США повертаються до Туреччини: очікування України і побоювання Росії

США і Туреччина досягли домовленостей про спільні дії проти Ісламської держави на півночі Сирії. 28-го лютого турецький президент Реджеп Тайіп Ердоган в інтерв'ю газеті "Хюрріет" говорив про готовність Туреччини взяти участь в операції зі звільнення Ракки при умови домовленості з США і Росією. Незабаром командувач американськими силами в Іраку і Сирії генерал-лейтенант Стівен Таунсенд прямо заявив про переговори, що ведуться. Те, що переговори виявилися результативними підтверджують події останніх днів. В ході успішного наступу на Манбідж турецькі війська входили в контакт з курдськими силами. Повідомлень про серйозні зіткненнях між турками і курдами не було, що свідчить про певну координації між ними, неможливу без посередництва американців, які мають значний вплив на лідерів сирійських курдів.

Ситуативне потепління заради референдуму і посилення еміграційного контролю

Саме час говорити про початок потепління у відносинах між двома давніми союзниками, прагнення до чого вже давно виявляли і США, і Туреччина. Останні пару років сигнали з обох сторін стали регулярними, турецька сторона помітно знизила градус критики дій американської коаліції в регіоні, США виступили з заявами на підтримку Ердогана під час спроби військового перевороту в липні 2016- го року. Звертаючись вже до нової американської адміністрації, в середині січня цього року міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу на сторінках "Вашингтон Пост" закликав відновити взаємну довіру і співпрацю, в тому числі військову.

Умови для нормалізації відносин склалися дійсно вдалі. В силу внутрішньополітичних причин Дональд Трамп не може піти на зближення з Росією, і тому йому потрібні інші союзники на Близькому Сході, а для Туреччини союз з США дає велику свободу дій в Сирії та Іраку. У лютому загострилися відносини Туреччини з Іраном, що дозволяє Ердогану підтримати жорстку позицію Трампа щодо Тегерану. І США, і Туреччина прагнуть зміцнити зв'язки з арабськими монархіями, і спільно вони зможуть досягнути результату з меншими витратами. Зближення Вашингтону і Анкари сьогодні вигідно обом сторонам, його також вітатимуть їх союзники і партнери — напруга в двосторонніх відносинах створювала надлишкове дипломатичне навантаження на структури НАТО, які нерідко змушені були згладжувати гостроту суперечностей, і ускладнювало ситуацію на Близькому Сході.

Однак передбачити результат діалогу непросто. Справа в тому, що, хоча Близький Схід — головна точка перетину інтересів двох держав — залишається важливим для обох і зараз Ердоган і Трамп розглядають його крізь призму внутрішньополітичних проблем, сприймають як інструмент внутрішньополітичної боротьби. Для адміністрації Трампа Близький Схід нерозривно пов'язаний з, мабуть, єдиною виразною метою зовнішньої політики — боротьбою з радикальним ісламським тероризмом. Але насправді ця мета для американського президента лежить у внутрішньополітичній площині, адже ісламська загроза — один з ключових чинників консолідації його електорату. Тому в близькосхідному регіоні його поки цікавить лише обґрунтування терористичної загрози, яка вимагає посилення еміграційного контролю в США, а не вирішення регіональних протиріч і облаштування зруйнованого війнами простору.

Для Ердогана на перший план вийшов квітневий референдум, який — в разі успіху — наділить його як президента безпрецедентними повноваженнями, дозволить консолідувати владу в своїх руках. Ердогану, навпаки, потрібні негайні результати, перемоги, — в Аль Бабі, Манбіджі або Рацці, — здобуті до референдуму, і здатні остаточно схилити громадську думку на його користь. Цілі США і Туреччини не просто не збігаються — вони лежать в абсолютно різних площинах, перетин яких можливий лише в поточний політичний момент. Це означає, що і компроміс, який може бути досягнутий сьогодні, швидше за все протримається дуже недовго, поки не зміняться пріоритети двох президентів.

Сирія, Ґюлен і дефіцит довіри

Ситуація ускладнюється тим, що між США і Туреччиною залишається низка проблем, усунути які в доступному майбутньому навряд чи вдасться подолати. По-перше, сторони розходяться в оцінці місця і ролі курдів в Сирії. США зробили ставку на Демократичні сили Сирії (СДС), в яких збройні формування сирійських курдів складають більшість. На думку Вашингтону, саме СДС повинні зіграти головну роль у взятті Ракки. В Анкарі з такою постановкою питання категорично не згодні. Туреччина вважає курдські загони в Сирії терористичними, і не сприймає будь-яке співробітництво з ними. В середині лютого, в ході переговорів з американцями, турецький генштаб представив власний план взяття Ракки, в якому поряд з американськими і турецькими спецпідрозділами повинні були брати участь про-турецькі загони туркоманів і арабів-сунітів. Участь в операції курдів турецькою стороною не передбачалася.

По-друге, для Ердогана залишається серйозним подразником Фетхуллах Ґюлен, який знайшов притулок в США. Проповідник-втікач офіційно названий в Туреччині організатором і ідеологом невдалого перевороту, його прихильників звільняють та арештовують. Анкара ще в липні 2016 року зверталася до американської влади з вимогою видати Ґюлена за звинуваченням у підготовці заколоту, але американська сторона досі не прийняла ніякого рішення, по суті. Ердоган вимагав екстрадиції в особистих розмовах і з Бараком Обамою, і з Трампом, і, хоча останній обіцяв уважно розглянути питання, ймовірність позитивного рішення невисока. Адже видача видного громадського діяча, який має багато прихильників у всьому світі до Туреччини, де йому загрожує тривале тюремне ув'язнення або навіть страта (якщо буде прийнято рішення про її повернення для бунтівників), може серйозно вдарити по іміджу США.

Нарешті, незважаючи на повторювані з обох сторін закликів до відновлення довіри, саме її дефіцит продовжує залишатися серйозною проблемою двосторонніх відносин. Американці відкрито звинувачують Ердогана в авторитарних замашки і обмеженні демократії, а для нинішньої американської адміністрації ще більшу недовіру до Анкари викликає ісламістська ідеологія правлячої Партії справедливості і розвитку (ПСР). Турецьке керівництво побоюється, що США спробують влаштувати зміну режиму, щоб усунути від влади незручного керівника. У Туреччині широкого поширення набула точка зору, згідно з якою за спробою перевороту в 2016 році стояли американські спецслужби, на користь якої опосередковано висловлюються і керівники країни. Очевидно, що через наближення референдуму страх перед американським втручанням не слабшає, посилюючи сумніви в корисності співпраці з США в Сирії: адже американці можуть втягнути Туреччину в кровопролитні бої за Ракку і околиці, що неминуче призведе до падіння престижу керівництва ПСР вдома.

Таким чином, нинішнє потепління у відносинах представляється тактичним кроком. Ситуативна коаліція дозволить вирішити короткострокові завдання. Адміністрація Трампа отримає відстрочку, необхідну для розробки близькосхідної стратегії, якої у неї поки очевидно немає. Ердоган може розраховувати на сприятливий для себе розвиток ситуації на сирійському фронті напередодні референдуму. А це означає, що вже до кінця весни цінність досягнутих домовленостей буде вичерпана, і найменшої кризи буде досить для нового охолодження відносин.

Україні — нічого, Росії — очікування референдуму

Що принесе новий етап американо-турецьких відносин України? Практично нічого. Так, на час затягнеться один з розривів в тканини відносин між країнами Заходу — нашими союзниками в нинішній кризі. Але, з одного боку, залишиться ще чимало подібних розривів, а, з іншого, протиріччя Вашингтону та Анкари не є істотною загрозою ні для США, ні для Заходу, і їм вистачало ресурсів щоб тримати руку на пульсі України. До того ж, обидві країни — і США, і Туреччина — займають дружню позицію по відношенню до Києва, і тому змін в їх політиці також очікувати не слід. Не буде змін і в питанні Криму. Вашингтон і Анкара офіційно підтримують територіальну цілісність України і однозначно висловлюються про приналежність півострова Україні. Це не означає що США і Туреччина будуть виступати єдиним фронтом у своїй політиці щодо самого Криму — занадто різні у них тут інтереси. Але обидві країни не визнають півострів російською територією, і на цю позицію ніяк не вплине характер відносин між ними.

Інша справа, відносини Анкари з Москвою — тут зрушення можливі. Нормалізація відносин між Туреччиною і Росією не усунула фундаментальних протиріч, перш за все, в Сирії. Туреччину не влаштовують російські плани федералізації Сирії, і особливо — наділення курдів автономією, а також триваюча підтримка режиму Башара Асада. У Туреччині є чимало політиків, в тому числі в ПСР, які незадоволені зближенням з Москвою. Коли удар російської авіації в районі міста Аль Баб став причиною загибелі чотирьох турецьких військовослужбовців, заклики до перегляду відносин звучали як від союзників турецького президента, так і від його противників. Однак, поки досягнуті з США домовленості будуть сприйматися лише як тактичні, Ердоган не піде на згортання співпраці з Росією, вважаючи за краще в сирійській проблемі балансувати між Москвою і Вашингтоном. Тільки в разі перемоги на референдумі, її визнання з боку США і формування партнерських відносин з адміністрацією Трампа, Туреччина почне відмовлятися від співпраці з Москвою: спочатку в Сирії, а потім - і в інших масштабних політичних та економічних проектах.