Події 9 - 12 серпня в Білорусі викликають змішані почуття. Мені пощастило відвідати Білорусь в найдраматичніші серпневі дні, проїхатися по містах і регіонах, поспілкуватися з безпосередніми учасниками подій і скласти своє враження про те, що відбувається в Республіці. Можливо, моя думка буде йти врозріз з «мейнстрімною» лінією, але я був і залишаюся противником Майданів і революцій. Адже як тут не згадати слова Жана Жореса, який вважав революцію найбільш варварським способом прогресу.
Білорусь чомусь називають «маленькою» країною. Але кількість її населення приблизно дорівнює Швеції, Греції, Ізраїлю, Чехії та Угорщині, які «маленькими» назвати складно - кожна з цих країн є важливим фактором у регіональній політиці. Фактор Білорусі не можна недооцінювати: принаймні, вона володіє набагато більшою суб'єктністю, ніж Україна. Примітивний погляд на Білорусь - маріонетка Росії під беззмінною диктатурою Лукашенка. Якщо ж підійти до питання більш ретельно, що можна побачити: диктатура якщо і є, то в режимі «софт», при цьому керівництво держави проводить не проросійську, а багатовекторну політику, що відрізняється від української політики до 2014 року наявністю не двох, а трьох векторів (Росія, Захід, Китай). Наявність китайського вектора і сильні позиції Китаю в білоруській економіці дозволяють припускати, що лінійні формули і аналогії з українськими подіями 2004 і 2014 року тут працюють не в повній мірі.
Те, що відбувається в Білорусі, одночасно схоже і абсолютно не схоже на інші світові аналоги. Тим більше - не зрозуміло, хто може стати вигодонабувачем і кінцевим бенефіціаром білоруських подій. Тут немає постійного стаціонарного Майдану - люди збираються ввечері і після розгону демонстрацій розходяться по домівках - до наступного вечора. Тут немає єдиної тактики: в один день збираються, у друий страйкують, в третій перекривають дороги. Тут немає єдиного центру управління та видимих лідерів. Світлана Тіхановська, яку опозиція вирішила проголосити президентом (без достатніх на те підстав і просто вважаючи, що вона перемогла - апріорі, без доказів), виїхала з країни (за моєю інформацією, отриманою з білоруських джерел, її не шантажували - просто дали послухати деякі розмови її соратників, зокрема, цинічні роздуми про необхідність «сакральної жертви» і про те, що саме Світлана підходить на цю роль більше інших).
У опозиції немає єдності - «стара» опозиція, яка ховається в Вільнюсі та Варшаві, відверто заробляє на своїй опозиційності і розуміє, що зміщення Лукашенко буде означати і припинення фінансування їх діяльності, висловлюється досить скептично щодо кроків «нової» опозиції. У опозиції немає програми - вони не можуть намалювати картину майбутнього. У опозиції немає навіть розуміння того, що «якщо не Лукашенко, то хто?». Тому максимум ідейного креативу полягає в тому, що «призначаємо тимчасовим президентом Тіхановском і через півроку проводимо нові вибори». Тобто, вплутуємося в бійку, а там видно буде.
Моє спілкування з білоруськими соціологами показує: якщо завтра Лукашенко складе свої повноваження і відбудуться нові президентські вибори, прозахідний кандидат не має шансів перемогти на таких виборах. Білоруси в своїй більшості проголосують за проросійського кандидата. І це наштовхує на думки про те, що реальним замовником подій в Білорусі є саме Російська Федерація.
Лукашенко в інтерв'ю Дмитру Гордону натякнув на те, що ситуацію в країні розгойдує російський політик в ранзі заступника міністра. Це - більш ніж прозорий натяк на Михайла Бабича, колишнього Надзвичайного і Повноважного Посла Російської Федерації в Республіці Білорусь. Нині він - заступник Міністра економічного розвитку РФ. Скромна посада не повинна заводити в оману: Бабич володіє досить широкими повноваженнями і є «мозком» однієї з «веж Кремля» - тієї, яка зуміла посунути на політичній площині навіть такого «монстра», як Владислав Сурков.
У Бабича і Лукашенко - особиста вендета. Бабич також є виразником негласної лінії в Москві, яка виражається у формулі: «Немає ніякої Білорусі, є шість тимчасово відторгнутих російських областей». Під Бабича вибудувана особлива вертикаль аналітичних центрів і в його розпорядженні - ряд засобів масової інформації. Бабич тісно контактує з цілою низкою високопоставлених політиків. Він прекрасно проявив себе в справі «упокорення Чечні» (кажуть, що проект залучення на бік Москви Кадирових - його ідея) і нейтралізації націоналістичних тенденцій в Татарстані. У 2016 році його намагалися призначити Послом в Україні, але невдало. У 2018 році його призначили Послом в Білорусь - це призвело до відкритої війни з Лукашенком.
Що може не влаштовувати Росію в політиці «Бацьки»? Кілька моментів.
По-перше, надмірний вплив на Білорусь з боку Китаю. Пекін останнім часом розглядає Білорусь як основний плацдарм для просування своїх економічних і політичних інтересів в Європі. Будівництво китайського мегапроекту «Великий Камінь» в околицях Мінська, а також будівництво кількох спільних заводів, постійні теплі взаємні візити товариша Сі Цзіньпіна до Мінська і Олександра Григоровича Лукашенка в Пекін служать доказом цього впливу. Через Білорусь проходять залізничні артерії, що зв'язують Китай з Європою - Чунцін - Дуйсбург, північна і центральна гілки Трансазиатской залізниці, південне відгалуження Транссибу. Китайський лідер першим привітав Лукашенка з перемогою - ще до оголошення офіційних результатів. Все це дозволяє Лукашенко відчувати себе досить впевнено: Китай не зацікавлений, щоб всі ці маршрути були монополізовані однією тільки Росією. Лукашенко відчуває, що Китай його в образу не дасть: у розмовах в Путіним він займає позицію п'ятикласника, у якого є брат-десятикласник. Це не може не дратувати Кремль.
По-друге, наявність в керівництві Білорусі потужної прозахідної партії, головним лідером і виразником якої є міністр закордонних справ Володимир Макей (деякі експерти до цієї ж групи відносять і голову КДБ РБ Валерія Вакульчика) змушує задуматися про надійність Білорусі як партнера.
До сих пір на території Білорусі розміщувалися дві військові бази Збройних Сил РФ - останнім часом в керівництві Білорусі почали говорити про можливість розірвання договору про базування російських баз на території РБ. Стратегічно Білорусь залишається єдиною транспортною пуповиною, сполучною Росію з Європою. Та й атомну станцію на кордоні з Литвою Росія будувала не для того, щоб втратити її в один момент.
По-третє, «Бацька» в переговорах з Кремлем поводиться досить впевнено і незалежно. Він захищає суверенітет, «кип'ятиться через мито», як писав Йосип Бродський, іноді розмовляє мовою ультиматумів, голосно грюкає дверима і вимагає поважати незалежність Білорусі. Природно, Путіну вкладають у вуха слова Лукашенка про те, що «він був президентом вже в ту пору, коли Володимир Володимирович носив портфель за Собчаком». Зрозуміло, що Росії потрібен більш розуміючий партнер.
Ситуація з «вагнерівцями», які «по чистій випадковості» розмістилися в санаторії, розташованому менш ніж в 500 метрах від того місця, де в ту пору перебував на лікуванні Лукашенко, підлила масла у вогонь: Лукашенко "кинув пред'яву" Росії, фактично закрив кордони для її громадян, в ЗМІ з'явилися натяки, що основна небезпека для суверенітету Білорусі виходить від Росії. Перші затримані «керівники протестів» на камеру зізналися, що всі вони - росіяни.
Спроби Лукашенко призначити винними в ескалації ситуації якісь сили, які сидять в Польщі, Україні, Литві та Чехії - це скоріше ритуальний жест. Єдина прив'язка опозиційних сил до Заходу - це констатація того факту, що дружина головного політтехнолога Тіхановскої, Шклярова, працює в Посольстві США в Україні.
Є ще й третій гравець - Китай. Як писалося вище, він відіграє важливу роль в політиці сучасної Білорусі. Але Китай не вміє робити Майдани. Більш того - як відомо, в оточенні Лукашенка знаходиться кілька китайських політичних радників (про це в Мінську кажуть практично відкрито, хоч і не називають їх імен). Якби Лукашенко хотіли змістити китайці - вони б не морочилися виводом людей на вулицю і застосували б традиційний «зімбабвійський» варіант: коли стало зрозуміло, що колишній президент, Роберт Мугабе, неефективний як керівник країни, в Пекін був викликаний колишній віце-президент Емерсон Мнангагва і благословенний на «палацовий переворот». При цьому Мугабе були збережені життя і даровані довічні почесті. Навіщо зайвий шум?
Мої спілкування з білоруськими соціологами показують, що за Лукашенко реально віддали свої голоси переважна більшість громадян. У тому, що він переміг, немає сумнівів. Можна сумніватися в тому, чи правдивий результат 80,08%, але не в перемозі в принципі. Опозиція, яка говорить про проведення власного екзит-полу, відверто бреше - на ділянках були тільки люди, які проводили екзит-пол на замовлення телекомпанії «Мир»: молоді люди в брендованих футболках і кепках, з чіткими інструкціями щодо того, яким повинен бути «крок »опитування і т.д. Ні в одному населеному пункті Білорусі (а я проїхав понад 600 км в день виборів) я не бачив людей, які проводять альтернативний екзит-пол. Соціологія проводилася грамотно і зі знанням справи. Тому заяви про те, що насправді перемогла Світлана Тіхановском - відвертий блеф.
На вулицю 9 та 10 серпня виходила переважно навіть не просто молодь - це були в масі своїй підлітки. Саме вони стали «рушійною силою» «революції». Так, були і дорослі - але найбільш активною частиною протестуючих стали саме підлітки. Для них революція - це хайп і драйв. Їм не потрібні гасла і програми. Їм потрібен сплеск гормонів.
«Революція» виглядає дуже дивно і неприродно: якою масовою не була б маніфестація ввечері, як довго б вона не тривала - до ранку, після розгону чергової хвилі, комунальні служби наводять ідеальну чистоту, якою славиться Мінськ, і на дорогах і тротуарах ніщо не нагадує про нічні зіткненнях. Тут немає того бардаку і свинства, які розвели в центрі Києва взимку 2013 року і не давали прибрати до літа 2014-го. Тут практично немає революційних написів на стінах (я побачив лише нечисленні графіті і напис «Іди!» На одному з плакатів, що закликають 9 серпня прийти на виборчі дільниці). Вранці абсолютно мирні люди гуляють, поспішають на роботу (коли я перебував у Мінську, про страйки ніхто і не заїкався, та й зараз вони виглядають якось непереконливо), п'ють каву. Щоб ввечері все повторилося знову.
У опозиції в Білорусі немає парламентського представництва, немає власних засобів масової інформації. Телеграм-канали типу «Nexta» продукують неймовірну кількість фейків, що служить не стільки мобілізації, скільки викликає часом чергове роздратування. Але хіба мало фейків тиражували в дні Майдану українські ЗМІ? І продовжують тиражувати, якщо мова заходить про Майдан?
Ще один момент, який мені пояснили в Мінську. Значна частина ОМОНівців, які «відзначилися» при розгоні демонстрацій - це колишні бійці «Беркута», які переїхали після 2014 року в Білорусь. «Ти розумієш: у них вже є психологічна травма. Вони ненавидять все, що пов'язано з Майданом чи віддалено нагадує Майдан. Їх вже неодноразово палили коктейлями Молотова і вбивали, а начальство не давало наказ застосовувати силу. Тут вони можуть отримати сатисфакцію, якої так довго чекали. Звідси і жорстокість», - пояснював мені мій мінський приятель.
Лукашенко врахував багато аспектів, які в 2014 році не врахував Янукович. Як свідок подій зими 2013 - 2014 роки, знаю, що Януковичу радили розігнати Майдан у зародку, відключити інтернет і мобільний зв'язок, відключити на Майдані електрику і комунікації і т.д. Він на це не пішов, вважаючи, що Майдан сам по собі розсмокчеться. Лукашенко не став уподібнюватися Януковичу. Схоже, він не збирається йти.
Осінь для нього вдасться досить непростою. В економіці прогнозуються негативні тенденції, можлива інфляція і девальвація білоруського рубля (сьогодні спостерігається курс рубля до долара 2,48: 1, але економісти кажуть, що у вересні-жовтні штучне стримування курсу національної валюти скасують і рубль може переступити моральну оцінку в 3: 1 ). Але Лукашенко цілком може заявити, що це падіння - наслідок страйків і необдуманих дій в серпневі дні. Тобто, покласти провину за проблеми у фінансовій сфері на опозицію і співчуваючих їм громадян. І це може спрацювати, викликавши в народі замість невдоволення почуття провини.
... А хлопців, яких побили, так, шкода. Але, може бути, вони одночасно отримають щеплення від революцій? Адже, як показує досвід України, потім може бути набагато болючіше.
