Священик Української греко-католицької церкви, капелан МИКОЛА МЕДИНСЬКИЙ ("Залізняк") у другій частині інтерв'ю "Апострофу" розповів, чому не можна забороняти Московський патріархат в Україні, як війна на Донбасі змінила людей та що необхідно для побудови справжньої незалежної держави.
Першу частину інтерв'ю читайте тут: У Путіна є страшна зброя, яку він використовує навіть у Києві - священик з АТО
- Що ви думаєте про втручання в церковні справи на державному рівні? Часто говорять, наприклад, про заборону УПЦ МП.
- Можна вдатися до кроків, подібних тому, що зробив [міністр внутрішніх справ Арсен] Аваков, за поданням якого було просто заборонено московському попові бути присутнім в НГУ в якості капелана. Заборонили – і все, амінь. Так само можна заборонити багато чого. Можливо, до того і дійде.
Але не все ти на законному рівні заборониш. Колись, років два чи й три тому, коли я формував капеланську службу "Правого сектора", я публічно закликав священиків приєднуватися до мене у боротьбі з цією пошестю московської церкви. І після кожного такого заклику в інтернеті до мене починали дзвонити московські попики. І один з них сказав мудрі слова. Він каже: "Отче, не звинувачуйте нас". "Опаньки! – кажу. – А кого звинувачувати?" "Людей. Нехай вони просто перестануть ходити в наші храми – і ми змушені будемо забратися"... І він сказав правду.
Втім, наразі є небезпека в іншому. Якщо зараз на законодавчому рівні заборонити УПЦ МП – це стане сигналом тим кликушам, проплаченим чи зомбованим, які є в кожному населеному пункті, відразу розпочинати у суспільстві акції протесту. Миттю почнуть виступати і робити з себе мучеників.
Тому я переконаний, що ми мусимо якомога більш професійно зривати маски, розповідати людям правду, показувати їхні ролики, 90% з яких є антихристиянськими і антиукраїнськими – і тут же пояснювати, що саме там не так.
Можливо, існує й інший шлях. Але я поки його не бачу. Я не знаю, як інакше очистити свідомість суспільства від цієї вкрай небезпечної бацили. Ви ж подивіться, якщо людина чітко працює в пропаганді національної ідеї – вони тут же беруться її знищувати.
А у нас, на превеликий жаль, від 1990-х немає ідеології. Куди ми йдемо, яку державу хочемо побудувати, як вона повинна виглядати, якою має бути наша економіка і так далі... Що таке взагалі Україна майбутнього?
Ми маємо національну ідею – УССД. Але офіційно ж ніде не прописано, що таке самостійна держава, що таке соборна держава. От скажіть: яка наша ідеологія на офіційному рівні?
- Складно сказати...
- Бо нема її! Тому і маємо ситуацію, коли незрозуміло, до чого йдемо, чого прагнемо. І відповідно – незрозуміло, на якому рівні розвитку ми знаходимось. Це – по-перше.
По-друге, якщо нема ідеології – абсолютно немає й інформаційної протидії будь-яким ідеологічним ворогам. Немає! Добре, хоч кілька програм з'явилося, які хоч трошки прочищають мізки. Але того замало. Бо вони працюють чітко. І щойно бачать найменший проблиск – миттю в ту точку б'ють.
Так, вони мусять платити дійсно шалені гроші – і вони їх платять. Тому що століттями з чорного робити біле, з брехні – правду – недешеве задоволення. А нам же просто достатньо говорити правду.
Вони століттями намагаються нав'язати нам комплекс неповноцінності, меншовартості. У нас на державному рівні повинна формуватися гордість за те, що ти взагалі українець, що ти причетний до цього роду. Ми маємо формувати ту гордість прикладами з історії і сучасності. Повірте, нам є чим пишатися. І нам є за допомогою чого формувати внутрішній стрижень суспільства – український і християнський. Але це все повинно бути систематизовано.
І коли вони в одній з заповідей Декалогу українського націоналіста "Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба" перекручують і гордість подають як гріх гордині – то з таких речей треба зривати маски і говорити правду.
Саме це ми і хочемо робити за допомогою невеличких роликів, які потім будемо популяризувати в суспільстві.
От я говорив про чималу кількість молодих і старших жіночок, бабусь – тих, кого я називаю кликушами або матрьошками. То з ними я поговорив би про один з роликів Андрія Ткачова – це московський священик, що у Києві казав про Майдан: "Молюсь, чтобы они сожрали друг друга"...
- Це ви про того, що колись роль речника УПЦ МП виконував, а після Майдану втік у Росію?
- Так. Він і про жінок висловився. Про те, як треба з жінкою поводитися. "Бабу нужно держать под каблуком... Бабы наглые, противные, и если она в лоб не получит хотя бы раз в жизни, она ничего не поймет… Надо ее ломать. Об колено, об колено ее!" От уявіть собі це все!
- Ніколи би не подумала, що так може священнослужитель висловлюватися... Швидше на лексику і погляди якогось пияки чи домашнього тирана схоже.
- А він постійно так поводиться! Це їхнє обличчя. Для них це нормально! І я все збираюся коротенький ролик зробити і звернутися до жінок зі словами: жінки, якщо вам подобається, щоб вас ламали об коліно – ідіть, нехай Ткачов і такі, як він, це з вами роблять. Я ж не маю права вам цього заборонити. Але ж давайте назвемо це його справжнім іменем! Давайте відкрито скажемо, що це – садомазохізм. І з вірою християнською це не має нічого спільного!
- А вам не здається, що такого рівня маніпуляції (як з підміною понять "гордість" і "гординя") спрямовані на людей, скажімо так, не зовсім освічених, не дуже інтелектуально розвинених? Можливо, нам би найперше взятися щось з системою освіти робити?
- А я про це і говорю. Безумовно! Протидіяти – висвітлювати, показувати, хто вони є, зривати маски – але і виховною роботою займатися. Працювати над духовним і ідеологічно-виховним напрямком. Це все та ж ідеологічна робота, якої у нас від 90-х років не було. Її потрібно відновлювати. Це і буде та духовно-виховна робота, задачу якої можна описати буквально в двох словах: системно вчити українське суспільство любити Бога і Україну.
- Скажіть, війна на сході країни вас дуже змінила? Як людину і як священика?
- Війна всіх поміняла... І мене, і більшість, напевно, тих хлопців, з ким спілкуюся. Вони якось почали інакше, через серце сприймати любов до України, українську ідею боротьби за державність. Для них це вже не просто якісь гасла, а стиль життя. "Слава Україні! Героям слава!" – це вже не просто слова, а гасло, омите кров'ю побратимів.
Усі ми змінилися. Абсолютно всі ми подорослішали (навіть не знаю, як це точніше назвати) у межах розуміння нації, суспільства. Якось по-іншому почали переоцінювати. Коли ти приїздиш додому і дивишся на те, чим живе суспільство, яке почало забувати, що в Україні йде війна, ти розумієш, що це далеко не цінності. І навпаки: ти розумієш, що те, що тобі болить, що для тебе є надважливим, суспільство не розуміє. Навіть найближчі люди часто не розуміють...
Ми змінилися. Я впевнений, що в кращу сторону. Але час дасть свою оцінку. І доказом змін, які в нас відбулися, є хоча б те, що у більшості з нас поменшало друзів. У когось їх лишилось мало, у когось – не лишилось зовсім.
А ще – ми, напевно, стали добрішими. Особливо яскраво це видно, коли ти приїздиш на фронт і бачиш, як ставляться воїни до тварин. З яким трепетом і любов'ю. Тобто міняється щось у серці. Воно якось ніби переповнюється якоюсь справжньою любов'ю до того, що тебе оточує. Ти починаєш усвідомлювати цінність життя. Починаєш розуміти, наскільки важливе і дороге тобі небо, під яким не лунають вибухи...
- А ненависть? Це почуття вам відоме? Бо ж у християнстві пропагується найперше любов до ближнього і навіть ворогів...
- Ненавидіти гріх – це нормально. Ненависть до особи? Та ні. Ненависть до явища – так. Бо це явище є втіленням гріха, переступу закону божого. І любити його – це вже стати на сторону противника божого. Бути байдужим до нього? Це, знову ж таки, стати на сторону злочинця. Ненавидіти гріх, ненавидіти явище, котре уособлює гріх – це нормально. Ненавидіти – і боротись з ним.
- Чи ненависть може стати мотивацією для перемоги?
- Ні. Мотивацією до перемоги все-таки має бути любов до свого народу і своєї землі. А ненависть до ворога призведе лише до того, що ми будемо емоційні, незібрані і таке інше.
Взагалі ненависть, емоції, лють, злоба мають бути чужі воїнові. Воїн повинен бути врівноваженим і холоднокровним. І чітко виконувати свою роботу. Добре виконувати. Це стосується воїна христового чи воїна інших духовних традицій, того самого кунг-фу, наприклад. У воїна всередині має бути спокій – тільки тоді він буде повноцінним воїном. Злоба ж і ненависть ні до чого доброго не приведуть. Лиш руйнуватимуть його з середини.
Скажу чесно. Зараз розповідати воїнам про любов до ворога не завжди приходиться. Хоча якщо отак ґрунтовно розібратися – вони зрозуміють. Але взагалі дуже чітко про любов до ворога сказав якраз святий московської церкви, Філарет Московський. Він сказав таке: "Свого ворога – люби, ворога вітчизни – круши".
Тобто він заповідає любити свого особистого ворога, бо, завдячуючи йому, людина гартується, як метал у вогні і маслі. Дякуючи нашим особистим ворогам, ми проходимо важливий шлях і вчимося, як позбутися тих внутрішніх емоцій, котрі нам шкодять. Ця практика, знову ж таки, існує у всіх культурах, у всіх духовних та бойових практиках.
А далі він каже: "Ворога вітчизни – круши, ворогом божим – гребуй". Те саме казав воїнові Іоанн Хреститель: ти добре виконуй свій обов'язок. Така ж сама позиція Христа, коли він повертається до апостола, який відсікає вухо слузі. Він не здивувався, звідки в того меч. Лиш сказав: "Встав його в піхви свої – не пора!"
Та й взагалі, коли Христос приходить в храм і розганяє торговців, він там стає як воїн, котрий спілкується з тими торговцями на мові, котру вони розуміють. Бо ж є категорія людей, які розуміють єдину мову – мову сили. Усе інше у випадку з ними – то кидання перлів під ноги свиням.
Тому вкрай важлива якраз відсутність внутрішніх емоцій, котрі будуть нас руйнувати, чітке виконання воїном своєї роботи – захисту землі й захисту життя за своєю спиною... Але основою, якщо ми хочемо мати повний результат, має стати саме любов до свого народу, до своєї землі, своєї нації, любов до Бога і України. Це те, що повинно займати 100% місця в серці воїна. От і все.
- Я просто намагаюсь зрозуміти, як людині, яка бачила смерть, яка збирала свого побратима по шматках, яка сама була, можливо, поранена, пояснити, що вона мусить любити свого ворога, бути йому вдячною...
- А ніхто не говорить про те, що ти повинен любити його тут і зараз. Любити ворога можна після покаяння, після того, як він зміниться всередині. Мине трошки часу, те, що болить, трохи загоїться... І тоді можна про це говорити. А поки людина є носієм ідеології смерті, гріха і злоби, ніхто не каже, що ти цю людину мусиш любити.
От дивіться, якщо я з товаришем йтиму лісом і на нас нападе скажений вовк – я буду його любити чи ненавидіти? Ні те, ні інше. У мене не буде ні ненависті, ні любові – лиш розуміння, що його треба знищити, як суб'єкт, який несе загрозу сказу суспільству. Тобто я його ліквідовую – і все.
Подібне ставлення – і до ворога, котрий тут і зараз. Я не думаю, що воїн, котрий веде бій, переймається питанням, любити чи ненавидіти? Він просто розуміє, що то є носій бацили сказу, носій агресії. І так воно і є. А думати над тим філософським питанням воїн буде пізніше, коли залишиться наодинці з собою.
І тут уже потрібна робота капелана, командира чи психолога з кожним особисто. Хтось може впадати в істерику, когось може охопити лють, хтось зануриться в апатію чи розпач... Не існує універсального рецепту. Але зрозуміти цей момент можна саме тоді, коли йде бій. Воїн не переймається питаннями любові чи ненависті до ворога. Він знає, що його треба ліквідовувати. Як того вовка, що загриз мого товариша, я мушу ліквідувати, аби він не загриз когось ще.
Самі росіяни розуміють, що їх ненавидить весь світ – і не розуміють, чому. Коли ти йому показуєш, що класти брудні лапті на стіл, коли ти зайшов до чужої господи, неприйнятно, він не розуміє. Він питає: "Почему?" Я так хочу, мені так подобається. А чому ні?..
- А чи не вважаєте ви, що люди в Росії можуть бути заручниками того, що в них така духовна еліта, такі політики, таке повальне поклоніння імперським амбіціям?
- Якщо б це відбувалося протягом 10 років, чи впродовж півстоліття чи навіть (добре, нехай) 100 років – тоді можна було б з натяжкою допустити, що люди стали заручниками. Але це відбувається протягом вже майже 800 років! І лунає в різних інтерпретаціях легенда про "хороший, білий і пухнастий російський народ" і погану владу над ним.
Я перепрошую! Уже різні прошарки російського суспільства породжували якусь владу – і вся погана. Ну, врешті-решт, виникає питання: а де ж той хороший народ, білий і пухнастий?! Тому ви вірно сказали про виховування суспільства.
- Ви знаєте, як це робити?
- Знаю. Якщо в 2014 році ще не знав – то зараз знаю. Є прогрес. Є якісь напрацювання. Але аби це все було максимально ефективним, треба це чітко доносити до мас. Брати певну програму, певне питання чи якусь коротеньку лекцію – і доносити максимально до людей. А для цього вже потрібна підтримка ваша – кореспондентів, радіо, телебачення. І разом маємо виховувати суспільство. Але це має бути системна робота.
Знаєте, ми зовсім недавно мали розмову про парафії. Коли ми, парафіяльні священики, говоримо про те, що нам треба щось робити, щоби повертати дітей та юнацтво. І я сказав: не треба щось придумувати. Ти бери просто, отченьку, шукай можливість – і біля церкви клади дитячу площадку. У підвалі церковному тенісний чи більярдний стіл встанови. Створюй бібліотеку і кінозал. Щось роби!
І якщо в тебе біля церкви буде класна дитяча площадка, а ще краще – якщо ще й волейбольна вміститься, то діти і молодь звикнуть, що вони повинні автоматично біля церкви збиратися. У теніс пограти, у волейбол пограти, матері з діточками на гойдалки прийдуть. І у них те на рівні підсвідомості буде прив'язуватися. І не треба нічого вигадувати. Це вже на Заході віддавна роблять – і воно працює!
Мені один з побратимів, з воїнів говорив: я йшов до священика, я хотів побачити якщо не брата, то батька, а приходжу – і бачу в церкві якийсь могутній тисячолітній камінь, який обріс мохом, а там ще десь з моху стирчить айфон... Ну, ви розумієте.
То тільки здається, що все це вкрай непросто і складно. Насправді все просто. Тому без виховного напрямку ми ніяк. Бо перемога, держава, свобода – все це формується у нашій свідомості й у нашому серці.
Ми в останню поїздку обрали тему: унезалежнення від гріха – шлях до незалежності держави. Тема дуже цікава. Але коли я говорив там з хлопцями, були моменти, коли дехто з них мені казав: та, отче, щось ти не про то говориш... Тут іде мова про життя суспільства, війну, фронт, побудову держави – а ти свій гріх тикаєш. До чого тут гріх, врешті-решт?
Але коли починаєш говорити, то начебто і при чому. Бо що є перешкодою в побудові нормальної держави? Корупція, розкрадання бюджету, зловживання своїм службовим становищем, брехня, лицемірство... Усе, що я перерахував, є гріхом. І якщо ми не звільнимо суспільство (тобто самих себе, бо суспільство бере початок з нашого серця, з нашої свідомості) від цього – ми його не оздоровимо, а значить, не зможемо породити здорову владу, українську за духом.
Це ж так само, як "білий і пухнастий" російський народ – і хрінова влада. Ну, вибачте. Це все одно що сказати, що Росія, яка анексувала одну шосту земної кулі і майже тисячу років є головним терористом на планеті Земля, насправді біла і пухнаста.
Так само і у нас. Коли приходить час виборів, дзвонить кум з Києва. "Ой, Іване, пам'ятаєш, я твого Василька пристроїв тут учитися?" "Ну, пам'ятаю". "От мені треба, аби ти там не то шо проголосував за певну особу чи партію ікс, а ще й організував певну команду, яка буде розвиватися"... Ну, то як я кумові відмовлю? Треба. Пуста ця особа ікс, але що ж я зроблю?
Чи приходить час виборів, дзвонить начальник: "Слухай, Іване, там таке, таке і таке. Дивися, ти маєш робити так і так". І він навіть не пояснює, що буде, як ти не зробиш – ти знаєш, що тебе звільнять. "А що, мені роботи лишитись?" І такого багато.
- А потім ми вимагаємо хорошого життя...
- Так, після виборів ця людина, яка продала за гречку державну ідею, вийде на вулицю і буде казати: "Коли сі се вже всьо скінчит? Я так сі умучив". Від чого? Від сидіння на дивані і прицільної стрільби вареником у рота? Від чого ти умучився?! Допоки ми не почнемо розуміти, що Україна – це я, що побудова майбутнього України починається від мене – доти толку не буде. Просто не буде – і все!
