Після початку повномасштабного вторгнення Росії колишній очільник Херсона Володимир Миколаєнко вступив до лав Територіальної оборони. Вже 17 квітня 2022 року його затримали співробітники ФСБ.
Протягом майже трьох з половиною років полону росіяни утримували його у Херсоні, Севастополі, Воронезькій та Володимирській областях. Володимир Миколаєнко повернувся додому в День Незалежності 24 серпня 2025 року.
В інтерв'ю "Апострофу" він розповів, що йому допомагало вижити в російському полоні, що росіяни не можуть зрозуміти про українців, та що відбувалося у Херсоні на початку окупації.
– Я розумію, що все це дуже тяжко згадувати й це, очевидно, психологічна травма, але мені здається, що українці мають про все це знати. Ви потрапили в полон. Що вас найбільше вразило, коли ви побачили й відчули на собі, даруйте, будь ласка, чим є "русский мир" насправді?
– Ви знаєте, мені здається, що немає нічого більш протилежного, ніж Росія й Україна. Це абсолютно щось таке, що я казав би, що на голову не натягнеш. Але цей русский мир – це злоба, ненависть, це брехня.
От я кажу, що я ніколи не мріяв побувати в Росії, так сталось, що побував в самому серці – в тюрмі російській, де з тебе намагаються зробити саме русского. Кожного дня, з ранку до вечора і психологічно, і фізично намагаються всю українськість в тобі знищити.
Знаєте, я не сумнівався по великому рахунку в українцях, напередодні війни я навіть знав, як ми будемо діяти під час війни. Я в полоні переконався, що, дійсно, більшість – це справжні люди, так, їх можна зламати оцими побиттям, приниженням, але русского з нас уже ніколи не зробиш.
– Сама ідея перепрограмувати українця і зробити його росіянином… Ви собі знайшли відповідь, навіщо це їм потрібно? У такому стані людина для них отримує якусь цінність?
– Ви знаєте, тут справа в тому, що ми не можемо для них уявляти певну цінність, хоч Путін розповідає, що ми начебто єдиний народ, але от вони русские, їм пощастило, вони як богообраний народ. А ми фашисти, ми нацисти, при цьому й унтерменші. У них дивна логіка.
Тому в цілому у них мета одна. Від простого охоронця, закінчуючи, я не знаю, високими чинами ФСБ, вони чітко переконані в тому, з них пропаганда так зробила, що Радянський Союз – це було таке певне щастя для усіх, це такий рай на землі. І от там ці лідери радянські Горбачов, Єльцин, вони начебто згрішили, їх Сталін вигнав з цього полону й вони всі намагаються сюди повернутись.
Вони щиро не розуміють, чому ми не хочемо поруч з ними там бути, це ж було так класно. Іноді коментував, як класно це було, але вони мені не вірять. Вони настільки принижені цією пропагандою, що для них дійсно це мета – створення Радянського Союзу. Зрозуміло, що під створенням Радянського Союзу [мається на увазі] Російська імперія.
– Тобто те, що росіяни зараз роблять з Україною і з українцями, це така помста за те, що українці долучилися до розвалу Радянського Союзу?
– Так, так. Ви ж пам'ятаєте слова їхнього лідера, що найбільша трагедія XX сторіччя – це розвал Радянського Союзу. Не десятки мільйонів людських життів, які були покладені на боротьбу з фашизмом, а саме розвал Радянського Союзу. Вони щиро хочуть його відновити й щиро вірять тому, що для них це буде щастя. Що ось ми зараз “немножко еще потерпим”, а потім всім буде гарно. Це, знов-таки, я повторюсь, це просто багаторічна пропаганда.
– Скажіть, а як вони реалізовують оцю програму знищення української ідентичності, так?
– Розповім, як вони реалізовують. Ви знаєте, вони, от на моєму прикладі, їм потрібно було, от вони мене переконували, що я повинен відмовитись від цього, що я робив, що я казав там от, починаючи там, наприклад, з 14-го року.
– Отрекись.
– Саме так. В публічному виступі скажи людям: “Ми помилялись. Майдан – це було на американські гроші. Оці події 14-го року, АТО – це була помилка. Треба було погодитись, Крим віддати, і всі ми ж брати, щоб проти цього американського солдата, проти чобота НАТО, ми повинні виставити наших братів-росіян”. Найголовніше, вони не розуміють, чому ми на це не погоджуємось.
Вони хотіли таким чином… Я не знаю, мабуть, коли ти відмовляєшся від наших оцих знакових точок, що це зламає дух Майдану, дух свободи. От вони нічого не розуміють про свободу, у них немає свободи. Коли вони чогось не розуміють, вони просто вбивають. Як Парубія вбили, Царство йому небесне.
– Вам відомо, що вороги роблять з тими людьми, яких вдалося зламати?
– Відомо. У нас в таборі також була певна агітація для того, щоб приймати російське громадянство або так званих "ДНР" і йдіть захищайте Росію.
Ну, я просто знаю, я ж знаходився в в'язниці, в полоні з хлопцями, які захищали Маріуполь. Це 36-та бригада, 503-й батальйон, 501-й батальйон. Їх досі тримають в полоні. Вже майже чотири роки скоро буде як їх тримають в полоні, для того, щоб просто публічно покарати за їхній спротив, що вони насмілились надати цей спротив, не підкоритися. Там їх звинувачують, придумують якісь вигадки, що вони начебто стріляли по цивільних людях, або займались якимось мародерством. Зрозуміло, що такого не було і ніхто на таке не погоджується.
Але щоденним побиттям, а ще й голодом, вони іноді вичавлюють з людей гідність і людяність. Була певна категорія, їх не так багато, можливо, людей 20, на наш табір, які погодились на цю співпрацю, погодились прийняти російське громадянство і навіть воювати. Ми ж знаємо, що як тільки вони приймуть громадянство того ж "ДНР", "ЛНР", це ж одразу шлях на війну.
– Тобто це не орден на груди, а це статус живого м'яса.
– Це гарматне м'ясо, саме так. Навіть по Маріуполю, то хлопці розповідають, що в першу чергу ішли на відбиття там атак саме "ДНР" і "ЛНР" взагалі без якогось захисту, без бронежилетів. Вони йшли і їх просто клали, дійсно купами клали.
– Так це ж класичні штрафбати. От ви згадали про досвід Радянського Союзу.
– Так, заградотряди, штрафбати. Так що саме так, вперед, відпрацьовуй. Ти зрадив, а зрадників ніхто не любить. Сьогодні тобі за шматок хліба купили, а завтра скажуть: "Слухайте, він же зрадник. Навіщо він нам потрібен? Він нас зрадить. Вперед, іди, вбивай, ну, і сам гинь".
– Згадаємо дуже тяжкий 2022 рік, громадський спротив Херсона і херсонців. Вся країна бачила, коли люди виходили з українськими прапорами й голіруч зупиняли російські бронеколони, тоді шок читався на обличчях цих російських солдатів. Вони такого не очікували. Коли ви зрозуміли, що попри, в тому числі, громадський спротив, місто буде окуповано?
– Знаєте, коли в перший день війни нікого не було в місті, ні керівництва області, ні якихось військових частин, давайте казати відверто, ні міліції, ні СБУ, ні прокуратури. Все це десь зникло.
– Виїхало?
– Так. Можливо, був це був наказ, я не знаю. Я не хочу коментувати, але я кажу про той факт, що нікого не було. Було декілька військових, не декілька військових, ті, хто захищав міст, хоча міст по великому рахунку треба було… В моєму розумінні, я людина не військова.
– Це Антонівський міст?
– Антонівський міст. Щоб ви розуміли, от Антоновський міст, наступна переправа 60 км – Каховка. Оця дамба, де ГЕС. Можна було тримати там, правий берег дуже високий, лівий – низький. Там можна було тримати. Якщо там якось розбити цю переправу, то наступне тільки Запоріжжя за 300 км. Херсон би не був би взятий, якби Антонівський міст був би знищений.
До речі, коли прийшли росіяни, на другий чи на третій день, вони одразу замінували міст. Потім, коли вони пішли, вони його підірвали. І ще Каховську ГЕС, щоб там також наші війська не прийшли на лівий берег.
– У вас є відповідь на це болюче дуже питання? Як окупанти так швидко зайшли на материк?
– Моя думка, що це була зрада. Для себе я в цьому не сумніваюсь. Можливо, я щось не знаю. Але те, що арештований керівник Кримського СБУ, я вже не пам'ятаю його прізвище, є претензії до Херсонського СБУ, бо на посадах на Херсонщині були люди, які доповідали президенту, не знаю, головнокомандувачу, що все нормально, тут ворог не пройде, тому що буквально напередодні війни приїздив Зеленський і дійсно йому рапортували, що тут все гаразд. Проте робили зовсім інше.
Я дуже сподіваюсь, що ці люди будуть визначені й покарані, бо в них руки в нашій крові, я не кажу по лікоть, мабуть, набагато глибше. Якщо це не буде зроблено, я думаю, що зараз ніхто цих речей не пробачить.
– Я згадав гетьманську столицю в Батурин, яку росіяни взяли за подібним сценарієм. Коли ви йшли, так би мовити, на перемовини з окупантами, ви ж розуміли, що вони вас схоплять і заарештують?
– Я не ходив з ними на перемовини. Мене запрошували на зустріч… Зателефонував [Кирило] Стремоусов і запропонував, каже, от з тобою…
– Вибачте, Стремусов вже працював на окупаційну адміністрацію?
– Слухайте, всі розуміли ще до війни, що Стремусов, Сальдо – це московські консерви. Про це криком кричали нашим “славним” правоохоронцям.
– Ну, але ж ми демократія. Ми толерантно ставимося до внутрішніх ворогів.
– Вони казали, що це їхні політичні вподобання…
– Політичний плюралізм. Руйнувати Україну – це політичний плюралізм.
– Ми їх там контролюємо, ми їх притримуємо, не переживайте, все буде гаразд. Ми з ними домовились. От ми бачимо, як вони домовляються.
– Ці казочки про подвійних агентів і досі працюють. Досить часто чуємо, коли московська консерва у нас працює, не хвилюйтеся, вона під контролем, вона працює на певну в аудиторію, хай працює.
– Саме так, слухайте, мені здається, що найголовніший висновок цієї війни, що не можна зі злом домовлятись. Приклад – Сальдо, Стремоусов.
Я навіть згадую, як [Ангела] Меркель свого часу казала, що ми вважали, якщо дамо Росії більше грошей, вони подобрішають і все буде гаразд, буде все у них нормально. Вони отримали ці гроші, використали їх на озброєння і тепер прийшли нас вбивати.
– Що ми з вами фіксуємо? Що світ досить часто нічому не вчиться.
– Абсолютно.
– Днями американське видання Wall Street Journal оприлюднило план миру і відновлення російської економіки, розроблений Білим домом. Там ідеться про інвестиції в російську економіку з мотивацією, що росіяни ж подобрішають, коли запрацює економіка.
– Згадайте Дона Корлеоне: “нічого особистого, тільки бізнес”. Це Америка, вірніше це Трамп.
– Це правильне уточнення, я думаю. Як цьому протистояти? Ми з вами говоримо, що, на жаль, зло поширюється не лише ззовні, а і зсередини. Окупація Херсона тому підтвердження.
– Я бачу, що Європа протистоїть. Я сподіваюсь, що вона не підкориться, бо вона розуміє, що наступні – це вони. Тут не повинно бути ніяких сумнівів.
Знов-таки, ми бачимо демонстрації німецької молоді, що вони не хочуть призову, вони не хочуть йти захищати свою країну, нам байдуже, яка влада. Вибачте, я людина емоційна: ідіоти. У вас коли заберуть свободу, у вас нічого не залишиться, ні ваших будинків, ні ваших автівок, ні в холодильнику нічого не буде, хліб заберуть.
Я відчув це на власному прикладі. Коли в тебе забрали свободу – все, життя не буде. Я досі дивуюсь, як я потрапив на волю, тому що вони мені казали, що ти тут здохнеш, вибачте, в цій в'язниці і я десь цьому вірив, тому що такий великий термін…
От, тому наступною буде Польща, країни Балтії, якщо вони віддадуть Україну. Я розумію, що нам важко. Чотири роки ми по великому рахунку сам на сам з цими монстрами, оцим Франкенштейном.
– Пане Володимире, можливо, все цинічніше й люди на заході думають, що українці постійно будуть таким щитом. Ситуація коливається, на 5 км росіяни зайшли, потім українці їх вибили, зайшли на 5 км і оце буде нескінченно коливатися. Мені здається, що Віктор Орбан, українофоб, себе здав, коли сказав, що Україна має бути буферною державою. Цією фразою він що сказав? Що насправді він не хоче російських танків в Будапешті й що між його Угорщиною і Росією має бути прокладка у вигляді України. Можливо, багато людей так на Заході це сприймають, що наша функція – тримати орду.
– Давайте будемо відверті. Згадайте 14-й рік, події на сході. От навіть ми на півдні жили в певному стресі, у нас зараз росіяни поруч за 90 км, ми розуміли, що є великий ризик. Тим більше, що на початку вони намагались піти на Херсонщину в 14-му році. Але навіть ми на півдні, відчуваючи присутність росіян, за подіями на сході якось спостерігали… Так, коли привозили труни з нашими загиблими земляками – це було важко, а так щось там стріляють, там хтось один одного тримають, трішки правіше, трішки лівіше пішли. Навіть в нашій країні було зовсім інше сприйняття цього.
Зараз я коли з Херсона повертаюсь до Києва, люди готуються до нового року, купляють якісь подарунки, ходять веселі, начебто і війни немає. Ніхто не згадує про тих хлопців під Покровськом. Вже про якісь вибори говорять. Які вибори? Як проголосують оті, хто в окопах сидить? Як проголосують мої побратими, які в полоні, або в інших таборах? Чи ми вважаємо, що їхні голоси нам не потрібні, вони не важливі? Нам головне тут закріпитися у владі.
– Бачите, яка наша проблема? Я вважаю, що ми привчилися жити за законами цивілізованого світу, а коли нам навіть партнери, які колись для нас були взірцем демократії, говорять: "А чи не віддали б ви частину території?" Навіть не згадують про тих людей, які живуть на цих територіях. Це як кріпосне право якесь звучить. Це як, віддати територію разом з людьми, які там живуть?
– Ви знаєте, я згадую анекдот про Вовочку, який каже, що люди мені забороняють в носі колупатися. От слухайте, коли Трамп каже сьогодні, що йому смішно, коли він бачить, як у нас тут люди гинуть…
– Я не чув такої фрази.
– Я чув, десь читав буквально, чи в Дзеркалі тижня, чи на Українській правді, не пам'ятаю. Що він розповідає, що от війна відбувається, постійно гинуть, і це начебто смішно, що вона продовжується, і люди гинуть.
– Тут ще можуть бути тонкощі перекладу.
– Можливо, але в кожному разі не може бути смішно, коли гинуть люди. Можливо, тобі смішна поведінка там наших можновладців, але прив'язувати це до загибелі людей.
– Трампу не смішно, тому що Зеленський його дуже сильно дратує. Як конкурент, можливо. Коли називає Зеленського найкращим маркетологом.
– Давайте згадаємо, що його імпічмент також з Україною пов'язаний. Я думаю, що його не тільки Зеленський, його Україна дратує. Він згадує, що от мене ледь від влади не відсторонили через цю Україну. Тому ми відчуваємо цю дратівливість стосовно нас, але він не зі своєї кишені дістає ці гроші, хай би він дратувався на Росію, але уже вони домовилися, скільки вони будуть заробляти грошей, там уже їм віддають цих казахів, загалом все там добре. Все бізнес.
– Я вам хочу сказати, світ цинічний й інколи мовчки на нас дивиться і запитує: "А чого ж ви, дурні, віддали тактичну ядерну зброю?. Ви ж на це погодились". Я це чув від іноземців, коли на наш закид, так ви ж нас роззброїли, вони кажуть: "Так ви ж на це погодились".
– Я згадую учасників цих перемовин, кажуть, що буквально напередодні, коли ми ще не підписали угоду Будапештську, люди ходили, вибачте, там, до підлоги нам вклонялися. Наступний день вони: "А хто ви такі? Ви хто?" Все. У вас зброї ж немає, ви ніхто.
– Коли вороги, які вас катували, бачили, що ви не зламалися, ви відчували повагу? Знаєте, от інколи ворог виявляє повагу коли бачить силу зі зворотного боку.
– Ви знаєте, як випадок, коли нас відправляли з Херсона, у Херсоні 16 днів я був, в Херсоні мені вперше зламали ребра. Вони пропонували владу, безпеку, гроші, або яма. Найстрашніше, про що казали, що ти ж розумієш, що може твоя родина постраждати.
Я знаю, що дуже часто, коли просто цілими родинами, навіть цілими селами хапали людей, незважаючи ні на вік, ні на що, просто кидали до в'язниці, у ті катівні.
– На Херсонщині, так?
– Так, і в Запорізькій області. Сидів зі мною фермер, так його з дружиною разом забрали. Дуже багато випадків, у вас передачі не вистачить.
– Я розумію, але от фермер, тут же ще питання, можливо, навіть не політичні і не ідеологічні, а захопити майно.
– Так, саме так. У нього було на десяток чи більше мільйонів соняшникового насіння, плюс трактори. ЯЯк забрати? Родину – у в'язницю і все потім спокійно розбираємо.
Так от, я продовжую. Вони пропонували це, намагались мене залякати моєю родиною. Я сильно, чесно кажучи, переживав, тому що у нас так сталось, що в родині жив хлопчик, у нього мати військова, і її забрали десь, а він сам був. Дружина каже: "Давай візьмемо хлопчика до себе, хай в нас живе". Я думаю: "Не дай Боже, щось з пацаном цим трапиться". За це от відчув, за дружину переживав і за чужу дитину.
Але, як мене затримали, вони переїхали до друзів і там жили. Під моїм будинком, сусіди казали, що десь тиждень чи днів 10 вони там чергували, чекали на мою родину, але їх не було і не дочекались.
Коли нас з Херсона відправили на Севастополь, то вийшов їхній головний ФСБшник, це було десь може 5:00 ранку. Можна ж було спати. Він вийшов, каже: "Ну що, ти не передумав?" Кажу: "Ні, не погоджуюсь". Каже, зараз поїдеш, посидиш місяць-другий, одумаєшся, визнаєш нову владу, повернешся, будеш з нами співпрацювати, а ми за цей час, говорить, за пару тижнів ваші ССО розфігачим, як він сказав. Я думаю, ну да, за пару тижнів. Не місяць-два посидів, трошки більше, три роки, чотири місяці, скільки там – 1230 днів.
Так що, так, це було таке от відношення. Десь за рік приїхав ще, я так розумію, з Москви якийсь важливий чин ФСБшний. І мене окремо…
– Зацікавили ви, бачите, російську владу. Що це там за чоловік такий, який не ламається, так?
– Вони приїхали і кажуть: "Що ти, як ти вважаєш, чого ти тут досі сидиш?" Я ж розумію, тому що не погодився. Я кажу: "Всі сидять, я сиджу, ви ж не відпускаєте".
І ця людина мені потім тихесенько сказала, що Херсон вільний. Слухайте, яке це було щастя.
– Він вам сказав?
– Саме він мені сказав. Я вже, знаєте, потім намагаюся щось спитати. Він у мене спитав останнє питання, каже: "Як тут годують?" Я кажу: "Давайте не буду відповідати на це питання". Каже: "Та я все сам бачу, що ви такі страшні". Потом говорю: "Як Херсон?" Каже: "Область наша, а Херсон український". В мене таке враження, що мене просто відпустили на волю. Моя несвобода стала набагато менше. Це було таке щастя. Нічого кращого я за весь час полону не чув.
– Як ви думаєте, серед росіян є ті, хто може співчувати Україні?
– Я якось згадував... Там кожного місяця відбувається ротація серед цих охоронців, спеців. Був начебто один там такий нормальний з охоронців, щось він там розповідав нам про Лігу Чемпіонів, якісь результати матчів казав. Про політику взагалі вони нічого не кажуть.
Єдиний раз я спитав, це було минулого року з 23-го на 24-й, після нового року, я кажу: "А що там Путін під ялинку вам наобіцяв?" Знаєте, уже тоді каже: "Що він може сказати? Як завжди, ні про що не сказав".
– Але тут, знаєте, важливо не купитися на ФСБшні розводки, тому що може бути гра в хорошого і злого поліцейського, щоб ви більше розповіли.
– Так я закінчу про цього гарного хлопця. Якось нормально більш-менш поводився. І він відбув свій термін, місяць, збирається додому, каже: "Все, я додому. Там ви теж, мабуть, поїдете скоро вже, якісь уже обміни відбуваються. Ви приїдете, вдома буде багато роботи, багато грошей".
Я кажу: "Яка робота, які гроші?" "Та ми ж зараз вас рублями закидаємо, буде багато роботи. Я: "Якої роботи?" "Та ми ж тут зараз всю Україну захопили". Я говорю: "Що ти розповідаєш? Ви півтора місяця до Гуляйполя йшли". Він каже: "Та ми кинемо на вас пару атомних бомб, а потім ще пару на Америку". Це такий нормальний росіянин.
Знаєте, вони не те, що звикаєш, але ти розумієш, що тебе кожного дня чекають оці образи, приниження, побиття, цей голод постійний і пропаганда з ранку до вечора.
Вони ж включали радіо. О 6:00 ранку включають радіо і о 22:00 його виключають. Там постійно розповідає це радіо нам, які росіяни богообраний народ, якісь там московські попи нам віщають, яке це щастя бути русским. Найголовніше, таке враження, що якщо ти русский, і якщо пішов на цю спецоперацію, тобі все гріхи пробачаються, начебто це такий джихад – вбивай хохлів і в тебе буде щастя.
Пам'ятаєте, як Путін казав, що вони всі здохнуть, – мабуть, про нас, – а росіяни одразу на небеса. Ви росіяни також здохнете, але Путін пообіцяв, що вони потраплять на небеса.
– Я вас слухаю, що культивується, що росіяни – це богообраний народ, вкладається це масовано в голову людей систематично, а ми фашисти-нацисти. Але саме ті, хто вивищують свою націю, і є нацистами, я не помиляюсь?
– А ми ж нацисти й унтерменші. От як це може бути? Про нацистів, якщо пам'ятаєте, на початку війни Путін звертався до Збройних сил України: "Хлопці, давайте разом візьмемо владу в Україні, ви будете тут керувати, ми знесемо президента, цей уряд", він чогось незаконний він вирішив. Взагалі ми всі поза законом.
– Це називається casus belli, привід до війни.
– Тепер вони кажуть, що українські збройні сили – це, я цитую: "Банда терористів, яка тримає в заручниках цілі міста". Значить, мирне населення уже напекло короваїв, хліб- сіль, квіти приготували зустрічати російські війська, а от ця банда терористів, Збройних сил, нам не дозволяє.
– А вправно тут на Київщині короваї пекли, коли заливали пальне в коктейлі Молотова.
– Слухайте, це зараз, чесно кажучи, смішне. Я згадую, як ми в перші дні, чи 24-го, мабуть, десь 25-го, 26-го готували ці коктейлі Молотова, тому що окрім автоматів нам нічого не роздали в теробороні, і ми готували цю от… Були умільці, приготували.
– Скажіть, от те, що вас перевезли в Пермь, так? У Пермі ви були?
– Ні. Я був після Херсона два дні в Севастополі. Це в них такий показовий заклад, туди любила приїздити Москалькова, вони показували, як вони тримають, в якому таборі українських полонених. Там, дійсно, ну, гарні умови, нас там навіть пальцем не торкались. Два дні я там пробув. Це був такий відпочинок перед пеклом. Гарно годували, якісь ігри були: шахи, шашки, доміно, нарди, великий телевізор.
– Тобто картинка для камер.
– Так, це пропаганда, що українські полонені отак утримуються. А потім такий одразу шок, привезли в Воронезьку область, місто Борисоглібськ, в СІЗО. Одразу прийомка, побиття і пропуск через стрій. Ну, загалом там жахіття, просто з першого дня вбивали. Вбивали кожного дня три рази на день: вранішня перевірка, вечірня перевірка і вдень там, коли ідеш на прогулянку, тебе на кожному поверсі б'ють, повертаєшся – знову б'ють.
– Це такий ритуал.
– Так, така веселуха у них, розваги такі. Ще й собачки час від часу тебе кусають, тому що вони не дуже тримають той повідець. Собака ж повинна кусати, треба ж на комусь тренуватись. Це було страшно.
Дуже багато хто не витримував з хлопців це. Ну, в першу чергу, це молодь.
– Там люди помирали?
– Люди різали собі вени, горла різали, вішались. Ну, там вони проти життя не думають. Так, їм не бажано, щоб ти десь загинув, тому що писати потім, можливо, якусь доповідну, чого ти загинув.
Як приклад, зі мною сидів хлопець в камері. Його не можна було бити шокером, бо в нього одразу зупинялось серце. Він падав, в нього слина з рота, в нього конвульсії. І вони кожного дня його лупили цим шокером, сміялись, раділи. Ми його затягували, не знали, відкачаємо ми його чи не відкачаємо. Лікарі казали: "Не можна". У нього колись серце не почне працювати. Нічого.
До речі, він взагалі ніякого відношення до збройних сил не мав. Він напередодні війни повернувся з в'язниці, сидів в нашій українській в'язниці. Повернувся в Запорізьку область додому і десь тижні три пробув, якраз вони захопили там селище якесь, прийшли до нього додому, пристрелили йому з автомата спину, от як мішок м'яса кривавого витягли на вулицю, сусіди, мабуть, подумали, що він уже взагалі мертвий, кинули в автівку й він досі сидить там.
Так він сидів останні сім років в'язниці на суворому режимі. Це сидять довічне ув'язнення. Так він каже, що я б краще п'ять років на суворому режимі відсидів в українській в'язниці, ніж п'ять місяців, які ми відсиділи в цьому Воронежі. Каже, це взагалі речі не порівнюються.
– Професійний садизм.
– Вони взагалі про біль знають все. Вони знають мільйон способів, з усього можуть доставити біль, з усього. Тут вони фахові абсолютно люди. Били чим завгодно. У них там маса інструментів. Якщо, наприклад, в Херсоні тільки була гумова палиця і кулаки, то там маса наборів.
Я скажу відверто, якби мені хтось сказав в перші дні, що я буду сидіти понад три роки, майже три з половиною роки, мабуть, я також наклав би на себе руки.
– А виїхати можна було? Ви встигали виїхати?
– Так, можна було виїхати, але, знаєте, така є певна українська впертість, що чого я через цих немитих кацапів буду кудись тікати, та пішли вони, вибачте.
Ті ж ФСБшники мені казали: "Ти ж жодного закону не порушив". Так, не порушив, тим більше, хто ви такі? Я в своїй країні, і ви мені визначаєте порушив законодавство, не порушив.
Так, був ризик, я людина була не військова, я взяв зброю, я не комбатант. Вони могли приписати тероризм. Я так переживав, що це може бути, і тоді був би суд і років 15 точно.
– Це коли ви в ТРО були, так?
– Так. От могли просто тероризм цей приписати. Ну, мабуть, не вистачило у них так клепки. Не знаю чого. Ну, вони були більше зайняті тим, що вибивали з наших хлопців покази, що вони начебто там стріляли по цивільних чи або мародерством займались. Ви ж чули, як наші збройні сили "підірвали" той підвал біля театру, де 1200 людей загинуло.
– До речі, там зараз окупанти ялинку поставили. На тому на місці гуляння будуть. Пляски з гармошками.
– Ну, слухайте, я кажу, що чим ми відрізняємось від росіян, у них ніякої людяності немає. Немає. У мене була одна слабина в таборі. Мене якось після голодування перевели в іншу камеру, а там взагалі не було теплої води. А в мене вік, поганий кровообіг, мені важко.
І так працювало це радіо, що коли ти стоїш поруч, ти не чуєш нікого. У мене було таке враження, що я просто уже сходжу з розуму від цього радіо, від цієї пропаганди, воно так тисне і підскочив тиск, буквально дня два-три мені дуже погано було й було відчуття, що я сходжу з розуму вже від цього.
Я попросив поспілкуватись з цим старшим опером. На другий день він прийшов. Каже: "Що ти хотів?" Я кажу: "Ви мене караєте за голодування, що ви мене в цю камеру кинули?" Він каже: "Ні, чого ти вирішив так?" Я кажу: "Поверніть мене в іншу камеру, тому що, ну, зовсім погано". Він так на мене подивився: "Ти вважаєш, я прийняв рішення сюди тебе перевести, а ти тепер попросив, і я тобі буду виконувати твої прохання чи бажання? Ні". Я думаю, що ж я, дійсно, не вір, не бійся, не проси. Слухайте, це ж класика. Я подумав, що там хоч трішки людяності є. Нічого там немає. Нічого.
– Як ви витримали це знущання? От треба мати дуже сильну ідею, щоб вижити в пеклі.
– Коли я потрапив до полону, я чогось для себе вирішив, що в мене це буде полон на 21 день. Ну, чогось я так вирішив.
– Це як лікування від інфекції?
– Мабуть, так, стільки тримали тоді в радянських лікарнях. Захоплювали наших активістів, от всіх, хто брав участь в демонстраціях, кидали там два-три дні, поб'ють, потім виженуть. Це на перших порах було таке. І я думав, так теж там десь 21 день – мене відпустять. Пройшов 21 день, а мене не відпускають. Я просто поплив, я розплився, дні два-три я не міг скласти себе докупи.
Потім вирішив, що треба жити сьогоднішнім днем і навіть не думати про завтрашній. Головне – вижити сьогодні, тому що моя родина на мене чекає. Думки про родину, про друзів, про країну, надихають, підтримують, але найголовніше – взаємопідтримка. Бо от у тебе самого начебто немає сил, а ти бачиш, що комусь гірше й треба обов'язково підставити плече, допомогти й словом, можливо, навіть шматочок хліба віддати, щоби людину якось підтримати. Це рятувало, це просто робить дива. Мабуть, за рахунок цього ми виживали. Головне віра в те, що твоя країна бореться, що все гаразд, вона бореться за себе, і вона бореться і за тебе в тому числі.
– Я згадав виступ депутата Державної думи РФ, це було ще до війни. Він сказав, що українців взагалі треба переселити за Урал. Це фраза мені запам'яталась. Українську інтелігенцію постійно вивозили в табори кудись на Колиму, в Мордовію, звідки такі практики? Ви ізольовані, ви перебуваєте у в'язниці в російській на окупованій території, а вас ще перевозять на Росію. Це як покарання, чи просто місць не вистачало для тих, кого вони далі приймали на підвали?
– Я думаю, що це, можливо, щоб подалі від кордонів. Може вони боялися, щоб нас просто не звільнили, може українські війська підуть. Ми сиділи в Воронежі. Близько ж до кордону українського, так? Або хтось сидить на Брянщині. А так у Володимирську область, у Мордовію кудись загнали.
– Як вони бояться українців, мені здається, це якийсь генетичний страх перед Україною, перед українцями.
– Вони бояться українців. Слухайте, вони боялись, щоб ми не побачили їх. Вони постійно були в балаклавах і змушували нас, щоб ми стояли закритими очима, не дай Боже ти розплющиш очі. Навіть на прогулянці змушували, щоб ми одягали футболки, зав'язували, щоб очі були закриті, щоб не дай Боже ми кого побачили. Якщо хтось приходить, повернись до стіни і стій, поки хтось не пройде.
– Тваринний страх навіть перед полоненими.
– Тим не менше, я думаю, що кожен буде визначений і кожен отримає своє.
– Ви, до речі, вірите, що справді воєнні злочинці російські будуть покарані?
– Якщо не будуть покарані офіційно, то тоді неофіційно.
– Український Моссад, як кажуть, працює?
– Та слухайте, там навіть ті, хто знаходиться поруч в камері, так там свій Моссад. Повірте, не пробачать. Є такі, що…
– А взагалі, коли говорять про якийсь рух опору на окупованих територіях, це може бути серйозно, чи це ми так хочемо?
– Ви знаєте, я б все ж таки розраховував на Збройні сили України. Що стосується окупованих територій, треба з людьми спілкуватись, треба родинні зв'язки підтримувати, треба якось якісь контакти, щоб вони не відчували, що про них забули.
Оці розповіді, що там якась співпраця йде. Слухайте, я не звинувачую сьогодні людей, які отримали той же самий російський паспорт, тому що ліки ти без паспорта навіть не отримаєш. Я на власному досвіді відчув, що відбувається, коли ти не погодишся на це.
Я не кажу, що іти, як мене переконували, очолювати там місто, десь іти в керівництво області. Ні, я про звичайних людей. Ми ж абсолютно свідомі того, що там, як і в Херсоні, там сотні катівень, де знущаються з людей. Нічого ж не помінялось. Цим терором вони їх залякують, а ми повинні їх якось підтримувати, ми повинні, не знаю, не забувати про них і щоб вони це відчували. Це дуже важливо.
Але найголовніше, хто співпрацює з тими територіями, це, зрозуміло, збройні сили. І от тут найбільша підтримка потрібна.
– Люди, які отримали російський паспорт вимушено, але ж вони можуть, наприклад, повідомляти, де важливі російські військові об'єкти знаходяться.
– Дуже багато людей потім виїхали через Крим і повернулись в Україну. Я розумію, що вони також відчувають, що не всі, хто отримав російський паспорт, буде російським громадянином. Це також певний засіб збереження свого життя.
– Ви думаєте, що наступає момент прозріння? От нещодавно я розмовляв з Петром Андрющенком, він був радником мера Маріуполя. Він каже: "Ну, Дмитре, у Донецьку люди, даруй, какають в пакетики. До цього їх довела окупаційна влада". Елементарного немає. Люди за воду б'ються. Наступає момент прозріння, чи ні?
– Ну, згадайте, що навіть свого часу приймали закони, там престижність шахтарської праці і таке інше. Вони казали, що вони годують всю Україну, мені здається, навпаки, гроші з України качали туди Донецьку, Луганську область, щоб якимось чином там їх задобрити, бо вони час від часу касками стукали. Знаєте, хай би вони досі стукали б в складі України.
Тепер де вони? Там їхні кістки валяються в тому ж самому Маріуполі. Мені просто навіть страшно уявити собі, скільки українських життів втрачено за цей час з різних боків. Це також українці, але…
– Я думаю, це елемент геноциду.
– Я скажу так, що зі мною знаходилось в полоні дуже багато людей, в тому числі й з Маріуполя. Вони розповідали, як приїздили з Ростова і кричали, що ми от маріупольці, ми з Росією назавжди. Просто автобусами привозили цих людей, і вони влаштовували такі…
– Ви пам'ятаєте, хто на мерії Харкова встановлював російський триколор? Скінхед, який приїхав з Санкт-Петербурга.
– От, будь ласка. Так само і було і в Донецьку, і в Маріуполі. Просто українці десь не вийшли…
У нас так само було в Херсоні. У нас теж шайка, оці стремоусови і комуністи в тому числі намагались погуляти з російськими прапорами. Довго не гуляли. Просто показали все, що Херсон думає про них. А там десь промовчали, там не вийшли.
В Одесі теж, пам'ятаєте, там трагедія відбулась, там люди загинули. Це страшно, але тим не менш, ну, не можна гратися. Якщо ти не покажеш силу, то буде Маріуполь.
Найстрашніше, хлопці, які сиділи в Оленівці, там, де загинули наші азовці. Для мене це взагалі був шок. Та хоча ніякий не шок після Криму. Але дуже неприємно, чути, як, наприклад, у тій самій Оленівці був окремий корпус для наших українських правоохоронців. Вони сиділи там з їжею, з телефонами, з грошима. До них дружини кожного дня приходили. Просто чекали призначення на окупованих територіях, служив Україні, тепер служу Росії.
– Так готують колаборантів і гауляйтерів.
– От саме маріупольські правоохоронці. Зі мною в полоні знаходилось декілька хлопців правоохоронців. Знаєте, не можна на всіх такі речі казати, але коли в Криму зрадили там 90%, я не пам'ятаю, прокурорських до 70%, а поліціантів 90%. От ми бачили те ж саме в Маріуполі. От яка може бути довіра до влади сьогодні, особливо після того, як ви казали, що у нас оновлення.
До речі, я хочу подякувати патрульній поліції. От вони не втекли. Патрульна поліція в Херсоні. Вони ще у ці перші дні війни патрулювали місто, дві автівки особисто бачив, а потім прийшли до нас в тероборону. Тут просто знімаю капелюха перед хлопцями.
– Кого з наших ви ще бачили в полоні? Ви бачили азовців, так? У нас дуже багато питань, на які немає відповіді. Ми всі розуміємо, що наших треба звільняти, азовців треба звільняти. Тим більше, що вони отримали на це наказ. Можливо, вони тримали б цю оборону до кінця.
– Зі мною поруч сидів в камері напроти пан [Володимир] Баранюк і його заступники. Це керівник 36-ї бригади [морської піхоти], герой України, яких захищав Маріуполь. Потім їх колективно кудись, мабуть, на суд відвезли, тому що їх звинувачували в тому, що вони віддавали злочинні накази. Я ж кажу, більшість, хто знаходився там поруч, що в Воронежі, що в Володимирській області, саме захисники Маріуполя.
Найгірше те, що не звільняють. От мене звільнили 24 серпня на День Незалежності. Мене і Дмитра Хилюка, кореспондента УНІАН. Потім звільнили одного хлопчика з нашого табору, він дуже хворий був.
Так, взагалі не міняють, вони показово карають наших хлопців за те, що вони не підкорились. Ну, ми взагалі хохли, здатні до бунту, здатні до спротиву, вони це прекрасно розуміють. Я ще пам'ятаю, зі спогадів Другої світової війни, коли Жуков казав, що хохлам зброю не давати, чим менше їх залишиться, тим нам легше після війни буде. Наприклад, мого дідуся у вересні 43-го року забрали на війну, а до 7 листопада треба ж було Київ звільняти. Подарунок радянському народу такий зробити. Поклали 700 тисяч і там дідусь мій. А якби це було б не 7-е, 17-е чи 27-е, може тоді б не 700 тисяч поклали б, а 100 тисяч.
– А хто ж їх рахує? Баби ще нарожають.
– Баби нарожають, так. Це відношення до українців, зброю не давати. От цеглину і хай в бою сам собі зброю добуде.
– Ви вірите, що азовців вдасться витягнути з полону?
– Так.
– Я, можливо, некоректно сказав, не лише азовців. Всіх. Там хлопці і з морської піхоти, і з патрульної поліції, очевидно СБУ, Національна гвардія.
– Слухайте, якщо СБУ, Азов, Правий сектор – просто цих людей вбивають. Цих людей вбивають. От я поганий приклад навів з нашим правоохоронцями, з поліцією. А цих просто вбивають.
А якщо, не дай Бог, татуювання у тебе якесь, тризуб, чи щось таке, то просто шкуру тобі знімуть, для них це такий дратівник.
– Як і ССО і ГУР, мабуть, так?
– Так, так. Ну, зазвичай всі хлопці, які потрапляють в полон, вони то кухарі, то водії, ну, зрозуміло, що таке про себе кажуть.
Хоча у них інформація повна про всіх. Про мене відкопали навіть мою участь в Майдані й мої заяви по Путіну. Кажуть: "Ти вже настільки наговорив, що ти з полону ніколи не вийдеш. Ти там здохнеш, тому що ти уже завинив перед Росією". "Що я вам винен? Та ідіть ви, вибачте. Я їм винен".
Загалом інформація зрозуміла, що п'ята колона працювала, вона і гроші отримувала, але недаремно. Оті зрадники, які були в Службі безпеки України і десь в керівництві всіх областей, в державному апараті, вони не дарма їли свій хліб. Ну, в тому числі це ми бачили на Херсонщині.
– Вам щось відомо про долю мера Ігоря Колихаєва, який також залишався в окупованому місті?
– Ну, я знаю, що в кінці червня його затримали і за моєю інформацією зараз він знаходиться десь в Пермському краї.
– А, в Пермському краї.
– Така в мене інформація є, наскільки вона правдива, я не можу нічого сказати.
У мене немає інформації про Олександра Бабича, це мер Голої Пристані. Його затримали десь тижні на два раніше за мене. Оце взагалі мене дуже непокоїть, що про Сашка нічого немає. Дуже гарний такий хлопець.
Я вважаю, що зараз держава повинна робити все можливе й неможливе, щоб витягнути всіх, в яких таборах би вони не знаходились. Незважаючи на те, хто мав співпрацю з росіянами, хто не мав, потім нехай кабінетні органи розбираються, що там було, але витягнути кожного українця потрібно.
Це як ми казали й кажемо, що в Криму мешкають українці, а чогось ми забували про це, коли ми говорили, давайте ж ми будемо робити із Херсонщини приклад кримчанам, як класно жити в Україні.
– Пане Володимире, як ви думаєте, в України буде ще нагода зробити Херсон еталоном, прикладом?
– По-перше, Херсон зараз фортеця. Не можна залишати Херсон на залишковому принципі фінансування, як це було раніше. Я бачу, що дійсно зараз дуже багато зроблено для Херсона. Не все, якщо кожного дня в Херсоні гинуть люди, значить, що не все зроблено. Ну, це моє чітке переконання.
Але багато робиться і хотілось би, щоб прийшло усвідомлення того, що дійсно треба приділяти Херсонщині, Запоріжжю дуже багато уваги, в тому числі і приділяти уваги Збройним силам, тому що напередодні війни практично в Херсоні військових і не було.
Так сталось, що вони десь були в Миколаєві або в Одеській області, а в Херсоні був цей гелікоптерний полк [11-та окрема бригада армійської авіації «Херсон»].
– Всі бачили ці гелікоптери, коли їхали на південь.
– Вони були в Сьєрра-Леоне, відправляли у відрядження, а хтось на сході. Так що Херсон якийсь був голий стосовно захисту свідомо чи несвідомо, не знаю, я не є фахівцем.
До речі, хотів би казати, що я сказав Херсон – фортеця, але треба не забувати про ментальну фортифікацію. Нам треба відмовлятись від російської мови, історії, культури, пісень, фільмів. Це захистить нас набагато більше від оцих колаборантів всяких, ніж захисні споруди.
– Це наша фортифікація в першу чергу.
– Так, тому що я бачу в Києві, що тут не все так, як хотілось би. Відверто кажучи, російська мова достатньо часто. Я не звинувачую нікого. От у нас там за українське слово могли тебе і вбити, якщо ти там якесь слово українською мовою там сказав, там це просто такий дратівник був.
Хлопці, зрозуміло, що відвикли від української мови, хоча намагались між собою. Навіть славня тихесенько співали нашого там, а були такі, що ви робите, нас же там повбивають зараз. Та хрін з ним, хай вбивають уже, набридло вже, вже не вистачає сил. Ти вже звикаєш до того, до цієї ненависті, до цього болю, до цього голоду. Ну, і в тебе вже певний, знаєте, такий спротив цьому всьому.
Коли повернулись в Україну й ти бачиш цю любов, за те, що ти українець, там тебе ненавидять за це, а тут тебе просто зустрічають з прапорами, з якимись гаслами тебе вітають, тому що ти свій рідний. І ти просто українським повітрям дихаєш. І куди ці хвороби ділись? От деякі хлопці, я дивуюсь, вийшли за пару місяців до мене з полону і досі десь лікуються, я з ними в камері одній сидів. Я не знаю, що вони лікують. Я через два місяці втік від лікарів. Кажу: "Я поїхав додому. Все, досить. Треба Херсон відновлювати".
– На вашу думку, за яких умов ми зможемо спинити цю війну?
– Я вам скажу одне. Ми там достатньо часто спілкувались з хлопцями стосовно того, яке наше бачення закінчення цієї війни. Ну, мабуть, 99% кажуть: "Ми готові тут сидіти, але на території нас міняти не треба. Ми не згодні".
