В Путіна є страшна зброя, яку він використовує навіть у Києві - священик з АТО

Священик Української греко-католицької церкви МИКОЛА МЕДИНСЬКИЙ ("Залізняк") на війні – з самого початку. Вирушив туди після Майдану, де також вистояв від першого до останнього дня. Мединський свого часу займався створенням капеланської служби у "Правому секторі". Пізніше, після того, як у націоналістичному русі стався розкол, він вирішив не ділити вояків на добровольців і мобілізованих – і під час своїх тривалих поїздок заїздить у всі підрозділи, що трапляються йому на шляху. Капелан допомагає воїнам зберегти бойовий дух, а місцевим жителям на Донбасі – побачити хибність тез російської пропаганди.

Про війну, долю нинішньої російської імперії, те, як в Україні вільно проповідують ідеї "русского мира", і путінську пропаганду, як страшну зброю, котру РФ використовує навіть у Харкові та Києві, Микола Мединський розповів в інтерв'ю "Апострофу".

- Кінець серпня (коли відбулася розмова, - "Апостроф") довгі роки в Україні викликатиме, насамперед, спогади про іловайську трагедію, про те, як десятки наших вояків загинули під час розстрілу російськими військовими так званого "зеленого коридору", яким вони мали вийти з оточення... Де ви були в ті страшні дні? Як дізналися про те, що трапилося?

- Ми були тоді у хлопців з 5-го батальйону (тоді ще "Добровольчого українського корпусу" "Правого сектора", нині – "Української добровольчої армії", - "Апостроф")... Я не можу сказати, що ті дні відчувалися якось аж зовсім по-особливому. Якщо чесно – якось не вірилося, що то все правда. Нам говорили, що там коїться. Віддзвонювалися побратими, розповідали, що там – справжнє пекло, що там наших хлопців тупо знищують... Але в той час якось ще не сприймалася вся повнота тієї трагедії... Ми розуміли, що відбувається щось страшне – але не розуміли, наскільки.

Може, тому мені важко говорити про останні дні серпня як про час, коли в мене в свідомості щось переломилося. Перелом відбувся пізніше, коли почали відкриватися факти, що ж там відбулося насправді.

Вперше з учасником тих подій мені довелося говорити десь за тиждень. То був наш "правосєк", якому пощастило вирватися живим із "зеленого коридору". Він розповідав, як йому прямо на руки впав застрелений снайпером чи випадковою кулею побратим... Усе повторював: "Ви не повірите... Там хлопці валяються на землі... Тілами все засіяно просто... Ви не розумієте". З ним щось таке робилося – він аж відключався час від часу від шоку... І повторював: "Ви не розумієте... Там люди кричали, плакали..."

Уже набагато пізніше, коли довелося поспілкуватися з кількома хлопцями, які або самі вийшли з оточення, чи спілкувалися з тими, хто через те все пройшов – прийшло усвідомлення, що то був якийсь пекельний "котел", коли бійців розстрілювали просто впритул. Уже пізніше ми пробували аналізувати, що відбулося, через що хлопцям довелося пройти, чому так відбулося...

- Ви відповіли собі на питання "чому"?

- Я не можу дати однозначної відповіді. Це була або страшна зрада – або просто ніхто не чекав, що росіяни здатні на такий страшний підступ.

Я вже багато разів казав – і знову повторюю слова Отто фон Бісмарка про те, що будь-яка домовленість з Росією не вартує паперу, на якому вона записана. Це ж далеко не перша подібна трагедія в нашій історії. Пригадайте той самий Батурин. Чи руйнування Січі. Тоді ж так само були певні домовленості, так само з'явилася певна довіра до московинів – натомість вони, скориставшись тією довірою, просто вирізали, винищили свого часу Січ Запорізьку.

Приблизно те саме відбулося і тепер. Це – ще один урок про те, що домовлятися зі злочинцем, домовлятися з розбійником, домовлятися з ординцем про будь-що – як мінімум немудро, нелогічно. Але ці уроки, ці помилки коштують життя нашим воїнам. На жаль.

- Утім, попри всі ті історичні уроки, ви ж теж спершу не повірили в те, що саме трапилося під Іловайськом?

- Так... Я вам більше скажу: ми з юних років знали, що війна з Росією неминуча. Нас же виховували колишні воїни УПА, ми знали про те, що ця війна відбудеться, але не вірили до кінця. Усе думали: а, може, помиляємось? А, може, якось інакше все буде? Війна ж бо – це страхіття, тому, звісно, нікому не хочеться вірити в те, що вона відбудеться, що весь той жах стане реальністю. Дуже боляче таке сприймати...

Так і з Іловайськом. Ми розуміли, що відбувається бійня. Розуміли, що йде жахливий бій. Але навіть уявити не могли, наскільки він нелюдський, наскільки він жахливий...

- Були думки, що очевидці, які вам розповідали про пережите, перебільшують через пережитий шок?

- На початку – було. У голові крутилася думка: та що ти говориш?!. Але коли те саме розповідав другий, третій, п'ятий – сумніви в тому, що це все – правда, зникали.

Але спершу вони були. Бо християнину та будь-якій повноцінній людині, котра має здоровий глузд і виросла у здоровому суспільстві, важко усвідомити, що щось подібне може відбуватися у 21 сторіччі. Розум відмовляється це осягнути.

- Тим не менш, це сталося. Час від часу чуємо якісь шокуючі речі, які відбуваються в Росії – там священики освячують ядерну ракету "Сатана", а віряни влаштовують хресну ходу з іконами Сталіна...

- Саме про це я й кажу – про речі, які за межами здорового глузду. Тиранів долучають до лику святих. Благословляють на загарбницьку війну. Поєднують непоєднане, коли, прикликаючи Христа і Духа Святого, освячують установку "Сатана"...

Хоча в цілому освячення, благословення зброї – цілком у традиції християнської церкви. Існує древній чин, ще з "Требника Петра Могили" (церковнослужебна книга, видана в 1646 році, у якій вперше уніфіковано обрядову систему православної церкви в Україні, - "Апостроф"), де благословляється воїн і благословляється зброя, котра в його руках. Але є один дуже важливий момент: благословення церкви не може отримати воїн, котрий має намір вести загарбницьку війну.

До речі, це стосується не тільки зброї. Якщо людина приходить до священика і хоче взяти благословення – священик запитує, нащо вона його бере. Або просто уділяє благословення: "Нехай Господь благословить всі твої добрі наміри". Відповідно, якщо людина замислила щось лихе чи лукаве – вона автоматично благословення на цей намір не отримує.

Так само і воїн, коли благословляється його зброя. Коли до Іоанна Хрестителя підійшов воїн і запитав: "Що мені потрібно, щоб здобути Царство Боже?", той не сказав: "Поклади меча, повернися в пустелю і молися". Іоанн Хреститель сказав: "Сумлінно виконуй свій обов`язок, задовольняйся своєю платнею і не зобиджай вдів і сиріт".

Подібне і тут. Воїн отримує благословення. Його зброя благословляється – як і будь-що, чого торкається рука людини, чим вона буде користуватися – на благі наміри. Захищати свою землю – то є благий намір, Богом благословенний. Загарбувати чужу землю, домівку чи майно – то є злочин, гріх. І благословення на це бути не може.

У тому, в принципі, і полягає суттєва відмінність між українським воїном, котрий стоїть, отримуючи благословення, з освяченою зброєю в руках, і тим воїном, котрий в Росії чи на українській захопленій ворогом землі отримує благословення загарбувати, тобто порушувати заповіді, нести кров і смерть.

І, повірте, на них впаде гнів Божий. Господь довготерпеливий. Він дуже довго чекав на навернення Содому і Гоморри. Але коли (скажу жартуючи) терпець Божий увірвався – сіра і попіл. Мало не здалося. Подібне буде і тут. Я впевнений в тому, що злочинна імперія довго існувати не зможе.

- Втім, вона існує.

- А давайте пригадаємо 1988 чи 1989 роки. Хто тоді міг сподіватися на те, що радянська імперія впаде? Майже ніхто в те не вірив – настільки могутнім здавався цей велет, який нібито твердо стояв на своїх глиняних ногах на планеті Земля і відкидав страхітливу тінь на всі народи. Навіть Америка з Радянським Союзом намагалася не зв'язуватися...

Але що відбулося? Будь-яка сила людська таке здолати не може. Але силі Божій перепон не буває. І ця могутня імперія зла розсипалася – якось тихо, непомітно. Осіла і попіл розійшовся.

Подібна доля очікує і на Російську Федерацію. Бо насамперед це є зібранівка загарбаних, анексованих малих народів. Вони не є монолітом. А будь-що, що не є монолітом і з'єднане в одне ціле за допомогою штучного клею, рано чи пізно втрачає свої властивості.

І кара Божа буде. Якою вона буде – побачимо. Але правда Божа поругана бути не може. І те, що вони століттями намагаються з брехні зробити правду, перефарбувати, вибілити, лукавити та брехати – навіть у житті церкви – безкарно не пройде. Нещодавній Вселенський Всеправославний Собор це підтвердив, коли там на російську церкву фактично була накладена анафема...

- Та невже?

- Саме так. 21 червня 2016 року на острові Крит на восьмому Вселенському Всеправославному Соборі Московська церква була засуджена і обвинувачена в єресі етнофілетизму.

- Що це значить?

- Єресь етнофілетизму – це звинувачення у змішуванні церковного з імперським, служінні інтересам імперії на збиток інтересам церкви та Божої правди загалом. Звинувачення прозвучали. Але Москва почала відбріхуватися – що їх там не було, ще когось не було на Соборі, і що не уповноважені і так далі... Загальні тези якісь.

Втім, на даний момент це єретики. Бо Хризостом ІІ, архієпископ кіпрський, це зачитував. І прозвучало це, як московські дуже полюбляють, канонічно. Запереченню не підлягає.

Але якось воно все забулося, затерлося – і за рік досі нема ніякого відчутного результату того звинувачення. Не знаю, що Москві вдалося зробити в межах світової православної спільноти, але про ту заяву сьогодні всі мовчать, наче й не було нічого. А я вважаю, що про це треба говорити – і голосно говорити. Бо в Москві як верещали про свою якусь виняткову канонічність, так продовжують це робити і зараз.

- А що далі? Ну, от пролунало звинувачення в єресі. Яким має бути наступний крок?

- Покаяння. Далі вони мають відкинути той гріх, ту єресь, у якій їх звинуватили.

- А якщо вони цього не зроблять?

- Тоді вони фактично самовиключаються зі світової спільноти православних церков. Обвинувачення автоматично стає вироком. І, допоки вони не покаються, допоки вони не відкинуть єресь, у якій вони обвинувачені і не здійснять акт покаяння перед світовими спільнотами православних церков – вони, як і зараз, лишатимуться поза православною спільнотою світовою. Вони є і залишатимуться єретиками.

Це – як невизнані ДНР/ЛНР. Вони себе визнають "республіками", хоча насправді є терористичними угрупованнями. Так само і Московська церква визнає себе церквою, а насправді є єретичним угрупованням, хоч і досить великим. Це просто єретики – і не більше.

І вони не стали ними в якийсь момент, раптово. Вони були єретиками від самого початку. Бо російська церква є фактично самопроголошеною і понад 150 років їх ніхто не визнавав. А потім вони закрили в підвал вселенського патріарха, купили собі визнання, заплативши певну кількість соболиних шкір і певну суму в золоті – і, здійснивши фактично насильницький акт над патріархом, вони здобули собі визнання. Світова спільнота, правда, їх і далі не визнавала, але це не озвучувалося в такій категоричній формі. Тоді як зараз це чітко прозвучало на увесь світ.

До речі, вперше те, що Московська церква не має канонічного права на території Київської митрополії, було озвучено в Томосі (церковному документі, який зазвичай видає голова помісної православної церкви, - "Апостроф"), котрий був наданий Польській церкві в 1924 році. Але вони, знову ж таки, те все загладили-затерли. Аргументують тим, що Польська церква отримала неправовий Томос незалежності від Вселенського Патріарха – а потім покаялась (в чому вона покаялась, в тому, що знаходилась в підпорядкуванні материнської церкви?!) – і прийняла Томос від Московського патріархату...

Тобто це є офіційно брехуни світові, котрі носять на собі хрест і рясу. І якраз те, про що ми всі знаємо і багато між собою говоримо, Вселенський Собор сказав голосно і на весь світ. Вони - брехуни! Вони – єретики! Вони – ті, хто не має нічого спільного з церквою Христовою!

- А як щодо практичних кроків? Вселенський собор може щось зробити, аби переконати РПЦ не ставати іграшкою в руках Володимира Путіна?

- Вони не мають важелів впливу. Вселенські церкви за авторитетом займають перші місця, але вони невеличкі. Москва як імперія загарбала під себе дуже багато. Вони дуже багато купували, дуже багато вкладали мільярдів для того, аби свою чорну ідеологію припудрити білою пудрою. І ми маємо зараз справу з дуже небезпечним злочинцем, котрий віртуозно володіє інформаційною зброєю, яка є однією з найнебезпечніших у світі.

- Ви говорите не тільки про РПЦ, а й про Росію загалом?

- Так, це стосується імперії в цілому. РПЦ – це її інформаційна гармата.

До речі, розповім вам зараз історію, яка ілюструє, як працює їхня інформаційна зброя – на найвищому рівні. Вони не гребують і низьким, примітивним. В своїх книжках на псевдобогословському рівні вони намагаються закладати фундамент майбутнього Росії на ідеології імперського шовінізму, зомбують людей ідеєю "русского мира". Але разом з тим не гребують і найпримітивнішими засобами. У тому – їхня сила, що вони до кожної верстви суспільства знаходять певний підхід, певний важіль.

Так от, десь з місяць тому мені довелося побувати в центральному соборі Московської церкви (УПЦ Московського патріархату, - "Апостроф") у Харкові. А разом я зайшов і до церковної крамнички прямо на території собору. Переступив поріг – і вітаюся: "Слава Ісусу Христу!" Бабка, яка там порядкувала, щось незрозуміле пробурмотіла собі під носа. А я й питаю: "А вас хіба священик не навчив, як треба відповідати на традиційне християнське привітання? Ви ж начебто обличчя церкви тут..."

А вона, побачивши на мені оливову форму без капеланських відзнак, вирішила, що перед нею – воїн. І каже: "Сынок, всякое слово хорошо – лишь бы не "Слава Украине!"... Хтось, почувши таке, посміхнеться і скаже: та, меле бабка казна-що! А хтось, для кого ті кликуші, ті матрьошки при церквах мають якийсь авторитет – він задумається. Тобто вона посіяла зерно. Маленьке, примітивне – але зі страшними ростками, якщо воно знайде свій ґрунт. Тому це – злочин. І я їй це доказав, що то є злочин проти правди Христової, проти правди церкви, злочин проти держави. І у мене єдине запитання: чому подібна руйнівна і злочинна діяльність в сучасній Україні дозволяється? Ці люди ж далеко не в підпіллі ховаються! Вони відкрито ведуть діяльність на шкоду Україні у найбільших духовних центрах: у Києво-Печерській лаврі, у Почаєві, у великих містах, не кажучи вже про містечка і села...

У тій церковній лавці я купив книжечку. Назву точну не пам'ятаю. Щось на кшталт "Сим спасешься". Це література, яка готує капелана російської імперії, де всі їхні московські, імперські цінності нав'язуються людині як єдиний спосіб врятувати свою душу. І це продається при храмах в Україні. От зайде воїн, купить ту книжечку – і зрозуміє, що для того, аби врятуватися, потрібно служити Росії!

- Чим завершилася ваша розмова з тією бабцею?

- Я їй сказав, що вона говорить страшні речі. Що під гаслом "Слава Україні! Героям слава!" гинуть наші діти сьогодні, гинули наші предки в минулій боротьбі. З цими словами люди йдуть на смерть вже не одне століття. "Чим же ви, - кажу, - аргументуєте свої слова?" "Лишь одному Богу славу воздавать нужно", - відповідає.

І, знаєте, для пересічної людини такої відповіді могло би виявитися в принципі достатньо. На цьому етапі людину в чомусь антиукраїнському звинуватити складно. Наче ж логічно: ти кажи "Слава Богові", але не кажи "Слава Україні"... І зерно впаде на благодатний ґрунт.

Але я продовжив. "Чому?" – питаюся. "Это грешно, это – от сатаны"... Прославляти Україну себто "грешно". Але це абсолютна неправда. Бо коли ми прославляємо Бога – чином, словом, дією, молитвою, духовно, суспільно, соціально – та будь-як – ми втілюємо в життя першу заповідь Христа: люби свого Бога всім серцем своїм і всією душею своєю. Коли ж ми будь-яким чином, чи словом, чи ділом, чи просто любов'ю прославляємо свій народ – ми слідуємо другій заповіді Христа: люби ближнього свого як самого себе.

"Тому ви говорите неправду, - кажу я тій бабці. - Ви брешете, обманюєте людей. І користаєтесь при цьому подвійними стандартами. Бо все, що стосується любові до України, служіння Україні – для вас "грешно" і "от сатаны". А все, що стосується служіння з розбудови "русского мира" чи так званої "святої Русі", для вас – Богом благословенна справа, дорога, котра, за вашими ж словами, веде прямо до неба".

Тобто це є просто-напросто неприкрита пропаганда руського шовіністичного смертоносного "русского мира".

На цьому, в принципі, наша розмова закінчилась. Бо вона почала бурмотіти щось про те, що нічого не знає, що треба служити Богові і молитися, а не мішати сюди політику... Традиційні їхні відмовки.

Але ця кликуша, матрьошка не розрахована на спілкування зі мною. Вона розрахована на спілкування з бабцею чи з дідусем. Чи з тим молодиком, який буде їхати з фронту і в якого болітиме душа... І він просто не буде знати, що їй відповісти – тож зерно залишиться в ньому. Так само як залишиться воно в душі селянина чи фермера, які на Харківщині чи Полтавщині зараз допомагають воїнам. І вони перестануть це робити. Ось в чому сенс сіяння того смертоносного зерна.

Отакі бабусі – яскраве пояснення, чому Вселенський Собор наклав на РПЦ звинувачення в єресі етнофілетизму. Бо вони будь-яку правду Божу викручують в межах служіння імперії. Тому і ці бабці, і поширені в інтернеті "пророчества" їхніх "старцев" про "нового царя", про "воссияние державы российской", і решта маразмів мають одну мету: зомбувати людей. І все це йде на рівні Московської церкви.

Біда в тому, що коли ми починаємо розповідати про те, як це небезпечно – люди зазвичай відмахуються і кажуть, що це все - "розборки попів, які не можуть поділити конфесії". Саме така реакція і нав'язується звідти, з Москви. Саме на те направлена пропаганда цієї ФСБшної машини.

- Що саме ви маєте на увазі? Що Москві вигідно, аби люди думали про міжконфесійні суперечки?

- Саме так. Коли ми починаємо зривати з них маски і показувати їхні справжні обличчя – вони поспішають перевести це в русло міжконфесійного непорозуміння. Хоча насправді це – питання безпеки держави. Вони формують оцей "русский мир" в свідомості ненав'язливо – і воно, як оті смертоносні метастази, розлазиться по суспільству.

Як з цим боротися? Думаю, про це просто потрібно говорити.

Другу частину інтерв'ю читайте на "Апострофі" найближчим часом