В Брюсселі в понеділок, 9 липня, проходить 20-й саміт Україна-ЄС. Чим зараз, двадцять один рік опісля першого аналогічного заходу, є Україна для Євросоюзу та чого вдалося й не вдалося досягнути за всі ці роки непростих відносин, "Апострофу" розповів дипломат, старший радник Міжнародного центру перспективних досліджень Василь Філіпчук.
ЄС для України
Двадцять років тому для України Євросоюз був насамперед механізмом пришвидшення внутрішніх реформ. У другій половині 1990-х, коли розрив у швидкості змін між Україною та її західними сусідами ставав все більш вражаючим, відповідь на питання, чому ми відстаємо, була очевидною: тому що вони стали членами процесу розширення ЄС, а ми – ні. Два головних фактори – політичний стимул у вигляді перспективи вступу і фінансово-інституційний у вигляді передвступної допомоги – зіграли потужну роль у реформах настільки різних країн, як Естонія чи Румунія, і стали локомотивом їхнього політичного і економічного розвитку. Хіба ми гірші? Якщо їх взяли в євроекспрес, то чому нам не можна? Геополітичні чи внутрішньоєвропейські аргументи тоді просто не сприймалися. На континенті панував євроромантизм, Росія була у глибокій внутрішній кризі, а в Україні головним завданням сприймався запуск реформ, які би дозволили відновити добробут та гарантувати демократичні зміни.
Якщо перший саміт Україна-ЄС 5 вересня 1997 року у Києві з тим же Жан-Клодом Юнкером (тоді прем’єр-міністром головуючого в ЄС Люксембургу, сьогодні – керівником Єврокомісії) сприймався як ознайомчий, то вже на другому саміті у 1998 році Україна чітко поставила вимогу визнати її європейські прагнення, право на вступ в ЄС і участь у процесі розширення. І фактично усі наступні саміти – до Майдану – питання визначення природи відносин та перспектив вступу України в ЄС було ключовим, адже від нього залежали й усі інші складові відносин, насамперед політична та фінансово-інституційна допомога ЄС у реформуванні країни.
Сьогодні, два десятиліття згодом, можна вже підсумувати, що ні політичного, ні фінансово-інституційного стимулу Україна від ЄС не отримала. Більше того, внаслідок намагання постійно пропіаритися на європейській тематиці скрізь, де треба і де не треба, документально зафіксовано, що чинна угода не лише не надає Україні статусу кандидата, але й не створює для цього жодних передумов, як і не передбачає надання відповідних фінансових ресурсів.
Українці у Франкфурті, 2013 рік
Наскільки ж тоді значимим і вагомим для сьогоднішньої України є "реформаторський" потенціал ЄС? Питання риторичне і перезріле. Воно базується на визнанні неспроможності українського політичного класу та керівництва до реформ та на концепції "доброго закордонного поліцейського", якому чомусь наші реформи важливіші, ніж нам самим. ЄС не зможе і вже не буде в силу низки обставин грати в Україні роль такого поліцейського – у нього не має ні повноважень (перспектива вступу), ні засобів підтримки і тиску (передвступна допомога). Реформи будуть здійснені українським політикумом самостійно (з чи без зовнішньої допомоги), або український політикум в його нинішньому вигляді перестане існувати.
Тоді чим для сьогоднішньої України є ЄС? Декілька років тому хтось запустив у обіг тезу про євроінтеграцію як про "цивілізаційний вибір" України. Автор тези щось напевне чув про Хвильового, але не читав творів Моне. Євроінтеграція – інклюзивний проект, проект за, а не проти когось, концепція зміни планетарного устрою, коли шляхом передачі суверенітету та інтеграції ринків буде об’єднано не лише один континент, але і всю планету. Ідеологія євроінтеграції не передбачає вступу "на зло комусь". Євросоюзу не потрібна Україна як бастіон проти Росії. ЄС не планує воювати з РФ, а для торгівлі бастіони зайві. Навіть зараз, коли приводом для Майдану та російської агресії стали саме стосунки України та ЄС, в Євросоюзі не готові надати Україні перспективу членства та передвступну допомогу. ЄС ніколи не захоче мати у своєму складі Україну як антиросійський проект. ЄС – яким би не було його майбутнє – завжди буде зацікавлений у використанні російського ринку, у геополітичних іграх з Москвою – і Україна тут буде або створювати додану вартість, приносити користь, прибуток партнерам і, відповідно, користуватиметься повагою, або залишатиметься проблемою – із усе меншим інтересом та зацікавленістю.
Об’єктивно ЄС сьогодні є одним з головних торгово-економічних партнерів, однак торгівля з Євросоюзом не стане фактором модернізації української економіки і якісного стрибка добробуту населення. Україна експортує в ЄС товари з низькою доданою вартістю і рівнем переробки, експортує високотехнологічні товари, негативний баланс у торгівлі для України за 2016 чи 2017 рік складав щорічно по три мільярди доларів, а значне зростання експорту в ЄС живих тварин (190,6%), риби i ракоподібних (220%), деревини (234,7%) чи виробів із соломи (203,1%) навряд чи змінить сировинний характер українського експорту.
Змінити українську економіку і рівень життя можуть лише системні внутрішні реформи – від припинення контрабанди і рейдерства, зменшення тиску правоохоронців на бізнес до елементарного захисту прав власності та функціонування судової системи.
Природне місце, яке поступово могло би стати комфортним і для України, і для сусідніх країн – це перетворення її на європейський виробничий хаб, куди європейський капітал мігрував би від європейських зависоких податків та зависокої урегульованості. Але трапиться це, зрозуміло, не сьогодні, і нічого особливо спільного зі вступом в ЄС не матиме.
Україна для ЄС
Для Євросоюзу Україна завжди була "другою після Росії" за важливістю країною колишнього СРСР. Симпатичною, більш проєвропейською – але ще не такою, щоб їй відкривати двері й запускати до себе в дім. Сусід – так, співмешканець – ні. Саме у цьому була колись концепція італійського політика Романо Проді, який на посаді президента ЄК запропонував Україні, а також країнам від Марокко до Росії "все, крім інституцій". Іншими словами – ми вирішуємо, схвалюємо правила всередині інституцій, а потім ми з вами разом граємо за цими правилами. Чи, як він колись сказав одному українському політику, "ми вас пустимо на кухню". Не за стіл у вітальню, а на кухню. Там також є продукти.
Росія та Туреччина одразу відмовились від такої пропозиції, країни Північної Африки з радістю погодились. Україна ж – нібито і продовжувала наполягати на євроінтеграційних прагненнях, але і не заперечила проти суб’єктності в межах політики сусідства ЄС. Хоча з боку ЄС чітко говорилося з самого початку про те, що сусідство – це про дружбу, партнерство, торгівлю, безпеку. Але не про вступ.
Саме на таких принципах і була побудована нині чинна Угода про асоціацію. ЄС цією угодою досягнув своєї мети щодо України – поширити на її територію своє регулювання без допуску до ухвалення рішень, "to anchor Ukraine to the EU" – "заякорити", "причепити" Україну до ЄС без того, щоб надавати їй перспективи вступу.
Нинішня Угода про асоціацію дуже вигідна для Євросоюзу – адже в ній досягнуті усі цілі, які європейська політика сусідства визначила для стосунків ЄС із сусідніми країнами. А у відповідь ЄС не взяв на себе ніяких значимих зобов’язань і навіть юридично закріпив їх відсутність.
Це ж стосується і доступу до ринків та режиму вільної торгівлі, тим більше на визначених ЄС умовах. Від вільної торгівлі виграє економічно сильніший партнер – це норма міжнародної торгівлі. Тому відкриття ринків для сильнішої економіки зазвичай "продають" дуже дорого. У нашому випадку під соусом європрагнень ринки були відкриті просто тому, що ми хочемо вступити в ЄС. У результаті і ринки відкрили, і регулювання зобов’язались привести у відповідність до норм ЄС – але і кандидатом на вступ не стали, і якихось серйозних привілеїв доступу до ринків та фондів ЄС не отримали.
Що далі? Євросоюз влаштовує галузева інтеграція, безумовне приєднання України до тих чи інших ринків ЄС. Чи будуть захищені у цьому процесі інтереси українських виробників? Малоймовірно, якщо збережеться чинна логіка відносин. Це ж стосується енергетики й інших транспортних проектів – транзитна роль України зменшується, її місце успішно перебирають Білорусь чи Туреччина.
Ще більш проблемним видається питання вступу України до Митного союзу ЄС. Якщо це етап набуття членства, то безперечно. Якщо ж ні, то варто ініціаторам цієї ідеї все-таки до того, як її проголошувати, ознайомитись з документами, що регламентують функціонування Митного союзу ЄС. Чи готові ми відмовитись від зовнішньоторговельного суверенітету і віддати усі права Брюсселю – без доступу до інституцій ЄС і без права ухвалювати будь-які рішення? Чи готові ми, що митні надходження йтимуть в Брюссель і перерозподілятимуться інституціями, де наша вага мізерна? Хоча у порівнянні з нинішнім рівнем контрабанди на українській митниці, можливо, це все не так і катастрофічно. Але станом на сьогодні лише країна-кандидат Туреччина (поки що) є членом Митного союзу ЄС, не будучи ні членом ЄС, ні членом Європейської економічної зони. І труднощі у діалозі Брюсселя і Анкари не особливо заохочують до того, щоб повторювати турецький експеримент.
У будь-якому разі нинішній стан у відносинах з Україною ЄС влаштовує. Питання вступу заморожене на багато десятиліть, тому можна гратися з цими чи іншими подібними ініціативами: ризиків мало, виграш невеликий, але можливий.
Важливішим ж для ЄС зараз став публічний вимір стосунків з Україною. Попри бажання самого Євросоюзу, Україна таки стала "яблуком розбрату" у стосунках з Росією. Для ЄС принципово показати, що країна, яка пішла на конфлікт з Москвою через Угоду про асоціацію з ЄС, є історією успіху, а не історією провалу. Тим більше що поряд є чудовий приклад Молдови, яку ще нещодавно показували як зразок для наслідування у євроінтеграційних прагненнях, однак зараз там проросійські настрої та їхні виразники лише посилюються. У разі перемоги на наступних виборах в Україні кандидата, який запропонує національний порядок денний чи формулу нормалізації відносин з РФ (де ЄС може виявитись відсутнім), в Брюсселі це сприймуть як свою поразку. Саме тому зараз і запускаються такі тези, як "за останніх чотири роки більше реформ, ніж за попередніх 20". Щоб після зміни внутрішньополітичного маятника – в Україні чи в ЄС – мати виправдання щодо своєї політики стосовно України у постмайданні часи.
Саміт Україна-ЄС в Брюсселі, 9 липня 2018 рік
Сама ж Європа дуже швидко змінюється і еволюціонує у поки що невизначеному напрямі. Європа все менше асоціюється з Брюсселем, за останні роки центр ухвалення рішень остаточно перемістився у ключові столиці – Берлін і Париж. У країнах ЄС посилюються євроскептики, а у новому Європарламенті, вибори до якого відбудуться наступного року, може скластися ситуація, коли чи не третина євродепутатів дотримуватимуться антиєвропейських чи євроскептичних поглядів. Відцентрові тенденції і різні погляди на ЄС домінують у діалозі не лише Півдня і Півночі, але і у стосунках з нещодавніми новобранцями – молодими країнами ЄС. Кожне нове випробовування – чи фінансові труднощі, чи наплив мігрантів – вдається залагодити із все більшими зусиллями. ЄС переживав різні кризові етапи у своїй історії, але нинішній, поєднаний із першим в історії Євросоюзу виходом країни з його складу, стає справжньою екзистенційною кризою. Не до України зараз їм.
І не треба себе обманювати, одного дня ЄС знову ж стане таким філантропом, як був 1990-х щодо наших сусідів. Власне, і самі наші сусіди своєю поведінкою останні роки дали урок старим країнам-членам щодо невдячності вчорашніх вихованців. У ЄС немає цілісної стратегії щодо України, є скоріше спільний найнижчий знаменник поглядів різних країн. І вийти за межі питань, де є інтерес усіх, дуже складно. А інтерес усіх у контексті України сьогодні не тільки і не стільки торгівля, реформи, боротьба з корупцією, скільки безпека. Без врегулювання конфлікту на Донбасі зокрема та з Росією загалом потенціал співробітництва України та ЄС буде обмеженим. Ми все більше залишатимемось заручниками чергового повороту виборчих симпатій у тій чи іншій країні, якогось нового політика, який таки запропонує повернутися до business as usual з Росією.
Лише врегулювання конфлікту і відновлення стабільності разом з внутрішніми реформами безпеки може повернути Україні статус надійного транзитера, привабливого інвестиційного чи торговельного партнера. І це треба робити нам самим. ЄС не візьме на себе витягування України ні з кризи з РФ, ні з внутрішніх економічних проблем. Україна може покладатися лише на себе. І бути конструктивною і корисною для інших. Іншого вибору не існує.
