У Польщі уважно стежать за виборами президента України, однак не мають ні величезних страхів, ні значних сподівань у зв’язку з тим, хто може перемогти. Про це написав у своїй колонці для "Апострофа" польський історик та фахівець із питань України Лукаш Адамський. З його слів, є усвідомлення того, що навряд чи Україну скоро очолить людина, яка могла б гарантувати бажаний для Польщі шлях розвитку України та двосторонніх відносин.
У Польщі події в Україні вже традиційно викликають багато уваги, тому й зацікавлення цьогорічними президентськими виборами природне. Однак градус емоцій наразі досить низький.
Немає на цих виборах - серед головних претендентів - виразно прокремлівського кандидата, перемога якого для Польщі ніколи не була бажаною. Немає й кандидата, який викликав би надії на якісь кардинальні зміни на краще, як це було, наприклад, у 2004 році. Минуло також відчуття, яке панувало у 2014 році, що українська державність опинилася під такою великою загрозою, що немає альтернативи швидкому вибору політично досвідченого прозахідного олігарха. Є натомість усвідомлення, що немає, та навряд чи скоро з’явиться кандидат, який міг би гарантувати бажаний для Польщі шлях розвитку України та польсько-українських відносин.
Читайте: Життя після виборів: що повинен зробити президент за перші 100 днів
Якої-бо України польські еліти хотіли би? Це можна звести до трьох пунктів.
По-перше, це повинна бути Україна, у якій нарешті запанує не тільки демократія, а й верховенство права, тобто країна з низьким рівнем корупції та без залишків радянської бюрократії. Саме через це Буг розмежовує не лише дві держави, а за підсумком останніх 30 років - і дві території з у середньому чотирикратною різницею в рівні добробуту.
По-друге, мріють про Україну, яка стане партнером Польщі в НАТО та ЄС, підтримуватиме її бачення європейської безпеки та інтеграції, поверне собі контроль над окупованим Кримом та Донбасом.
По-третє, хочеться, щоб Україна успішно провела деімперіалізацію та надалі відбудовувала свою українську тотожність, але водночас не стала націоналістичним заповідником, який буде виправдовувати етнічні чистки, забороняти польським установам проводити ексгумації чи ставити хрести на могилах жертв УПА, робити героями колаборантів із нацистами, а в школах поширювати нісенітницю, що польська держава була окупантом чи колонізатором українських земель. Українські професійні історики розуміють, що Волинь, Поділля та Наддніпрянщина увійшли до складу польської держави на прохання самих руських еліт у 1569 році, а етнічно змішана територія Галичини була міжнародно визнаною частиною польської держави. На жаль, еліти, зазвичай, воліють вірити в націоналістичні маніпуляції.
Читайте: Навіщо Бойко їздив у Москву: два головних питання
Останні п’ять років українські реформи були дуже поміркованими й навіть не наблизилися до виправдання суспільних очікувань. Якби не постійний тиск Заходу, то було би ще гірше. Однак загалом над Віслою є також розуміння того, що це все-таки найбільш реформаторський період історії України.
Загалом викликає задоволення також зовнішня політики України, зокрема успішний захист від путінської агресії. Натомість польсько-українські відносини, попри зусилля дипломатів доброї волі, потрапили в кризу, викликану великою мірою тим, що українську політику щодо чутливих для польської та української громадськості питань національної пам’яті доручили ідейним послідовникам Степана Бандери, і багато хто з української еліти під впливом путінської агресії почав вірити в це карикатурно спрощене бачення минулого України.
Смолоскипна хода в Києві на честь Степана Бандери
Саме на тлі цього оцінюють тепер кандидатів. Якщо брати трьох головних претендентів, то вибір чинного президента, напевне, оцінюватимуть як продовження прозахідної зовнішньої політики, поміркованих реформ та підтримки націоналістів, а відтак - і кризи у відносинах із західним сусідом. Вибір Тимошенко чи Зеленського означає більший шанс на принаймні часткове закінчення сварок із Польщею на теми історії. Натомість лякають їхні обіцянки досягти миру з Росією, адже нині порозуміння з Росією - це порозуміння на умовах Росії. А навіть якщо це тільки передвиборчі гасла, то все-таки вони означають готовність більше враховувати в політиці настрої тієї частини українців, яка політично не розуміє причин російської агресії й ментально зрусифікована. У випадку із Зеленським непокоїть очевидний брак знань про зовнішню політику.
Жодного з кандидатів не сприймають як того, хто суттєво змінить українську політичну культуру та зуміє радикально обмежити деструктивний вплив великого бізнесу на прийняття політичних рішень. Водночас не всі розуміють, що президент України не є всемогутнім: без великих зусиль усіх українців, спрямованих на те, щоб у суспільному житті було більше етики, і найчесніший та найталановитіший президент проблеми України сам не вирішить.
