Перший же зарубіжний візит президента Володимира Зеленського став бліц-тестом, який демонструє основні пріоритети майбутньої зовнішньої політики і риторику, що супроводжує їх. І незабаром Зеленський зрозуміє, що українська зовнішня політика має подвійне дно. Таку думку висловив "Апострофу" експерт з питань міжнародної політики Міжнародного центру перспективних досліджень (МЦПД) Микола Капітоненко.
Події розвиваються за найбільш ймовірним сценарієм. Агресивними діями Росії і загальною ситуацією в регіоні Україна була практично позбавлена вибору. Відновлення територіальної цілісності на тлі прагнення у НАТО стали безальтернативною основою зовнішньої політики. І справа була не у тому, що це погана основа, а у тому, що використовувалася вона не за призначенням.
Володимир Зеленський незабаром зрозуміє, що українська зовнішня політика має подвійне дно. Є декларації про НАТО, а є реальне віддалення від виконання критеріїв членства в альянсі. Є розмови з Польщею про лобіювання інтересів України в Європі, а є конкретні питання ексгумації та конфлікти історичної пам'яті. Є рішучі заяви про протидію російській агресії, а є цілком конкретна відсутність будь-яких змістовних ідей і затягування конфлікту, що грає на руку Кремлю, а зовсім не нам.
Спільний брифінг президента України і генсека НАТО не містив нічого нового. Україна закріпила прагнення вступити до альянсу в Конституції, а двері НАТО залишаються відчиненими. На жаль для нас, двері НАТО відчиняє і зачиняє не генеральний секретар, а глави держав учасників альянсу. А формулювання нашої Конституції були і залишаються в більшій мірі засобом загравання з електоратом, ніж кроком у напрямку альянсу. Риторика зіграла виключно символічну і, можливо, передвиборну роль.
Читайте: Не забиваєш ти, забивають тобі: про що Зеленський повинен говорити з Європою
Розмов про НАТО в Україні буде, як і раніше багато, а рішень, які щось змінюють - все так же мало. Щоб зробити членство а альянсі більш реальним, Україні потрібно стати демократичною країною і зменшити ризики для своєї безпеки, пов'язані з Росією. Відсутність не те що результатів, а навіть натяків на цих напрямках призвела наше співробітництво з НАТО до того, що є сьогодні: вчення і підтримка, але не більше. Ніяке додаткове красномовство не зрушить ситуацію з цієї точки.
Діалог з єврочиновниками за змістом був приблизно таким же. Розвиток співпраці, реформи і євроінтеграційний вибір України подобаються всім, але залишається відчуття, що нам від Європи сьогодні потрібно щось інше. І це інше - активна позиція і ресурси дійсно ключових гравців, якими виступають сьогодні у значно більшому ступені Меркель і Макрон, ніж Юнкер або будь-який інший глава Єврокомісії. Змістовний діалог з Берліном і Парижем - ось від чого справді залежатимуть перспективи української євроінтеграції. Якщо візит до столиці Німеччини обійдеться набором фраз з минулого, то наш європотяг надійно застрягне у знайомому вже глухому куті.
Зустріч в Брюсселі з президентом Польщі стала особливим цікавим маркером настроїв і планів українського лідера. Під розмови про недопущення домінування історичної тематики у двосторонніх відносинах, породжувалася і заглиблювалася криза останніх двох років. В її основі лежали не риторичні прийоми, а глибокі процеси, запущені побудовою національної ідентичності в Україні - побудовою, яка спирається на трактування історії як одного з ключових елементів. З цієї причини зняти історичні протиріччя простим зусиллям "політичної волі" не вийде. Приведення відносин з сусідами у нормальний стан - складне завдання, що вимагає поступових кроків назустріч і модифікації внутрішньополітичних акцентів в Україні.
Ще більш складна задача - вирішення конфлікту на Донбасі. Брюссельський візит був, звичайно, не про це, але так склалося, що все у зовнішній політиці України так чи інакше впирається в цю дилему. Початковий набір заяв демонструє звичну риторику. Природно, закінчення війни на Донбасі за два тижні ніхто всерйоз не чекає. Питання у тому, яким буде спільне бачення новим президентом ролі і місця України в Європі через п'ять років і відносин з Росією на найближчі 10-15 років. Якщо замінити формулювання такого бачення - а процес цей буде складним і болючим при будь-якій обраній стратегії - готовими декларативними рецептами з минулого, то і тут ми опинимося в знайомому глухому куті. І війна з Росією, і компроміси з нею вимагатимуть значно більш продуманих рішень, ніж аналітичні записки попередньої адміністрації.
Залишити все як є - поганий рецепт. Розрахунок на те, що можна буде з кимось про щось домовитися, нічого не змінюючи - до успіху не приведе. Без продуманого довгострокового плану, що виправить помилки минулих п'яти років, через наступні п'ять років Україна виявить себе у ще більш небезпечному середовищі.
