Минулого тижня українське медіасередовище жваво обговорювало списки кандидатів, яких ключові партії представили напередодні дострокових парламентських виборів. Однією із найбільш згадуваних персон виявилася 25-річна Ірина Панченко, яка йшла під 73 номером від "Слуги народу". З легкої подачі ЗМІ Панченко назвали "завзятою тусовщицею". "Апостроф" декілька днів пропонував дівчині зустрітись, щоб з перших вуст дізнатись, як вона потрапила в прохідну частину партійного списку "президентської" партії, чим планувала займатись у Верховній Раді, як проводить вільний час в Києві та чи дійсно її життя підпадає під характеристику "мажора" і "тусовщика". Після вагань Ірина погодилась на своє перше в житті інтерв’ю.
Тендітна сором'язлива дівчина, у якої з дорогих аксесуарів – хіба що не новий Iphone в руках. Ірину точно не можна назвати "тусовщицею" чи "світською левицею". Вона не зверне на себе увагу, якщо ви побачите її на вулиці, - типова зразкова студентка столичного вузу. Під час розмови дівчина помітно нервує - це перше інтерв'ю в її житті. Ще минулого тижня вона навіть подумати не могла, що уся країна розглядатиме її приватну фотосесію й пліткуватиме щодо того, як вона потрапила на місце у прохідну частину списку, за яке багато хто з політиків чи бізнесменів готові були б заплатити мільйони доларів США. З того часу Ірину вже декілька разів запрошували на ефіри, щоб пересвідчитись, чи дійсно вона така, як про неї пишуть ЗМІ і дізнатись нові скандальні подробиці її життя. Втім дівчина тільки зараз наважилась розказати свою історію (каже, чекала на відповідь від партії).
- Давайте одразу до головного. Як ви опинились в списку партії "Слуги народу"?
- Ніякого секрету немає. З кінця минулого року я на волонтерських засадах працювала в громадському русі Зе!Команди у Львівській області. Там з самого початку працював мій хороший знайомий, а його друга під час виборчої кампанії призначили керівником штабу. Він запропонував приєднатися волонтеркою, і я вирішила спробувати. Мене завжди цікавила політика, я завжди була активісткою і намагалась бути корисною для суспільства. Я з мамою виросла у маленькому містечку на Кіровоградщині і завжди розуміла, що лише власною активністю і ефективністю зможу прокласти собі дорогу в житті.
Я з радістю погодилась і поїхала на 120-й округ як волонтерка. Збирали разом анкети, проводили агітацію, пізніше формували дільниці… Після виборів керівництво штабу нам повідомило, що ті, хто хочуть далі працювати у команді на тих чи інших напрямах, можуть подати свої анкети. Я, як і багато інших, подала. Я справді маю політичні амбіції, хочу змінити и на краще мою країну. Як потім виявилось, з різних причин багатьом, хто запропонував свої анкети, відмовили. Буквально за декілька днів керівництво штабу мені повідомило, що моя анкета розглядається для участі у парламентських виборах. Я в принципі не вірила, що ось так просто можна стати народним депутатом України, тому, мабуть, легко погодилась заповнити усі інші документи. Подумала – ідемо далі, а там вже буде, як буде…
- Розкажіть, як саме відбувався процес подачі цих документів?
- Я відправила своє резюме, його перевірили. Заповнила анкету, написала автобіографію, виконала усі вимоги, які були визначені штабом. Усе достатньо просто й швидко, без бюрократизму. Справжня електронна демократія (сміється).
- Деякі журналісти дзвонили у штаб в Львівській області, там сказали що вас не знають…
- Я читала про це. Вони подзвонили до одного з секретарів, яка, звичайно, могла й не знати, хто я така. По усій Львівській області було близько 14 тисяч членів ДВК, і в нашому окрузі працювали близько 600 волонтерів. Усіх не знає навіть керівництво обласного штабу. Тим більше, що я не сиділа в штабі, а працювала на окрузі. Це все легко перевірити – було б бажання.
- Як ви дізнались, що потрапили у прохідну частину партійного списку?
- Під час з’їзду. Зранку, перед тим як мало усе початись, мене попередили, що анкета пройшла перевірку і її підтримали на усіх рівнях. Потім додали, що теоретично мене можуть включити у партійний список, але на яке місце – ніхто не знав. Подумала - якщо і включать, то десь на 120 чи 150 місце. Тому просто пішла на з’їзд. Коли назвали моє прізвище – я не повірила.
Ірина Панченко під час з'їзду
- Про що перше подумали?
- Не пригадаю. Точно пам’ятаю, що спочатку навіть заплакала. Адже не вірила, що ось так просто можна потрапити у прохідне місце у списку. Політика зазвичай асоціюється з брудом, зі старими чиновниками, депутат – пузатий дядько-корупціонер чи молодий олігарх-"рєшала". Усі, хто мене знають, точно можуть підтвердити, що я не з таких (сміється). Потім подумала, що, власне, саме за це ж я і боролася, агітувала – за оновлення політики, за нову якість політиків. Зі мною йде багато таких же молодих людей, і це буде вже зовсім інший парламент. Разом ми зможемо все. Під час з’їзду я там бачила багато своїх однокурсників, викладачів, і це все дуже підтримувало, мотивувало, дійсно - майже усі нові обличчя. Чого тоді плакати? Треба рухатися вперед!
- З Зеленським особисто спілкувались?
- Ні. Але в принципі можливість була, тому що він там вільно ходив, до нього багато хто підходив поговорити, сфотографуватись. Я переважно спілкувалась там з представниками нашого львівського штабу, вдалося поспілкуватися і з головою моєї (як я тоді думала) партії - Дмитром Разумковим. Я нікуди ніколи не напрошуюсь, "вискочка" - це не про мене. Я роблю свою справу, пропоную допомогу, де її хочуть бачити, а далі як - вже Господь Бог дасть.
- Думали, чим будете займатись в парламенті?
- У мене юридична освіта, тому законотворчість мене дуже цікавить. Дуже хотілося б займатись правами людини, захистом незахищених верств населення. Молодіжна політика, забезпечення рівних можливостей для молоді, гендерна рівність… Ідей – мільйон!
- Давайте все таки про вашу попередню діяльність. Чим саме ви займались на в штабі?
- По нашому округу ми працювали здебільшого в Городоцькому, Мостиському та Самбірському районах. Основна робота полягала у зборі та перевірці анкетних даних, спілкуванні з людьми, ненав’язливій агітації. В регіоні була велика підтримка Петра Порошенка, тому треба було серйозну роботу проводити. Наша задача була максимально дізнатись, чому так, і які б дії Зеленського дозволили отримати підтримку виборців.
- Які враження від районів, які ви відвідували?
- Достатньо важкі враження. Ми ж були не в самому Львові. Це сільські райони, молоді там майже нема, населення живе досить бідно. Чесно кажучи, дуже важко бачити таку різницю в нашому суспільстві - з одного боку процвітаючі центри Київ чи Львів, дорогі авто і ресторани, наповнені людьми, які витрачають на один обід те, за що у селах люди живуть місяцями. Нам потрібні зміни – так далі жити країна дійсно не може. Тому я і вирішила зайнятися волонтерством, допомогти новій команді змінити країну.
- А коли і як зацікавилися політикою?
- Колись в студентські роки я може й думала про це, але у нас були такі партії, що до них приєднуватись точно не хотілося. Та й навіть, якщо б і захотілося, просто так туди з вулиці точно не потрапиш. Тому шанс, який відкрила партія Слуга народу для таких молодих людей як я – унікальний. Не спробувати скористатися ним було би великою помилкою. От я і спробувала. Але одразу ж відчула усю жорсткість справжньої української політики. Те, як на мене було організовано інформаційну атаку, як штучно мені було створено за день негативний образ – це мабуть вакцина, якою хтось вирішив провчити молодь, щоб не пробувала займатися політикою. Іншою політикою ніж та, до якої звикли в Україні.
Ірина Панченко під час отримання диплома
- З вами хтось зв’язувався з партії після публікацій в пресі?
- Ні. Формально, думаю, я ще є в списках, але зі мною ніхто з команди на зв’язок не виходив, не цікавився додатковою інформацією. Дивно виходить, що достатньо будь-якої публікації в ЗМІ, навіть не перевіреної, щоб знищити.
- Що з того, що було опубліковано, неправда?
- Та усе перекручено. Один раз - 4 роки тому – я справді відсвяткувала день народження у одному з вказаних закладів. Це подали як те, що я постійно туди ходжу. Але це повна брехня! В іншому закладі, який мені закинули, я взагалі жодного разу не була, хоча він поряд з моїм університетом.
Потім відкопали мої фотографії, які я зробила для особистого архіву. У чому тут злочин? У нас що – шаріат? Дівчатам не можна фотографуватися з відкритим обличчям?
Хоча з цими фотографіями взагалі окрема історія. Сертифікат на фотосесію мені подарувала подруга на день народження. Декілька разів відкладала, бо не виходило з часом, і от тільки в березні вийшло. Але ці фото я ніде публічно не викладала – залишила виключно для себе! Я навіть не знала, що у фотографа є сайт, куди вона їх й виклала. 28 фотографій! Коли вже зі ЗМІ я дізналась, що вони їх взяли з її сайту, я звичайно ж подзвонила і попросила видалити. Дуже неприємна ситуація. Це було без мого дозволу.
- Яка у вас освіта?
- Закінчила школу з золотою медаллю, тому доволі легко поступила на престижний факультет в університет ім. Тараса Шевченка. Зараз вчусь там же на аспірантурі на юридичному факультеті. Осінню планую захищатись. Якщо все буде добре – буду кандидатом юридичних наук. Працюю, набираюсь практичного досвіду. Також вивчала міжнародні відносини, маю другу вищу.
- На яку тему дисертація?
- "Процедура нотаріального посвідчення договорів про відчуження нерухомого майна". Я ж зараз працюю помічником приватного нотаріуса. Він і його колеги суттєво допомогли.
- Як обирали професію?
- Я завжди більше любила гуманітарні науки. Мама - вчитель української мови та літератури, привила любов до навчання і завжди тримала мене в тонусі. Коли в 10 класі почали викладати "Право"- мене завжди хвалили і тоді я й запідозрила, що можливо це моє. А взагалі з дитинства хотіла бути диктором телебачення, телеведучою. Але, оскільки я з маленького міста Голованівськ Кіровоградської області, усе життя прожила там, то можливостей, щоб цим займатися більш професійно, не було. А якщо хотіла б поступати кудись по цій ліній, то треба було вже з якимось портфоліо. Тому вибрала юридичний факультет. І вважаю, що не помилилась.
- Як проводите вільний час? Це основне, що обговорювалось в ЗМІ…
- Як кожна молода людина я можу сходити з друзями і в кафе, і в торговий центр. Не бачу в цьому нічого поганого. Є у мене один страшний "гріх" - люблю співати. Співаю "Бумбокс", "Океан Ельзи". За спів, сподіваюся, у нас ще не ввели кримінальну відповідальність?
- За інформацією в ЗМІ, і по тому, як вас характеризують ваші одногрупники, ви достатньо заможна людина. Це так?
- Ну, не я сама... У батька є бізнес – я ніколи цього не приховувала, і нічого в цьому поганого не бачу. Навпаки, дуже пишаюся батьком, як і тим, що навіть святкові дні - для нього не вихідні. Він і сам багато працює, і забезпечує робочими місцями наших громадян. Ніколи не був надержавних посадах, з бюджету не вкрав, в кримінальних справах не фігурував! І які ще в нього"наколки"?!
Так, батько іноді робить мені подарунки, він, до речі, з мого 5-річного віку розлучився з мамою, і жив окремо. Але хіба це є підставою називати людину "мажором"? Які критерії "мажорства"?
В наш час заклеймити можна будь-кого – одна публікація з обвинуваченнями, а далі виправдовуйся. І нічого робити більше не треба, просто назвати гучними словами. Коли з’явились публікації про мене, мені зателефонувала моя найкраща подруга з Рівного, яка з подивом запитала: "Так ти мажорка? Якщо так – то я теж мажорка? Ми ж в одній компанії з університету". Що ж, мабуть так і є.
- Заміж збираєтесь?
- Збиралась до цього часу (посміхається). Сподіваюсь, що хлопець не передумає, після того що про мене почали писати. Але він, звичайно, знає, що це все неправда. Навпаки, думаю, що пишається вмінням завжди залишатись собою. Раніше, коли вбиваєш в Google "Ірина Панченко" - видавало у результатах пошуку оцінки ЗНО і мої юридичні статті. Зараз вже цього нічого нема, звичайно. Тепер "тусовщица", "красотка Зеленського".
- Чому ця ситуація вас навчила?
- Фотосесій більше робити не буду (сміється). А якщо серйозно, то зробила висновок, що треба бути більш обережною і менше довіряти. Якби я тоді в березні знала, що стану публічною особою, то заздалегідь підписала би з фотографом договір про конфіденційність.
- Чому ви тільки зараз наважились на інтерв’ю?
- По-перше, чекала пояснень від партії. Та і взагалі не хотіла нічого публічно говорити. Але потрібно все таки дати відповідь на ці абсурдні звинувачення. Люди, які давно в політиці, до цього напевне звикли. Може, для них це й не проблема - а мені від цієї ситуації досі ніяково. Вчора дивилась відео, як кандидатка від БПП лаялася на відео - от там ситуація взагалі жахлива. Я би після такого мабуть взагалі з кватири не висовувалась. А вона нічого – тримається, інтерв’ю дає… Я хочу принаймні повернути собі добре ім’я і репутацію.
- Після всієї цієї історії в політику ще хочеться?
- Важко сказати. Я точно знаю, що готова працювати і робити щось на користь державі. Але я не збиралась бути в центрі уваги, не хотіла собі таким чином робити ім’я.
Мені хотілось би привносити зміни в країну. А виходить так, що шукали нові обличчя, без досвіду, але давати їм дорогу - не готові. Багаті не підходять – бо накрали, бідні - бо будуть красти, старі – бо пов’язані зі старими схемами, нові – бо без досвіду. І що робити? Хто тоді потрібен?
Але я все таки вірю у зміни на краще і хотіла би стати частиною цих змін. Я не знаю, що буде через 5 років. Але знаю, що ця команда, ці люди мені близькі по духу. І що тут я змогла б реалізувати свої знання й свою наснагу - на користь державі.
