З першого вересня на Донбасі у зв'язку з початком нового навчального року вводиться режим припинення вогню. Це допоможе хоча б трошки полегшити життя дітям, які живуть по обидва боки лінії розмежування. Проблем з освітою дітей і без обстрілів багато. Як розповіла "Апострофу" волонтер та правозахисник ОЛЕНА РОЗВАДОВСЬКА, яка переїхала на Донбас, щоб опікуватися місцевими дітьми, деякі школи там зруйновані обстрілами, адже бойовики вибирають їх для розміщення своїх баз. За словами волонтера, сьогодні є чимало випадків, коли єдина школа, де можуть навчатися діти, – знаходиться за кілька кілометрів від їхнього житла, причому дуже часто – за лінією вогню.
- Сьогодні перше вересня, і багато маленьких українців пішли до школи після літніх канікул. Розкажіть, як сьогодні живеться школярам у прифронтовій зоні?
- Прифронтова зона - це широке поняття. Є села, які знаходяться на лінії вогню або перерізані цією лінією, а є міста, як кажуть – "асфальт". Дітям, які живуть "на асфальті", – дещо легше, якщо це доречне порівняння, ніж тим, які живуть у селах. Найбільші проблеми з доступом до освіти в тих дітей, які живуть в сільській місцевості, що прилягає до лінії вогню, - в Зайцево, Майорську, Троїцькому, Кримському, селах навколо Золотого, Гранітного.
Наприклад, селище Зайцеве перерізане навпіл, а школа залишилась на території так званої ДНР, і вона розбита, оскільки там сиділи бойовики. І куди діти із Зайцевого мають ходити до школи? Найближча школа у Бахмуті (колишній Артеміськ), а від Зайцевого до Бахмута
- А як ця проблема вирішувалась у попередні два роки?
- Минулого року ці діти взагалі не ходили до школи, були на дистанційному навчанні. Однак всі прекрасно розуміють, що таке навчання було більш умовне, аніж реальне. У сховищі, при свічці… Батьки говорять, що діти у навчанні дуже "з’їхали". З іншого боку, виникає запитання, чого ж тоді вони там сидять? Та тому що в кожної люди є індивідуальні причини, з яких вона залишилась у своїй хаті. Люди хочуть жити у себе вдома, і це їхнє право, адже військового стану ніхто не оголошував і примусової евакуації також. Отже, людина при бажанні може залишатися на цій території, приймаючи рішення і щодо своїх дітей.
- А чи не можна обладнати нову школу в селі, наприклад, в якомусь з покинутих будинків?
- У цій "червоній зоні" навряд чи хтось буде відкривати щось нове. Через постійні обстріли туди не зайде жоден спонсор, ніхто не дасть гроші на ремонт приміщення, яке завтра може бути зруйноване. Тобто тут є свої особливості.
Інший приклад – це ситуація в Авдіївці, місті яке прилягає до лінії вогню. В Авдіївці є декілька шкіл, по своєму вирує життя. В центрі працюють бари і ресторани, а постійні канонади важкої артилерії майже нікого не відволікають. Люди, котрі раніше виїхали з міста, тепер знову до нього повертаються. Але там є район "стара Авдіївка", це приватні будинки, які прилягають до "промки", і там також є своя школа. До цієї школи дитині доводиться йти пішки два кілометри, причому вулицями, які прострілюються, якими літають кулі. І тому батьки зі страхом чекали на 1 вересня.
Волонтерка і правозахисниця Олена Розвадовська з дітьми у прифронтовому місті Золоте Луганської області
- Кажуть, що значна частина вчителів виїхала з прифронтової зони…
- Багато людей повернулися. Переїхати в нове місто – це почати все з початку, але не кожен хоче і може це зробити. Люди повертаються у своє місто і звикають до бойових дій, це захисна реакція психіки. Звісно, що війна нікому не подобається. Але хтось, наприклад, працює на Авдіївському коксохімічному заводі, люди отримують зарплату, пенсію... Вони живуть так, як і жили до цього, хіба що тепер їхні городи перериті окопами. Там живуть діти, дитинство, яких проходить незалежно від того, чи є війна, чи її немає. І вони все одно радіють життю. Їхнє дитинство, правда, відрізняється тим, що на вулиці вони граються кулями і гільзами. Ці діти впізнають і відрізняють звук танка і міни, що летить. Вони на пам'ять знають, коли і як бігти в підвал. Вони бачать на вулицях озброєних людей і танки, що їздять вулицями. Але вони граються і бігають, так само як і інші діти.
- Знаю, що деяким дітям часто доводиться перетинати лінію розмежування…
- Так, наприклад, діти з Майорська (підконтрольна Україні територія) ходять до школи в окуповану Горлівку на території так званої ДНР. Є й протилежні випадки – коли діти із ДНР ходять до школи на територію, підконтрольну Україні.
У так званій ДНР видають свої "атестати" повним ходом. Наприклад, моя знайома з Авдіївки буде закінчувати училище в окупованій Макіївці, бо їй не вдалося перевестися на підконтрольну українську територію. Після закінчення школи цього року у дітей з Донецька був вибір: їхати складати ЗНО на підконтрольну Україні територію або їхати складати в Ростов-на-Дону єдиний державний іспит для вступу у ВНЗ РФ. У класі, де навчалася ще одна моя знайома, п’ятеро дітей склали ЗНО і будуть вступати в українські вузи, а частина дітей поїхала в Росію складати російський іспит. З Донецька в Ростов-на-Дону були організовані автобуси. Ці діти їхали з паспортами громадян України, але серед них був один хлопчик з "паспортом ДНР", якого зупинили на кордоні з Росією і відправили назад додому, тому що "такого паспорта не існує". До речі, зараз ходять чутки, що з "паспортами ДНР" негласно пускають на територію Росії. Але чи так це - точно я сказати не можу.
Втім, більшість однокласників цієї дитини з Донецька обрали шлях найменшого спротиву і вирішили навчатися в Донецьку, а для цього не треба складати особливих іспитів. Діти вступають у тамтешні заклади, сподіваючись, що через п’ять років щось зміниться і, можливо, їхні дипломи будуть визнані. Зрештою, частина цих дітей, можливо, і не планують ніколи виїжджати за межі Донецька, беручи приклад з батьків.
У когось з дітей мама живе в селі на території України, а тато живе в Горлівці, за
- А яка зараз там ситуація з дітьми, які живуть у проблемних сім’ях? Сьогодні багато говорять про те, що у прифронтовій зоні процвітає наркоманія, проституція…
- Очевидно, що бойові дії створюють масу нових ризиків для дитини. Для хлопців – це ризик бути втягнутим у військовий конфлікт, стояти на блокпостах з автоматами. Або ризик стати жертвою своєї цікавості, піти кудись, де ходити не можна, бо там все заміновано, і просто загинути на мінному полі. Для дівчаток - стати жертвою сексуального насильства, тому що в селах є велике скупчення чоловіків зі зброєю, і це, звісно, такі ризики збільшує.
Але я б не сказала, що я там бачила проституцію. Є випадки, коли молоді дівчатка вагітніють, це правда, але такі випадки були і до війни. Це кримінальні справи, тут мають працювати поліція і прокуратура. Скажу тільки, що важко говорити про забезпечення прав дітей там, де господарем є зброя. Ти можеш мати право на захист, але якщо навколо тебе озброєні чоловіки, то автомат перемагає, і страх перемагає. Я бачила мільйони надзвичайних прикладів і проявів любові до батьківщини серед дітей, часом абсолютно фантастичних, але однозначно – військові дії мають негативний вплив на якість їхнього дитинства.
- Яка зараз ситуація у прифронтовій зоні? Чи останнім часом збільшився обсяг руйнування сіл і міст?
- Якщо взяти Авдіївку, то найважче було взимку 2014-2015, тому що під обстрілом було ціле місто, а не тільки його стара частина. Коли ми туди приїжджали, то люди просто виходили з бомбосховищ і з підвалів, щоб отримати у волонтерів хліб і воду. Цього року страждає переважно стара частина, яка прилягає до "промки", а в центрі міста йде життя. З того часу не з’явилося нових зруйнувань. Щодо лінії розмежування, то вона протягом останнього року залишається майже без змін. Хоча якщо ти їдеш по якомусь прифронтовому селу, наприклад Майорську чи Зайцеве, то бачиш, що кожна огорожа посічена осколками. Слід бойових дій є практично скрізь.
- Кажуть, що в серпні обстріли інтенсифікувалися. Як на це реагують місцеві люди?
- Мені позавчора дзвонила мама однієї дитини зі старої Авдіївки і розповідала, що бувають дні, коли є дуже сильні обстріли. До них востаннє у двір міна залітала в червні цього року - розірвалася прямо під їхнім парканом, і вони сховалися у підвалі. Хоча зараз основна небезпека, напевно, від стрілецької зброї, від куль. В липні від кулі загинув хлопець, якому було 19 років...
Пригадую, під час мого перебування у старій Авдіївці в квітні міна залетіла до бабусі в город, і бабуся загинула. Небезпека лишається, і ти не можеш бути до неї готовий. Міни періодично залітають і вбивають людей. Незважаючи на це, в селах і містах залишилися люди, які не хочуть виїжджати, адже їм є що втрачати, це їхній дім. Хоча зрозуміло, що вони бояться. Якщо обстріли стануть інтенсивнішими, то їм знову доведеться втікати, а вони вже повернулися і моляться про те, щоб масштабні обстріли припинилися.
- Чи ремонтують люди свої будинки, чи залишають так, як є, через те, що побоюються чергових руйнувань?
- Дахи в будинках перекривають за рахунок міжнародних гуманітарних організацій "Червоний хрест", "People in need", "Caritas". Людям також видають плівку, щоб у разі чого закрити віконні отвори. У випадку пошкоджень люди вже знають, куди треба звертатися – зазвичай, до місцевого органу влади, який є розпорядником засобів швидкого відновлення. Але цеглу ніхто не видає, і ніхто будинок не відновлює, якщо його зруйновано. Йдеться про те, що якщо вибито вікно або двері, треба щось терміново залатати плівкою, потрібен шифер для даху, то люди можуть таку допомогу отримати.
- Чи є достатньою така допомога гуманітарних організацій?
- У принципі так, але вона пов’язана з певною бюрократичною процедурою, бо людина має звернутися до міської чи сільської ради, зареєструватися, потім відбувається виїзд до неї додому, заміри, і лише через деякий час вона отримає допомогу.
