З 1991 року Україна багато втратила і у фінансово-промисловому плані, і в рівні патріотизму та згуртованості. У невдалих спробах сформувати національну ідею ми втрачаємо ті надбання, які мали 30 років тому.
Фундаментальні зміни та три революції так і не принесли бажаного задоволення життям – не стали справжніми революціями, соціальних вибух не мав значних результатів. Натомість Україна стає більш маргіналізованою, а її населення – більш егоїстичним, зацикленим на власних місцях проживання та добробуті. За часів незалежності українське суспільство стало роз'єднанішим та менш стійким зсередини, втратило позитивну динаміку.
Про цю непросту ситуацію, її причини, потенційні наслідки та способи виходу з неї говорили учасники "Ініціативи 16 липня" – під час конференції "Стан українського суспільства. Україна 1991 vs 2020: порівняльний соціологічний аналіз" у приміщенні інформагентства "Інтерфакс-Україна" 6 серпня. "Апостроф" коротко переказує основні меседжі заходу.
"За 30 років в Україні відбулися фундаментальні зміни, - каже філософ, керівник Стратегічної групи "Софія" Андрій Єрмолаєв. – Нас стало менше, ми змінилися в поведінці й уявленнях, змінилася соціальній структура. Причини лежать в соціальному й гуманітарному розвитку".
З 1991 року відбулося три революції – "Помаранчева", Євромайдан та президентські вибори 2019 року, які називають електоральною революцією. Українське суспільство продемонструвало, що воно здатне до зміни еліт - але жодна з цих революцій не призвела до суспільного оптимізму. Натомість постійно лунає заклик до національного егоїзму, продовжує філософ.
"Наше суспільство досить серйозно хворе і за багатьма напрямками деградує. Є певні групи, які відчувають, що розвиток іде не в тому напрямку – і вони намагаються його зупинити і перенаправити. Але вибух суспільної енергії не призводив насправді до революції. Це показує, на скільки наше суспільство амбівалентне", - погоджується з Єрмолаєвим директор "Інституту глобальних трансформацій" Олексій Семеній.
Розвиток українського суспільства вписується в рамки пост-пострадянського трансформаційного процесу. Негативні явища спостерігаються практично в усіх колишніх країнах СРСР, каже Єрмолаєв, зазначаючи, що перш за все, має на увазі Росію та пострадянські країни Азії.
У них спостерігається деградація соціальної організації, локалізація, формування нових соціальних зв'язків, радикальні зміни у сфері економічних і політичних еліт, суттєві зміни в якості поведінки людського капіталу. Якщо на початку 90-х років Україна була індустріально-аграрною країною, а логістичні маршрути виробництва певних товарів об'єднували її, то зараз існує декілька великих фінансово-промислових груп, які діють заради власної вигоди – тому все "зайве" й "невигідне" відсікається.
Специфікою постсоціалістичного суспільства була подвійна соціалізація, доповнює свого колегу доктор соціологічних наук, професор, заступник керівника Стратегічної групи "Софія" Віктор Щербина.
З одного боку, українці жили серед норм та цінностей постсоціалістичного типу. З іншого ж боку – приватний інтерес, індивідуалізм. Протиріччя між ними вирішувалися в ході спільного індустріального виробництва. Коли був соціальний механізм вирішення протиріч, відмінності були не суттєві, продовжує Щербина.
Однак через те, що індустріальну систему використовували різні політичні групи і вона не відновлювалася, такий уклад життя врешті-решт втратив свою опору – і відбулася деіндустріалізація. Праця й прогрес, праця і розвиток відтепер не розглядаються як соціальні цінності.
"Ми знаходимося в особливій точці зміни суспільної системи. Закінчився період демократичного транзиту. Пострадянське суспільство закінчилося подіями 2014-2016 років. Нині ми живемо в Україні, яку не знаємо і не хочемо знати", - каже Щербина.
Голова інформагентства "Інтерфакс-Україна" Олександр Мартиненко пригадав, що на початку 1990-х їздив Україною разом з тоді ще прем'єром Леонідом Кучмою. На заводі "Азовсталь" у Маріуполі голодні робітники заблокували делегацію – і майбутньому президенту довелося буквально тікати з підприємства. Потім Кучма поїхав до Тернополя, і коли спитав зустрічну літню жінку, які є проблеми, та відповіла: "Проблем немає. Аби лиш комуністів у Верховній Раді не було".
Тож в Україні уже тоді різні регіони мали різні погляди на життя, підсумовує журналіст. Але оскільки всі були однаково бідні, то більш ідеологічні питання практично не підіймалися. В середині 1990-х, коли довелося їздити країною з уже президентом Кучмою, питання мови лише двічі підіймалося в Луганську і один раз у Криму, пригадує Мартиненко.
"Україна – це держава, якої фактично раніше не існувало. І всі інститути, всі навики треба було створювати на ходу, та ще й у не дуже санітарних умовах", - каже він.
Нині ж в Україні відбувається динамічна деградація освіти й науки, формування різних локалізованих соціальних груп за етнічною, територіальною, "клановою" ознакою, вважає Єрмолаєв. Разом з тим формується новий запит на майбутнє – без сильної держави і взагалі без державності: коли говорять про примирення, про автохтонність (прив'язаність до місця, де народився і живеш). Але за цим приховуються злидні, наголошує Єрмолаєв. Формула "садок вишневий коло хати", як символ автохтонності, є згубною для країни в сучасному світі. На його думку, відцентрові процеси – такі як децентралізація і локалізація – послаблюють країну.
"Зараз ми маємо справу з відносно вузькою системою бачення соціальних процесів. Існує єдина ідентичність – українці. Але вона трактується різними людьми по-різному. Ми знаходимося в ситуації багатьох відкладених соціальних конфліктів. А політична ситуація імітує розрішення протиріч", - продовжує Щербина. Сьогодні українці орієнтуються не на розвиток і соціалізацію, а на виживання, додає він.
"Ми живемо в суспільстві недовіри, для якого характерні захист індивідуальних інтересів і ухилення від співпраці, орієнтація на локальні ресурси", - каже Щербина. За його словами, відбувається локалізація соціальних інтересів і замикання їх в рамках окремо взятої "общини". В результаті все, що пов'язане з загальнонаціональними процесами, розглядається або як чуже, або як пов'язане з загрозами.
Експерти зійшлися на думці, що для багатьох членів спільноти такий спосіб життя у поєднанні з хронічним відставанням від загальносвітових показників у багатьох аспектах розвитку є неприйнятним. Тому вони подаються в еміграцію або ж лишаються в Україні – але все більше розчаровуються у ній.
Щербина вважає, що в Україні різні групи роблять ставку або на насилля, або на ухилення від соціальних конфліктів. Крім того, у нас відсутні механізми погодження інтересів. Революція гідності стала перехідним етапом до нового в українському суспільстві. Вона живилися протиріччям між тим, що повинно бути – і реальним станом речей. Їх вирішили, відкинувши форму організації суспільства, яка існувала раніше. Але створити нову систему виявилося не просто.
Політики спробували об'єднати українців під лозунгом "Армія, мова, віра". Але Щербина вважає, що це була спроба об'єднати людей на основі розгортання військового конфлікту. Натомість він пропонує згадати лозунг початку ХХ ст.: "Перекуємо мечі на рала!"
Також, на думку більшості учасників конференції, формування національної ідентичності є застарілим.
"Не створивши процесу, який би об'єднував країну не на рівні ідентичності, а на рівні суспільних інтересів, ми будемо мати багато дрібних світів, які розбігаються. Країна буде і далі розколюватися. Країна буде неконкурентною і нежиттєздатною", - підсумував Щербина.
Директор "Українського інституту політики" Руслан Бортникзазначив, що згідно з дослідження центру Разумкова, яке тривало 10 років – з 2005-го по 2015-й, – національна й індивідуальна ідентичність українців досі не сформувалася. Вони не змогли знайти баланс між релігійним, національним, сільською та міською ідентичністю.
Про негативні процеси в суспільстві свідчить те, що за останніми опитуваннями, за державну незалежність України готові проголосувати 68% – тоді, як в 1991-му "за" висловилися 90,32%.
Бортник додав також вражаючі цифри до теми про локалізацію та перехід українців до більш роздробленого, "автохтонного" способу існування. Зокрема, з опитаного соціологами населення лише 40% асоціює себе з Україною загалом. Стільки ж – 40% – асоціюють себе із власним містом чи регіоном. 75% опитаних назвали себе патріотами. При цьому захищати Україну готові лише 50%, а зі зброєю в руках – лише 18%. 32% не готові захищати Україну від агресора взагалі.
"Патріотизм України нагадує пізній радянський – він має форму, але для більшості громадян не має сенсу", - каже Бортник.
"В українському суспільстві нема потужних маяків, на які б ішла переважна частина суспільства. Наростає зневіра, песимізм", - додає Семеній.
"Постановка питання про новий національний проект перестала бути просто бажанням формування іншої, нової України. В тому стані, в якому ми зустрічаємо великі кризи, ми є не дуже життєздатними. Без створення внутрішніх стійких зв'язків, які притягують нові покоління, не можна створити умов для нового об'єднаного українського проекту", - підсумував зустріч Андрій Єромолаєв.
