Зовнішня політика України за президентства Петра Порошенка була позбавлена стратегічного бачення, заснованого на адекватній оцінці реальності. В результаті ми не стали ближче ні до членства в ЄС або НАТО, ні до повернення Криму, ні до вирішення конфлікту на Донбасі. Зате отримали загострення відносин із західними сусідами, розчарування європейців і американців. Таку думку висловив "Апострофу" експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко.
Головна проблема зовнішньої політики останніх п'яти років полягала в тому, що вона консервувала слабкість України. Було і багато дрібніших помилок. Все це привело до того, що країна сьогодні знаходиться в глухому куті протистояння з Росією, "сірій зоні" безпеки в Східній Європі, купі проблем в двосторонніх відносинах - а задекларована євроінтеграція відбувається тільки на рівні гасел. Позиції України слабшають як в двосторонніх відносинах, так і на регіональному рівні.
Зовнішня політика була позбавлена стратегічного бачення, заснованого на адекватній оцінці реальності. Проголошені цілі не могли бути досягнуті одночасно, сконцентрувати ресурси не вдалося - в результаті ми не стали ближче ні до членства в ЄС або НАТО, ні до повернення Криму, ні до вирішення конфлікту на Донбасі. Зате отримали загострення відносин із західними сусідами, розчарування європейців і американців. Через п'ять років Україна залишається без союзників і виразної стратегії участі в затяжному асиметричному конфлікті з Росією.
Квінтесенцією європейської та євроатлантичної політики України стали зміни до Конституції - які у повній мірі відображають декларативність європейського вибору. Світ мінливий. Процеси в ЄС і НАТО динамічні, і картина переваг, які створюються для членів обох організацій, постійно змінюється. Замість того, щоб враховувати ці зміни, ми проводимо щодо НАТО і ЄС політику позавчорашнього дня, засновану на нескінченних заявах про наміри.
Вступити в НАТО було б для України ідеальним рішенням проблем безпеки - але це неможливо без перетворення в нормальну демократію і мінімізацію протистояння з Росією. Демонстрація рішучості вступити без цих кроків, та ще й з паралельним погіршенням відносин з Польщею і Угорщиною виглядає як свідоме маніпулювання євроатлантичної тематики. Таке в історії України вже бувало.
Вступити в НАТО було б для України ідеальним рішенням проблем безпеки
Не більше змістовності і в нашій європейській політиці. Підписання угоди про асоціацію з ЄС стало епохальною подією-наслідком багаторічних переговорів і драматичних подій на Майдані. Замість того, щоб використовувати її потенціал, ми побудували відносини з Брюсселем на вимогах і заявляємо про те, що Україна - зразок європейських цінностей. Бідна, корумпована країна без демократичних інститутів, намагаються вчити Європу життя - чи може привести до успіху така політика?
Не вирішили ми і ключове завдання - не визначили довгострокових параметрів політики щодо Росії. Хоча від цього залежало майже все інше. Набір ситуативних рішень - використання войовничої риторики і зростання торгівлі, санкції і співробітництво, судові процеси і продовження життя Великого договору до останнього - був названий "гібридною війною", і за цим терміном ми сховали відсутність змістовного підходу. Результатом такої відсутності стали Мінські угоди і Нормандський формат. Перші надовго послабили переговорну позицію України і дали Росії сильні козирі в діалозі з Заходом. Другий же виявився невдалою реалізацією в принципі правильного рішення. Не маючи можливості вийти з цього глухого кута, зробивши свою політику щодо Росії максимально передбачуваною і негнучкою, ми фактично звели її до питання санкцій і стали заручником цього режиму. Санкції - неефективний і складний, дорогий інструмент в сучасному світі - ми перетворили в мірило успіху, і тепер нам доведеться дорого платити за їх утримання нашим партнерам. Поведінку Росії щодо нас санкції не змінюють. Вони довгостроково послаблюють Москву, але виграємо від цього не ми, а її глобальні конкуренти.
Ми взагалі перетворилися з цієї точки зору в досить недорогий інструмент для кожного, хто хоче грати проти Росії. Ніяких гарантій безпеки, ніякого НАТО або двосторонніх договорів - тільки невеликі гроші і символічні поставки озброєнь. Використовувати Будапештський меморандум, за яким нам ніхто нічого особливо не винен, в контексті розпаду режиму нерозповсюдження - ми теж не змогли.
Ніяких гарантій безпеки, ніякого НАТО або двосторонніх договорів - тільки невеликі гроші і символічні поставки озброєнь
На додачу до всього, ми примудрилися погіршити відносини з Угорщиною і Польщею. Питання мови і історії, при всіх їх важливості, не повинні ставити під загрозу національну безпеку, множачи нестабільність на кордонах України та позбавляючи нас цінних голосів в європейських інституціях.
Зовнішні умови, в яких опинилася Україна, всі ці роки вимагали неординарних рішень, ініціативності і великих зусиль. Нічого з цього зовнішня політика не продемонструвала. МЗС продовжувало грати пасивну роль, так і не ставши мозковим центром або хоча б просто ефективним виконавцем. З реформою дипслужби тягнули роками, в результаті обмежившись косметичними змінами, які не торкнулися головного слабкого місця - процесу прийняття зовнішньополітичних рішень. Країна залишалася роками без послів в десятках країн, без проривних планів і ідей, і повною кулуарністю зовнішньої політики.
Сама ця зовнішня політика багато в чому залишалася фасадною. Виступи на міжнародних форумах, демарші в міжнародних організаціях, переговори і візити виглядали як масштабна робота, але не принесли результатів. Слова про широку проукраїнську коаліцію залишаються міфом, і у нас все так же мало підстав розраховувати на чиюсь допомогу. Відносна стабільність і напівзаморожений стан конфлікту на Донбасі зберігаються до тих пір, поки це вигідно Росії.
Змінити такий стан речей і вдихнути ініціативу в одну з ключових областей державної політики - не таке просте завдання, як може здаватися. Якщо з ним не впоратися, то консервація неефективності продовжиться, а країна ще на кілька років загрузне в "сірій зоні".
