Україна досі не готова до відкритої війни з Росією. Але якщо вона відбудеться, то українські війська переможуть, бо вони стали кращими як кількісно, так і якісно, і ми захищаємо свою землю. Про це в програмі "Всьо по бєспрєдєлу" з Роксаною Руно на Апостроф TV розповів Герой України, офіцер Головного командного центру Генерального штабу України, начальник Київського військового ліцею імені Івана Богуна, генерал-майор ІГОР "СУМРАК" ГОРДІЙЧУК.
— 14 жовтня ми святкували День захисників та захисниць України. Ви ж у ліцеї виховуєте цих захисників і захисниць. Як вам цей процес?
- По стратегії результати є. За п’ять років, маю честь відзвітувати, нарешті ми за кількісними показниками вийшли на відмітку "добре". На "відмінно" дуже важко, а "добре" — це коли майже 90% наших випускників вступають до військових навчальних закладів. Щоби "відмінно", треба 100%, ми працюємо над цим. Зараз ми працюємо над якістю, рівнем підготовки, поки маємо "задовільно" з плюсом.
За ці два чи чотири роки, бо можна починати навчання з 8–9 класу в Боярці чи одразу в 10–11 прийти до нас у Києві, нам необхідно сформувати, виховати, навчити, підготувати, а в деяких випадках перевиховати, та підготувати їх до вступу у вищий військовий навчальний заклад (ВВНЗ). Але ж тут спрацьовує і зворотна сторона агресії. Війна багато біди приносить, але й рівень патріотизму зростає. Зараз до армії не можу сказати, що суперчерга, але цього року вперше за багато часу в усі ВВНЗ немає жодного вакантного місця.
Тут позитивну роль зіграла ще гендерна рівність, дівчат багато йде. Зараз питання тільки в тому, щоби дівчата бажали йти туди, де найбільше потрібно Збройним силам.
— А де потрібно найбільше?
— Механізовані, танкові, ракетні, артилерійські, десантно-штурмові — тобто більше бойові частини.
— Тобто часи, коли жінка йде у військові медики чи в повари, минули?
— Так, більша потреба людей у бойових підрозділах. І в цьому полягає гендерна рівність як складова євроатлантичної інтеграції. Лікарі завжди потрібні, і до пандемії, і до війни. Їм завжди знайдеться робота, але це одна-дві людини. Одна може бути юристом, ще одна фінансистом, більше не треба. Нам не потрібен юридичний чи фінансовий батальйон, для них немає роботи. У нас є батальйон механізований, танковий, артилерійський дивізіон, ракетний, десантно-штурмовий, морської піхоти. Я ж кажу: "Дівчата, обирайте". Інших варіантів немає. Вас 20, а лише одна може бути юристом, не дві й не три.
— Давайте більше про жінок. У вас третій набір у цьому році. Кого ви тоді не добрали? Скільки дівчат навчається?
— У нас фізичної можливості немає набирати більше 20-25 осіб — це максимум.
— Що обрали, крім юриста, фінансиста та лікаря умовно?
— Скажу з позитивного досвіду: дві наші дівчини навчаються в Національній академії сухопутних військ. Вони вже командири відділень, кращі фізично та інтелектуально, і є прикладом для хлопців.
На мою думку, не треба розділяти нормативи для жінок і хлопців. Є норматив для воїна, де написано штурман вертольоту чи капітан корабля, чи командир вогневого взводу, незалежно від того, жінка це чи чоловік. Є паспорт посади, є функціональні обов’язки.
— Сексисти з нашого суспільства кажуть, що жінки в армії — це щось неприйнятне.
— Це спадщина совка, тоталітарного режиму. Я євроатлантичну інтеграцію підтримую стовідсотково, просто в мене досвід є. Я навчався й у Канаді, і в США, і проходив службу в Афганістані майже цілий рік. Брав участь у миротворчій місії. Брав участь у формуванні Українсько-польсько-литовської бригади. Там також починали з 2–3 дівчат, а потім їх кількість збільшилася до 20. Вони цією дорогою йдуть. По стратегії це правильно, тепер по тактиці лише додаткові методичні прийоми, психологічні заходи.
— Дівчатам важче у вас в училищі?
— Важче ніж хлопцям. Та в цьому третьому наборі, думаю, буде легше, бо і відбір був кращим, і вже підготувалися наші вихователі, вчителі, психологи. Ми врахували деякі недоліки.
— Бійки є? В армії "дідовщина" — стосунки з’ясовують не лише вербально, а й у пику дати можуть. А дівчата як?
— Було, я таке вперше почув і побачив. На жаль, є поодинокі випадки "бабівщини", як ми кажемо. Але це мінімально. У нас конкурс великий, ми одразу таких відраховуємо.
— Жінка-генерал, або жінка-міністр оборони України — це можливо в нас?
— Думаю, так. Просто треба пройти весь шлях у армії. У євроатлантичній спільноті діє ротаційна система, там правильно все зроблено. У нас через економічну, матеріальну і фінансову неспроможність та негаразди важко це зробити. Жінка — командувач Медичних сил — це взагалі без питань. Та щоби командувати військовими силами, вона має пройти шлях командира роти, взводу й так далі.
— Ваш досвід пов’язаний з однією з кривавих сторінок війни 2014 року. Ви з вашими бійцями тоді захопили Савур-могилу і тривалий час її утримували. Я можу лише здогадуватися, якою ціною та кров’ю це далося для вас та вашої сім’ї. Ці діти розуміють, до чого їх готують? Що війна може бути такою, армія — це не лише жити в казармі. Україна у війні. Як у вас змінилося ставлення до цього з вашим бойовим досвідом?
— Переважна частина моїх вихованців знає про війну не лише з телевізора чи інтернету. Це "діти війни", як я їх називаю. Їхні батьки чи брати, чи друзі, чи близькі родичі, чи знайомі брали участь безпосередньо в бойових діях. Вони розуміють ризики. Це свідомий вибір. Якщо це не свідомий вибір, ми, де можемо, виправляємо. Ми кажемо: "Якщо це вибір вашого життя, то ми все будемо для вас робити, щоби ви не помилилися".
Я їх вчу виживати в прямому й у переносному сенсі. У прямому — вижити навіть у мирний час, щоби заходи безпеки не порушували. У переносному — щоби не було двієчників. Я кажу, що на війні останню двійку ставить куля ворога, ви маєте бути підготовленими. Тому готуємо, витрачаємо всі зусилля. Досвід є, зокрема, і гіркий.
— Учасники АТО кажуть, що у 2014 році Україна не була готова до широкомасштабних військових дій. Політики не були готові.
— Не були готові. Ми тоді по Криму рахували, бо Путін використовував не тільки регулярну армію, а й бандитів, тітушок, зеків та інших. Їх було більше 10 на одного. Тобто якби ми десантувалися в Криму, то була велика ймовірність того, як у Луганську, коли збили літак. Була така загроза. Все одно, навіть якби ми 100–200–300 осіб мали, то дуже малоймовірно було сподіватися на перевагу. Навіть на Савур-могилі було 7–8 на одного. Я вже не кажу про психологічну складову, про рівень підготовки.
— Не були готові, бо такі масштабні спецоперації й наступи, мабуть, не один місяць готуються?
— Ви правильно кажете. Не було ідеологічної готовності, де Україна — понад усе. Зараз моя мета, щоб усі наші курсанти були на 100% щирими патріотами і прихильниками євроатлантичної інтеграції, Майдану, Революції Гідності. Щоби вони любили спорт, бо це допомагає вижити, щоби вчили англійську мову та були порядними громадянами.
Я кажу завжди: "Хлопці, якщо ви не будете підготовлені, то ви не зможете завдання виконати. Ви по ідеології супер, але є чотири складові: ідеологічна, психологічна, інтелектуальна та фізична". Ідеологічна сумніву не підлягає, тут на сто відсотків. Психологічна — треба готувати.
— Чи пояснюється браком ідеологічної підготовки до 2014 року велика кількість зрадників, яку ми отримали під час війни?
— Так. Ми за себе, за Збройні сили, не переживаємо, а за інші силові структури — так.
— За які?
— За Міністерство внутрішніх справ, за Службу безпеки України. Я не впевнений, чи вони наважаться, але, щоби не вийшло другого Криму. Наші Збройні сили були готові більше виконувати задачі. Але, наприклад, судова система на 80 % керується Московією. Правопохоронна — не охоронна, а правопохоронна — відсотків на 50%. Там, де молоді прийшли, вони не повинні, а де стари кадри, я би їм не довіряв. Це питання до компетентних органів, нехай перевіряють. Але я би їх не брав.
— Чому вступити до ВВНЗ стало престижним? Війна приваблює? Даруйте, але на війні ти можеш втратити здоров’я та навіть життя, це не просто робота з 9 до 18.
— Там трошки більша матеріальна складова і фінансова, навіть мають надбавки. Але все таки ідеологія визначає й патріотизм. Є в нас цей козацький дух. Я кажу про Збройні сили, де я компетентний, де я з багатьма тримаю зв’язок. Ідеологія в Збройних силах супер. По стратегії все робиться правильно. По тактиці плюс-мінус, є багато питань. Але вони більше фінансові, особливо, що в нас зарплати нижчі, немає надбавок, що в нас посадового житла немає. Контракт закінчився, важко втримати, а офіцери й сержанти — це фундамент.
— Щодо патріотизму, ми бачимо, що зараз триває процес над кумом Путіна та прибічником "русского міра" Медведчуком. Ми рухаємося в правильному напрямку?
— Стратегія тримається. Вони нікуди не дінуться, бо наша військово-патріотична складова все-одно переможе. Питання тільки ціни й часу. Україна переможе, ми докопаємося до кожного. Просто нам практично ніхто не допомагає, ми все робимо самі. Україна сама. А декламування Заходом нашої підтримки, не знаю, може й допомагає, але їхні санкції декоративно-патріотичні.
— Але є Росія — агресивна держава з ядерним арсеналом. І казати, що Україна один на один, без допомоги, ну це…
— Тому ми і прагнемо до НАТО. Ми готуємося до вступу, але треба, щоби НАТО було в голові, ми боремося за свідомість українців. Зараз приблизно половина за вступ до Альянсу, коли почалася агресія — було 25%. І ми дійдемо до 90%, коли НАТО буде в українському народі. У нас народ волелюбний, працелюбний, але дуже інфантильний. Але йдемо ми правильно.
Штаб-квартира НАТО в Брюсселі
А куди вони йдуть, за що вони борються — Путін і Московія? Вони борються за минуле, за Радянський Союз. Хто нападав на СРСР? Ніхто, він сам помер. Так само й Московія розвалиться сама — на неї ж ніхто не нападає. Вона розвалиться сама економічно, якщо будуть реальні санкції. На Союз були накладені реальні санкції за Афганістан, потім Чорнобиль допоміг, сухий закон, ембарго. Він просто став нежиттєздатним. Московія без Китаю — це пустота. Зараз вона кидає робочу силу на всі китайські кредити. Але майбутнього немає.
— А за що, на вашу думку, боровся Путін, коли напав на Україну?
— За Радянський Союз, за імперію. Без України Московія не імперія. Чому він так за Білорусь взявся? Але Білорусь втратила спочатку економічну незалежність, а потім гуманітарну, інформаційну, коли продала все телебачення, всю мову. Так що їм зараз захищати? Їм нема що захищати. У них немає нічого свого, усе російське. Економіка російська, усі акції скуплені. А нам є що захищати. Так, ми дуже постраждали, але в нас 90 % всього можна відновити та зберегти. 90% людей зберегти. Важко зберегти більш доросле покоління, де ментально Радянський Союз.
— А змінюється ставлення молоді до "совка"?
— Звичайно. Вони такого не розуміють, і боротися за це не будуть. Вони виросли у вільній країні, вони бачать свої переваги, це впливає.
— А як боротися за молодь на неконтрольованій території? Ми можемо якось це молоде покоління переманити, навчати?
— Так, є окремі квоти для вступу молоді з окупованих територій до українських ВНЗ. Вони приїжджають, навіть у мене в ліцеї були. Вони переєструвалися тут у Києві чи області, але вони з Луганська, Донецька, Криму. Ми їх навчаємо.
— А ви кажете, що ви людям із тієї території не довіряєте.
— Я кажу про правоохоронні структури. Хто не зрадив присязі, переїхав та почав працювати у МВС та СБУ вже на підконтрольній території. Але їх треба перевіряти, бо вони мали захищати неньку. Вони її не захищали. Вони кинули все напризволяще та втекли. Ви там усе профукали й зараз тут підриваєте нам бойову готовність.
— А як діти з цих неконтрольованих територій?
— З дітьми найпростіше, бо вони не такі. Це дитина, пластилін, вона не сформована, а в процесі формування. Їх можна швидко переконати, показати переваги, щоби працювало критичне мислення. Треба вчити їх аналізувати. Просто їм треба не просто розказати, а показати життєві приклади.
У мене були групи добровольців, де були ті, хто зміг прорватися з Криму, Луганська та Донецька. Вони були найкращими воїнами, бо вони свідомо вирвалися, розумієте? Вони могли там залишитися, але вони вдвічі чи втричі більші патріоти. Вони були в окупації, але вони вирвалися та прийшли: "Ми будемо захищати, дайте нам зброю, дайте нам спорядження, дайте підготовку". Так само діти, які виїхали сюди.
— На вашу думку, така неоголошена, неназвана війна була помилкою чи вимушеною справою?
— Вимушена. Ми не готові до відкритої війни навіть сьогодні. Звісно, якщо буде відкрита війна, ми битися будемо до кінця. Переможемо, але будуть втрати. Чому ми боремося зараз за цей національний спротив, за територіальну оборону? Я мав честь взяти участь у формуванні Українсько-литовсько-польської бригади, у них там справжня територіальна оборона. Там кожен хутір, село, кожен будинок підготовлений до оборони. Якщо росіяни туди підуть, під ними земля буде горіти. Вони не бояться, вони підготовлені. І нам треба це робити в Україні. Крім того, ще кордон із Білоруссю додався.
— А це серйозний напрямок загрози?
— Так. Тому треба надавати більше уваги територіальній обороні. Зараз це робиться. Чим більше буде народ підготовлений, тим менше загрози. Я думаю, найважчим був 2014 рік. Якби Путін міг, він би йшов далі. Він просто не може, недостатньо сил. Вони порахували, якими будуть втрати. Ми тоді втрачали людей, але на одного нашого в них було в десятки разів більше втрат. Були дні, коли ми знищували до ста російських військових.
— Тому що ви на своїй землі.
— Так. І зараз будуть набагато більші втрати. І нас більше стало — і по кількості набагато більше, і по рівню підготовки.
