Екзистенційна війна за існування України точиться понад 400 років, каже Наталія Кривда, професорка Київського Національного університету імені Тараса Шевченка та голова Наглядової ради Українського культурного фонду. Вона переконана, що з погляду культури, Україна завжди була Європою, але погано це артикулювала.
В інтерв'ю "Апострофу" вона розповіла, як змінилося позиціювання України у світі, чи можливо зупинити російський культурний вплив на європейців, які проєкти буде фінансувати УКФ наступного року та яку культурну задачу має кожен українець.
– Розбираючись в причинах цієї війни, чи можна сказати, що головною причиною нападу Росії на Україну є війна культур? От Путін запускає дезінформацію про те, що ми один народ. Ну, мабуть, тому він і вбиває, як вбиває і росіян на цій війні. Чи можна говорити, що головна причина – це справді війна культур?
– Дякую вам за це запитання. Воно не просто слушне, а воно абсолютно потрапляє в десятку. Ключова причина російсько-української війни – стирання української культурної ідентичності. Це не ми про себе говоримо. Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи червня 2024 року фіксує, практично всі країни Європи про це проголосували, що стирання ідентичності, винищення нас як нації є причиною війни.
Давайте подумаємо, не території, не копалини, не флот, не люди, які говорять іншою мовою, наприклад, російською мовою…
– Вибачте, яких інтенсивно Росія вбиває на сході України.
– Погоджуюсь з вами, просто знищує цілі міста, які традиційно в побуті використовували російську мову, хоча прекрасно знали українську.
Так от, не копалини й не території, і навіть не люди, а стирання української культурної ідентичності. Ми пам'ятаємо, що ми говоримо про українську політичну націю, і це означає, що це нація і українців, і білорусів, і євреїв, і кримських татар, і гагаузів. Тим не менш, громадянство, ми як нація, ми як країна, ми як держава.
Для мене, як для історика культури, у якого оптика тисячолітня, немає нічого дивного в тому, що ця війна отримала свою гостру фазу. Насправді, екзистенційна війна за існування України, як незалежної країни і незалежної культури точиться понад 400 років. Дивіться, це не метафора. Не думайте, що я міська божевільна, яка використовує красиві слова.
Це не метафора, це реальна боротьба за себе, реальна боротьба за те, щоб залишатися самими собою: хорошими, поганими, корумпованими, сміливими, стійкими, божевільними, прекрасними і потворними, але собою. Ми самі на своїй землі хочемо розібратися зі своїми вадами, прекрасними рисами, побудувати свою державу. Війна за культуру, війна смислова.
– Послухайте, а ми живемо не в вакуумі, погодьтеся, так? І вороги нам ніколи не пробачать нашої слабкості. Чи не занадто ми наївні, що ми можемо от створити якийсь власний космос і сказати: "Вибачте, це наша корупція, не ваше собаче діло", тому що ця корупція нас пожирає зсередини і відкриває ворота ворогу.
– Ви знаєте, я точно не спеціаліст в міжнародній політиці, але вже сьогодні в Америці дуже голосно звучать серйозні голоси з приводу того, що корупція на вищих ешелонах влади в Америці не менша, а можливо і більше, ніж в Україні. Ще раз, наші внутрішні проблеми, наші внутрішні виклики – це наша справа.
Коли ми з вами говоримо про причини війни, ми говоримо про те, що ревізія історії, бажання захопити нашу культуру, рефреймінг смислів, які відбуваються в нашій культурі й записані в нашій історії, виправдовують напад. Це наступна резолюція, вибачте, що я так цитую багато документів, знову ж цієї Парламентської асамблеї Ради Європи вже з січня 25-го року.
До речі, прийнята з ініціативи литовців, які теж дуже добре розуміють, як це, жити під імперською владою. У цій резолюції написано, що Російська Федерація системно і свідомо переписує історію, щоби виправдати напад. Не території, не копалини, не флот, не бази НАТО. Переписування історії, ревізія історії, написано в цій резолюції, рефреймінг смислів, привласнення подій і людей використовується для виправдання нападу. Уявляєте собі?
Ми на полі не тільки конвенційної війни, ми на полі смислової війни, семантичної, семіотичної війни. Війни, де борються типи культур, типи ставлення до людини, гідність, свобода, демократія, солідарність на одному боці й приниження людини. людина як матеріал, як ресурс на іншому боці.
– Мені здається, що демократія зараз принаймні програє цьому авторитаризму, тому що намагається бути надзвичайно чемною в таких білих рукавичках і в білих пальтах. Ну, привласнили росіяни собі князя Володимира, пам'ятник поставили. Ну, всі з розумінням до цього поставилися.
– Ні, не погоджуюсь з вами, не погоджуюсь з вами.
– А світ це прийняв, в принципі?
– Дозволю собі загострити це питання. А що ми, як держава, і що ми, як спільнота, зробили для того, щоб світ правильно прочитав цей меседж?
– Ми з вами згадали корупцію в Україні і корупцію в Сполучених Штатах Америки, тому що це демократичні країни. Ми практично ніколи не говоримо про розміри і обсяги корупції в самій Росії. Скільки палаців у Путіна, скільки яхт російських олігархів розтикано по всьому світу, про це майже ніхто не говорить. Я нещодавно почув від американців, що Україна більш корумпована за Росію. Ми ж з вами розуміємо, що це не так, тому що корупція на Росії – це державна політика насправді.
– Давайте поміняємо оптику, не будемо мірятися обсягами корупції, а скажемо, що ми погано, добре, гірше, краще, але навчилися якось з цією корупцією працювати.
Громадянське суспільство, яке виступає як watchdog, таким собакою, який слідкує за тим, що відбувається, добивається того, що починаються антикорупційні справи. Наші антикорупційні органи працюють. Дивіться, йдуть позови, йдуть, я просто не спеціаліст в цій сфері, не хотіла би заходити сюди.
Дивіться, погано, що є корупція, але добре, що ми почали свідомо і відверто, прозоро з цим працювати. Це дуже боляче, це дуже складні процеси, але це самоочищення. Мені здається, що Росія ніколи не стане на цей шлях, тому що імперії не визнають своїх слабкостей, своєї внутрішньої прогнилості. І тому давайте говорити про те, що ми рухаємося в бік світла, а вони навпаки в бік темряви.
– Давайте говорити про нашу перемогу і про нашу культуру. Українська культура має бути стійкішою в цій війні. Це при тому, що росіяни вкладають мільярди, мабуть, в популяризацію. Це Достоєвський, Толстой, балет, Лускунчик, так? Все це на заході дуже сильно популяризується. Яким чином зараз вирівняти цей баланс?
– Я думаю, що ми вже на цьому шляху. Ми вже позбавляємося комплексу меншовартості і другорядності, повертаємо собі імена, повертаємо собі події, розказуємо свою справжню історію, формуємо той гранд-наратив, який має бути представлений для читача, глядача і всередині країни, і поза межами країни.
Я думаю, що я розділила б це питання на два поверхи. Перший шар, те, про що ви говорите, Достоєвський, балет і так далі. Недавно виступала на конференції в Литві, і сама знайшла цей термін, він провокативний, але він мені дуже подобається. Високе російське мистецтво, опера, балет, висока література, виконувало функцію психологічного лубриканту стосовно проникнення Росії у свідомість європейців.
Освічені європейці, до речі, чим більш освічені і інтелігентні, тим гірша ситуація в цьому сенсі. Освічені європейці милуються високою російською літературою. Досі на Зальцбурзькому фестивалі відбуваються концерти Чайковського, досі, якщо ми не здійснюємо супротив, співають оперні співаки в Лондонській опері, в Мілані, в Італії дуже поширена повага до російського мистецтва. Це камуфляж.
Імперія проникала в європейську свідомість і говорила: "Ми ж такі, як і ви". Те, що у нас там вбивають людей, ГУЛАГ, розстріли, корупція, ми пригнічуємо народи, які є частиною Радянського Союзу, це все таке. Головне, що ми носії високого російського духу, Толстой, Рахманінов, Чайковський і так далі. Це психологічний лубрикант. Вони ґвалтували Європу культурою, щоб просунути свої імперські наративи, щоб викликати симпатію й емпатію до Росії. Їм багато чого вдалося. Це перший шар.
Другий шар, про який ви говорите, про посилення пропаганди, про інструменталізацію культури, якою займається сьогодні Росія. Ви абсолютно праві. Мільярди вкладаються сьогодні в бюджет Російської Федерації і значна кількість цих грошей спрямована на тимчасово окуповані українські території, які вони вписали собі в Конституцію і говорять, що це російські території. Частина Херсонської області, частина Запорізької області, Донецька область, Луганська область.
Там мільярди, там 6,8 млрд використовується на те, щоб закуповувати й ставити безкоштовно тарілки оці, які ретранслюють російські канали. Вся програма шкільного навчання, вся програма університетського навчання не просто переписана, вона зацементована антиукраїнськими сенсами, переформатована історія Другої світової війни. Переможцем в Другій світовій війні є тільки Росія, а 16 млн, більше може, українців… Дивіться, під час Другої світової війни тільки 8% російської території було під окупацією і 96% української території було під окупацією. Але вони змогли навіяти всьому світу, до речі, Німеччині в першу чергу, що боролася з фашизмом і звільняла Європу, і постраждала від Другої світової війни в першу чергу Росія.
– Росія і Путін почали цю атаку із ревізії історії давно. Я згадую 2010 рік, війни ще не було, коли Путін заявив, що Росія перемогла б і без України в війні. Мене це шокувало, я подумав: "Слухайте, два мої діди, які воювали з нацистами, вони ні до чого? Вони викреслюються з історії?" Мільйони українців, які поклали своє життя, вони викреслюються з історії цією фразою і на це не відреагував тоді ніхто. Наскільки я пам'ятаю, навіть Україна не відреагувала.
– Україна тоді, вибачте, що ми з вами так говоримо, без фактів важко. Я б підготувалася, якщо я знала, що ви таке питання поставите. Я точно пам'ятаю, що тоді, до речі, Оксана Забужко дуже гостро відреагувала.
– Чекайте, це громадський сектор. Я кажу про державні інституції.
– Треба підняти документи, треба підняти тогочасні медіа, подивитися. Не можу стверджувати, що ми не відреагували, але в мене є відчуття, що ми все ж таки відреагували.
Але в чому ви праві, це у тому, що ми не послідовні були в своїй політиці, починаючи з 1991 року. Надто довго ми коливалися. Ми отримали незалежність і тільки з 2004 року, з Помаранчевої революції і особливо з Революції Гідності 2014 року ми почали боротися за свою незалежність.
Коли ви говорите, пане Дмитро, ще не було війни у 2010 році, в моєму світі, у світі кожного історика, у світі кожного культуролога і кожного філософа війна йшла останні 400 років.
– Ви праві абсолютно на 100%. Я мав на увазі оцю гарячу фазу війни, з руйнуванням міст, з вбивствами людей, безсумнівно. Ви знаєте, те, що світ часто дуже м'яко реагував на те, що виробляла Росія, ми ж з вами зараз розуміємо, що в Кремлі це сприймали як слабкість і як запрошення до тієї війни, яку вони зараз ведуть. У нас, даруйте, була яка концепція? Не дратувати Кремль. Насправді це була політика підготовки до війни, тому що росіяни розуміли, що от на це змовчали, це проковтнули, вони слабкі, готуємось до війни.
– Ви абсолютно праві, абсолютно так це і виглядає. Та славнозвісна промова Путіна, мюнхенська промова, де він фактично Європі в очі сказав, що я готуюся до війни, що я хочу повернути попередній порядок денний, ніякої демократії, ніякої багатополісного світу. Світ двополісний і це все.
Ви знаєте, я чомусь згадала про суб'єктність. Це дуже складно демонструвати і всередині країни, і головне на зовні свою суб'єктність. Україна коливалася, Україна шукала через низку історичних, політичних, економічних причин підтримки, ми шукали якогось союзу. Сьогодні ми з великою надією дивимося в сторону Європейського Союзу. Ще раз, не заходжу на політичну площину, тому що я не експерт в цьому.
Але от з погляду культури, ми завжди були Європою. Ми погано це артикулювали. Українська культура – європейська культура, наші повсякденні практики, наші релігійні традиції, наші практики комеморації, меморіалізації, життя українців – це частина європейського життя, і наша культура – європейська культура. Тому нам не треба йти в Європу.
Ми хотіли б приєднатися до політичного союзу, Європейського Союзу, але ми сьогодні бачимо, що в деяких питаннях ми більш суб'єктні, ніж Європейський Союз. Це боляче, це відверто страшно, тому що потрібні партнери, потрібні союзники, але ми суб'єктні, ми сьогодні свою позицію послідовно захищаємо і як держава, і як громадянське суспільство, і як бізнес, і в першу чергу, як Збройні сили України.
Мені згадалася одна історія. Цю історію прекрасно описала в своїй книзі “Українські світи Речі Посполитої” професорка Наталя Старченко. Вона пише про 1569 рік, Люблінська унія. У радянських підручниках писалося, що литовські князі взяли за руку українських, як якихось немовлят, привели до польської корони. І от литовці і поляки створили цю Річ Посполиту, де українці були непомітними. Ні. Старченко відновлює події і розказує нам історію, що коли українські князі, волинські, брацлавські, київські, галицькі приїхали на Люблінське згоду, польський король запропонував підписати документи.
Князь Корецький виступає вперед і говорить: "Я підпишу ці документи, але мій рід старший за рід польського короля і польський король має мені присягнути на вірність так само". І Старченко пише, що впала тиша. Їх могли просто шаблею зарубати в цей момент. Вони пішли проти встановленого порядку. Але оці князі з Волині, Галичини, Київщини або Чернігівщини зробили крок вперед, з гідністю, з відчуттям свого права і сказали: "Ні, ми повноправні учасники цього процесу". Тоді не народилася ця фраза: "Нічого про нас без з нас". Але з точки зору логіки подій так і було.
От мені здається, що історія культури такий резервуар прекрасних прикладів. Сьогодні вивчення культури й історії – це оборона свого світу. Ми маємо це знати. Це не інтелектуальне задоволення, яке породжує дофамін в нашому мозку. Це реально боротьба за себе. Ми маємо це знати. Ми суб'єкт історії.
– Я не думав, що ми торкнемося з вами такої історії, але що мене дивує в історії польсько-литовської держави, це назва – польсько-литовська держава. Де тут Україна? Ми знову промовчали, щоб когось не дратувати і не заявили свої права, що агов, польсько-литовські керівники, ми тут існуємо і в назві має бути польсько-українська-литовська держава?
– Річ Посполита. Дивіться, знову ж багато факторів, але оце дуже важливо. Ми заявили свої права. Князі поставили умову тоді в 1569 році, що вони підпишуть цю угоду з поляками і литовцями як рівний з рівним. Вони підпишуть цю угоду на певних умовах. Це називається Люблінські привілеї. У радянських і ранньоукраїнських підручниках про це практично не писали. Ми тільки зараз, завдяки Грицаку, Старченко, Сокирку й іншим українським вченим, почали активно про це говорити.
Ці привілеї були: збереження кордонів русинського воєводства українських земель, збереження армії, рівні права православних і католиків, існування своєї мови. До останнього дня існування Речі Посполитої при польському королю, пише Наталя Старченко, існував спеціальний відділ перекладів, тому що польський король всім писав латиною або польською, а русинським князям перекладач писав їхньою мовою. Вони не розгортали листи, якщо вони були написані не русинською.
– От ви сказали навіть русинським князям, нам треба культивувати саму назву Україна-Русь?
– Ми по-різному називалися. Недавно якраз говорила про це з дипломатами. Мій колега Андрій Шевченко, колишній посол в Канаді, робить зараз вже другий рік поспіль таку подію для новоприбулих дипломатів і для них розказують про політику України, внутрішню політику, про війну, і я мала честь там 20 хвилин поговорити з ними про культуру.
Я якраз говорила їм, що нас по-різному називали. У Польщі нас називали русинами, у Габсбурзькій імперії нас називали рутенцями. Наші краї під різною назвою входили в різні держави. Ми могли називатися по-різному і наші землі могли бути в різних країнах, але ми зберігали тяглість своєї державницької традиції. Такий процес націєтворення, у нас це так відбувалося, розумієте? Ми зберігали тяглість мовної, релігійної, культурної, мистецької, архітектурної, військової традиції.
У XVII-XVIII столітті українська держава існувала у вигляді армії не тільки у нас. В Англії Кромвеля було так само. В Отоманській імперії було так само. Армія виконувала функцію держави. Ми просто звикли до оцієї радянської, пострадянської термінології бездержавність, я сама так довго говорила, бездержавна країна і так далі.
Ні, різні форми державності. Ми погано це артикулюємо. Не складений такий підручник, такий фільм не знятий, щоби всі українці нарешті почали про це говорити.
– Нас називали кому як заманеться. Ми зараз досягли того ступеня суб'єктності, що нас не будуть називати, кому як заманеться, а ми прийдемо і скажемо: "Шановні, відтепер оці свої практики припиніть, будь ласка, ми називаємось так і ви будете нас ось так називати"?
– Мені здається, що так. І ця традиція починається з XIX століття, коли українські інтелектуали, Грушевський на чолі цієї умовної генерації, спеціально вибрали слово українці для того, щоб відмежуватися від всіх інших східних слов'ян і від росіян в першу чергу. І з XIX століття самоназва українці стає загальноприйнятою. Під такою назвою ми в черговий раз, підкреслю, в черговий раз завойовували свою незалежність.
Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка. В 91-му році ми теж в черговий раз відновили свою незалежність під назвою Україна. Отже, традиція України, як назви держави з XIX століття. Мені здається, що весь світ знає нас як Україну і буде нас так називати, і нас як українців. До речі, перший раз це слово з'являється спочатку в Київському літописі 1187 року, а потім Галицько-Волинському.
Ми з вами говорили про цю брехню, яку активно просуває Путін і його кліка, про те, що Україну придумали Ленін і Сталін, про те, що Україна розділена по Дніпру, по Дністру, по Збручу, там захід, там греко-католики і католики, тут схід, тут православні. Та ні, титул митрополита Петра Могили в 1632 році – митрополит Київський, Галицький і всія Русі.
Коли Київ занепадає в 1240 році, Данило Галицький відправляє священника в Константинополь, щоб отримати митрополію і щоб віряни цих земель, він бере на себе відповідальність за всі ці землі, щоб митрополит служив для всіх православних цих територій. Тяглість традиції і відчуття єдності.
Не можна розривати Україну. Не можна говорити західна і східна Україна. Це ворожий наратив, розумієте? Не можна говорити, що там греко-католики, а тут православні. Та ні. Коли той же Могила повертається з Польщі митрополитом Київським, Галицьким і всія Русі в Софіївський собор, а там громада греко-католиків, яка на той момент була не менша, ніж громада греко-католиків у Львові. Розумієте?
Це нав'язані нам наративи, будь-які розломи по національному, по релігійному, по мовному кордону руйнують країну. Пам'ятайте, що розірвавши нас всередині, ворог знаходить всі шпаринки, заходить зі своїми ворожими наративами.
– Скажіть, будь ласка, щодо конкурентоспроможності наших інституцій, ви очолюєте Наглядову раду Українського культурного фонду. Мене хвилює в цій ситуації ефективність наших інституцій. На жаль, країна пережила величезний скандал і потрясіння пов'язане з корупцією в Енергоатомі, там теж була Наглядова рада, сиділи люди, які отримували, я вважаю, гроші селебрітіз. До прикладу, Тимофій Милованов, як член Наглядової ради, отримував там 350,000 грн на місяць. Це великі гроші. І ці люди, як ми з'ясували, ні за що не відповідали. У вашій ситуації, чи не будете ви таким дахом, під яким можуть відбуватися дуже неприємні історії з розподілом коштів?
– Прекрасне питання, пане Дмитро. Не виправдовуюсь, пояснюю ситуацію. По-перше, Наглядова рада Українського культурного фонду, нас дев'ять, частина людей висувається культурними інституціями, дві людини призначаються Міністерством культури, а інші вибираються на дуже прозорих умовах через конкурс, громадські організації й інституції висувають ці кандидатури.
По-друге, ми працюємо на волонтерських засадах. Справа в тім, що Український культурний фонд, Інститут книги, Український інститут є так званими постмайданними інституціями. Після 2014 року, коли українське суспільство оновлювалися в тому числі і державні політики, державні інструменти, які б мали змогу дати розквітнути оцій новій демократичній реальності. Ці інституції були створені саме для того, щоби нові голоси, нові смисли, нові практики лідерства в культурі, в освіті, в науці, в книжковій справі, прийшли в українське життя.
Український культурний фонд, створений в 2016 році, – найбільша державна інституція, яка оперує грошима і дає гранти на фінансування культурних проєктів. Основну функцію виконує дирекція. Тільки дирекція. Наглядова рада виконує таку світоглядну функцію. Ще раз ми працюємо на волонтерських засадах, всі мої колеги. Ми не ми контролюємо.
– А, можливо, в цьому і проблема?
– Ні, ми контролюємо гроші. По-перше, ми затверджуємо бюджети, затверджуємо звіти, які нам надає дирекція. По-друге, ми затверджуємо кожний проєкт, вартість якого більше певної суми, 1,5 млн грн. Зараз під час війни прийняте рішення що ми не фінансуємо такі дороговартісні проєкти, але я дуже радію, що цього року бюджет збільшив видатки на культуру на 45%. Плюс 45% на всю царину культури і трошки, в 1,8 раза, збільшаться гроші на проєкти в Українському культурному фонді.
– Слухайте, але як так сталося? Ви працюєте на волонтерських засадах, а люди, які в Наглядовій раді Енергоатому отримували такі страшні гроші. Ви в цьому не вбачаєте дискримінації? А чому ви маєте працювати на волонтерських засадах? Я інакше запитаю. Обсяг роботи значний?
– Значний.
– Чому тоді в таких нерівних умовах у нас працюють Наглядові ради?
– Давайте я, можливо, поміняю акценти і скажу, що коли я приймала рішення прийняти пропозицію стати головою Наглядової ради Українського культурного фонду, я сприймала це як свій громадянський обов'язок.
У мене є дуже потужне відчуття, зараз такий час, що кожний на своєму місці має робити більше, ніж може.
– От що ви зараз сказали, пані Наталіє?
– Те, що я відчуваю.
– Ви виправдали те, що патріоти мають жити, даруйте, в собачих будках, гроші їм не потрібні, а ми з вами живемо в матеріальному світі. Не ми з вами його придумали. Ви комуналку платите? В магазини за продуктами ходите?
– Дивіться, я заробляю, я професор університету, у мене є зарплата. Я академічна директорка Единбурзької бізнес-школи і це бізнес-проєкт. Я теж отримую там офіційно, сплачуючи всі податки, певну платню.
– Я не згадав про те, що члени Наглядової ради "Енергоатому" мали так само багато інших джерел надходжень і там все це вимірюється мільйонами. А люди, які працюють в культурному секторі, не отримують. От і все. У цьому формується теж ставлення.
– У мене немає ні комплексу меншовартості, ні комплексу другорядності. Тим більше у моїх колег. Членами Наглядової Ради Українського культурного фонду є поважні люди, люди відомі в культурі.
Директор Херсонського театру Олександр Книга – людина, яка провела, боюся говорити, скільки місяців в підвалі під час окупації, не зламалася, вийшла, поновила діяльність театру. Сьогодні в Херсоні працює театр. Ви запитайте когось у світі, як в місті, яке кожного дня руйнується, де діти навчаються в підвалах, працює театр. Ця людина – член Наглядової ради.
Володимир Воробей, відомий аналітик, який є членом Наглядової ради. До недавнього часу Богдана Півненко видатна скрипалька, зараз, на жаль, вона багато гастролює, попросила зняти з неї ці обов'язки.
Богдан Логвиненко, який пішов в Збройні сили України, два місяці тому мобілізувався, людина, яка заснувала Ukraїner і людина, яка зробила десятки документальних фільмів про українську культуру, видає книжки, його компанія просувала українські наративи і український естетичний смак тоді, коли це ще було непопулярно.
Олеся Жураківська, керівниця театру на Лівому березі. Юрій Савчук, директор музею Другої світової війни. Боже, кого я забула, колеги, вибачте, будь ласка, почала хвилюватися. Вони прийняли це рішення свідомо, розумієте? Я забула Володимира Шейка, директора Українського інституту.
Зараз нова членкиня нашої ради, ректорка Харківської художньої академії, пані Наталя [Говорухіна], яка буде працювати замість Богдани Півненко.
– Шейко є у нас відомий диригент, я не помиляюсь?
– Шейко той, що директор Українського інституту. Він займається культурною дипломатією, дуже відома людина. Зараз вони, до речі, проводять українські сезони в Парижі. Найбільші з часів підписання дипломатичних стосунків між Україною і Францією.
– Ви згадали Париж. У мене є друг, який живе у Франції. Людина пережила дві війни Росії проти Чечні. І він говорить: "А вам відомо, що російський культурний центр – це насправді хаб, де російська розвідка вербує іноземців і де працюють з французькими політиками". От запрошують їх на всі ці банкети, куди вкладаються гроші, ікра, водка і все інше. Це розвідувальний центр насправді. Чому на це ніхто не реагує?
– Пане Дмитро, ми це знаємо. Є прекрасні дослідження, в тому числі Українського інституту, в тому числі дослідження Інституту національної стійкості і безпеки. Моя колега, професорка [Рена] Марутян про це багато пише. Кількість “Русских домов” збільшується, при них завжди є церква, при них завжди є школа, бібліотека.
– Ну як без московських попів?
– Так, і я повертаюся до цього, з чого ми почали. Це психологічний лубрикант, за допомогою якого вони входять у свідомість європейців, привертають увагу до себе, дають безкоштовно стипендії для навчання.
Сорбонна дуже симпатизує Росії. Ми ніяк не могли зрозуміти, чому академічне середовище Сорбонни з такою повагою, і кожний раз вони на якісь міжнародні конференції когось запрошують. Виявляється, що Росія роками давала академічні стипендії і можливість приїхати попрацювати в Ермітажі, наприклад, а це величезна награбована з усього Радянського Союзу колекція. Там і литовські, херсонські скарби, і грузинські, і вірменські. Все, що було в Радянському Союзі звозилося, забиралося в Ермітаж, в русский музей.
Росія фінансувала роботу вчених там, через славістичні студії вони заходять в свідомість людей, понад 40 центрів в усьому світі, називаються славістичні студії. Насправді це російські студії. Я позаминулого року була в Чехії на конференції. Отакими літерами написано в Чехії в Карловому університеті “славістичні студії”.
Я придивляюся – все російською мовою, російська культура. Славістичні студії й нема інших слов'янських народів, є тільки російські.
– Чехи ж теж слов'яни, я не помиляюся? Вони все це терплять.
– Звичайно. Дивіться, пущені глибокі корені, інвестовані величезні гроші, роками формувалася лояльність до культури.
Росіяни завжди з політичної точки зору це дуже активно просували: політика десь там, це брудне діло, ми люди культури, ми люди науки, культура поза політикою. Ви пам'ятаєте цю тезу? Ні, ще раз ні. Я не хочу зараз здаватися в очах ваших глядачів пропагандисткою. Я хочу, щоб ми були цього свідомі. Вони використовують спорт, вони використовують науку, вони використовують мистецтво і культуру як спосіб проникнення і ґвалтування європейської, американської, азійської, африканської свідомості.
Вони роками свідомо давали можливість вчитися в Росії студентам з Африки. І сьогодні нам дуже складно працювати з Південною Африкою, з Єгиптом. Україні дуже важко провести культурні події в Єгипті або в Алжирі, бо там скрізь росіяни, і вони привабливі, і вони фінансують культурні події, кінофестивалі, виставки.
Ми весь час докладаємо зусиль, культурне середовище, у нас є спеціальні Telegram-канали, коли наші українці пишуть: "У Мілані будуть гастролі російського театру або прихованого". Вони пишуть, що вони балетна трупа, а вони всі росіяни. І наші люди виходять на страйки, на мітинги, ми пишемо листи в посольство. Ми звертаємося до аудиторії італійської, французької або німецької: "Будьте уважні, європейці, будьте уважні, вас реально ґвалтують.Так от на м'яких лапах через мистецтво в вас зайде Російська Федерація, війна буде на вашій території".
– Я вам від щирого серця дякую, що я можу це сказати. Якраз основним обов'язком Наглядової ради Українського культурного фонду є створення документа, який називається “Пріоритети розвитку Українського культурного фонду”.
Ми визначаємо кілька напрямків, і цього року їх визначено шість, по яких будуть формуватися програми, і потім ці програми розгорнуться в лоти. Діяч культури в Херсоні, Харкові, Миколаєві або в селі Сулимівка Баришівського району Київської області відкриває, все на сайті є, і дивиться. Ага, цього року будуть фінансуватися проєкти, пов'язані з формуванням національної ідентичності.
Вони, як люди свідомі, як діячі культури, розуміють, у нас є музей, напевно, нам треба зробити посилення музею, зробити експозицію, розказати, що в нашому селі чи в нашому місті такий-то діяч, такі-то люди, такі-то тексти, такі-то ідеї живилися і продовжують живитися. Оці напрямки задають світоглядну рамку, задають оцей світоглядний ціннісний потік, в межах яких будуть фінансуватися проєкти.
У нас будуть фінансуватися проєкти, пов'язані з національними спільнотами. Обов'язково будуть фінансуватися проєкти, пов'язані з культурою під час війни, все, що пов'язано з уславленням Збройних сил України, допомогою Збройним силам України через культуру.
Я дуже пишаюся проєктом, який йшов весь цей рік, 25-й рік. Ми змогли домовитися про співпрацю з Третьою штурмовою бригадою, тепер Третій штурмовий корпус. Ми змогли створити таку раду і військові з різних родів військ України, військова авіація, ГУР, інші збройні сили, брали участь в експертизі проєктів. Армія хоче розуміти, що про неї створюють культурні проєкти відповідно до тих цінностей, які армія реально сповідує. Я не знаю, чи я зараз прозоро це сказала. Нічого про нас без нас.
Цього року буде такий проєкт, оголошую, дуже пишаюся цим, бо сама безпосередньо беру участь у сформуванні цих програм. Минулого року і цього така ж програма буде з "Азовом". Наступного року, дай Боже, буде з "Хартією".
Я вважаю, що мистецтво сьогодні є силами оборони. Фронт один. Ми не використовуємо дурні слова “культурний фронт” або “економічний фронт”, фронт один. Але ми, в тому числі, частина тилу, яка підтримує армію, де є стійкість, де є можливість правильно пам'ятати героїв, практики комеморації, меморіалізації – це надзвичайно важливо.
Вже збільшений в 1,8 раза бюджет не на утримання інституції, а на фінансування проєктів.
– Ви ж безкоштовно працюєте.
– Рада безкоштовно, але 70 людей, які працюють в Українському культурному фонді, працюють віддано, я дуже вдячна. Зараз хочу, щоб і дирекція, і команда мене почули, ви надзвичайно віддано працюєте, професійно, системно, працюючи з суперечностями, попри, а не завдяки. Дякую за це, але збільшено не на утримання інституції гроші, а збільшені гроші на проєкти. Більша кількість проєктів в Україні буде здійснена.
– Фільми про війну Росії проти України будуть фінансувати?
– Ні, ми єдина, до речі, інституція, яка описана законом про Український культурний фонд. Наш статут не передбачає фінансування виробництва кіно.
– Я розумію, це до Держкіно, так?
– Це до Держкіно. Що ми фінансуємо? Наші експерти, це ж прозорі процедури. Експертів понад 300 людей, це не три і не п'ять людей, які приймають рішення по різних сферах, по різних галузях. Рандомно розподіляються проєкти. Люди не знають, які проєкти вони будуть оцінювати, тому ми максимально уникаємо конфлікту інтересів.
Ми можемо фінансувати сценарні розробки.
– Теж важливо. Що потрібно зараз зробити сценаристам, щоби звернутись до фонду?
– Відкрити сайт Українського культурного фонду, там дуже прозоро і детально описано, як треба заповнити аплікаційну форму, але повірте мені, пане Дмитро, в царині культури нема людини, яка не знає, що таке Український культурний фонд.
Не у всіх успішний досвід співпраці. Є багато людей, які ображаються, тому їх проєкт, або кілька проєктів не отримали фінансування, але це конкурс.
– Що ми всі маємо зробити, коли Путін говорить свою брехню про українців, щоби люди в усьому світі казали: "Ні, він бреше. Ми знаємо українських письменників, ми бачили українські трупи на наших сценах, ми бачили українські симфонічні оркестри, ми бачили українське кіно, ми читаємо українських письменників. Хай не бреше. Це потужна європейська культура". Що ми маємо зробити?
– Давайте не мати ілюзій, що є прості відповіді на складні питання. Ви ж дорослий, свідомий, освічений професіонал у своїй сфері.
– Як ви вмієте!
– Так, я на це вчилася багато років, я з цим працюю. Відповідь не може бути простою. Це багатокомплесна, складна робота.
Треба фінансувати кіно, треба фінансувати театр, треба фінансувати освіту дуже серйозно. Треба створювати, ця робота вже почалася, якісний великий умовний підручник, оцей гранд-наратив, історія про себе, яка буде звернута і до західного академіка і студента, і до внутрішнього академіка і студента. Це багаторівнева робота.
Я дозволю собі одну останню фразу. Дивіться, ми весь час говоримо, що має зробити держава. Я думаю, що у кожного громадянина України є персональна задача. Я зараз дуже свідома того, що кажу. Ми з вами, кожний і кожна на своєму місці, є силами оборони. Ваші діти навчаються, візьміть шкільний підручник або університетський підручник своїх дітей. Відкрийте книгу Грицака, Старченка, Грушевського або Антоновича. Прочитайте історію України, прочитайте історію української культури.
У своєму місті дізнайтеся, хто у вас тут жив, хто побудував цей оперний театр, хто побудував цю церкву, чому ця вулиця названа ім'ям цього архітектора. Будьте свідомі своєї культури, станьте нащадками. Нарешті привласніть собі цю культуру, розправте плечі, пишайтеся тим, що ви європейська культура, знайте про неї, несіть її з гордо піднятою головою.
