Три роки тому Росія провела в Криму "референдум" про приєднання півострова. Так завершився розпочатий 20 лютого 2014 року процес анексії. Крім самої території, наша країна втратила тисячі військових, що не повернулися на материк, десятки військово-промислових підприємств і, що найважливіше, два мільйони людей, які раніше вважалися українцями.
Кожному жителю Криму довелося зробити дуже непростий вибір – виїхати чи залишитися. "Апостроф" поговорив з чотирма кримчанами про те, чому вони вчинили саме так і як це рішення змінило їх життя.
Георгій Стуруа, 32 роки. Контент-менеджер і музикант. Творець групи "Севастопіль". Переїхав з Севастополя до Києва
Я приїхав у Київ на Майдан і, коли в Криму з'явилися російські військові, вирішив не повертатися. У Севастополі тоді залишалася моя дівчина. Я попросив її зібрати речі та негайно переїхати в Київ. Ситуація склалася небезпечна і могла повернутися в будь-яку сторону - як, наприклад, на Донбасі. Одне було ясно: ставати буде тільки гірше.
Я раніше думав про переїзд, але не факт, що зробив би це так швидко. Я займаюся музикою, а в Криму це можливо тільки у вигляді хобі, враховуючи мій хуліганський репертуар. У Севастополі люди не цілком розуміли, що я граю, та й повного складу у групи не було. У Києві я набагато частіше записуюся і виступаю. У цілому, тут вільніше дихається, набагато більше людей, з якими у нас спільні інтереси. Я досить швидко знайшов тут друзів і однодумців.
Якщо говорити про роботу, то в цьому сенсі змін не відбулося. Я, як і раніше, працюю онлайн - контент-менеджером і інтернет-редактором. За три роки я так і не з'їздив до Криму - з різних причин. Не хочеться проходити принизливі процедури на кордоні, яких раніше не було і не повинно бути. Не хочеться бачити півострів в тому стані, у якому він знаходиться зараз. До того ж, їхати на територію, підконтрольну РФ, небезпечно, та я не бачу сенсу ризикувати.
Звичайно, я підтримую зв'язок з друзями, які залишилися в Криму. Багато хто не змогли виїхати, але підтримують Україну. Є й ті, з ким наші дороги з ідеологічних причин розійшлися в 2014-му, і з тих пір ми не спілкуємося.
Якою б трагічною не була ситуація з Кримом, мені здається, що вона пішла на користь всім, крім Росії і самого Криму. Так, розрив економічних зв'язків - це завжди важко. Але прагнення до прогресу, що є в України, тільки каталізувалось. Якби не ця ситуація, навряд чи наше суспільство почало швидко змінюватися.
Думаю, Крим остаточно знесилить Росію. Вона почне розвалюватися, як свого часу СРСР. Коли це станеться, передбачити складно, але це необхідно, тому що Росія не може довго існувати в нинішньому агресивному і загарбницькому вигляді. Це просто неприйнятно.
Коли Крим знову стане українським, я навряд чи повернуся туди жити. Але буду їздити в гості. Найбільше сумую за горами. Так, зараз я можу їздити в Карпати, але це все одно не те. У них немає непередбачуваності кримських гір. За останні десять років життя в Криму я полюбив гори і звик до того, що можу у будь-який час сісти в машину або автобус і поїхати на день погуляти з друзями по скелях. Дивно, але за морем зовсім не сумую. Напевно, тому що прожив поруч з ним 29 років, і воно стало буденним.
Мені здається, що дім – це місце, у якому ти живеш, і воно може змінюватися, а батьківщина - те, що не зміниться ніколи. Крим для мене назавжди залишиться батьківщиною.
Олена Біла, 26 років. Змінила роботу журналіста на службу в поліції. Переїхала з Севастополя до Івано-Франківська
У Криму все почалося несподівано. Під час Майдану там було затишшя, і ніхто не думав, що воно перед бурею.
У самому початку березня я приїхала до друзів в Івано-Франківськ. Майже одразу почалися розмови про "референдум", я відчула, що відбувається щось нездорове, і вирішила повернутися. Хоча, якщо чесно, тоді все це здавалося мені несерйозним. Пам'ятаю, як я йшла на "вибори" і сміялася над своїми знайомими, які голосували за Росію.
Через тиждень місто якось різко завирувало. Почалися мітинги і салюти, масові гуляння на честь чогось, пов'язаного з Росією. Вже тоді все це перестало здаватися смішним.
Що доведеться переїжджати - було зрозуміло відразу. Але особливо важко стало влітку. У Севастополь приїхали дуже багато людей з Росії - Хабаровська, Нижнього Тагілу, якихось інших міст. Вони купували в Криму дачі, гаражі, ділянки землі. Мені це не подобалося, і з'явився внутрішній протест - аж до того, що я сварилася з людьми прямо на вулицях. Якось ми з подругою гуляли, і до нас підійшов чоловік. Ми запитали, звідки він, і коли з'ясувалося, що з Росії, відмовилися знайомитися. Він відреагував агресивно, а закінчилося все тим, що він закричав нам услід: "А скільки Україна взяла золотих медалей на Олімпіаді?" Це здавалося дурницею, по-іншому і не скажеш.
Я терпіла майже все літо, а 13 серпня зібрала речі і поїхала. Обрала Івано-Франківськ просто тому, що він мені сподобався. Маленький, затишний і ні на що не схожий. Мені здавалося, що тут буде комфортно жити.
Звичайно, я була в розпачі, і мені здавалося, що життя вже ніколи не буде як колись. Більше не було Криму, Севастополя, моря, гір. Усього того, що я вважала своїм, і до чого звикла з дитинства. Усе змінилося в один момент, тому що так вирішила геополітика, Росія, люди.
Перший рік нового життя я займалася боксом, виступала на змаганнях, була волонтером у притулку для собак. До цього в Криму я працювала тележурналістом і намагалася влаштуватися на телебачення у Франківську. Але тоді я зовсім не знала українську та швидко зрозуміла, що нічого не вийде.
Я відчувала себе чужою в цьому місті. Тут, якщо ти говориш російською, відразу отримуєш клеймо москаля. Довести, що ти переїхав, бо любиш Україну і багато втратив, було неможливо. З іншого боку, люди виявляли до мене інтерес. Багато або взагалі не були в Криму, або були раз в житті, і дивилися на мене, як на екзотику. Розпитували, чи правда, що у нас в школах не вчать українську і що всі в Криму підтримують Путіна. Я дивилася на все це і думала: "Блін, та ми такі ж люди, як і ви. Різниця тільки в тому, хто які канали дивиться по телевізору".
Коли оголосили набір в Національну поліцію, я і не думала подавати заявку. Але у мене почали питати про це друзі, писати в Facebook. Вони говорили: "Оленка, давай! Якщо ти пройдеш відбір, ми повіримо в реформу і в те, що зміни можливі". У підсумку вирішила подаватися.
Зараз я працюю в поліції трохи більше року, і моє життя розділилося на "до" і "після". До служби я була легковажною, думала тільки про те, як би поїхати подорожувати. Коли ти не служиш, можеш дозволити собі проспати або прийти на роботу пом'ятим. На службі все по-іншому. Я приходжу о шостій ранку і весь день працюю на виклики. Не дай Бог десь помилитися - відразу потрапиш в YouTube, і тисячі коментаторів напишуть про те, що поліція - це фігня. Дуже прикро, що патрульні роблять за день сто добрих справ, але, якщо один раз дозволять собі проявити емоції або щось буркнуть, саме це потрапить в інтернет.
Завдяки поліції, я вивчила українську і тепер розмовляю тільки нею. Мені навіть важко згадувати якісь слова російською. А ще тепер я знаю у Франківську кожну вулицю, кожного бомжа і правопорушника.
Зараз я подобаюся собі набагато більше. Так, колишнє життя було легким і веселим, але я не можу собі його дозволити в умовах війни і смертей на сході. У мене змінилася свідомість, і те життя перестало бути мені цікавим.
Мені б хотілося, щоб Крим повернувся, але я не знаю, наскільки це реально. Так, не все 83% кримчан голосували на "референдумі" за Росію (за даними РФ, за входження Криму до складу Росії проголосували 82,71% населення, - "Апостроф"), але я своїми очима бачила святкові паради і салюти. Бачила, що люди йшли на голосування дуже щасливі. Як не крути, а, принаймні в Севастополі, більшість були раді, що Крим "нарешті, вдома".
Після переїзду я приїжджала на півострів тільки один раз - на День народження мами. З тих пір, як працюю в поліції, поїхати вже не можу. Але якщо Крим повернеться, я теж поїду додому. Буду їздити по Севастополю на "Пріусі", дбати про безпеку міста.
Олександр, журналіст. Живе в Сімферополі
Я прокинувся вранці 27 лютого, вийшов покурити на балкон і побачив на будівлі Ради міністрів прапор Росії. Спочатку подумав, що здалося, а потім дізнався, що сталося вночі (російські військові захопили будівлі органів місцевої влади, - "Апостроф").
Це були дуже тривожні дні, хоча я і не був проти того, що в Україні називають "анексією". Навпаки, я був за. Справа в тому, що я приїздив до Києва під час Майдану, і мені зовсім не сподобалося те, що там відбувалося.
Так, люди виходили під красивими гаслами (як це зазвичай і буває). Як мовиться, проти всього поганого і за все хороше. Але я розумів, що це ширма, якою прикривають тих, хто зараз у владі в Україні. Правда, печаль в тому, що на антимайдані відбувалося приблизно те ж саме.
Остаточно зрозумів, що мені не по дорозі з прихильниками "Революції честі", коли побачив молодих хлопців з міліції на холоді і без зброї. Вони були змушені стояти проти натовпів людей, готових змести їх до чортової матері. Неправильно це було не по-людськи, і не було ніякої честі в цій революції.
Добре пам'ятаю день референдуму. Я їздив по ділянках, спілкувався з людьми. Потім сміявся, коли читав, що ми тут "під дулами автоматів йдемо голосувати за Росію". Усе проходило спокійно, і я готовий заприсягтися, що людей це влаштовувало. Тоді в Криму дійсно був підйом - моральний, духовний, патріотичний. Люди посміхалися на вулицях. Вони скупили всі російські прапори, які були в магазинах.
Після референдуму я вже знав, що не хочу їхати в Україну, і що моє місце тут. Багато друзі поїхали, це їх право. У результаті я втратив їх, хоча й сподівався, що ми знайдемо точки дотику. Спочатку ми вели довгі листування, але, коли піднімалися політичні питання, починалося справжнісіньке пекло. "Зрадники, виродки, Путін - х..ло" і так далі. Дивно і боляче, коли так відбувається.
Через три роки частина людей вже не так задоволені тим, що відбувається, як раніше. І це зрозуміло: у Криму були корупційні скандали, ціни зросли. Нехай і несильно, але люди на кухнях все одно стали нервувати.
Якщо б особисто у мене був шанс знову проголосувати на референдумі, моє рішення залишилося б таким самим. Звичайно, є проблеми, але вони вирішуються. Головне - не сидіти на місці, а щось робити.
Знаєте, як кажуть: істина пізнається в порівнянні? Я більше 20 років прожив в Україні і можу порівнювати. Пам'ятаю, як їв гречку, у якій з вітамінів була тільки сіль, як моя бабуся померла, так і не отримавши належної медичної допомоги. У останні три роки у мене з'явилася стабільна робота, нормальна зарплата, мої діти можуть потрапити в дитячий садок без хабара. У мене немає приводу почати по-іншому ставитися до свого вибору.
Я ніколи не вважав Україну своєю батьківщиною. Жив з переконанням, що моя батьківщина - Крим, і завжди був патріотом цього маленького клаптика землі. Але, коли ми повернулися до Росії, я зрозумів, що батьківщина - це щось більше, і тепер моя маленька батьківщина у складі великої. А ось за країну, де я прожив все-таки більшу частину життя, мені прикро. Я ніколи не робив ворогів з українців. Просто нам не по дорозі.
Я впевнений, що приєднання Криму - це назавжди. На нього витрачено багато сил і коштів, йде стабільне економічне зростання. Нас не кинуть.
Михайло Джамаль, 33 роки. Бізнесмен. Переїхав з Севастополя до Києва
Початок подій у Криму я зустрів у Бельбеку. Був там у волонтерських справах. Мені здавалося, що все це фарс і елемент тиску на Україну, щоб вона стала поступливішою. Навіть коли оголосили "референдум", я був упевнений, що його не визнають.
Я їхав з Криму 9 березня і думав, що повернуся через три тижні. Рішення ухвалював швидко, протягом півгодини. Мені подзвонив тепер вже колишній СБУшник, мій приятель. Сказав: "Тобі пора їхати, інакше опинишся в списку неблагонадійних. Роби це прямо сьогодні, завтра вже не зможеш". Я зібрав те, що містилося у машину, й поїхав. З тих пір жодного разу не був у Криму. Частина моїх родичів залишилася там, і не всі вони поділяють мою точку зору.
Перший час у Києві я допомагав організаціям переселенців, потім переключився на кримських військових, які поїхали в зону АТО. Увесь цей час шукав напрямки для бізнесу.
У Криму мої справи йшли добре. У нашої сім'ї є пансіонат на півтори тисячі чоловік в Севастополі, готель в Балаклаві, будівельний бізнес. Так, я привіз з собою невеликий стартовий капітал, але все одно тут все роблю спочатку.
Ми з братом купили ділянку землі і будуємо на ньому житлове селище "Кримський квартал". Як юрист я консультую декількох клієнтів. Побудував у Вишневому скейт-парк, який збираюся перевезти в Боярку і подарувати місту.
За ці три роки я став більш радикальним у висловлюваннях і судженнях. Завжди погано ставився до нероб, тепер став ставитися ще гірше – в тому числі до переселенців, які вважають, що їм все повинні.
Я завів багато нових знайомих і друзів. А от з деякими друзями і навіть родичами з Криму ми перестали спілкуватися в 2014 році. Я до сих пір стежу за їх сторінками в соцмережах і бачу, що вони вже почали розуміти, у яку дупу влізли - роботи немає, продукти і комуналка подорожчали.
У мене немає ніякої образи на те, що Україна віддала Крим без бою. Країна тоді тільки пережила революцію, і був період безвладдя. Брати на себе серйозні рішення, в тому числі, щодо застосування зброї, було б нерозумно. Тим більше на тисячу людей у Бельбеку була всього пара сотень автоматів. Почнись серйозне військове протистояння - Путін ввів би війська. І тоді ми б нічого не встигли зробити.
Мені здається, що багато речей були втрачені не в той момент, а задовго до нього. У Криму завжди велася проросійська пропаганда, а серед жителів культивувалася свідомість того, що вони особливі. Коли мені кажуть, що Україна нічого не дала Криму, я відповідаю: "Хлопці! Так Україна й іншим областям ні фіга не дала!" Проблема в тому, що більшість людей у нас продовжують сподіватися на доброго царя, який все вирішить. А сподіватися треба на себе.
Коли Крим повернеться, я поїду з Києва. Там – моя мала батьківщина, і у мене є купа справ, які я не закинув, а відклав до моменту, коли ними знову можна буде зайнятися.
