Поки одні боролися за незалежність України, інші захопили владу - дипломат

Коли українці побачать світло в кінці тунелю? Що треба робити, аби створити консолідовану націю в Україні? Чому нашим політичним елітам часто бракує державницького мислення? На ці та інші питання "Апострофу" напередодні святкування дня Незалежності України відповів дипломат Василь Філіпчук.

- День незалежності - час підводити підсумки за 27 років? Чи час поговорити про патріотизм?

- День незалежності – не час для змагань у красномовстві про те, хто більше любить Україну. Це час для чесної розмови: що нам вдалося чи не вдалося зробити за ці роки. Де ми є, куди ми прямуємо, яка наша мета, і як нам її досягти. Про патріотизм переважно говорять ті, про кого колись сказав класик – пам’ятаєте? –“Говорять про патріотизм – напевне щось велике украли”. Любов до Батьківщини – вона в генах, в крові, вона як здоров’я, про яке говорять тоді, коли втрачають. Батьківщину, як і здоров’я, треба берегти кожен день правильним способом життя, а не розмовами про те, як це важливо.

Цікаво, що серед сьогоднішніх промовців дуже мало тих, хто боролися за незалежність України майже 30 років тому. Я згадую перші мітинги за незалежність у 1989 році, після яких нас тягали в КДБ, а декого і закривали до в’язниць. У владних коридорах зараз майже нікого немає з тодішніх активістів. Згадую свій перший Майдан – студентське голодування у жовтні 1990 року. В політиці чи у публічному просторі залишилась буквально жменька тих, хто ночував тоді у наметах на холодному граніті з білою пов’язкою з написом “Я голодую”.

Напевне саме з цього і почалися проблеми незалежної України. Якщо у сусідніх з нами країнах – Польщі, Угорщині, Чехії – до влади у 1991 році прийшло нове покоління, яке змогло провести радикальні зміни і побудувати неолігархічні політичні та економічні інституції, то в Україні влада залишилась у руках перефарбованої компартійної і комсомольської номенклатури. Ми ходили на мітинги, читали “Український вісник” і займались антикомуністичним самвидавом, а вони відкривали нічні відеоклуби і приватизовували підприємства. Коли прийшов серпень 1991 і від страху перед московською диктатурою Верховна Рада проголосила незалежність, компартійна і комсомольська верхівка швидко перефарбувалась і зберегла владу – з новими символами, але з тими ж людьми. І значно цинічнішими правилами гри. Чи взагалі без правил. Багато з них зараз чи не найбільші патріоти і найгарячіше говорять про мову чи релігію. Ті, хто боролися за незалежність, після її отримання вивчали історію національного відродження чи українського націоналізму, а колишня партноменклатура чи комсомольці вивчали бізнес, взялися за приватизацію і процес перетворення влади в гроші, а грошей – у владу. Так, за декілька років і було створено в Україні політико-олігархічну піраміду, класичну рентну економіку, латиноамериканську політико-економічна модель, яка з кожним політичним циклом лише перероджується, але не змінюється...

- А Ви що вивчали? Національне відродження чи бізнес?

- Моя дипломна робота у 1993 році була присвячена дослідженню процесів національного відродження в кінці ХІХ сторіччя на Західній Україні, зокрема появі та функціонуванню перших українських політичних організацій на Буковині в австрійський період історії краю. Мені було цікаво, як так трапилось, що ще в 1870 році українці мого регіону вважали себе русинами, але вже за якихось 20 років ідентифікували себе вже як українці. Як відбувалась ця модифікація ідентичності, які фактори в принципі спонукають людей в певний момент змінити – чи доповнити свою етнічну, національну чи іншу ідентичність, що таке, власне, ідентичність, як і чому вона змінюється. Дуже цікава – і дуже актуальна тема. З якої в подальшому з’явились інші дослідження – щодо можливих моделей націотворення в Україні, щодо державної політики, яка впливає на процеси націотворення, чи можна використати наднаціональні процеси, наприклад, європейську інтеграцію, яка вважається такою, що послаблює національну державність та національну ідентичність, для посилення державності та ідентичності у країнах, де націотворчі процеси у силу історичних особливостей ослаблені чи ідуть із запізненням, як у нас. Що має об’єднувати людей з різними мовами, релігією, історією, культурними традиціями, щоб вони перетворились в міцну і стійку націю. Чому одні нації навіть попри різні мови спроможні століттями мати одну консолідовану державу, а інші попри одну мову не спроможні стати життєздатною нацією...

- І чому?

- Нації у сучасному світі створюють не “спільне минуле”, “кров”, мова чи релігія. Нації у сучасному світі створює спільне бачення майбутнього членами тієї чи іншої спільноти. У нинішньому глобальному світі ідентичності мінливі і люди за власним рішенням швидко можуть змінити не лише релігію чи мову спілкування, але навіть непорушні раніше форми ідентичності – стать чи колір шкіри. Тому стійкими стають лише ті нації, ті державні проекти, які надають власним громадянам привабливе і комфортне бачення майбутнього.

- За 27 років української незалежності – маємо такий проект? Живемо в тій країні, за яку голосували в 1991 році?

- Якщо порівнювати з мрією про країну, заради якої ми виходили на мітинги в 1989-1991 роках... Той образ майбутньої України, за який ми переконували українців голосувати і в радянські часи, і на референдумі про незалежність у 1991 році, і те, що маємо сьогодні — велика різниця. І, на жаль, не на нашу користь. Починаючи з того, що нас було 52 млн громадян молодої української держави, а зараз ледь чи набереться і 38 млн і тенденція негативна. Молодь не бачить майбутнього для себе в країні і попри те, що є патріотичною, але чи не кожен другий бачить своє майбутнє за її межами. Економіка, промисловість – втрачено майже все, залишились декілька уламків від колись потужної економічної машини, що входила в першу двадцятку економік світу.

Олігархічна політична система, рентна економічна модель і репресивна державна машина душать приватну ініціативу і базуються лише на подальшому виснаженні ресурсів країни. Що ми зараз виробляємо, де наше місце у міжнародному розподілі праці? Сільське господарство? Ще жодна країна не змогла побудувати ефективну економіку, що базується на сільському господарстві з незначним рівнем переробки. Вся державна машина мала би бути спрямована на створення виробництв, нових робочих місць, а замість цього державні інституції стали годівничками для політичних кланів. Тому мені здається, що якраз сьогодні нам треба чесно сказати: ми втрачаємо кожний рік замість того, щоб виправдовувати сподівання наших громадян, ми будуємо країну, яка спонукає думати їх тільки про міграцію.

- Що ж необхідно робити?

- Насамперед необхідно відновити мир. На додаток до політичних, економічних, соціальних проблем маємо сьогодні на порядок більшу і складнішу проблему – війна на сході, анексія Криму. Без відновлення суверенітету у кордонах 1991 року ми не зможемо перейти до побудови країни, яка була б комфортною для життя всіх громадян, яка приваблювала всі категорії населення, яка відкривала би перед ними майбутнє, а не створювала приводи для сумних жартів. Ми не Ізраїль, який в оточені арабських країн зміг побудувати життєздатну державу. В умовах постійної кровотечі на сході, недостатньо внутрішньо інтегрованої країни з слабким і корумпованим державним апаратом. В умовах постійного конфлікту з Росією і все гостріших відносин з іншими сусідами ми постійно будемо знаходитись в складній безпековій ситуації, в умовах постійної політичної турбулентності, за якими може постати загроза нових відцентрових тенденцій. Треба бути сліпим, щоб цього не бачити.

У 2013 році, за півроку до Майдану я опублікував прогноз про те, що збереження в Україні закритості політичних або економічних інституцій може призвести до серйозної внутрішньополітичної кризи, "тектонічного струсу, що може вдарити по наших найслабкіших швах — Крим, вісь Схід — Захід. Легко уявити ситуацію, коли у разі перемоги опозиційного кандидата повторяться спроби організувати Сєвєродонецьк-2, і не конче результати другої спроби будуть такі ж, як і першої". Тоді ніхто не хотів про це не те що говорити – думати. Мені казали, що цього не може бути, бо цього не може бути ніколи. Зараз маємо анексію Криму і конфлікт на Донбасі. Нам вкрай терміново потрібно врегулювати проблему Донбасу і Криму та провести негайні системні внутрішні реформи, перезавантажити весь державний механізм. Або, якщо ми цього не зробимо, то уважно прочитати дослідження на зразок “Чому занепадають нації” (книга американских экономистов Дарона Аджемоглу и Джеймса Робінсона - "Апостроф"), щоб зрозуміти, яке майбутнє нас чекає.

- Легко сказати...

- Так, це не прості рішення і тут ура-патріотичним популізмом не обійдешся. Але без миру ми не зможемо перейти до стабільного розвитку країни. Яким чином цей мир має бути досягнутий? Це має бути предмет суспільного діалогу та дискусій між політиками та громадянами. Ми повинні об'єктивно визначити: хто ми? Де сьогодні знаходимось? І чого можемо досягнути в найближчій перспективі? Пам’ятати, що ми хочемо, але виходити з того, що ми можемо. Не забувати, що у нас щонайменше трьохрівневий комплексний конфлікт, де переплелися геополітичний, двосторонній українсько-російський і внутрішній (у всій багатогранності цього терміну) виміри. І що саме ми зараз платимо найвищу ціну за цей конфлікт, оскільки він розгортається саме на нашій території. Потрібно визначити модус вівенді - модальність співжиття – у тому регіональному і геополітичному оточенні, яке ми маємо. Вирішити, що для нас сьогодні головніше: якісь ефемерні гасла чи територіальна цілісність тих кордонів, з якими ми здобули незалежність.

Я впевнений, що якщо пропонувати адекватні пропозиції, то можна повернути мир. Як наприклад, ідея міжнародної миротворчості у формі міжнародної тимчасової адміністрації для Донбасу, яку ми запропонували у 2016 році, за яку спочатку на нас накинулись усі кому не лінь, але сьогодні вже фактично є консенсус і у експертному середовищі, і серед дипломатів - якщо ми дійсно хочемо ефективно врегулювати конфлікт, то це чи не єдиний дієвий рецепт. Потрібен позитивний порядок денний для Донбасу, потрібно знизити градус конфлікту. І за жодних умов не дозволяти появитися іншим конфліктам.

До цього часу не можу збагнути чим керуються ті, хто загострюють мовну тему на Закарпатті. Це шокує, коли вже починають використовувати термінологію погроз і підвищують градус протистояння, створюючи конфлікт там, де його немає і де він абсолютно не потрібен. Питання мов викладання в школах має базуватися на балансі інтересів, відображати насамперед інтереси самих дітей, об'єднувати, а не роз'єднувати і створювати предмет для конфлікту. У той час, коли нам важливо мати національну єдність, вкидаються речі, які навпаки роз'єднують людей ще більше. Нам потрібна національна єдність, нам потрібно проштовхувати ті теми, і ті питання, які об'єднують людей, а не створюють нові лінії поділу. Справжній суверенітет базується на переконаності громадян, що це їх держава, які відстоює їх конкретні інтереси, вирішує їх особисті дуже практичні проблеми, а не на формальних атрибутах незалежності.

- Значна кількість експертів звертають увагу на те, що наша економіка залежить від іноземних кредитів, важливі політичні рішення теж приймаються без нас за нашими кордонами. Ви з цим згодні?

- З боку нашої політичної еліти часто дійсно бракує державницького мислення і відповідальності за країну. Таке враження, що у нас відбувся негативний політичний відбір, коли перемагають гірші, а не кращі. В політику мають йти люди, які керуються ідеями, ідеалами, прагненнями зробити Україну кращою, а не заробити в Раді чи на міністерських посадах. Посадовці мають ставитись до держави відповідально, з думкою про завтра, про те, щоб передати наступникам країну кращою, ніж отримали, а не гіршою. У нас в більшості політиків на жаль якесь ставлення до країни як у маркізи де Помпадур – після нас хоч потоп. Взяти новий кредит, стати на фінансових потоках новим мільярдером, купити віллу на Лазурному узбережжі чи в Маямі, а далі хоч трава не рости... Дійсно, Україна стає все більш залежною від зовнішніх джерел фінансування, а отже, хто платить, той музику замовляє. Тому не дивно, що багато рішень, які мали би бути предметом ринкового регулювання чи внутрішньополітичних рішень, нам насаджуються зовні.

Наприклад, Антикорупційний суд, який став предметом зовнішнього тиску протягом півтора року. Це фактично визнання, що всі інші суди у нас не борються з корупцією, що там немає сенсу чекати на справедливий вирок щодо високопоставлених корупціонерів, тому давайте створимо хоч один антикорупційний суд. Тобто ми визнаємо, що ми як держава не спроможні побудувати таку важливу гілку влади як судова, яка б була не корупційною.

Добре чи погано, що подібні рішення приймаються під зовнішнім тиском? Очевидно, що краще так ніж ніяк. Краще, коли є зовнішній тиск, який допомагає хоч трішки боротися з корупцією. З іншого боку очевидно, що це негативний фактор - де ще є країни, які настільки залежать від зовнішнього тиску? Навіть ті країни, які переживають економічні труднощі, наприклад — Туреччина чи Аргентина, навіть там немає такого рівня залежності від зовнішнього тиску для прийняття внутрішньополітичних чи економічних рішень. Залишається сподіватись, що після проведення президентських та парламентських виборів, після перезавантаження влади, нова політична еліта буде більш державницькою і відповідальною.

- Ви вірите у те, що до влади прийдуть кращі?

- Так, інакше треба всім виїжджати.

- Хто це може бути?

- Не знаю. Думаю, поки що зарано робити якісь серйозні передбачення – попереду дуже складні передвиборчі перегони. Зрештою, у нас країна - парламентсько-президентська, тому парламентські вибори не менш, а можливо і більш важливі, ніж президентські. Ключові важелі впливу на економіку, соціальну та інші сфери у руках прем’єра, який є представником саме парламентської більшості. Зовнішня політика, яка у сфері компетенції президента, зазвичай має підпорядковуватися внутрішньополітичним пріоритетам, а не навпаки.

Після Майдану я декілька разів публічно пропонував створити технократичний уряд - хоча, мабуть, коректніше було би назвати його меритократичним урядом - урядом не дискредитованих політиків, а найкращих, найздібніших управлінців, які не мають політичних амбіцій чи фінансових зобов’язань перед олігархами чи партійними групами і які за короткий період можуть зробити дійсно глибокі системні реформи. Провести повне перезавантаження держави. Уряд національної довіри, який би не намагався підігравати виборцям тієї чи іншої частини України, а був би спільним знаменником інтересів і цінностей усіх регіонів.

- А президент?

- Президент має бути моральним авторитетом, який не втручається у поточні політичні процеси і точно немає бізнес-інтересів чи корупційного шлейфу. Чесний і безсторонній арбітр, який користується національною довірою і підтримкою. Україні, на мою думку, потрібен або такий президент, або нам взагалі не потрібна ця посада і дублювання функцій виконавчої влади.

- Але ж ви щойно самі сказали, що президент керує зовнішньою політикою...

- Це ненормально, коли економіка чи внутрішні справи – у віданні парламентської коаліції і визначеного нею уряду, а член уряду, який відповідає за зовнішні зносини, призначається за окремою процедурою і відповідальний перед президентом. Це українська новела, яка вже неодноразово демонструвала свою неефективність. Міністр закордонних справ – такий же міністр як і інші, зовнішня політика не може бути відокремленою від внутрішньої. Значення міністра може бути підвищене, наприклад, тим, що він одночасно може бути першим віце-прем’єром, як це робиться у деяких країнах. Але це розділення між зовнішньою та внутрішньою політикою є штучним і має бути ліквідоване. Зрозуміло, для цього потрібна конституційна реформа, але її у будь-якому випадку доведеться робити і відновити єдність виконавчої влади потрібно. В англійській мові є краще для цього слово – integrity (цілісність - "Апостроф")…

- Яка ж має бути нова зовнішня політика такого технократичного уряду?

- Чесною. Насамперед чесною і ефективною. Які ключові завдання? По-перше, зупинити конфлікт з Росією, що включає в себе і конфлікт на Донбасі, і відновлення суверенітету над Кримом, а також вирішити питання забезпечення безпеки України у довготерміновому плані. Безперечно, це вимагатиме достатньо складної конструкції і на загальноєвропейському рівні, і на рівні трикутника Україна-США-РФ. По-друге, нормалізація стосунків з усіма сусідами, перетворення кордону з бар’єру для відносин, яким він зараз є навіть попри безвізовий режим з країнами ЄС, на зручний і комфортний для всіх канал комунікації. Під сусідами слід розуміти як країни по усьому нашому периметру, так і Європейський Союз, стосунки з яким на декілька десятиліть переходять у статус сусідських – подобається це нам чи ні.

Україна має шанс у випадку проведення реформ і гарантування прав власності і верховенства права стати зручним для усіх – і на заході, і на сході – майданчиком для виробництва і торгівлі. Якщо ж вдасться забезпечити і свободу руху і безпеку капіталів – то і зручним майданчиком для інвестицій і європейських інвесторів, які б сюди “втікали” від високих податків, і російських інвесторів, які би сюди втікали від монополізованої державою російської економічної моделі. Це могло би бути наше місце в європейському розподілі праці.

По-третє, захист громадян України за кордоном та просування українського експорту як абсолютний зовнішньополітичний пріоритет. З конкретними чітко вимірюваними завданнями – на скільки з якими країнами щороку збільшувати наш експорт. Безперечно, є й інші завдання, насамперед реформа дипломатичної служби, яка так фактично і не розпочалась за чотири з половиною роки після Майдану. Але рано чи пізно це потрібно зробити.

- Для просування нашого експорту він має бути високотехнологічним...

- Так, абсолютно. Ми маємо продавати не деревину під виглядом дров, а товари з високим рівнем переробки, високою доданою вартістю. Як це зробити? Прийдеться використовувати як старі, так і нові рецепти. Китайська ринкова економіка зі значним державним регулюванням показує, що прості рецепти “все приватизувати і відкрити усі ринки для імпорту” не працюють, а якщо і працюють – то не в інтересах суспільства. З одного боку безперечно потрібно повернути громадянам можливість створювати і розвивати свій бізнес без правоохоронного, сбушно-прокурорського, податкового, іншого кримінального/корупційного тиску.

Такі інституції як ГПУ взагалі після створення ДБР – зайві. Їх просто можна закрити, а функції представлення інтересів держави в суді віддати в міністерство юстиції. Бізнесу після цього стане дихати легше в рази. Хтось не зможе заробляти мільярди – але ці гроші підуть не в корупційні схеми, а залишаться в економіці. Таким структурам як СБУ взагалі потрібно залишити контррозвідку і унеможливити втручання у внутрішньо-економічні чи політичні процеси. Це ж торкається і поліції. Відкривати бізнес за ситуації, коли у нас величезна кількість держорганів, які тільки шукають, де створити проблему і потім її успішно вирішити, ніхто не буде. Державу потрібно максимально обмежити і усунути з усіх сфер життя суспільства, де можна обійтися без неї. Є цілі міністерства і відомства, які якщо би одного дня зникли, то це відчув би лише державний бюджет, де з’явились би нові кошти. Навіть такими простими рішеннями можна відновити двигун економічного зростання.

- Тобто національна ідея - це...

- Мир і економічне зростання! Більш ніж достатньо! Добре було б, якщо наступна президентська кампанія і стала б дискусією по суті, не поливанням кандидатів брудом, а обговоренням всередині всього суспільства відносно того, яку країну ми хочемо мати. Щоб на наступний День незалежності ми вже бачили світло в кінці тунелю, надію на майбутнє в країні, у якій хочеться жити.