Вони не люблять, коли їх називають поверненцями. Та й переселенцями себе не вважали. Просто рятували себе і дітей від війни. Історії їхні однаково сумні – після поневірянь рідною країною вони повернулися до окупованого бойовиками Донецька. Не тому що тут краще, а тому що більше нема куди бігти: і в Україні, і в Росії їх не чекали і не хотіли бачити.
"Ми не професійні втікачі"
Влітку 2014-го, після чергової ночі, проведеної на підлозі у ванній за барикадою з ковдр, примчали на вокзал Донецька, який тоді ще працював, і взяли квитки туди, куди одразу йшов поїзд. Він привіз їх на південь України, потім автобуси довго мотали сім'ю по курних дорогах – у підсумку оселилися під Кіровоградом. Прожили там два роки – і ось вони знову в Донецьку. Повернулися назавжди.
- Повернулися, тому що виявилося, що ми зі свого пекла потрапили в новий. Я не дуже здивую, якщо скажу, що позаминулого року держава не зробила нічого для своїх же громадян, які втекли від війни? – так каже донеччанин Андрій.
- Зрозуміло, що в Україні війни не було, принаймні, з моменту проголошення незалежності. І як поводити себе з біженцями-переселенцями, ніхто толком не знав. Але, чорт забирай, ми теж не професійні втікачі! – емоційно жестикулюючи, каже донеччанин. – Ми приїхали в якесь містечко, вийшли на вокзал і не знали, куди йти і що робити. Міліція, мерія – там знизували плечима: "Та ми не знаємо"...
Завдяки своїм заощадженням родині вдалося зняти маленьку квартиру. - Тут ми, звичайно ж, зіткнулися з тоді ще дикою для нас заявою господарів "Донецьким не здаємо!" Лише в п'ятій або шостій квартирі жінка подивилася на нас сумно: "Божечки, які ж ви виснажені!" і ми домовилися з нею нормально про ціну, заплатили за три місяці. Ми ж думали, що скоро додому повернемося. Речей було лише три валізи...
Голова сім'ї віддалено програмував для замовників із Західної Європи, які, дізнавшись про його біду, зробили невелику надбавку до оплати його праці. Дружина Андрія Маша влаштувалася в манікюрний кабінет, 10-річний син пішов у місцеву школу. Але життя в маленькому місті не задалася.
- Ми пройшли весь список образ. У школі сина дражнили "сепаром" та "москалем", хоча політика хлопцеві в силу віку чужа. Українську він знає добре, завжди брав участь у якихось заходах національних, пісні вони там співали у вишиванках і шароварах, навіть танцювали. А тут – "сепар" і бійка. Директор школи нам казала: "А що ви хотіли, у наших дітей батьки на Донбасі воюють!" Ми намагалися пояснити, що наш син вже точно ні до чого, та куди там, - сумно розводить руками Андрій. – А потім у дружини на роботі у співробітниці родич загинув чи то в Пісках, чи то ще десь. І їй висловили по повній: "Ви у нас тут живете добре, а ми труни отримуємо!" У дружини – істерика, каже, так, по чужих кутках, коли не знаєш, що з твоїм домом, – дуже "добре" жити. Коли рідня сидить у підвалі в районі, який обстрілюється цілодобово, і ти не знаєш, чи живі вони там чи ні, – це зовсім "добре", "прекрасно"...
Таких моментів набралося дуже багато. Та й жити, не звертаючи уваги на шипіння за спиною, стало дуже важко. З часом ставлення до "донецьких" не змінилося, а навіть погіршилося – Андрій каже, "завдяки" телебаченню.
- Телеканали накручують людей, а не дають інформацію про те, що відбувається. Нас у чому тільки не звинувачували, а коли ми запитували, з чого це взяли, нам відповідали: "Ну, по телевізору сказали!" - зазначає донеччанин. – Я подивився декілька випусків новин і зрозумів, що це не новини, а пропаганда в гіршому сенсі цього слова.
Жодних соціальних виплат сім'я Андрія не отримувала. На обліку стояли, але не оформляли ніяких посібників – говорили, що працюють і заробляють. Тож державі нічого не винні.
- Від держави хотілося б допомоги тоді, в перший день нашого приїзду на мирну територію: куди йти переселенцям, де і як жити... Ми самі борсалися, але не вийшло у нас мирного життя. Ми вирішили повернутися, - це вже говорить Маша.
Вони самі розуміють, як це виглядає, але налаштовані рішуче. Жити майже два роки по чужих кутках, без друзів і рідних, зможуть далеко не всі. Молода сім'я просто втомилася вислуховувати на свою адресу звинувачення в тому, чого не робили.
- Нам при нагоді дорікали, що ми привели війну у свій будинок, що ми за Путіна і "валіть в Росію", що через нас, переселенців, погіршилася кримінальна обстановка в місті. Як казав герой фільму "Каплицю теж я зруйнував?" Ми нікого не чіпали, не кривдили, просто працювали і виховували сина. Але сил більше немає. У Донецьку так само важко, але ми в рідних стінах і нікому нічого не збираємося доводити, - в один голос кажуть і Андрій, і Маша.
Їхня квартира в Донецьку – в "спальному" районі. Сюди не долітають снаряди, з цього району їх випускають у бік Авдіївки, Пісок, Опитного... Тому район вважається безпечним. Андрій все так само працює вдома, Маша повернулася в салон краси, син пішов до школи біля будинку.
- Нас постійно запитували: "Ну, що там, в Україні, все погано, раз ви повернулися?" Ми зазвичай говоримо: "Так само, як і тут – по-різному". Особливо ніхто не пристає з розпитуваннями – і слава Богу, - каже Андрій. - Я не можу сказати, що ми ображаємося на когось у серці або когось ненавидимо. Ні, просто щось робиться для переселенців не так, не по-людськи. Тому люди і будуть повертатися в Донецьк.
"Доводили, що ми не верблюди"
Для багатьох донеччан ця історія – типова і знайома. Ті, хто повернулися, розповідають, що до повернення в окуповане місто їх підштовхнуло не стільки ставлення оточуючих, скільки держави. По повній ковтнули Олена і Олексій, які приїхали з Києва в Донецьк. Назавжди.
- Ми виїхали з Донецька минулого року, коли молодшому 20-річному синові принесли повістку в "військкомат ДНР". Довго не думали, зібрали речі – і в автобус. За квитки до Києва віддали майже всю зарплату, вартість їхня була, як на літак, - згадує Олексій. - У столиці знайшли житло – будиночок у передмісті. Оселилися, влаштувалися працювати і вчитися. І почалося...
Оформлення переселенських виплат (близько 400 гривень на одного працюючого та 800 – на непрацюючого) перетворилося на пекло. Переселенців у передмісті було досить багато, черги на оформлення-переоформлення розтягувалися на кілька днів.
- Потім розпочалися проблеми з міграційною службою, яка чи то повинна була ставити штампи на наших довідках, чи то не повинна була – ніхто не знав. Зате нам постійно строго повідомляли, що ми повинні надавати про себе тільки правдиву інформацію і чекати комісію, яка перевірить, чи справді ми живемо за вказаною адресою. І треба ж такому статися - коли до нас з перевіркою прийшла комісія, то як на зло ми всі поїхали в Київ на зустріч з друзями, котрі приїхали. Сусід виявився "прекрасною людиною" - коли комісія запитала в нього, чи проживають у сусідньому будинку переселенці, він сказав "Так начебто ні", хоча прекрасно нас знав. Ми потім кілька днів бігали доводили, що "ми не верблюди", - розповіла Олена.
Коли родина вирішила з'їздити в Донецьк - "вдихнути запах рідних вулиць", - то в глибині душі, зізнаються Олена і Олексій, вони знали, що швидше за все не повернуться до Києва. Масла у вогонь підлили прикордонники на пунктах пропуску, які влаштували справжній допит, навіщо сім'ї знадобилося в'їжджати на окуповану територію, і чи не шпигуни вони. "Ми знали, що на блокпостах ДНР іноді задають ідіотські запитання типу "Гранати везете?", але щоб наші прикордонники дивилися на нас як на зрадників – такого ми не очікували. Може, не всі люди викликають у них таке ставлення, а лише ми, але від цього не легше. Ми простояли майже 10 годин у черзі до блокпосту, провели на ньому незабутні півгодини, відповідаючи на дивні запитання. Донецьк, наш убитий, розстріляний Донецьк, порожній і чужий, просто нас добив морально, - розповіли донеччани. – Ми відходили напевно три дні від усього, потім сіли, подумали, підрахували – і вирішили залишатися. Сини прийняли рішення жити під Києвом, вони обидва працюють, зможуть поки оплачувати житло. Ми з дружиною залишаємося в Донецьку, нікому нічого не повинні.
Від переселенських виплат донеччани відмовилися. Олексій пішов працювати в таксі, Олена крутиться на городі. Кажуть, на життя вистачає. "Звичайно, навколо нас пекло, але у своєму місті, у своїх стінах його якось легше пережити", - стверджує сім'я.
"Нагадав мені, що я біженець і повинен працювати за копійки"
- Ми не біженці, не переселенці, вважаємо, що ми їхали на відпочинок. Так, у Росію, де у нас живуть родичі. А ми в Донецьку жили в селищі шахти "Жовтнева". Знаєте, скільки снарядів потрапило в наш будинок? Більше десяти. Звичайно, ми поїхали туди, куди нас покликали!
Це говорить Олег, 28-річний донеччанин. З дружиною і новонародженою донькою він приїхав до Ростова до рідних дядька й тітки, які взяли сім'ю, що вискочила з-під обстрілу, що тривав кілька днів і ночей обстрілу.
- До сім'ї рідних, звичайно, претензій ніяких – вони нас люблять, жаліють, і завдяки відсутності телевізору в будинку в них відносно ясні мізки. Але коли ми пішли ставати на облік як біженці, нам влаштували справжні перегони – ми з 1,5-місячною дитиною ходили по кабінетах, брали одну довідку за іншою, обмінювали їх на треті довідки, навіть показували дитину... Коли настав час планових щеплень, з нас за це... взяли гроші! Хоча в Донецьку це завжди було безкоштовно, та й нам як біженцям деякі речі мали бути безкоштовними. Потім нам запропонували їхати кудись у бік Байкалу, мовляв, там є житло і робота для біженців. Ми відмовилися – і нас зняли з програми допомоги, добре ще, що не вимагали повернути витрачені на нас гроші, - розповів Олег.
Останньою краплею стало працевлаштування. Через знайомих своєї рідні Олег влаштувався продавцем у магазин. Як виявилося, його зарплата була рівно в три рази нижчою, ніж у колег.
- 10 тисяч рублів я отримав на руки і здивувався – коли влаштовувався, йшлося про іншу сумі, в 30 тисяч плюс бонуси за продаж. Але директор сказав, мовляв, радій тому, що є, можливо, згодом він і підвищить зарплату. Нагадав мені, що я біженець і повинен погоджуватися працювати за будь-яку копійку. Все це звучало в хамському і принизливому тоні. Наступного дня я звільнився. Пошуки роботи в Ростові виявилися безуспішними – скрізь пропонували або працювати без оформлення, або за копійки. З дружиною ми вирішили, що за копійки можна працювати і в рідному місті. Зібрали речі, подякували рідні та повернулися. Казки про те, як Росія любить донеччан і чекає їх там з розпростертими обіймами, я зазвичай розвінчую розповіддю про власний досвід. Деякі люди в шоці, кажуть, мовляв, не може бути. Я їм пропоную з'їздити і перевірити. Поки ніхто ще не наважився", - розповів Олег.
Подібних історій десятки і сотні. Донеччани повертаються в окуповане місто практично з однієї і тієї самої причини – не змогли знайти місця в житті і втомилися від постійної стигматизації донеччан. "Нас призначили винними в усіх бідах України. Хоча на нашому прикладі, на ставленні до людей, котрі потрапили в біду, видно, що нам, українцям, ще треба навчитися жити один з одним", - говорить викладач вузу Сергій, котрий повернувся в Донецьк.
