вже практично жодного озброєного бандита. Це ж диво? Диво. Можливо, і в цьому випадку буде диво. Хто може про це знати? Ніхто! А що стосується страшного... Страшне вже було.

- Хотілося б вірити, що найстрашніше в минулому, але ж нічого ще не закінчилося. І ви ж самі говорили раніше в інтерв'ю моїм колегам, що ця війна – це надовго.

- Я так сказав, бо є приклад Ізраїлю. Там така сама ситуація, що і у нас. Маленька країна, оточена сильним противником, що багаторазово перевищує її і за розмірами, і за потужністю. І інтуїція мені підказує, що наша війна буде багато в чому схожа з ізраїльською.

Якщо вже на те пішло: що може зупинити війну? Тільки політична воля. Коли з'явилася політична воля на організацію блокади, багато моїх друзів, які працювали на підприємствах, що залишилися в Донецьку (і "Донецьксталь", і металургійний комбінат, і купа шахт), усі зараз їдуть на мирні українські території. Усі ахметівські топ-менеджери, які сиділи там три роки, у яких була повна недоторканність.

- А прості шахтарі теж їдуть? Чи вони справді йдуть до "ополчення"?

- До "ополчення" нормальна людина не піде. Подивіться, хто там воює!

- Ви не бачите сенсу в доводах, що людям просто не буде за що жити, і вони будуть змушені це зробити?

- Послухайте! Там дають гуманітарку, там маса способів вижити. Можна збирати металобрухт, врешті-решт.

- Хіба за три роки ще не все вирізали?

- Ні. Техніки скільки побитої – там різати і різати... Там всі знайшли собі якесь заняття. Ніхто не бідує. "Контрабас" он возять і з нашої сторони, і з російської.

- На це блокада не вплинула?

- Блокада в основному вдарила по підприємствах Ахметова, по Донецькому металургійному заводу... А українських продуктів у Донецьку – валом! Люди ж ходять, фотографують – маса цих фотографій у мережі. Є все, що душа забажає. І найцікавіше, що українські продукти ж у Донецьку люблять. Тому що російські їсти неможливо. Російське молоко навіть коти пити цураються.

- Чи залишаються ще на окупованих територіях люди, з якими ви підтримуєте зв'язок?

- Уже мало. Помирають. Ось Олена померла восени, моя знайома ще з довоєнних часів. Її брат рідний отруїв... Мене дружина вже насварила, що я про це в Facebook написав. Тому що в якійсь групі для вихідців з Донецька мене вже звинуватили в "піарі на крові", що я за лайками ганяюся... Там лайків дійсно багато було. Але писав я про Олену не через них. Мені здавалося важливим, щоб про неї пам'ятали...

Я писав про людські стосунки. З Оленою ми дружили. Колись у нас офіси були на одній вулиці. Але познайомилися ми якраз на самому початку всіх цих подій. Десь лютий-березень. І після того, як я переїхав до Дніпра, ми продовжували підтримувати стосунки, телефоном, час від часу розмовляли... Олена була дуже праворадикальна. Але до самого кінця залишалася в Донецьку.

- Чому?

- Вона казала, що доглядає маму. Хоча крім неї в сім'ї було ще два брати. Один – "деенерівець", а другий – нейтральний, лікар за фахом.

Минулої осені Олена почала хворіти. А коли я подзвонив привітати її з днем народження, слухавку взяв якийсь мужик і сказав: "Не дзвони сюди більше". А за певний час мені подзвонила подруга і сказала: "Олена померла, і її поховали вже..."

Ось така історія. Олена була досить заможною жінкою, така собі бізнес-леді. У неї друкарня була дуже сучасна.

- А звідки у вас інформація, що її отруїли? Більше того, що це зробив рідний брат?

- Я спілкувався з Оленою, коли вона вперше потрапила до лікарні. Просив Кудінова (донецький правозахисник Олександр Кудінов, - "Апостроф"), щоб він заїхав до неї в лікарню, тому що у нас на той момент не було більше нікого. Кудінов поїхав, але тоді туди якихось "ополченців" привезли, і він всередину не потрапив. Пізніше я дзвонив ще й розмовляв з її братом-лікарем. Він сказав, що все нормально, що це у неї напад діабету був... З нею опісля ще кілька разів розмовляв. Вона була така слабка... Чути було за голосом, що їй погано...

Така історія... Тато в мене теж помер. Якось так виходить, що у мене кожного місяця хтось помирає... Але ми ж на війні, правильно?

- Слабка розрада...

- А що поробиш?..

- Ті, з ким ви спілкуєтеся, що розповідають про сьогоднішній Донецьк?

- Кажуть, що в місті багато людей. Багато молоді. Молодь почала займати "ніші" там всякі в торгівлі, переведенні в готівку...

- Місцеві чи приїжджі?

- Усякі. З Ростова приїжджають. З Ростова і з Шахт (місто в Ростовській області, - "Апостроф"), до речі, дуже багато таксистів. Більшість з них не знають міста і просять показати дорогу. Там же навігатори начебто повідключали...

Що ще? Навіть не знаю. Нещодавно з одним хлопцем у синагозі зустрілися. Він живе на українській території, але дуже сумує за Донецьком. Розповідав мені, що діється в місті з точки зору людини, яку можна віднести до умовної категорії "мизамір". Багато цікавого розповів: хто розбагатів, хто на яких машинах їздить, хто на чому заробляє... Не хочу людей палити просто.

- А якщо в загальних рисах – на чому заробляють? Ось ви згадали про металобрухт вже...

- Ще "контрабас". Що завгодно. Від продуктів до всяких там миючих засобів. Возять всяку хрінь. Це ж як "совок" – повний дефіцит. Що привезеш, то і продаси.

А загалом там же в основному залишилися пенсіонери та молодь. За рахунок чого молодь живе, я не знаю, у мене немає нікого в цьому сегменті, у кого можна було б запитати. Що ж стосується пенсіонерів – ну, не бідують вони, вже повірте! Вони отримують по дві пенсії. Сюди приїжджають і тут отримують – і "деенерівці" там гроші дають. Плюс "гуманітарку" отримують. Це зараз її трохи менше, а раніше було завались! У мене мама роздавала по 10 кг ще комусь далі – це те, що у неї залишилось. Не знаю... Мама грошей не просить, у всякому разі.

А взагалі, я вже відірвався від Донецька. Усе вже. Ця пуповина у мене вже відрізана. Я вже почав забувати, як донецькі вулиці виглядають... Я почав вже інше життя, розумієте? А як можна почати інше життя, якщо те, колишнє, тебе ще не відпустило?

Я от дивлюся на людей, які чіпляються за колишнє життя – і мені реально шкода. Адже їх на шматки розриває! Там вони не закінчили – а тут через це почати не можуть. Для мене колишнє життя закінчилося в 2014-му. І зараз у мене нарешті все більш-менш нормально.

- Ви ні за яких обставин не плануєте повертатися в Донецьк?

- Взагалі, якщо прийде українська армія, і там почне працювати банківська система (а це – основа стабільності), тоді ми поїдемо і продамо свою донецьку квартиру. Я б так зробив. Не знаю, які плани у моєї дружини – ми не наважуємося так далеко заглядати.

- А повернутися, щоб жити?

- Жити я там не хочу. Мені там буде дискомфортно. А якщо точніше – просто страшно. Мене ж там вб'ють. Адже ми всіх не зачистимо. Вони затаяться. Вони будуть чекати. Злитися на тих і ненавидіти цих... Ні, я для них – ворог, це треба чітко розуміти. Я і тут – не друг, а там – справжній ворог.

- Чому ви кажете, що тут – не друг?

- Ну, я ж донецький...

- І що?

- І це дуже відчувається. Розповім один випадок. На тому тижні Кудінов мене попросив у СІЗО в Дніпрі віднести передачку комусь. Я приїхав, став у чергу, склав список... Черга йде. Підійшла моя. Я все здав, а мені кажуть: давайте паспорт. Дав. Жінка подивилася і каже: "А тепер погуляйте". Я відкрив рота, дивлюся на неї. А вона: "Так-так, ви правильно зрозуміли..." Мене пробивали майже годину. Через донецьку прописку.

І таке частенько відбувається. Спробуй машину кудись не туди поставити з донецькими номерами... Навіть у синагозі мене донецьким називають. А як тільки щось у Facebook напишеш – тобі відразу: "Донецький упир!", ще щось... Ти як людина другого сорту виходиш...

Чесно кажучи, мені це за великим рахунком по барабану. Але те, що ми тут не змішуємося – це факт.

- А що, по-вашому, варто було б зробити, щоб цю прірву прибрати?

- Треба, щоб люди менталітет свій поміняли.

- Тільки ті, хто тут, на мирних територіях живе? Або переселенці з Донбасу теж?

- Ну, а що я можу зробити? Я їжджу акуратно, я нікого не чіпаю. Так, у мене є своя думка. Але це ж не привід мене цькувати, якщо вона відрізняється від загальноприйнятої! У нашого народу нульова толерантність. У нас або ти – як усі, або тебе треба спалювати. Я ж читаю коментарі. І не завжди вони хороші.

- Це швидше не через прописку, а через вашу публічність...

- Але ж не факт, що мені ця публічність подобається, що я її шукав. Хоча, з іншого боку, я вже став заручником свого проекту, який передбачає публічність. Якщо я не буду публічним – проект почне згортатися. Ось він зараз росте – а так у нього почнеться регрес. Так що особливого вибору в цьому відношенні у мене немає.

Продовження інтерв'ю читайте на "Апострофі" найближчим часом